• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 7.

План

Тема 6.

Конституційне право. Зміст конституції. Види референдумів, територіальний устрій України

1. Поняття конституційного права

2. Зміст конституції як основного закону держави

3. Характеристика основних правових актів

4. Види референдумів

5. Територіальний устрій України

6. Внесення змін і доповнень до Конституції

1.Поняття конституційного права

На сучасному етапі розвитку нашої держави в правовій системі України значно підвищується роль конституційного права. Конституційне право – це окрема галузь національної правової системи України, яка складається з сукупності правових норм. Конституційне право відрізняється від інших галузей перед усім особливостями тої сфери суспільних відносин, на регулювання яких спрямовані норми цього права. Сфера суспільних відносин, яку регулюють норми конституційного права складає предмет цієї галузі права.
Предметом конституційного права є особлива сукупність суспільних відносин, які є у всіх сферах розвитку суспільства: політичній, економічній, соціальній і духовній. Це фактичні відносини з приводу побудови держави і організації державної влади; громадянської свободи в суспільстві, тобто відношення між особистістю і державою.
Конституційно-правові норми установлюють основи конституційного ладу України, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, порядок їх організації і повноваження, адміністративно-територіальний устрій держави.
Друга важлива сфера суспільних відносин, які регулюються конституційним правом – це відносини між особистістю і державою. В конституційному праві закріплені основоположні принципи правового статусу особистості в державі, основні права, свободи і обов’язки громадян України.
Як і всяка інша галузь права, конституційне право, властивими йому правовими способами регулює суспільні відносини в державі. Ці способи називаються методами правового регулювання. Під ними розуміють сукупність прийомів, засобів і форм правового впливу на суспільні відносини і їх учасників. Тим самим відносини регулюються і розвиваються.

Методи конституційного права, в залежності від характеру правового впливу на суспільні відносини і припису, що входить до норми права, можна розділити на такі:

1) метод зобов’язання – норми, які використовуються цей метод, закріплюють обов’язки суб’єктів правових відносин здійснювати свої дії згідно з конституційними приписами /ст.68 Конституції України – “Кожен зобов’язаний неухильно виконувати Конституцію”/;
2) метод дозволу – ці норми дозволяють суб’єктам конституційного права діяти на свій розсуд /ст.90 Конституції України – “Президент може достроково припинити повноваження Верховної Ради, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися”/;
3) метод заборони – цей конституційний припис забороняє суб’єктам конституційного права здійснювати названі в нормі дії /ст.103 Конституції України “Одна і та ж особа не може бути Президентом України більше 2 термінів підряд/.
Таким чином конституційне право України можна визначити як ведучу галузь національної правової системи, яка представляє собою сукупність юридичних норм, регулюючих основи територіальної організації держави, організацію державної влади і місцевого самоврядування , основи правового статуса особистості і громадянина в суспільстві.

2.Правова норма – це висхідний елемент, первинна клітина права. Їй властиві основні принципи права в цілому: а)вона виражає волю соціальних сил, які стоять при владі в державі; б)утверджується державою; в)формується в нормативних; г)обов’язкова для виконання; д)охороняється примусовою силою держави. В свою чергу актах норми конституційного права – це загальнообов’язкові правила поведінки, установлені або санкціоновані державою для охорони і регулювання державно-правових відносин, які реалізуються через права і обов’язки суб’єктів правовідносин і забезпечуються примусовою силою держави.
Норми конституційного права відрізняються від норм інших галузей права по цілому ряду крітеріїв:

а) по змісту – тобто по сфері суспільних відносин, на які вони направлені;
б) по джерелам, в яких вони виражені;
в) установчим характером, приписів які закріплені в нормах;
г) по суб’єктам права;
д) специфікою виду норм і особливостями структури.

В конституційному праві знаходиться значно більше норм загально регулятивного характеру – це норми-принципи, норми-декларації, норми-визначення і т.д.
Особливістю конституційних норм також являється те, що вони не являються “класичними” нормами права, тобто вони не мають в своїй структурі обов’язкових 3-х елементів: гіпотези, диспозиції, санкції. Як правило в конституційній нормі є тільки гіпотеза /ст.102 Конституції України – “Президент України – являється главою держави”/. Рідше – гіпотезу і диспозицію і тільки у виняткових випадках норма має і санкцію. /ст.55 Закону про вибори народних депутатів України/.

