Питальний план

ПЛАН

Наукові тексти різних жанрів: властивості і структурно-смислові компоненти

1 Професійне читання наукового тексту.

2 Конспектування наукових джерел.

3 Анотування. Вимоги до анотації.

4 Реферування наукових джерел.

5 Поняття про наукове повідомлення.

1Можна багато читати, але мало досягти. Для правильної організації самостійної роботи над книгою необхідно знати, що читати і як читати. Читання – найголовніший спосіб збагачення знань.

Види читання:

– суцільне читання – це читання і тільки рідкісне записування цитати чи якоїсь думки;

– перегляд книги – читання для загального ознайомлення;

– перегортання книги – в цьому випадку читається зміст, передмова і нашвидку перегортається вся книга (для знання, що є така книга);

– інформаційне читання – читання для загального розвитку, для розширення знань у даній галузі;

– рецептивне читання – читання для збагачення та поповнення знань.

Виділяють ще пошукове читання.

Науковий текст, як радять фахівці, треба читати 7-15 сторінок за годину. Знайомство з книгою починається з титульної сторінки. Досвідченому читачеві чимало може сказати прізвище автора книги. Коли книга має ряд видань, варто брати останнє, найновіше. Перед безпосереднім опрацюванням книги потрібно ознайомитися з її апаратом. Апарат книги – це науково-довідкові матеріали, що їх автор, упорядник чи редактор додають, щоб поінформувати читачів про зміст і структуру книги. Складовими апарату книги є: анотація, передмова, примітки, післямова, біографічна довідка про автора, покажчики, список літератури, зміст.

Після попереднього ознайомлення переходять до суцільного читання. Це читання вимагає зосередження, адже необхідно знайти в читаному найістотніше, зрозуміти і запам’ятати його. Якщо книга власна, можна в ній робити помітки простим олівцем, підкреслення, умовні позначки. Сміливі, цікаві думки можна позначити на полях знаком оклику, прямою вертикальною лінією; судження, що викликають сумнів чи незгоду, – знаком питання; те, що дивує, чи є незрозумілим, – знаком питання і оклику.

Слід виробляти самостійність суджень, критичний підхід до прочитаного, зіставляти його із знаним раніше, із твердженням інших авторів. Дехто, зустрівши в тексті незрозуміле слово, прізвище невідомої людини чи згадку про незнану подію, відразу перериває читання і звертається до довідників. Вважають, що доцільніше занотувати незрозуміле слово й продовжити читання, бо з подальшої розповіді значення його часто розкривається. Якщо цього не сталося, то варто звернутися до довідникової літератури. Коли на потрібну тему є ряд публікацій, монографій, опрацьовувати їх варто не в хронологічному порядку, а починаючи з найновішої, бо автори новіших праць, як правило, посилаються на здобуток своїх попередників.

Часто буває так, що в літературі є кілька різних точок зору щодо певного питання. Яка з них правильна? Для цього треба уважно розглянути докази, які висувають різні автори, зіставити їх твердження і аргументи з тими, що доводилось читати, з власними спостереженнями і стати на якусь точку зору або найкраще мати свою. При читанні необхідно постійно перевіряти себе, чи не припустилися ви якогось хибного розуміння певних положень або якоїсь неточності.

Перечитування раніше читаних творів через значні проміжки часу буває дуже корисним. Читач може знайти в них багато того, на що раніше не звернув уваги.

2 Конспект (від. лат. conspectus – огляд) – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Конспект складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. Конспект ведеться в окремому зошиті.

Етапи конспектування.

1. Занотувати паспортні дані книги, над якою працюєте:

Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1992. – 280 с.

2. Записати план конспекту. Його основою може бути зміст книги. У тексті конспекту треба пронумерувати чи подати назви пунктів плану.

