• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Християнство

Стародавній Рим

Політико-правові вчення Ст. Риму формувались на основі філософських напрямків, які були перенесені з Ст. Греції. У своїх поглядах римські філософи найчастіше виводили грецькі концепції, адаптуючи їх до римських умов.

Найвідомішим ідеологом римської аристократії був відомий оратор Марк Тулій Цицерон. Своє вчення він виклав в діалогах «Про державу», «Про закон».

Згідно Цицерона держава має природне походження. Метою держави є охорона майнових інтересів громадян. Цицерон визначає державу терміном «республіка» (що означає «справа народу»). Він вважав, що закон виникає раніше об’єднання людей і тому його не можна змінити голосуванням народу.

Ідеалом для Цицерона є аристократична синатська республіка. Загалом він розрізняв 3 форми держави:

А) царську владу – монархію;

Б) владу оптиматів – аристократію;

В) владу народу – демократію.

В І ст. н.е. в Римській імперії почала швидко розповсюджуватись нова релігія – християнство. Еволюція церковної організації супроводжувалась змінами в політико-правовій ідеології християн. Ранньохристиянська церква намагалася стати союзницею імператорської влади. З ІV ст. н.е. вже всі імператори були змушені рахуватися з думкою церкви і шукати її підтримки. У 313 р. при імператорі Константині християнство було визнано рівноправною релігіє разом з іншими, а в 324 р. пануючою релігією.

Політичною віхою в розвитку політичної ідеології християнської церкви було вчення гіпонського єпископа (Пн. Африка) – Аврелія Августина (Блаженного)(354-430 рр.). У своїх творах, зокрема «Про град Божий» Августин писав, що в світі існують дві держави – град божий (церква) і град земний (держава). Церква існує на землі маючи мету на небі. Церква це царство небесне на землі. Щодо держави, то оскільки це утворення людське, то її мета тимчасова, держава створена насиллям і тримається на примусі.

Августин один із перших церковників котрий закликав до насильницького залучення до християнської віри. Він закликав викорін.вати єресі збройним шляхом.

Характеризуючи християнську державу, як приклад земного граду, Блаженний стверджував, що найдовше проіснує та держава в якій всі пов’язані однією вірою та загальним благом. Найвищим благом є Бог.

3. Політична думка Середньовіччя і епохи Відродження

Падіння Західної Римської імперії (476 р.) завершило період історії Ст. світу і поклало початок історії Середніх віків. В країнах Зх. Європи періоду раннього Середньовіччя (V-Х ст.) поступово утворився станово-феодальний устрій. Зх. Європа була роздріблена на велику кількість мілких феодальних держав. Особливе місце в феодальних суспільсвах займала католицька церква.

В ХІ-ХІІІ ст. по всій Європі пройшла перша хвиля єретичного руху котра досить серйозно вплинула на святість і непорушність станово-феодального устрою. Різка критика станового устрою з боку єретиків потребувала новго ідеологічного обгрунтування. Це завдання намагався виконати найвідміший ідеолог католицизму, домініканський монах Фома Аквінський (1225/6 – 1274 рр.),його твори вважалися енциклопедією офіційної церковноїх теології. У працях «Про правління властителів» та «Сума теології» він торкається питань політичних вчень, держави, законів, соціальних потреб.

Мета державності – «загальне благо», забезпечення умов для досягнення розумного життя. Всяка влада, за Аквінським, походить від Бога. Однак правитель, який править порушує закони Бога і основи моралі, перевищуючи свою компетенцію.

Закони Аквінський поділяє на два види: природні і людські (позитивні). Природні закони – це відображення вічного закону в людському розумінні, він зобов’язує шукати істину (Бога) і поважати людей. Призначення людських законів – силою і страхом змушувати людей обходити зло. У різних народів можуть бути і різні закони.

У 1323 р. церква віднесла його до святих, а у 1879 р. папа Лев ХІІІ оголосив його вчення «єдиною істиною філософії католицизму».

Важливою віхою у формуванні світської доктрини, в епоху Середньовіччя, стали праці Марсилія Падуанського (бл. 1275 – 1342 рр.), італійського медика і богослова. У праці «Захисник Миру» він, прагнув довести чисто світське походження і призначення держави, без якої людина не може жити в суспільстві. На його думку, законодавча влада повинна належати більшості народу, а ця більшість має за обов’язок надати верховну владу монархові, якого може навіть покарати за вчинки, що суперечать загальним інтересам. Ці інтереси відображаються у законах, законодавцем яких може бути тільки народ.