Правові норми любої галузі права зведені в правові інститути. Конституційно-правовий інститут – це відповідна система норм конституційного права, яка регулює однородні і взаємозв’язані відносини, які складають порівняно самостійну групу.
До конституційно-правовоих інститутів в конституційному праві України відносяться такі інститути:
- основи конституційного ладу;
- основи правового статусу чоловіка і громадянина;
- форма державного правління;
- виборче право;
- державно-теріторіальний устрій;
- інститут президентства
та інші.
Інститути відрізняються один від одного по об’єму регульованих відносин, числу норм і їх юридичній силі. Виходячи з цього виділяють слідуючі інститути:

1) генеральні інститути;
2) основні інститути;
3) субінститути.

В генеральних інститутах здійснюється відносно закінчене регулювання конкретних правовідносин, єдність положень і інструкцій. До них відносяться: основи конституційного ладу, правовий статус особистості та ін. Основні інститути мають більш вузьку предметну і функціональну спеціалізацію, а деякий ряд з них не включає в себе всі види конституційних норм. Наприклад – інститут громадянства, інститут прав і свобод іноземців і осіб без громадянства та ін.
До субінститутів відносяться відносно самостійні групи норм в рамках генеральних або основних інститутів. До них відносяться: інститут політичних прав, обов’язки громадян України і т.д.
З часом імовірно формування таких важливих генеральних інститутів в праві України як парламентське право, муніципальне право та ін.

Суб’єктами права згідно з теорією права являються учасники правовідносин, які наділені юридичними правами і обов’язками. В теорії права до основних суб’єктів права відносяться фізичні особи і держава.
Конституційно-правові відносини мають особливий суб’єктний склад. Серед них є суб’єкти, які не можуть бути учасниками інших видів правовідносин, крім конституційних, такі як – народ України, населення Автономної Республіки Крим, населення окремих територіальних одиниць та ін. Всього в Конституції України діє 38 суб’єктів конституційних правовідносин.
Їх можна розділити на 8 основних видів:

1) фізичні особи;
2) громади людей;
3) держава
4)суб’єкти теріторіального устрою;
5) органи державної влади;
6) органи місцевого самоврядування;
7) народні депутати та депутати місцевих рад;
8)об’єднання громадян.

Таким чином, підводячи підсумок аналізу конституційного права України, можна сказати, що конституційне право України – це ведуча галузь національної системи права, норми якої, закріплюють характерними для неї методами, основи конституційного ладу України, основи правового статуса особи і громадянина, політико-теріторіальну організацію держави, включаючи основи взаємовідносин між Україною і Автономною Республікою Крим, систему, порядок формування, основні принципи діяльності і компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування.

2.Зміст Конституції як основного закону держави.

Як уже було сказано, основним джерелом конституційного права являється Конституція. Слово “конституція” походить від латинського “constitutio” – установлення або розбудова. Традиційно цим терміном визначається основний закон держави, який започатковує її суспільну і державну побудову, виборчу систему, основні права і обов’язки громадян, а також принципи організації органів влади в державі. Основний закон – це фундамент законодавства, який регулює взаємовідносини громадян з державою.
Конституція України прийнята 28 червня 1996р. не перша в історії нашої держави. До її прийняття в Україні діяла Конституція УРСР 1978р., яка теж мала своїх попередників. Але нинішня Конституція відрізняється від усіх конституцій радянського часу по перше тим, що являється основним законом самостійної суверенної держави. Розуміється Конституція 1996р. не побудувала нову державу. Україна як держава існувала в різних кордонах і мала різні форми правління багато століть. Ідея збереження історично склавшоїся держави підкреслюється в самій Конституції. Разом із тим Конституція України 1996р. виділяється з ряду актів такого рангу тим, що з нею зв’язується нова епоха в історії України.
Конституція України виконує функції, які розкривають її соціальне призначення і характеризують основні напрями її впливу на суспільні відносини. Їх можна поділити на три основні функції:

1) ідеологічну;
2) політичну;
3) юридичну.

