• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Форми держави

Структура держави

Форми держави

Структура держави

План

3. Держава у політичній системі суспільства

4. Право в системі соціальних норм суспільства

Як політична структура, держава має складну будову і включає в себе систему органів і установ, яка отримала назву механізм держави.

У структурі держави виділяють три гілки державної влади і відповідно три види органів влади:

• законодавча влада, яка приймає закони та інші важливі документи, що визначають життя країни (в різних країнах органи законодавчої влади мають різні назви, наприклад, у США - Конгрес, у Фінляндії - Сейм, в Україні - Верховна Рада);
• виконавча влада, що забезпечує виконання законів і здійснює повсякденне управління державою;
• судова влада, покликана здійснити правосуддя і вирішення юридичних суперечок (в Україні до цих органів належить конституційний, арбітражний та інші суди).

У системі управління можна виділити також інститут глави держави (інститут президентства або інститут монархії), контрольно-наглядові органи, які здійснюють контроль за виконанням норм права і притягнення винних до відповідальності (прокуратура, спеціальні органи контролю), органи державної безпеки, збройні сили, місцеві органи влади.

Форми державного правління. Форма правління держави - це структура вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподілення, компетенції між ними. Держави за формою правління класифікуються на республіки і монархії.

Монархія (з грець. monarhia - єдиновладдя) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється одноособово і переходить, як правило, за спадковістю. Монархічна форма правління характерна сьогодні для п'ятдесяти держав, з яких дванадцять - європейські. Сучасні форми монархії розрізняються за такою різновидністю, а саме: абсолютна монархія (Саудівська Аравія, Оман, Катар), конституційна парламентська (Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо) і дуалістична (Йорданія, Кувейт, Марокко, Бахрейн).

При абсолютній монархії в руках монарха зосереджується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, керує внутрішньою і зовнішньою політикою держави, призначає і усуває уряд, керує вищим судом.

Конституційна парламентська монархія характеризується такими особливостями:

• влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має права змінювати конституцію, а його влада символічна, наприклад, у Великобританії закони, прийняті парламентом, і рішення кабінету міністрів повинні мати королівський підпис, але при цьому самі монархи не користувалися правом вето з 1710 року і не збираються використовувати його в майбутньому;
• уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на виборах в парламент;
• лідер партії, що володіє найбільшим числом депутатських місць, стає на чолі уряду (прем'єр-міністр найбільш значна особа в політичному житті);
• уряд відповідає перед парламентом а не перед монархом.

У чому зміст збереження інституту монархії в цих країнах? Це певний загальнонаціональний символ, в якому актуалізується історична пам'ять народу.

У дуалістичній монархії повноваження монарха обмежені в законодавчій сфері, але достатньо широкі у сфері виконавчої влади, парламент, навпаки, не має впливу ні на формування уряду, ні на його склад і діяльність. Цей тип монархії має тенденцію до переростання в конституційну монархію або в республіку.

Республіка (від лат. respublica - суспільна справа) - форма правління, при якій верховна державна влада здійснюється виборними органами, що обираються населенням на певний термін.

У сучасних державах переважають два основні різновиди республіканської форми правління:

• парламентська (ФРН, Італія, Індія, Ізраїль);
• президентська республіка (США, Аргентина, Мексика тощо). Кожна з них передбачає власну модель поділу влади.

Парламентська республіка. Ця форма правління мало чим відрізняється від парламентської монархії (деякі політологи наводять приклад Великобританії як класичного парламентського правління). За основу правління покладений принцип: слабкий президент - сильний парламент. Президент, як і монарх, є формальним главою держави, але його самостійна роль невелика. Фактично виконавча влада зосереджена в руках голови уряду. Суттєве місце у балансі гілок влади належить парламенту: він назначає і звільняє голову виконавчої влади, формує із свого складу уряд і може виказувати йому недовіру. В той же час президент може володіти правом розпуску нижньої палати парламенту, наприклад, у Німеччині, а у Великобританії цим правом володіє прем'єр-міністр.

