Тавтологія

Тавтологією (гр. саме + слово) називається стилістична фігура, яка утворюється в результаті повтору тих самих споріднених слів. Від парономазії тавтологія відрізняється тим, що в ній є не тільки звуковий повтор, а й семантичний: любити великою любов'ю; ненавидітилютою ненавистю; сидьма сидіти; ревма ревти; вільному воля,спасенному рай; січень січе, лютий лютує, березень плаче, квітень квітує;

На кричаний крикмій – мовчазне мовчання...

Я ж прагну спочатку почути ячання.

І всесвіту розум поставлю на чати –

Я хочу спочатку початок почати...(І. Драч)

Як стилістична фігура у вжитку тавтологія близька до лексичного повтору, парономазії та інших явищ звуко-семантичного зближення слів:

Білий подих –

Троянда біліпелюстки

Ронить на білийпапір.

Хто білішоговірша напише?

Отака біла-білахата

Серед білого-білогоцвіту.(І. Драч)

У практичній мові тавтологія є небажаним явищем. Вона може створювати враження безпорадності, одноманітності мовлення. Проте в художньому мовленні, якщо тавтологія має ідейно-естетичну мотивацію, вона стає виразною стилістемою. Такою є тавтологія з семантикою чужинності у поезіях Т. Шевченка, М. Рильського, В. Стуса. Наприклад:

Нехай ще раз усміхнеться Серце на чужині,Поки ляже в чужуземлю, В чужійдомовині.

(Т. Шевченко)

Самотня ти, тополя, стоїш в чужійвисочині І,до чужинноївесь вік байдужа мови, Мовчиш, рахуючи свої останні дні. (М. Рильський)

І вже болить душа, на дуб здубіла, Вцій чужаниці, чужбі, чужині!

(В. Стус)

Чіпляйся за кручу, як трен колючий, Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт. Бо вже ослонився безокрай чужинний, Бовже чужинецькийощирився край. Прощай, Україно, моя Україно, ЧужаУкраїно, навіки прощай. (В. Стус)

Метатеза (гр. перестановка, переміщення) – риторична мікрофігура, різновид каламбуру, що супроводжується перетворенням змісту слова: плюралізм – плювалізм.

Анаграма (лат. перестановка) – близька до метатези риторична мікрофігура, що здатна створювати гумористичний ефект: деревостійкі морози, короткозорий – далекозорий.

Анномінація (лат. інакше найменування) – риторична мікрофігура, що побудована на різкому зрушенні семантики в близьких за звучанням словах: приватизація – прихватизація, демократія – дермократія.

4. ФІГУРИ КІЛЬКОСТІ. ІНШІ ФІГУРИ

До фігур кількості належать фігури, що виникли на зіставленні двох різнорідних предметів зі спільною для них кількісною ознакою.

Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюваних предметів.

Якщо вона приписується предмету більшою мірою, то виникає гіпербола, якщо меншою мірою – виникає мейозис, різновидом якого є літота. Це менш продуктивний і малочастотний тип фігур.

Гіпербола (гр. перебільшення) – образне перебільшення, яке виявляється в тому, що якась ознака приписується предмету в такій мірі, в якій вона реально йому не властива і не може бути властивою. Основне призначення гіперболи – звернути увагу на цей предмет, підкреслити позитивні чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір, колір, сила, кількість тощо.

Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та уснорозмовному стилях для надання тексту більшої виразності й переконливості: умру зі сміху; збожеволіювід роботи; моресліз; Горами хвилю підійма... (Т. Шевченко).

Гіпербола популярна в усі часи, але найбільш характерною вона була для барокової культури.

Про гіперболу О. Потебня писав так: «Гіпербола є результат нібито деякого оп'яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових випадках, зустрічається у людей тверезої й спокійної спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то гіпербола стає звичайною брехнею»¹.

Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов'язана з метафорою. Таку гіперболу називають метафоричною гіперболою. Кожна образна метафора має у собі якусь долю гіперболи, бо вже сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на тлі неактуалізованих ознак. Наприклад: Які тут не прокочувались орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров'ю писані кросвординіхто уже повік не розгада (Л. Костенко); О семигоригоря, цвинтар велій; Я– магма магми, голос болю болю(В.Стус).

Мейозис (від гр. зменшення) – протилежна гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з тим, щоб підкреслити його нікчемність.

В усному мовленні це такі стійкі вирази, як ні гроша, ні копійки; нікудине годиться; нікомуне треба; на макове зернятощо.

Літота (від гр. простота) – різновид мейозису, зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту між іншими і зневаги до неї (О. Потебня). Наприклад:

У цій же річці чаплі по коліно;

Йому аби за скелю зачепитись, що аж за комірсиплються зірки;

Але ж яке ревіння безнастанне! Це описать – зламається перо (Л. Костенко).

Парцеляція

Парцеляція (від фр. частка) – прийом стилістичного синтаксису, що полягає в розчленуванні цілісної змістово-синтаксичної структури на інтонаційно й пунктуаційно ізольовані комунікативні частини – окремі речення. В результаті членування одного речення, переважно складного або досить поширеного, виникає дві частини, з яких основна (більша) називається базовою, а менша – парцелятом. Стилістичний акцент зосереджується саме на парцеляті.