Ідеологічна функція заключається в тому, що Конституція виступає засобом ідеологічного впливу на суспільство. Вона відіграє велику виховну роль, установлює основи взаємовідносин людини і держави.
Політична функція полягає в тому, що політичний процес, в якому беруть участь політичні сили держави, проходить в рамках, які установлені Конституцією.
Юридична функція полягає в тому, що Конституція являється найважливішим джерелом права. Її норми мають найвищу юридичну силу і лежать в основі системи правового регулювання.
Сучасна Конституція характеризується ще однією рисою – вона має норми прямої дії, тобто норми Конституції обов’язкові для розгляду органами законодавчої, виконавчої і судової влади.
По формі Конституція являє собою єдиний нормативний акт.
По структурі Конституція України складається з Преамбули і 15 розділів, в яких зібрано 161 статтю. В Преамбулі Конституції проголошується про прийняття Конституції. У ній указується на юридичну основу для прийняття Конституції – це Акт про проголошення незалежності України від 24.08.91р.

3.Характеристика основних правових актів

Основним джерелом права бiльшостi сучасних держав є нормативно-правовий акт. Нормативно-правовим актам властивий ряд особливостей.
По-перше, вони мають державний характер. Держава наділяє органи, організації, посадових осіб правом приймати нормативно-правові акти, тобто правотворчою компетенцією. Вона ж забезпечує і реалізацію прийнятих нормативно-правових актів, включаючи і примусовий вплив на осіб, що ухиляються від їхнього виконання.
По-друге, нормативно-правові акти приймаються не всіма, а строго визначеними суб\'єктами, спеціально уповноваженими на те державою. При цьому кожен суб\'єкт правотворчої діяльності має рамки своєї компетенції. Міністр, наприклад, може видати нормативний наказ, але не уповноважений приймати укази або постанови.
По-третє, ці акти приймаються з дотриманням певної процедури.
По-четверте, вони мають тимчасові, просторові і суб\'єктні межі дії.
По-п\'яте, завжди містять юридичні норми. Наявність у цих актах юридичних норм і робить їх нормативними, загальнообов\'язковими.
Нормативно-правові акти:
а) диференційовані, оскільки механізм держави має розгалужену структуру органів з визначеними правотворчими повноваженнями та значним об’ємом інших функцій, які реалізуються за допомогою видання юридичних актів;
б) ієрархієзовані, тому що ця система будується на основі різної юридичної сили актів;
в) конкретизовані за предметом регулювання, суб’єктах виконання і реалізації права, вказівки на які містяться в джерелах.
Таким чином, нормативно- правовий акт - це письмовий документ, який вмiщує юридичнi норми. Це найрозповсюдженiша форма сучасного права.

б) види і форми нормативно-правових актів:

