• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 8.

План

1. Основи цивільного права

2. Основи сімейного права

3. Характеристика цивільно-правових договорів

4. Цивільна правова відповідальність

1.Основи цивільного права

1. Цивільне право і відносини, що ним регулюються.

Цивільне право є галуззю права, предметом якого є майнові і особисті немайнові відносини в суспільстві. Майнові відносини є суспільними відносинами виробничого, економічного характеру. Ці відносини зв'язані з володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також переходом майна від однієї особи до іншої.

Цивільне право регулює також особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими відносинами, і відносини у сфері інтелектуальної власності (авторське, патентне право, право на відкриття.) Окрім цих відносин, цивільне право регулює також особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими: право на честь, гідність і ділову репутацію громадян і організацій.

В основі методу цивільно-правового регулювання лежить юридична рівність учасників цивільно-правових відносин.

Таким чином,цивільне право- це галузь права, яка регулює особисті майнові та немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Майнові відносини пов’язані з належністю, набуттям, володінням, користуванням і розпорядженням майном, а також переходом майна від однієї особи до іншої. Тобто із реалізацією права власності.

Особисті немайнові відносини:

- пов'язані з майновими відносинами - відносини у сфері інтелектуальної власності (авторське, патентне право, право на відкриття.)

- не пов'язані з майновими: право на честь, гідність і ділову репутацію громадян і організацій

Особисті немайнові відносини виникають на підставі здійснення особистих немайнових прав, зокрема таких, як право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на повагу до людської гідності, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Особливості цивільно-правових відносин:

-повинні брати участь принаймні дві особи (громадяни, юридичні особи, державні органи, органи місцевого самоврядування);

-учасники цивільних правовідносин не підпорядковані один одному, тобто є рівними.

Система цивільного права є єдністю і розмежуванням взаємозв'язаних цивільно-правових інститутів. Інститутом права є відособлена сукупність правових норм, регулюючих однорідні суспільні відносини. Система цивільного права припускає об'єднання цивільно-правових норм в окремі інститути і розділення останніх на загальну і особливу частині.

Загальну частину складають норми, що визначають задачі цивільного законодавства; круг регульованих їм відносин; підстави виникнення цивільних прав і обов'язків; способи захисту прав; правове положення суб'єктів цивільного права; норми, що відносяться до операцій, представництва і ін.

Особлива частина охоплює цивільно-правові інститути, норми яких регулюють окремі групи відносин, наприклад, право власності, зобов'язальне право, спадкове право і ін.

Норми права власності регулюють відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном, а також забезпечують рівні умови захисту всіх форм власності (приватної, колективної, державної).

Норми зобов'язального права регулюють суспільні відносини з приводу передачі майна, сплати грошей, виконання робіт, надання послуг і т.п., представляючи одній стороні цих відносин право вимагати від іншої здійснення певної дії або стриманості від дії.

Норми спадкового права регулюють суспільні відносини у зв'язку з переходом майна спадкодавця до спадкоємця.

2. Джерела цивільного права. Загальна характеристика цивільного законодавства України. Цивільний кодекс України.

Джерелами цивільного права є нормативні акти, в яких юридично закріплені цивільно-правові норми. Сукупність цих актів є цивільним законодавством:

І Конституція України.

Конституція України є основним законом держави, володіє вищою юридичною силою, закріплює права, свободи, обов'язки громадян, право власності і інші майнові права.

Основні засади цивільно-правового регулювання визначаються Конституцією України. Зокрема, Конституція визначає основні форми власності, закріплює право громадян на приватну власність, встановлює головні підстави правового регулювання відносин власності.

3. Суб’єкти та об’єкти цивільно-правових відносин.

Цивільне правовідношення є юридичним зв'язком між учасниками врегульованого цивільним правом відношення.

Цивільне правовідношення складається з суб'єктів, об'єктів і змісту.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (громадяни, підприємства, установи, організації). У ряді випадків як суб'єкт цих правовідносин може виступати і держава.

Об'єктом цивільного правовідношення признається те благо, на яке направлено суб'єктивне право і відповідний йому обов'язок з метою задоволення інтересу конкретної особи.

Цивільні правовідносини можуть мати об'єктами: речі; дії, наприклад, дія на яку-небудь річ (переміщення вантажів за договором перевезення); результати духовної і інтелектуальної творчості (твори літератури, науки і мистецтва, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, наукові відкриття); особисті немайнові блага (ім'я, честь, гідність, таємниця листування і т.д.).

Зміст цивільного правовідношення є суб'єктивними правами і обов'язками учасників даного правовідношення.

