Костянтин Ушинський (1824-1870).

Йоганн Гербарт (1776-1841).

Й.Гербарт, німецький філософ, педагог і психолог, вважав дидактику частиною педагогіки, а її предмет (виховне навчання) трактував як найважливіший фактор виховання.

Й.Гербарт сприяв становленню дидактичної теорії, що відводить основне місце в системі навчання заучуванню учнями напам’ять готового змісту.

Метафізична філософія, що лежить в основі дидактики Й.Гербарта, передбачала існування душі як чогось постійного і незмінного, а всі психічні реакції вважала її мимовільними актами. Апперцепція, тобто засвоєння знань, заснована на включенні нових уявлень до складу вже наявних, сполученні (асоціації) з ними і включенні вже понять у систему. На цьому припущенні, що не витримує критики з погляду сучасної психології, Й.Гербарт створив свою теорію виховного навчання, яка згодом одержала назву теорії формальних ступенів. Він виділив чотири формальні ступені, до яких входили:

а) ясність;

б) асоціація;

в) система;

г) метод.

Й.Гербарт вважав ці ступені способами навчання, припускаючи при цьому, що вони взаємопов’язані між собою і неодмінно повинні йти за одною у наведеному порядку в будь-якому предметі шкільного навчання. Ясність означає насамперед повільне просування уперед, розчленування предмета на самі дрібні частини, вивчення кожної з них настільки, щоб учень зміг зрозуміти кожну деталь. Асоціація – це забезпечення зв’язку нового матеріалу із засвоєним раніше, що ґрунтується головним чином на механічному повторенні чи на “вільній розмові “, що є своєрідним різновидом “шкільної бесіди “. Система вимагає. На його думку, “більш зв’язної лекції “, виділення основних думок і виробленого за допомогою цього впорядкування знань. Метод знаходить застосування у виконанні завдань і робіт, при цьому учень повинен продемонструвати, наскільки правильно він зрозумів головні думки. Це своєрідне, але “вузьке” розуміння системи і методу.

Значний вклад у теорію навчання вніс К.Ушинський.

Важливе місце в його дидактичній теорії належить принципам навчання: наочності, свідомості, систематичності, активності і самодіяльності учнів.

Педагог розглядав дидактичні принципи у тісному зв’язку з формами і методами навчання. Велику увагу дослідник приділяв розробці методики роботи вчителя на уроці, пропонував запроваджувати різні види робіт, доцільні методи і способи навчання: пояснення нового матеріалу, повторне осмислення вивченого, опитування, вправи, письмові і графічні роботи, індивідуальні і фронтальні заняття.

К.Ушинський вважав, що кожен урок повинен мати головну думку, яку необхідно закріпити у свідомості учнів, а також освітнє і виховне значення (формувати інтерес до знань, розвивати мислення, виховувати працелюбність).

Великого значення надавав вивченню таких навчальних предметів, як рідна мова і література, іноземна мова, історія, географія, природознавство, математика.

У працях К.Ушинського можна знайти відповідь не тільки на питання чого навчати, як навчати, але й як вчитися, як забезпечити розвиток учня. Навчання, писав К.Ушинський, повинно здійснюватись так, щоб діти мали можливість працювати самостійно, а вчитель керував їхньою працею і давав для неї матеріал. У процесі вивчення рідної мови необхідно розвивати в дітей успадковану здібність, яку називають даром слова, навчати їх свідомо й активно володіти цінностями рідної мови і граматики. Для ефективного засвоєння учнями рідної мови доцільно використовувати, на думку педагога, кращі зразки народної творчості, усні і письмові вправи, поступово їх ускладнюючи. К.Ушинський високо цінив проведення бесід з учнями як важливий засіб розвитку їх мови і мислення. У навчанні грамоти (читанню) він відстоював звуковий (аналітико-синтетичний) метод. Педагог обґрунтував основні компоненти учіння (діяльності учня): сприймання навчального матеріалу, розуміння, запам’ятовування, відтворення, закріплення.

Джон Дьюї (1859-1952)

Дж. Дьюї – відомий американський філософ і педагог. В основі його поглядів на навчання, що вплинули на становлення світової педагогіки, лежала філософія, прагматизму, що набула форм інструменталізму. Ця філософія не визначає класичного критерію істини, за яким істина є відповідність наших думок дійсності, що не належить від нас. Прагматизм за істинне (дійсне) визначає те, що корисно, відсуває на другий план наукове пізнання, а з ним також істину, необтяжену характеристикою корисності.