У ХVІ ст. почався розпад феодалізму і формування капіталістичних відносин. На провідне місце в політичних вчення того часу виходить проблема людини, співвідношення особи і держави. Цей напрям суспільної думки отримав назву «гуманізм». Він також відомий як ідеологія Відродження.

Одним із перших теоретиків нової епохи був італієць Нікколо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). протягом 14 років він займав високу посаду секретаря Флорентійської республіки, та із встановленням тиранії Медичів він був позбавлений влади і відправлений у в’язницю де написав свої відомі праці – «Державець», «Роздуми про першу декаду правління Тіта Лівія», «Історія Флоренції».

Він є прихильником ідеї централізованої національної держави, з ненавистю виступає проти всього, що ослаблює державу і руйнує її цінність. Він говорить про вплив клімату на мораль людей, про закон6омірності змін державних форм, закликає до ретельного вивчення минулого для передбачення майбутнього. Вперше говорить про протилежність інтересів аристократії та народних мас, вказує. У своїй роботі «Державець» Макіавеллі вивів ряд правил та рекомендацій для правителів Італії. Метою держави та основою ї стабільності Макіавеллі вважав безпеку особистості і непорушність власності.

4. Політичні концепції Нового часу

Новий час (нова історія) — період всесвітньої історії, що настав за періодом Середніх віків. Поширення розподілу історії на давню, середню і нову сприяв твір французького вченого Жана Бодена «Метод легкого вивчення історії».

Хронологічно, за традицією європейської історіографії, період Нової історії починається на рубежі ХV/ ХVІ ст.:

1492 — «відкриття» Колумбом Америки;

1517 — «тези» Мартіна Лютера, що стали поштовхом до церковної Реформації

В російській історіографії традиційно називається інша дата:

1453 — остаточне завоювання османами Константинополя та повалення Візантійської імперії.

Поняття «Новий час» було сприйняте істориками і утвердилося в науковому ужитку, але сенс його багато в чому залишається умовним — не всі народи вступили в цей період одночасно. Безперечне одне: у даний відрізок часу відбувається виникнення нової цивілізації, нової системи стосунків, «європейського світу», «європейського дива» і експансія європейської цивілізації в інші райони світу.

Мислителі Нового часу твердили, що інстинкт самозбереження є джерелом справедливості й моральності. Важливою була ідея про головну функцію держави: охорона природних прав громадян, межі державної влади визначаються природним правом.

Джон Локк (1632 – 1704 рр.)– родоначальник теоретичної системи класичного лібералізму. Свої погляди Локк виклав у працях «Два трактати про державне правління», «Досвід про віротерпимість», «Розумність християнства» та ін. він поділяє думки попередників про природне право, суспільний договір, суверенітет, але і доповню їх, розвиваючи у ціле вчення – доктрину ранньобуржуазного лібералізму. До виникнення держави люди перебувають у природному стані, нема «війни всіх протии всіх». Держава – сукупність людей, якіф обєдналися в ціле під егідою ними ж встановленого спільного закону. Головна мета держави – забезпечити, зберегти і реалізувати свої громадянські інтереси: життя, здоров’я, свободу, «володіння такими зовнішніми благами як гроші, землі, будинки та ін.» Все це називається власністю.

Ідеологом буржуазії, яка йшла до влади, був і Шарль Луї Монтеск’є (1689 – 1755 рр.), Головні праці «Перські листи», «Про дух законів». Він говорить, що характер законів тієї чи іншої держави залежить від географічного середовища: клімату, грунту, рельєфу місцевості, величини території тощо. Монтеск’є поділяє владу на законодавчу, виконавчу і судову. Також виділяє три основні форми правління: республіканську, монархію і деспотію. Він стверджує, що форми держави залежать від розміру території: невеликі держави повинні бути республіками, держави середньої величини – монархіями, великі держави – деспотіями. Він допускає можливості створеня республіки на великій території за умови федеративної організації.

Ідеологію «третього прошарку» дрібних буржуазних прошарків відобразив французький філософ, письменник Жан Жак Руссо (1712 – 1778 рр.). У своїй праці «Про суспільний договір, або принципи суспільного права», вперше наголошує, що саме згода людей є основою всякої законної влади. Виразом їх є суспільний договір, який зводиться до того, що кожна людина віддає свою особистість під вище керівництво суспільної волі і тим самим стає її учасником. Суверенітет таким чином належить народу. Справжнім засновником суспільства, був той, хто першим «відгородив ділянку землі, сказав – це моє» і хто «знайшов людей доволі простодушних, щоб цьому повірили».