Парцельовані конструкції виконують у тексті змістопідсилю-вальну і ритмомелодійну функції. Парцелят набуває комунікативної самостійності й тим привертає до себе увагу читача, ніби «випадаючи» з рівного ритму. Наприклад: На воротях, виряджаючи нас, тужила мати. Сива, стара й безпорадна;Падали колоски, і в шелестінні їх – брязкіт бокалів вина... Скигління голодної дітвори: хліба!.. Трояндовий сміх жінок-красунь... Тузкне зітхання з-під дрантя (А. Головко); Він дістав з-за пазухи шинелі сніданкову пайку, розгорнув мені долоню і вклав у неї окрайчик: – Бери. Підкріпись. Це твоя. Підрубай. Полегшає(Гр.Тютюнник).

Парцеляція є експресивним явищем усної мови. її виникнення пояснюється тим, що в безпосередньому живому спілкуванні немає можливості все до слова наперед продумати. У процесі говоріння виникає потреба інтонаційно виділити окремі одиниці, розширити й уточнити їх допоміжною інформацією. У художній мові парцеляція використовується для створення стилістичних ефектів жи-вомовності, невимушеності, спонтанності спілкування: О, вже сошеняни пасіку привезли, – подумав Данило. –Знов на те місце, що й торік; От скажіть мені, чого воно так: як граю і не слухаю, виходить щось інтересне-інтересне... І красиве!(Гр. Тютюнник).

При парцелюванні цілісна змістово-синтаксична структура членується на кілька фраз (переважно дві), з яких одна є основною, бо в ній викладається основний зміст думки, а друга – парцелятом, у якому реалізується залежна частина основної синтаксичної структури: А повз неї тупали тисячі ніг, дихали тисячі грудей, ревіли баси і танцювали, як божевільні, дзвони. Великі, середній маленькі...(М.Коцюбинський); У вибалку – село. Важкою сірою ковдрою туман укрив його. Убогей стомлене(А. Головко).

Парцеляція виконує кілька стилістичних функцій. її використовують:

1. В описах для зображення обставин дії, актуалізації окремих деталей: А там ячмінь хилиться й тче...тче з тонких вусів зелений серпанок. Йду далі. Все тче. Хвилює серпанок(М.Коцюбинський); Ішов стернями. Межами поміж хлібів(А. Головко).

Для передачі емоційно-психічного стану персонажа: Я утомився, бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиляна берег. Не тільки власне, а й чуже (М.Коцюбинський); Володькові очі все ширшають і ширшають, на щоках з'явились рум'янці. Щось дуже сильне тягне його туди. Так хотілося б, так дуже хотілося б... Бачити. Чути. Знати.(У. Самчук).

Стилістична парцеляція характерна для внутрішніх монологів, які сприймаються як одна цілісна надфразна синтаксична єдність, для функціонального типу текстів-роздумів. Функцію парцелятів виконують не тільки члени речення (як у синтаксичній парцеляції), а й різні види простих речень – неповних односкладних, слів-речень:Біжіть, коні мої, по рідній дорозі. Несіть мене під стріху батька. Звідти я вийшов у світ, звідти почну роботу.Всі дні, аїх буде безліч, вставатиму бадьоро і ні одного не віддам умарне. Почну від себе. От серце моє. Воно гаряче, мов жарини.Ллю воду холодну, і хай приймає гарт, і хай от так ствердне, мов ліпша криця. Добре!Боже, приношу дяку тобі, що родився в час, коли родиться віра моя – в Тебе, в Батьківщину, в Працю (У. Самчук).

3. Для конкретизації змісту базової частини вислову. Наприклад: Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін:-ку-ку! ку-ку! – і сіє тишу по травах. Ми йдемо серед поля. Трибілих вівчарки і я (М. Коцюбинський).

4.Для ритмізації прози, створення в читача ефекту «присутності», безпосередності відчуттів, на які зорієнтоване зображення: Над ставом, що колись належав економії, як проходив Давид, шуміли верби хорам жіночим, тужливим [...]. / от – плакуча верба біля млина над урвищем ламає руки, хитає головою, мов журить когось. «А – є!..» 1 шуміли верби хором жіночим, тужливим (А. Головко); Спустів степ. Скінчився концерт житніх струн, сталевих смичків. Де-не-де чорніє мережання ріль. Виприсне, тихо стане. Тихо, жовто й сумно...(А. Головко).

Парцеляцію можна вважати стилістичною трансформацією синтаксичних структур. Це стилістичне явище характерне для художніх текстів авторів, мова яких має виразні ознаки народнорозмовного мовлення. Наприклад: День був насуплений, сірий. Накрапав дощик. Ліниво, байдужно, без надії спинитись;Хотілось щось пережити, сильне й гарне, мов морська буря, подих весни, нову казку життя. Виспівать недоспівану пісню, що лежала у грудях, згорнувши крила;Марта ревнувала Антона. Уперто, затаєно, сильно,до всіх і всього (М. Коцюбинський).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Ідеальний публіцист	\|	ВИСНОВОК

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.