За юридичною силою всі нормативні акти поділяються на законодавчі і підзаконні.
Законодавчі акти – це акти органа законодавчої влади – Верховної Ради України, які мають найвищу юридичну силу, приймаються в особливому порядку і спрямовані на регулювання найосновніших суспільних відносин. До законодавчих актів відносяться Конституція України, регламент Верховної Ради України, закони України, кодекси, постанови.
За своїм значенням законодавчі акти поділяються на конституційні (основні) і звичайні (поточні).
Конституційні акти (закони) – це нормативно-правові акти, що видаються законодавчими органами, мають юридичну силу і регулюють найважливіші суспільні відносини в країні.
Усі закони мають вищу юридичну силу, яка проявляється в тому, що:
- ніхто, крім органів державної влади, не може приймати закони, змінювати чи відміняти їх;
- усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися у відповідності з законами;
- у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону;
- тільки законодавчий орган може підтвердити чи не підтвердити прийняття закону в разі повернення його Президентом за відкладним вето.
Звичайні законодавчі акти приймаються на основі Конституції і конституційних законів України в розвитку їх основних положень.
Кодеси України регулюють комплекс відношень і охоплюють своєю дією певні галузі права України. Зміни і доповнення в Кодекс вносяться тільки законодавчими актами.
Постанови – це також одна з різновидностей законодавчих актів, але, на відміну від кодексів, регулюють певний вид відносин, який охоплюється дією норм тих чи інших галузей права.
Особливе місце серед законодавчих нормативних актів займає Регламент Верховної Ради України, який є по суті законом конституційного характеру і детально визначає порядок діяльності органу законодавчої влади України.
Підзаконні нормативно-правові акти – це результат нормотворчої діяльності компетентних органів держави (їх посадових осіб), уповноважених на те державою громадських об’єднань по встановленню, впровадженню в дію, зміні чи відміні нормативних письмових документів, що розвивають чи деталізують окремі положення законів.[1]
За суб’єктами нормотворчості нормативні акти поділяються:
- Верховної Ради України – закони і постанови;
- Президента – укази;
- органів виконавчої влади:
- Кабінету міністрів – декрети і постанови;
- керівників міністерств і відомств – інструкції, вказівки, нормативні накази;
- місцевих рад народних депутатів – рішення і нормативні ухвали;
- виконавчих комітетів місцевих рад – рішення;
- керівників управлінь і відділів місцевих рад та керівників обласних і районних державних адміністрацій;
- адміністрацій державних підприємств, установ, організацій – нормативні накази.
У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення в результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об’єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішенні, постанова і т. ін.).
Нормативно-правові акти діють у часі, просторі і по колу осіб.
При характеристиці дії нормативно-правових актів у часі слід розрізняти:
а) введення в дію;
б) припинення дії;
в) зворотну силу дії.
У теорії права розглядаються такі варіанти введення нормативно-правового акту в дію:
а) після 10 днів з моменту його опублікування;
б) термін установлюється у самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті;
в) якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем.
Припиняють свою дію нормативно-правові акти внаслідок:
а) закінчення терміну давності, на який видавався акт
б) прямої відміни конкретного акта;
в) фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.
Зворотня дія – це така дія на правовідношення, де припускається що новий нормативний акт існував у момент виникнення правовідношення. Загальне правило таке: “Норма права зворотної сили не має”. Але вийнятки, наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві мають місце. Так, якщо нормативний акт прийнятий після скоєння правопорушення, пом’якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то акт має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує – то така норма (чи акт) зворотної сили не має.
Дія нормативних актів у просторі характеризується певною територією:
- держави в цілому;
- відповідного регіону;
- адміністративно-територіальної одиниці;
- відповідного підприємства, організації.
Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без громадянства, іноземних громадян.
Вийнятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет від юриздикції держави перебування. Це окремі дипломатичні і консульські працівники, питання яких про юридичну відповідальність вирішується на підставі юридичних угод.
Крім того нормативно-правові акти класифікуються за:
- суб’єктами ухвалення:
1) акти органів держави;
2) народу в процесі референдуму;
3) громадських об’єднань;
4) трудових колективів;
5) спільні акти органів держави і недержавних формувань;

4.Види референдумів

Особливим інститутом демократії є референдум як один із засобів демократичного управління державними справами.

Референдум (лат. - те, що повинно бути повідомленим) - засіб вирішення шляхом голосування кардинальних проблем загальнонаціонального і місцевого значення (прийняття конституції, інших важливих законів або внесення до них змін, а також інших рішень з найважливіших питань). Референдум є одним із важливих інститутів безпосередньої демократії, проводиться з метою забезпечення народовладдя - безпосередньої участі громадян в управлінні державою і місцевими справами.

Референдуми за предметом проведення:

• конституційний - на всенародне голосування виноситься проект конституції або конституційні поправки;

• законодавчі - на всенародне голосування виносяться проект закону або чинний закон;

• консультативний - проводиться з метою виявлення громадської думки щодо принципового питанню державного життя.

Референдуми за ступенем обов'язковості проведення:

• обов'язковий - предметом референдуму є питання, віднесені Конституцією до виключного вирішення в результаті всенародного опитування (наприклад, відповідно до ст. 73 Конституції України виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України);

- факультативний - проводиться з метою виявлення громадської думки щодо конкретного питання, яке цікавить певну частину населення регіону (наприклад, про встановлення вільної економічної зони у Харківській області).

Предметом референдуму можуть бути питання:

- що мають істотне значення для визначення політики держави

ззовні (міжнародні-правові питання) - входження країни до певних міждержавних структур, співтовариства, наприклад, про членство країни в Європейському Співтоваристві;

- що мають істотне значення для вдосконалення системи управління

усередині (адміністративно-правові питання) - вирішення питань управлінського характеру, наприклад, зміна адміністративно-територіального поділу.