Одним із найбільших англійських політичних мислителів був Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.). він був сучасником англійської буржуазної революції, яка відкрила нову еру для Англії. Політичні доктрини Гоббс виклав у працях «Про політичне тіло», «Людська природа», «Левіафан, або матерія, форма і влада держави цековної та громадянської». Згідно його теорії всі люди створені рівними за своїми фізичними і розумовими показниками, томукожен має рівне право на все. Але людина глибоко егоїстична, її оточують заздрісники, вороги. Подібний стан він характеризує староримським висловом: «Людина людині вовк». Звідси природний стан – безперервна війна кожного з кожним.

Устрій держави Гоббс уподібнює живому організму: громадянський мир порівнює зі здоров’ям; повстання, громадянські війни – з хворобою держави, що веде до її загибулі. Згідно його твердження можуть бути три форми держави: монархія, демократія і аристократія.

5. Політичні вчення кінця ХVІІІ – ХХ ст.

5.1. Німецька класична філософія

У ХVІІІ ст. серед мислителів Німеччини, які розглядали проблеми країни, виділяють три величні постаті І. Кант, Г. Гегель та Г. Фіхте.

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануїл Кант (1724 – 1804 рр.). Кант першим хто приступив до систематизованого обгрунтування лібералізму – ідейної платформи буржуазії. Його політичні погляди містяться в працях «До вічного миру», «Ідеї загальної історії із космополітичної точки зору », «Критика чистого розуму» та інші.

Кант розумів наскільки важлива проблема праворозуміння і наскільки важливо її сформулювати. Істинне покликання права – надійно гарантувати мораль та соціальний простір в якому воно могло б нормально провити себе, і без перешкод реалізувати свободу індивіда. В цьому є суть ідеї Канта про моральні засади права. Реалізація права вимагає, щоб воно було загальнообов’язковим. Загальна обов’язковість права отримується примусово. Без примусу право не може виконувати свої функції і категоричний імператив (це моральний закон, який апріорний (попередній), не підпорядкований впливу зовнішніх обставин і тому він безумовний) в якості всезагального закону лишитися своєї безумовності.

Геніальним мислителем-діалектиком був Георг Вільгедьм Фрідріх Гегель (1770 -1831 рр.).Проблеми політики, політичної влади він висвітлив у працях «Феноменологія духу», «Наку логіки», «Філософія права» та ін. основним методом, який він розробив і ввійшов в історію, це діалектичний метод. Г. Гегель розрізняв громадянське суспільство і політичну державу. Під громадянським суспільством він мав на увазі буржуазне суспільство. У суспільстві існують три основні складові: система потреб, виконання правосуддя, поліція і корпорація. Він виділяє три класи: 1) субстанційний (землевласники-дворяни і селяни), 2) промисловий (фабриканти, торговці, ремісники), 3) загальний (урядовці).

Політичну владу Гегель ділить на: законодавчу, урядову і владу правителя. Він вимагав двопалатного законодавчого органу, відстоював принципи публічних дебатів, свободу зборів, друку тощо.

5.2. Ліберальна політична думка та соціально-політичні утопії

Падіння Напелеона і його режиму, повернення на трон династії Бурбонів не зупинило класову боротьбу. Це зумовило виникнення антифеодальної ідеології у першій пол. ХІХ ст., теоретиками якої були А. де Токвіль, Бенжамен Констант та Єремія Бентам.

Алексіс де Токвіль (1805-1859 рр.) – один з найбільш складних мислителів Нового часу. Популярність йому принесли праці «Демократія в Америці» та «Старий порядок і революція». Центральне місце у працях Токвіля займає ідея «небереборного інтересу», торжества рівності, демократії чи революції. Головним питанням для Токвіля була ідея свободи. «Свобода – є політичною суттю, суттю «середнього шляху, точніше – проявом вищої духовної цінності у світі, розглянутого у площині політики»».

Для того, щоб народ залишався на відповідному моральному рівні, тобто збергі свободу волі, необхідно, насамперед, щоб у самому народі збереглася внутрішня свобода. Політична ж свобода як така – лише необхідни, але не достатній, навіть безсилий при відсутності внутрішньої свободи засіб.

Ще у ХVІ-ХVІІ ст., виникають політичні вчення, які заперечують буржуазний лад. Це – вчення утопічного соціалізму. Він пройшов три етапи: ранній (Т. Мюнцер, Т. Мор і Т. Кампанелла), критичний (А. Сен-Сімон, Шарль Фур’є та Р. Оуен) і революційно-демократичний.