Суб'єктивне цивільне право - надана суб'єкту законом можливість певної поведінки, а також можливість вимагати відповідної поведінки від іншої особи. Суб'єктивне право нерозривний пов'язано з відповідним йому обов'язком. Так, для здійснення громадянином права приватної власності на житловий будинок необхідно, щоб інші особи були зобов'язані не перешкоджати власнику володіти, користуватися і розпоряджатися цим майном.

Цивільні правовідносини не виникають, не змінюються і не припиняються самі по собі. Їм винні передувати певні юридичні факти.

4. Поняття, форми власності в Україні. Захист власності.

Інститут права власності займає центральне місце в цивільному праві. Його основні положення обумовлюють зміст всієї решти розділів цивільного права (зобов'язальне право, спадкове право і ін.).

Право власності - це сукупність правових норм, що закріплюють і регулюють суспільні відносини, що виникають в результаті реалізації матеріальних благ громадянами, юридичними особами і державою, які наділяють суб'єктів права власності рівними правами і обов'язками по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Право власності прийнято розглядати в двох значеннях: об'єктивному і суб'єктивному. В об'єктивному значенні - це сукупність правових норм, регулюючих суспільні відносини по володінню, користуванню і розпорядженню майном.

Суб'єктами права власності відповідно є:

народ України;

громадяни;

юридичні особи;

держава;

спільні підприємства;

міжнародні організації;

громадяни інших держав і особи без громадянства.

2.Основи сімейного права.

Сімейне право — це сукупність правових норм, які регулюють сімейні відносини. Тобто сімейне право регулює особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між подружжям, іншими членами сім'ї, тощо. Окрім того, Сімейний кодекс України регулює відносини усиновлення (удочеріння), опіки, піклування, патронату та інше.

Відповідно до Сімейного кодексу України, учасниками сімейних відносин є: подружжя, батьки та діти, усиновлювачі та усиновлені, мати та батько дитини, дід, баба, онуки та правнуки, рідні брати та сестри, мачуха, вітчим, пасинок, падчерка, опікун, піклувальник, дитина, над якою встановлено опіку або піклування, особа, яка уклала договір про патронат, та дитина, передана у сім'ю патронатного виховання. Проте сімейне право не регулює відносин між двоюрідними братами та сестрами, тіткою, дядьком та племінниками, а також між іншими родичами за походженням.

Джерелами сімейного права є закони та підзаконні нормативні акти. До законів, у першу чергу, треба віднести Конституцію України та Сімейний кодекс України.

У ст. 51 Конституції проголошено, що "шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї". У Сімейному кодексі передбачено, що батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітні діти, своєю чергою, зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняється державою. Ст. 62 Конституції України передбачає рівність прав дітей незалежно від їх походження, від того, народилися вони у шлюбі чи поза ним, а також наголошується, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.

10 січня 2002 р. ухвалено Сімейний кодекс України, який набув чинності з 1 січня 2004 р. Він складається із семи розділів (ст. 288—292 уже виключено). Сімейний кодекс України регламентує порядок, умови одруження, особисті та майнові відносини, що виникають між подружжям, між батьками та дітьми, між іншими членами сім'ї, а також відносини, що виникають у зв'язку з усиновленням, опікою та піклуванням, припиненням шлюбу.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Однак договір не може суперечити нормам права та моральним засадам суспільства.

У ст. 8 Сімейного кодексу передбачено можливість субсидіарного застосування норм Цивільного кодексу лише до майнових відносин між членами сім'ї та родичами. Однак при регулюванні немайнових відносин між членами сім'ї норми цивільного права не можуть застосовуватися.

Сім'ю становлять особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом та мають спільні права й обов'язки. Подружжя вважається також сім'єю і тоді, коли дружина чи чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням чи необхідністю догляду за дітьми, батьками, та з інших вагомих причин, не проживають спільно. Дитина належить до сім'ї батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім'ї має також одинока особа.

Треба зауважити, що сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення.

Сімейний кодекс містить спеціальну ст. 10, яка передбачає можливість застосування аналогії закону й аналогії права щодо врегулювання сімейних відносин.

Так, якщо певні сімейні відносини не врегульовані Сімейним кодексом або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Таким чином, прогалина у сімейному законі може бути заповнена у конкретних правовідносинах договірним регулюванням, а якщо учасники сімейних правовідносин цього не зроблять, то буде застосована відповідна норма СК до регулювання інших подібних відносин.

Якщо ж до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права), тобто тих засад, які сформульовані у ст. 7 СК України.

Принципами (загальними засадами) регулювання сімейних відносин є:

1) рівність прав та обов'язків жінки й чоловіка у шлюбі та сім'ї;

2) побудова сімейних відносин на добровільному союзі жінки та чоловіка;

3) право на таємницю особистого життя учасників сім'ї, їхнє право на особисту свободу;

4) максимально можливе урахування інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї;

5) охорона дитинства та материнства;

6) справедливість, добросовісність та розумність у сімейних відносинах відповідно до моральних засад суспільства;

7) право на судовий захист кожного учасника сімейних відносин.