Юридичні наслідки зазначених референдумів - різні:

1. Результати конституційного і законодавчого референдумів мають найвищу юридичну силу, не потребують затвердження. Вони є загальнообов'язковими для державних органів, слугують правовим підґрунтям їх правотворчої і правозастосовної діяльності.

2. Результати консультативного референдуму не є обов'язковими для винесення адекватного рішення з опитуваного питання. Вони мають дорадчий характер, розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповідними державними органами.

За територією проведення референдум може бути:

(1) Загальнонаціональним - проводиться в масштабах усієї країни. Доцільно проводити перед референдумом всенародне або широке громадське обговорення питань, що вирішуються референдумом.

Відповідно до Конституції України (ст. 72) загальнонаціональний, усеукраїнський референдум призначається Верховною Радою або Президентом. Призначення всеукраїнського референдуму відбувається відповідно до народної ініціативи за вимогою не менш як 3 мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менше як у двох третинах областей і не менш як по 100 тисяч підписів у кожній області.

Референдум в Україні не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії. Як уже зазначалося, виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

(2) Місцевим - проводиться в межах окремих суб'єктів федерації (у федеративній державі) або адміністративно-територіальних одиниць (в унітарній та федеративній державах) із метою вирішення найважливіших питань місцевого значення.

Прийняті рішення на місцевому референдумі (наприклад, перейменування сіл, міст або дострокове припинення повноважень місцевої Ради, її голови) мають вищу юридичну силу щодо рішень відповідних місцевих Рад народних депутатів.

Новий усеукраїнський референдум з питань, що раніше виносилися на референдум, може бути проведений через 5 років, а місцевий референдум - через 1 рік від дня проведення попереднього референдуму з цих самих питань.

У виборах і референдумах мають право брати участь громадяни України, які досягли на день їх проведення 18 років. Гарантується вільне волевиявлення. Голосування під час виборів і референдумів є таємним: контроль за волевиявленням громадян не допускається.

У Швейцарії, крім референдуму, інститутами безпосередньої демократії є народне вече, народна законодавча ініціатива. У США референдум застосовується нарівні з законодавчою ініціативою. У Франції через три роки після проведення першого референдуму в 1789 p. почали практикуватися плебісцити - всенародні опитування, які розглядаються як синоніми референдумів.

5.Територіальний устрій України.