Дж. Дьюї стверджував, що дитина пізнає нове не заради самих знань, як вважали попередники, а заради діяльності, вона цікавиться саме тим, що може зробити сама. У цьому напрямку Дж. Дьюї вперше “поєднав” пізнання і діяльність. Крім цього, як прихильник природничонаукового емпіризму, він визначив місце пізнання і діяльності у розв’язанні повсякденних дитячих проблем. Процес такого вирішення, що спирається на метод експерименту, повинен забезпечувати успішне відкриття дітьми нових істин за допомогою п’яти послідовних ступенів:

1) відчуття проблеми (утруднення);

2) її виявлення і визначення;

3) уявлення можливого рішення;

4) виявлення шляхом умовиводів наслідків із імовірного рішення;

5) подальше спостереження й експерименти, що дозволяють зробити висновок, у якому міститься позитивне чи негативне судження.

Ці етапи мислення, іноді з деякими модифікаціями, почали називати ступенем і відповідно до них будувати шкільні уроки. Одні намагалися застосовувати їх механічно на всіх уроках, не помічаючи того, що вони в такий спосіб формалізують процес навчання.

Григорій Ващенко (1878-1967)

Г.Ващенко велику увагу приділяв розробці системи національного виховання. Він є автором багатьох педагогічних праць, зокрема “Загальні методи навчання”, “Виховний ідеал”, “Система навчання”, “Засади естетичного виховання”.

Учений досліджував одну з найвагоміших загальних проблем педагогіки – проблему методів навчання на різних етапах освіти (дошкільне виховання, початкова, неповна і повна середня загальноосвітня та вища професійна школа).

Головне завдання розумового виховання – розвиток інтелектуальних здібностей молоді, формальних здібностей інтелекту: спостережливості, пам’яті, творчої уяви, логічного мислення.

Г. Ващенко сформулював вісім принципів навчання, які забезпечують досягнення завдань розумового виховання: принцип наукового навчання; принцип систематичності; принцип вихованого навчання; принцип зв’язку навчання з життям; принцип природовідповідності; принцип індивідуалізації; принцип активності і принцип наочності. До кожного із названих принципів входять ціла низка правил навчання, які конкретизують названі принципи, формулюючи конкретні вимоги, наприклад, “вчи активно!”

Г. Ващенко класифікує методи навчання, виділяючи два істотних елементи, які передбачає техніка навчального процесу, а саме: 1) певні логічні способи мислення; 2) певну, організовану переважно учителем систему подразнень або суто технічний засобів навчальної роботи. Тому класифікація методів навчальної роботи обов’язково має бути побудована на обох щойно зазначених елементах, з яких складається техніка навчального процесу.

Для прикладу, група методів, що характеризують інтелектуальні процеси в навчальній роботі (індуктивний, дедуктивний, аналітичний, синтетичний) фактично збігається (в назвах) з відповідними методами наукового дослідження (індукція, дедукція, аналіз, синтез). Звичайно, обожнювати наукову і навчальну працю не слід. Водночас не можна також заперечувати подібності між ними, тим більше, протиставляти їх.

Безумовно позитивною є пропозиція Г.Ващенка згідно з якою класифікація методів навчання має бути адекватною класифікації методів науки. Це означає, що методи навчання необхідно аналізувати з позицій тих самих процесів мислення, що характеризують відповідні методи науки.

Великого значення Г.Ващенко надавав зв’язкам логічних операцій аналізу і синтезу, індукції, дедукції, аналогії як синтетичним способам розвитку мислення учнів. Він привертає увагу педагогів до необхідності розвитку у кожного з учнів вказаних формальних здібностей інтелекту (спостережливості, пам’яті, творчої фантазії, логічного мислення).

Г.Ващенко зазначав, що ефективність застосовуваних методів навчання прямо залежить від міри усвідомлення вчителем і учнями цілей навчання й виховання.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Йоганн Песталоцці (1746-1827).	\|	Василь Сухомлинський (1918-1970).

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.021 сек.