Томас Мор (1478 – 1535 рр.) у відомому творі «Утопія» піддав критиці існуючий в Англії суспільний і політичний лад. Він мріяв про суспільство, де немає багатих і бідних, а між людьми панує мир і злагода. Для його поглядів характерне: забезпечення приватної власності, суворе обмеження часу робочого дня і використання для розвитку особистості, відсутність грошей. В праці Томазо Кампанелли (1568 – 1639 рр.) «Місто Сонця» спостерігається ідея можливості наукового управління суспільством; споживання і виробництво носять суспільний характер, робочий день скорочено до чотирьох годин. Т. Кампанелла великого значеення надає трудовому вихованню людей, розвитку науки та техніки.У Місті Сонця встановлено рівність чоловіків і жінок, існує демократична організація державної влади.

5.3. Політична доктрина марксизму

Джерелом виникнення марксистської доктрини послужив утопічний соціалізм. Комуністичну альтернативу лібералізму в сер. ХІХ ст. сформулювали доктор філософії Карл Маркс (1818 – 1883 рр.) та німецький підприємець Фрідріх Енгельс (1820 – 1895 рр.). Проаналізуваши західноєвропейський капіталізм, вони сформулювали матеріалістичне розуміння історії, теорію додаткової вартості та політичну концепцію диктатуру пролетаріату. Вони виходили з того, що держава в розвитку суспільства є продуктом матеріальних відносин, що означало зовсім нову позицію щодо тодішніх теорій природного права та суспільного договору.

У часи Маркса головним продуктом епохи були матеріальні блага, вироблені індустріальним способом, тому пролетаріатом тоді були робочі, які гарували на заводах і фабриках. Він надавав величезного значення питанню, в чому конкретно полягає механізм експлуатації пролетаріату класом власників-капіталістів.

Основні праці «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії», «Походження сім’ї, приватної власності і держави», «Капітал» (Маркс) та інші.

6. Політологічні концепції сучасності

На рубехі ХІХ-ХХ ст. відбулось поєднання багатьох раніше накопичених ідей, концепцій, теорій в систему політичних знань. Дані теорії були зосереджені у розробках Дж. С. Мілля, Е. Дюргейма, М. Вебера, Г. Моски, В. Парето, Р. Міхельса та ін.

Важливим напрямком обгрунтування ліберальних доктрин ХІХ – поч. ХХ ст. стали соціологічні концепції Макса Вебера (1864-1920 рр.). Соновні праці «Об’єктивність», «Протестантська етика і дух капіталізму» та ін. Вебер розглядав зв’язки між політикою та етикою. Державу розглядав як відношення панування людей над людьми, яке спирається на легітимне насилля. Він виділяв за мотивацією три типи панування: раціональне, традиційне та харизматичне. Перше спирається на віру в легітимне становлення влади, друге – на характер традицій, третє – на віру в суб’єкта влади, який має талант від Бога.

Він є автором концепції раціональної бюрократії. Для неї характерна знеособленість в управлінні і суворе слідування формальним правилам.

У ХІХ-ХХ ст. отримала розповсюдження ідея нездатності народних мас до управління. Ця ідея відобразилась в теорії еліт. Її розробники Г. Моска, В. Парето, Р. Міхельс.

Г. Моска (1858 – 1941 рр.) у своїх працях «Теорія уряду і парламентська система», «Правлячий клас» та ін. вказує, що є сфера боротьби двох протилежних класів: пануючої меншості і підвалдної більшості. Він вороже ставиться до демократії, вважаючи її утопією. Свободу людства він пов’язував не з демократією, а з «компетентною» меншістю. В. Парето (1848 – 1923 рр.) винекнення еліти пояснював психологічними властивостями людей. Він говорив, що існують два типи еліт: еліта «левів» та еліта «лицись». Де панує насильство – це еліта «левів», де переконання – еліта «лисиць»

У кінці ХІХ – поч. ХХ ст. утворився психологічний напрямок у політології та соціології. Був сформований перший методологічний підхід до дослідження політичних інститутів, явищ та процесів, який за назвою Чиказького університету, де він був розроблений, дістав назву Чиказька школа в політологи. Її засновником у 20-х роках минулого століття став Чарльз Мерріам, якому належить своєрідна "біблія" американської політології міжвоєнного періоду — праця "Сучасний стан політичної науки" (1931).

З 40-х років XX століття домінуючою методологією дослідження сфери політики стає біхевіоризм. "Поведінкову революцію" прийнято датувати 1944 роком, коли вчені Колумбійського університету на чолі з Полем Лазарсфельдом опублікували перше академічне комплексне дослідження виборів у представницькі органи американських штатів, у якому основна увага приділялася поведінці окремих виборців.