Під територіальним устроєм держави розуміють її територіальну організацію, тобто систему відносин між державою в цілому (її центральною владою) і територіальними складовими (населенням і чинними органами публічної влади). Категорію "територіальний устрій" не слід ототожнювати з поняттям "державний устрій", під яким розуміють політико-територіальну організацію держави, яка визначається політика-правовим статусом територіальних складових і порядком, принципами їхніх відносин із державою в цілому та між собою. За державним устроєм усі держави диференціюються на унітарні, федеративні, конфедеративні та імперські.
Відповідно до ст. 2 Конституції Україна є унітарною державою.
Унітарна держава - держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що здебільшого не мають будь-якої політичної автономії, хоч окремі з них і можуть мати статус територіальної автономії. В унітарній державі існує єдина система законодавства, єдина система державних органів, єдине громадянство і т. д. При цьому якась частина або частини такої держави можуть володіти статусом територіальної автономії, а тому мати своє законодавство, власні органи державної влади, свою символіку і т. ін. Таке положення пояснюється тим, що під територіальною автономією розуміють самоврядну територіальну одиницю в складі унітарної держави, що має деяку самостійність у встановлених цією державою межах. Такий статус в Україні має Автономна Республіка Крим. У цій же статті зазначено, що територія України в межах існуючого кордону е цілісною та недоторканною. Загалом територія - невід'ємна ознака державності, просторові межі державної влади. Конституція встановлює, що суверенітет України поширюється на всю її територію. Держава розпоряджається всією територією. Територіальне верховенство - це повнота й незалежність влади держави в межах своєї території.
А втім, використання державою своєї території не повинно бути юридичне необмеженим. Держава зобов'язана розпоряджатися територією тільки в інтересах населення, що проживає на ній.
Із цієї статті випливає також, що державна територія України криє в собі суходіл, надра, води (внутрішні води і територіальне море), повітряний простір над ними. Тобто слід розрізняти суходільну, водну і повітряну територію нашої держави.
Вказані положення поглиблюються в розділі IX Конституції України "Територіальний устрій України". У ст. 132 формулюються його головні засади. Насамперед зазначено, що державна територія є єдиною і цілісною, себто такою, що поєднана спільною системою державної влади - законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів. Рівночасно в її здійсненні слід поєднувати централізацію та децентралізацію, що забезпечить поєднання і врахування загальнодержавних і регіональних (місцевих) інтересів. Це також означає, що в майбутньому необхідно чітко визначитися щодо структурного і функціонального розподілу влади між центром і регіонами.
Вказана стаття проголошує також необхідність забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, більшої їх інтеграції, зближення, поступового вирівнювання соціально-економічного життя. Актуальним є і врахування історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій у розбудові територіального устрою України. У ст. 133 Конституції України визначено: Систему адміністративно-територіального устрою України складають; Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища й села.
До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.
З огляду на це можна стверджувати, що адміністративно-територіальний устрій України є трирівневим: вищий рівень складають Автономна Республіка Крим, області та міста Київ і Севастополь; середній - райони й міста обласного підпорядкування; нижчий - райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села. Принаймні, саме відповідно до таких територіальних одиниць будується система державних органів і система місцевого самоврядування.
Слід також зазначити, що таке детальне перерахування суб'єктів складу України є зовсім не випадковим. Адже включення суб'єкта складу України в цю статтю є правовою основою для використання ним своїх конституційних прав, таких, скажімо, як право на місцеве самоврядування, спеціальне визначення статусу і т. д. До того ж аналіз цієї статті дає підстави стверджувати, що Конституція, незважаючи нате, що суб'єкти складу України різняться величиною території, чисельністю й густотою проживання, проголошує рівноправність суб'єктів як між собою, так і у відносинах із центральною владою. Вказаному принципові аж ніяк не суперечить та частина ст. 133 Конституції України, яка стверджує, що міста Київ і Севастополь мають спеціальний статус у складі суб'єктів України. Цей статус має визначатись у майбутньому законом України.
При цьому слід узяти до уваги, що деякі питання, які мають пряме відношення до територіального устрою нашої країни, розглянуті не тільки в розділі IX, а й в інших розділах Конституції. Так, у розділі І вказано, що держава визнає і гарантує місцеве самоврядування в Україні (ст. 7). "Державною мовою є українська мова", якій "держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України" (ст. 10). "Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу" (ст. 13).
Стаття 73 розділу III Конституції України визначає:
"Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України". Розділ Х присвячено Автономній Республіці Крим.
Для забезпечення територіальної суверенності України в розділі XV було встановлено таке: "Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України"

7. Внесення змін і доповнень до Конституції.