Президентська республіка. Класичним прикладом даної форми правління є США. Ця форма правління будується за принципом: сильний президент - сильний парламент, що передбачає більш послідовний поділ повноважень законодавчої і виконавчої влади (в деяких країнах Латинської Америки, які намагались скопіювати американську модель, утвердилися суперпрезидентські республіки, тому що влада президента не врівноважується дійсно сильним парламентом). Президент одночасно є головою держави і головою виконавчої влади. Він обирається всенародним голосуванням і має фіксований термін повноважень. Президент призначає уряд і визначає його склад. Щодо вищого представницького органу (парламенту) президент має право накладати вето на його законодавчі акти. Право вето носить відносний характер: парламент повторно проголосує за відхилений закон, але щоби перебороти президентське вето, прибічники закону повинні зібрати дві третіх голосів. У надзвичайних випадках, наприклад, коли президент обвинувачується у злочинах і в порушенні конституції, парламент має право на імпічмент - право на порушення процесу дострокового звільнення глави держави від посади і притягнення його до судової відповідальності. Подібна модель поділу влади сприяє зміцненню їх взаємозалежності і взаємоконтролю.

У деяких країнах склалися форми правління, які важко поєднати з вищеназваними "чистими" формами. Їх називають змішаними. Ці моделі можуть бути найрізноманітнішими: одні з них тяжіють до парламентських форм правління, інші - до президентських.

Західні політологи М.С.Шугарт і Дж.М.Кері виділили три можливі моделі:

• прем'єр-президентську;
• президентсько-парламентську;
• асамблейно незалежну.

Прем'єр-президентська модель (Франція в умовах П'ятої республіки, Фінляндія) передбачає таку модель поділу влади:

• дуалізм виконавчої влади: з одного боку, президент, який зазвичай головує на засіданнях кабінету міністрів і затверджує його рішення, а також безпосередньо може впливати на формування уряду (висування кандидатур міністрів), а з іншого - прем'єр як голова уряду;
• президент вибирається всенародно;
• президент наділяється широким повноваженням в питаннях керівництва збройними силами і органами безпеки, у зовнішній політиці і, як правило, правом розпуску парламенту;
• відсутність у президента права зміщувати міністрів;
• відповідальність кабінету міністрів і самого прем'єра перед парламентом.

Обсяг повноважень президента може варіюватися залежно від конкретних обставин, зокрема від того, чи належить парламентська більшість до тієї ж партії, що й президент.

Президентсько-парламентська (Росія, Україна, Еквадор, Перу) модель передбачає:

• наявність всенародно вибраного президента;
• закріплення повноважень з формування кабінету міністрів за президентом і парламентом одночасно; хоча президент призначає і усуває членів уряду, але уряд повинен користуватися довір'ям законодавчого органу;
• відповідальність уряду перед президентом і парламентом, законодавчий інститут влади може виразити недовір'я уряду;
• президент має право розпустити парламент.

Асамблейно-незалежна модель склалася у Швейцарії. Хоча парламент вибирає уряд (Федеральна рада), але не може його відкликати, виразивши вотум недовір'я. Уряд володіє правом законодавчої ініціативи. Федеральна Рада здійснює функції "колективного президента". Щорічно з його складу вибирається президент, який здійснює чисто представницькі функції.

Форми державного устрою. Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.

Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація (від лат. federatio - союз, об'єднання) - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав здійснювалося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "знизу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.

Федеральні конституції (у рідкісних випадках - договір) встановлюють ступінь самостійності суб'єктів федерації. Відносини між центром і суб'єктами будуються на основі фіксації кінцевих меж самостійності її суб'єктів у різних сферах і розподілення повноважень: частина з них є виключно компетенцією федерального центру, інша - суб'єктів федерації, третя - в сумісній компетенції. Суб'єкти федерації можуть мати власні конституції, правову і судову системи, свої органи влади і управління, своє громадянство. В більшості випадків члени федерації не мають права одностороннього виходу з союзу. Як правило, в таких державах існує додатковий розподіл самої законодавчої влади між двома палатами парламенту. Одна палата с органом представництва суб'єктів федерації, інша - органом загальнофедерального представництва. У федеральних Зборах Російської федерації ці функції відповідно виконують Рада федерації, в яку входять по два представники від кожного суб'єкта (по одному від законодавчого і виконавчого органу державної влади), і Державна Дума: у федеративній Німеччині - Бундесрат і Бундестаг; в США - Сенат і Палата представників.