Незважаючи на відмінності між різними течіями біхевіоризму, об'єднуючими є такі принципові положення:

1) використання не пов'язаних між собою абстрактних тверджень, які можна перевірити емпірично;

2) пояснення цих фактів через причинно-наслідкові зв'язки ("стимул — реакція");

3) основними методами збору фактів є опитування громадян і аналіз статистичних даних.

Найбільш відомим психологічної концепції був австрійський психолог Зігмунд Фрейд (1856 – 1939 рр.). Його теорія базується на гіпотезі про домінуючу роль у людському житті без відомих імпульсів. У працях «Тотем і Табу», «Я і Воно» та ін. аналізуючи психіку людини Фрейд виділив три структурні імпульси:

1) Несвідоме (суть психіки людини);

2) Передсвідоме (психологічні акти, які за певних умов може усвідомлювати суб’єкт);

3) Свідоме, що залежить від двох попередніх рівнів.

У несвідомому головним є потяг, в який він включав любов батьків, дружбу та її антипод творчість. Головним серед них вважав статевий потяг – лібідо. У центрі уваги Фрейда був саме імпульс лібідо з моменту народження, перших дитячих років, коли формується так званий «Едіпів комплекс» у чоловіків та «комплекс Електри» у жінок.

У 60—70-х роках минулого століття політична наука в Сполучених Штатах Америки набула статусу академічної дисципліни, а спеціальність політолога — характеру сучасної, престижної та універсальної професії. На кінець 70-х років кількість членів Американської асоціації політичних наук становила близько 10 тисяч осіб.

У цей період і аж до сьогодення поряд із дослідженням електоральної проблематики, міжнародних відносин найбільш популярною тематикою американської політології стає демократія.

Найбільш відомими теоретиками сучасної демократії в США є Роберт Даль, Джовані Capторі, Арендт Лейпхардт. Водночас популярні концепції демократизації недемократичних режимів розробили Ларі Даймонд, Філіп Емітер, Збігнєв Бжезинський, Самюель Гантінгтон.

Наприкінці XX століття відбуваються зміни і в методології політичної науки — біхевіористський підхід піддається критиці за надмірний емпіризм, нової популярності здобуває нормативний підхід до дослідження політичних проблем.

Великої популярності набули дослідження у сфері такої су б дисципліни як порівняльна політологія. Здійснюються порівняльні дослідження сучасних політичних інститутів, держави, публічної політики, зовнішньої політики різних країн. Методологію компаративних досліджень розробляють такі відомі вчені як Адам Пшеворський, Сідней Верба, Матей Доган.

У Великій Британії, без сумніву, серед усіх європейських країн відчувається найбільший вплив американської політичної науки. Недарма британська політологія є інтегральною частиною єдиної англосаксонської школи.

Саме британський вчений австрійського походження Карл Пonпер (1902 – 1994 рр.) піддав сумніву такий методологічний принцип біхевіоризму як принцип верифікації, тобто визнання необхідності підтвердження істинності чи неістинності будь-якого твердження. Поппер взамін запропонував критерій фальсифікації. Цей принцип він пояснив за допомогою відомого прикладу: "Якщо ми не можемо знайти хоча би одного чорного лебедя, то можна стверджувати, що всі лебеді білі".

Окрім того, британська політична думка відома завдяки працям Ентоні Гідденса, зокрема "Класова структура сучасних суспільств" (1976), "Організація суспільства: нарис теорії структуризації" (1984).

Гідденс вважає, що західний світ з XVII століття розвивався в руслі Модерну, основними інститутами якого є:

1) капіталізм (товарне виробництво, приватна власність на капітал, наймана праця, класова система);

2) індустріалізм (використання величезних енергетичних ресурсів та машин для виробництва товарів);

3) нагляд (здатність спостерігати за поведінкою підданих);

4) контроль над інструментами насилля, включно військової сили;

5) національна держава.

Ці риси створили передумови для раціонального способу організації суспільства (наприклад, запровадження інституту бюрократії), а також раціоналізації погляду на історію, тобто пошуку в ній закономірностей, які пояснюють сьогодення.

Однак Гідденс робить висновок, що епоха Модерну закінчилася, оскільки розвиток суспільства вийшов з-під контролю. Сучасну епоху можна охарактеризувати як "постмодерн", а сучасне суспільство як "суспільство ризику".

Читайте також:

1. Християнство
2. Християнство, як чинник господарського розвитку розвитку та капіталізації економічних відносин Європейської цивілізації.
3. Християнство: витоки, еволюція і сучасний стан

Переглядів: 882