При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай чи звичай національної меншини, якщо вони не суперечать вимогам сімейного законодавства та моральним засадам суспільства.

3.Характеристика цивільно-правових договорів.

Правочини - дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків Форми угод усна, письмова

Види правочинів:

- залежно від учасників

- односторонні (воля однієї особи, яка породжує права і обов'язки інших осіб, наприклад, доручення на отримання грошового переводу, дарування,

- двосторонні (воля двох осіб, наприклад, купівля-продаж),

- багатосторонні (воля більше двох осіб)

залежно від способу укладання:

- консенсуальні (досягнута згода між сторонами, від лат. consensus — згода),

- реальні (укладені в момент передачі речі, наприклад, позика, дарування),

- формальні

залежно від плати:

- оплачувані (наприклад, передача речей, надання послуг).

- безкоштовні (договір дарування)

залежно від підстав виникнення:

- планові,

- непланові.

залежно від характеру породжуючих договором юридичних наслідків:

- попередні,

- остаточні,

- змішані (об'єднують в собі риси різних видів)

Умови дійсності правочинів:

1 — повинен відповідати закону,

2 — не повинен суперечити інтересам держави і суспільства,

3 — сторони, які уклали правочин, повинні бути дієздатними.

4 — у ньому повинна бути виражена справжня воля осіб (до таких не належать правочини, які, укладені внаслідок помилки, укладені внаслідок обману, насильства, погрози, мнимі або удавані правочини (мнимий — без наміру створити юридичні наслідки, удаваний — з метою приховати інший правочин)

5 — повинна бути дотримана певна юридична форма (усна. а якщо обумовлено в законі, то обов'язково письмова, нотаріально посвідчена)

Недодержання форми правочину, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність правочину лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі Нотаріальне посвідчення правочинів обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі

Недійсні частини правочину не тягнуть за собою недійсності інших його частин.

Договір — це різновидність правочинів. Зручна і ефективна правова форма встановлення різноманітних господарських зв'язків між громадянами і організаціями. Це найпоширеніший різновид ділових операцій

4.Цивільна правова відповідальність.

Вступаючи у цивільно-правові відносини, сторони повинні не тільки виконувати свої обов'язки, але і мати нагоду захищати свої права. Норми цивільного права визначають терміни, протягом яких можна захистити порушене право, звернувшися до суду, арбітражного або третейського суду з позовом. Термін для захисту права за позовом особи, право якого порушено, називається позовною давністю.

Цивільне законодавство встановлює два види термінів позовної давності: загальні і скорочені.

Загальні терміни позовної давності як для фізичних, так і для юридичних осіб складають З роки.

Для окремих видів вимог встановлюються скорочені терміни позовної давності - 6 місяців. Такий термін діє для позовів: про стягнення неустойки (штрафу, пені); про недоліки проданих речей; про недоліки виконаної роботи. Скорочений термін позовної давності в один рік встановлюється відносно вимог про спростування тверджень, які принижують честь, гідність або ділову репутацію, відомостей, що н е відповідають дійсност. Перебіг терміну позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тобто з дня, коли особа взнала або повинне було дізнатися про порушення свого права.

Цивільно-правова відповідальність - це покладання на особу, відповідальну за невиконання або неналежне виконання зобов'язання або за порушення іншого, що охороняється законом права, несприятливих майнових наслідків, передбачених правовою нормою або договором.

Порушення зобов'язання може виступати або у вигляді невиконання зобов'язання, або у вигляді неналежного виконання. Підставами виникнення відповідальності є неправомірні дії боржника, пов'язані з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання.

Як загальна форма відповідальності виступає обов'язок боржника відшкодувати збитки, викликані невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Для залучення боржника до цивільно-правової відповідальності у формі відшкодування збитку необхідно, щоб порушення зобов'язання дійсно спричинило за собою настання у кредитора збитків.

Під збитками відповідно до закону розуміються витрати, проведені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також не одержана ним вигода, яку кредитор одержав би, якби зобов'язання було виконано боржником належним чином. Для стягнення збитків кредитор повинен довести:

1) факт порушення зобов'язання;

2) наявність причинного зв'язку між допущеним порушенням і виниклими збитками;

3) розмір необхідних збитків.

У разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання як міра відповідальності застосовується неустойка (штраф, пеня), яка може бути передбачена законом або договором.

Трудове законодавство України. Трудове право як галузь права. Колективний та трудовий договір. Часи роботи та відпочинку.

Переглядів: 861