Виступаючи основою та невід'ємною частиною системи законодавства тієї чи іншої конкретної країни, конституція, так само, як і будь-який закон, постає як об'єкт впливу з боку різноманітних суспільних відносин та інститутів, які мають властивість змінюватись та розвиватись. В цьому сенсі ще з зародженням класичних ідей конституціоналізму завжди визнавалась ідея необхідності перегляду конституцій та їх певної корекції, яка може відбуватись чи то шляхом їх повної зміни (в такому випадку ми стикаємося з фактом прийняття нової конституції) чи шляхом внесення в них низки поправок. У сучасних умовах державного та політичного розвитку України ця проблема не лише не втратила своєї значущості й актуальності, а навпаки в зв’язку з подіями 2004 року - тільки набула нових стимулів, що спонукають дослідників звертатись до більш докладного аналізу зазначених питань науки конституційного права. Для того, щоб підтвердити щойно висловлену думку, спробую вказати на основні причини, які вводять названу тему до кола одних з найбільш важливих та актуальних проблем сучасної вітчизняної юридичної науки.
Перша з них полягає в тому, що в процесі формування стійких конституційних традицій у новітній історії українського права суспільство і держава зіткнулись із питанням про те, в який спосіб запропоновані на початку державотворчого шляху моделі організації державної влади можуть бути адаптовані до нових правових, політичних, економічних, соціальних та культурно-національних реалій. Звісно, загальновизнаним та широко практикованим в Україні способом зазначеної корекції виступає постійне внесення змін та поправок до чинного законодавства, до діючих законів й інших нормативно-правових актів. Однак, як засвідчила практика, в багатьох випадках подібні зміни потенційно можуть виходити за межі чинних законів та зачіпати ту сферу, яка окреслюється як найвищий конституційний рівень.
Тобто йдеться про Конституцію України й ті норми, які в ній закріплено. При цьому, враховуючи компромісний шлях прийняття Конституції України 1996 p., коли дуже часто політикам доводилось шукати вихід з чисельних «глухих кутів»1, немає нічого дивного в тому, що закладені в ній положення виявили свою ефективність лише для певного періоду суспільно-політичного і правового розвитку України.
По-друге, нинішні реалії конституційного розвитку України після 2004 р. у поєднанні з триваючими суперечками стосовно правомочності та відповідності конституційній процедурі внесених змін також змушують нас значно ретельніше та серйозніше підійти до питань процесуальної зміни конституцій. До того ж, явний брак системності поглядів щодо загального правового прогресу України (про що абсолютно обґрунтовано пише В. Селіванов2) значно посилює потребу в адекватній юридичній оцінці того, що мало місце в Україні. Адже насправді мова ведеться не просто про якесь одноразове політичне рішення, а про стратегічний напрям розвитку всієї держави та всього суспільства в цілому. В цьому сенсі ми повинні мати чітке уявлення не лише про процедуру внесення змін і доповнень до Конституції України, а й про те, яким є міжнародний правовий досвід у цій сфері. До того ж, саме через докладний аналіз досвіду інших країн ми можемо приблизно прогнозувати й те, які можливі наслідки (ми ведемо мову суто про конституційну площину, а не про політичну) матиме реалізація конституційної реформи в тій формі, як вона запроваджувалась та приймалась.
І, нарешті, по-третє, проблема внесення змін та доповнень до конституції надзвичайно важлива в суто теоретичному плані, оскільки досі ми стикаємося з доволі різними точками зору та моделями процедурної інтерпретації процесу конституційних змін. В результаті цього виникає цілком обґрунтоване питання щодо розробки певної системи універсальних процедурних принципів та механізмів внесення змін і доповнень до конституції.
Отже, продовжуючи дослідження проблематики внесення змін до Конституції України необхідно відмітити, що зазвичай у більшості науково-теоретичних досліджень в галузі конституційного права, де аналізуються процедурні питання внесення змін до конституції, проводиться чітке розмежування між двома типами конституцій: гнучкими та жорсткими. Зрозуміло, що в першому випадку процес зміни конституції (або тих законів, які входять до складу того, що може бути описано поняттям конституції) відбувається в звичайному режимі законодавчих змін відповідно до існуючих загальних процедур розгляду, прийняття, зміни або скасування законів1. Тому в межах даної курсової роботи мене цікавитимуть насамперед усі ті випадки, коли ми маємо справу з так званими «жорсткими конституціями». Слід наголосити, що, говорячи про «жорсткість конституцій», останнім часом навіть вживається таке поняття, як «абсолютна жорсткість», або ж «межа конституційного перегляду». Йдеться про все більше розповсюджувану в сучасному конституціоналізмі практику, коли в тексті конституції накладаються імперативні обмеження на ревізію тих чи інших конституційних норм. Російський дослідник В. Чиркін навіть вважає, що існування таких обмежень є характерною властивістю практично всіх без винятку «нових конституцій»2. Подібно до Конституції України межі конституційного перегляду встановлюються й іншими конституціями пострадянських держав. Скажімо, ст. 155 Конституції Азербайджану забороняється внесення змін в ст. ст. 1, 2, 6, 7, 8 та 21 Конституції. В Конституції Вірменії заборонено вносити зміни до ст. ст. 1, 2 та 144. А стаття 142 Конституції Молдови (яка, до речі, має назву «Межі перегляду») містить чіткий припис: «Не припускається перегляд Конституції, наслідком якого є скасування основних прав і свобод громадян або їх гарантій».

Основи цивільного та сімейного права України. Цивільно-правові договори.

Переглядів: 944