Федерації створюються за різними ознаками:

• за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;
• за національною (етнотериторіальною); за цим принципом будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, поєднуючи в собі обидва підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської федерації в наявності трьох видів суб'єктів, що закріплено у ст. 5 Конституції Російської Федерації: національні республіки, адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область). Суб'єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чином, з 89 суб'єктів Російської Федерації 32 є етнічними утвореннями, 57 - адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального значення).

Складність федеративної побудови Росії проявляється також у тому, що один суб'єкт федерації (автономія) може входити до складу іншого суб'єкта (область, край). Подібний принцип "два в одному" породжує комплекс економічних адміністративних проблем в складно складених регіонах (Тюменська область, Красноярський край тощо). На хвилі суверенізації 90-х pp. XX ст. різко загострилася проблема децентралізації подібних регіонів, що виразилася в бажанні автономій стати повністю самостійними і незалежними від обласної (крайової) влади. У першу чергу, ці проблеми стосувалися тих складно складених суб'єктів Російської Федерації, де спостерігається великий розрив між субрегіонами з основних показників економічного розвитку і рівнем життя, разом з тим, світовий досвід, в тому числі й історія останніх років існування СРСР показує, що надмірна економічна гетерогенність часто провокує сепаратизм більш "багатих" (з точки зору економічного потенціалу) регіонів.

Таким чином, федералізм - явище складне і взаємозаперечне. Він може поєднувати в собі тенденцію до централізації і децентралізації, сили, що ведуть до об'єднання і роз'єднання (центробіжні). До сказаного треба додати, що центробіжні сили, які розколюють федерацію, можуть визначатися мовною, релігійною і культурною гетерогенністю суспільства. Центробіжним протиставлені об'єднуючі сили: господарсько-економічні зв'язки, фінансова система, витрати федеральної влади на соціальні програми, утримання збройних сил тощо.

Деякі вчені виділяють симетричні і асиметричні федерації. Перша означає повну рівноправність всіх суб'єктів, друга передбачає через певні причини (наприклад, з метою погасити тенденцію до сепаратизму), надання окремим суб'єктам більш широких прав у сфері податкової політики, у сфері зовнішньоекономічної діяльності тощо. До подібних держав відносять Бельгію, Іспанію, Індію, Пакистан, Малайзію і Росію.

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.

В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська). Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між центром і периферією, метрополією і колонією.

У теперішній час з'являються нові форми міждержавних союзів, які важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.

3. Держава у політичні системі суспільства

Держава займає центральне місце у політичній системі суспільства.

Таке місце держави у політичній системі суспільства зумовлюється тим, що тільки держава

– виступає офіційним, тобто формальним, представником усього населення країни через представницький вищий орган законодавчої влади;

– є уособленням суверенітету народу (нації), результатом реалізації права народу на самовизначення;

– здатна забезпечити і захистити основні права людини, всіх людей, що перебувають на її території;

– покликана задовольняти загальносоціальні потреби, вирішувати загальносуспільні справи, виконувати загальносоціальні функції даного суспільства;

– має у своєму розпорядженні апарат, необхідний для виконання вказаних функцій;

– встановлює загальнообов'язкові для всіх суб'єктів суспільного життя правила поведінки — юридичні норми;

– володіє владою суверенною, тобто верховною, самостійною і формально незалежною.

Державі, як елементові політичної системи, притаманні такі ознаки:

– наявність території, тобто частини земної кулі, що відокремлена кордонами, на яку розповсюджуються повноваження держави і де проживає населення, усі громадяни даної

– держави;

– суверенітет;

– державна влада;

– державний апарат, як система державних органів, які здійснюють завдання і функції держави;

– повноваження видавати юридичні норми.

4. Право в системі соціальних норм суспільства.

Суспільство - складна сукупність різноманітних соціальних відносин, що потребує у внутрішньому впорядкування з метою забезпечення ефективного розвитку та забезпечення виживання людини як виду.