3. Матеріали конспекту доречно записувати на одній, правій сторінці зошита, а зліва записувати власні думки, коментарі, оцінки. Під час записування слова треба скорочувати так, щоб вони однозначно встановлювалися за контекстом. Варто використовувати загальноприйняті скорочення, також можна виробити свою систему умовних позначень, символів. Найважливіші фрагменти авторського тексту слід оформляти шляхом цитування. Цитата, як відомо, – різновид прямої мови. Варто нагадати, що цитата береться в лапки; у кінці цитати в конспекті треба зазначити в дужках джерело – сторінку (с. 14); на місті пропуску слів у цитаті ставлять крапки (…), пропуску речень – крапки в кутових дужках ([ …]); потрібно відтворювати різні авторські виділення у тексті: напівжирний шрифт – прямою лінією; курсив – хвилястою; розрядку – пунктиром.

Узагальнення та «згортання» інформації наукового джерела до рівня плану (питального, тезового, номінативного) – важливий етап конспектування. Кожен пункт плану в невеликому тексті відповідає абзацу чи кільком абзацам.

Етапи складання плану.

1. Уважно прочитати текст, визначити ключові слова, словосполучення та речення.

2. Поділити текст на структурно-змістові частини (фрагменти).

3. Вилучити головну інформацію з кожного фрагмента тексту.

4. Записати кожен пункт плану.

Відомо, що записати кожен пункт плану можна по-різному: у формі запитань, відповідей на запитання, у формі односкладних номінативних речень. Саме тому існують різні види планів: питальний,тезовий, номінативний. Якщо необхідно виокремити додаткову інформацію, то складають розгорнутий план (пункти ділять на підпункти).

Пам’ятайте:

– при складанні питального плану кожне наступне запитання повинно бути пов’язане з попереднім;

– тези – це стисло сформульовані положення, твердження, ідеї того чи іншого тексту; зв'язок між тезами лише логічний; тези – це, як правило, прості поширені речення; тезовий план найчастіше містить 5-6 тез;

– у називних речення підмет виражено іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

Спробуймо скласти різні види планів до наведеного тексту.

У 20 – 30-ті роки далеко не однозначно розв’язувалося в українській мові, зокрема, питання про активні дієприкметники. Ряд мовознавців (наприклад, М.Сулима, О.Курило, С.Смеречинський) повністю заперечували право на вживання в українській літературній мові активних дієприкметників на -чий (плануючий, незадовольняючий, керуючий); заперечувалися вони в багатьох посібниках з української мови, що тоді з’являлися друком. Учені вважали, що українська мова не знає таких дієприкметників, а в ній є лише пасивні на -ний, -тий, наприклад, вимірний, обслуговний, затискний, захопний, швидкорізальний тощо; або пропонувалося замінювати активні дієприкметники описовими конструкціями. В таких реченнях перевага надавалася займенникові що як єдиному властивому українській мові засобу граматичного сполучення підрядних означальних речень з головним, а котрий і який вважалися невластивими українській мові.

Невластивими українській мові мовознавці тих років вважали і віддієслівні іменники з суфіксом -к- на означення процесу дії (заготовка, рубка, переналадка, посадка, перевозка, переплавка, сушка, правка, чистка, доставка тощо), хоч у ті роки вони все частіше стали з’являтися в українській мові. Ці іменники присутні у всіх слов’янських мовах, але ніде вони так не поширені, як у російській мові. Саме тому збільшення кількості віддієслівних іменників з суфіксом -к- в українській мові того періоду, особливо в сфері термінологічної лексики, розцінювалося мовознавцями як наслідок негативного впливу російської мови; їх рекомендувалося заміняти на іменники з суфіксом -ання ( -яння) (доставляння, трактування, копання, відмивання, відкочування) або безсуфіксні іменники (перевіз, розтяг, навар, похід, вичерп, розпоряд).

1. Чому у 20 – 30-ті роки ХХ ст. українськими вченими далеко не однозначно розв’язувалося питання про активні дієприкметники?

2. Як вчені розцінювали збільшення кількості віддієслівних іменників із суфіксом –к- в українській мові?

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
ЛЕКЦІЯ 4	\|	Номінативний план

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.034 сек.