Соціальний порядок встановлюється в суспільстві в результаті дії різноманітних механізмів.

«Стихійні» регулятори.

Вони являють собою безпосередню прояв природних законів природи і суспільства - демографічні процеси, інфляційні очікування, стихійні лиха, збільшення тривалості життя, що роблять вплив на поведінку окремої людини;

Соціальні регулятори.

Соціальне регулювання є вплив правил, що виробляються суспільством, на поведінку людини, визначення рамок цієї поведінки з метою такого впливу на соціальні процеси, яке б забезпечувало впорядкованість і стабільність існування соціуму. Тому об'єктом соціального регулювання завжди в кінцевому рахунку є людина, шляхом визначення заздалегідь соціальнобажаного акта його зовнішнього поведінки в конкретній ситуації.

Способи соціального регулювання за характером впливу поділяються на три основні групи:

спонукання - це дія, що являє собою формування у людини переконання у вигідності певної поведінки. Цей спосіб грунтується на впливі на індивідуальне або групове свідомість і силі авторитету. спонукання - це дія, що являє собою стимулювання (формування потреби) бажаної поведінки. Цей спосіб грунтується на заохоченні (матеріальному, моральному) за поведінку наступне правилом.

примус - це такий вплив, коли соціально необхідне поведінку людини досягається можливістю застосування насильства, у разі відхилення від встановлених правил поведінки.

Соціальне регулювання - це суб'єктивний процес упорядкування суспільних відносин шляхом підпорядкування їх певним правилам.

Соціальний регулятор - це механізм, що забезпечує упорядкування суспільних відносин.

Види соціальних регуляторів:

Ненормативні (індивідуальні) регулятори - це такі форми впливу на суспільні відносини, які не представляють собою загальний масштаб соціальних дій, а постають як індивідуальне упорядкування поведінки людей за допомогою разових, персональних регулюючих акцій, що належать тільки до строго певного нагоди, до конкретних осіб.

Ненормативні регулятори:

- Ціннісний регулятор, який представляє собою систему історично сформованих соціальних цінностей, соціально-психологічних установок і стереотипів. Він має складну структуру і проявляється насамперед у культурі різних соціальних спільнот (соціальних груп, етносів і т.д.). Цінності окремої групи роблять визначальний впливу на забезпечення підтримки станувпорядкованості суспільних відносин, забезпечуючи глибинний пласт стабільних відносин. Прикладом даної групи соціальних регуляторів можуть служити принципи взаємодопомоги, поваги гідності, національна гордість і т.д.;

- Директивний регулятор являє собою такий вплив на поведінку людини, коли від соціально-владного органу виходить загальна вказівка на необхідність вирішення тої чи іншої соціальної завдання, але конкретні засоби і способи її досягнення не передбачаються, і людина може їх вибирати самостійно (до них відносяться, наприклад політичні програми та платформи);

- Інформаційний регулятор, спосіб впливу якого на соціальні процеси зводиться до публічного поширення відомостей про конкретні випадки соціальної поведінки, які служать зразками для наслідування, або для засудження. Велику роль при використанні такого регулятора відіграють засоби масової інформації, мережу Інтернет;

- Передбачення, які в якості регулятора виникають на основі донаучних форм передбачення і розвиваються спочатку в рамках практичної діяльності людей.

Читайте також:

1. IV-й період Римської держави ( ІІІ – V ст. н. е. ) – пізня Римська імперія
2. А/. Форми здійснення народовладдя та види виборчих систем.
3. Автоматизовані форми та системи обліку.
4. Автомобільний пасажирський транспорт – важлива складова єдиної транспортної системи держави
5. Аграрна політика як складова економічної політики держави. Сут­ність і принципи аграрної політики
6. Аграрні реформи та розвиток сільського госпо- дарства в 60-х роках XIX ст. — на початку XX ст.
7. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
8. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
9. Акредитив та його форми
10. Активні форми участі територіальної громади у вирішенні питань ММС
11. Антиінфляційна політика держави
12. Антимонопольна діяльність держави

Переглядів: 1059