Ідеальний публіцист

Іронія

Алегорія

Алегорія (гр. інше говорю, іносказання, інакомовлення) – різновид образного називання. Алегорія використовується тільки в художній мові і є зрозумілою лише в цілому тексті на відміну від метафори і персоніфікації. Яскравими зразками алегоричних текстів є байки, притчі, а також загадки та прислів'я, приказки. Наприклад: Слово – золотий ключ; Слово – срібло, мовчання – золото.

Алегорію, або «злиття кількох метафор», можна назвати великою метафорою. Тема твору розгортається як розвиток метафоричного образу, все зображення має переносне значення: персонажі, їх дії, місце, час тощо. Все це виражається системою мовних засобів, яка включає в себе всі інші тропи і фігурні побудови. Тому алегорію можна розглядати як складну і повну метафору. Олександр Потебня зазначав, що алегорія подає в окремих означеннях загальне.Очевидно тому алегоричні твори, написані про певне явище в якийсь конкретний час, живуть віки, тому що оцінки й узагальнення авторів переносяться читачами вже на іншу епоху і є актуальними в ній. Власне, алегоричні образи актуальні завжди: коник-стрибунець, лисиця-жалібниця, ведмежий суд, вовк та ягня та ін. Потреба в езопівській мові вічна.

В основі алегорії лежить порівняння смислу й образу. Образ несе певний закріплений за ним смисл. Алегоріями можна вважати ліричні вірші «Каменярі» Івана Франка та «Досвітні огні» Лесі Українки. Як зазначав сам Франко, основою вірша були конкретні враження робітників, що «товкли каміння на дорозі». Проте одночасно твір є і «пластичною проекцією того настрою, який у ту пору переживав не тільки я сам, а певно, й не один інший». Автор на конкретних враженнях зробив широкі узагальнення: Ми рабами волістали: На шляху поступу ми лиш каменярі; кров'ю власною і власними кістками твердий змуруємо гостинецьі за нами прийде нове життя, добро нове у світ; ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,і щастя всіх прийде по наших аж кістках.

Алегорія широко використовувалася в античній міфології, класичній риториці й поетиці, у гомілетиці.

Іронія(гр. лукавство, глузування, удавання) – різновид антифразису, в якому з метою прихованого глузування вживається слово з позитивним значенням. Арістотель визначав її як «такий вид смішного, коли говоримо інакше, ніж почуваємо». Іронію важко точно визначити, встановити її межі, бо вона, по-перше, прихована в лексичній семантиці, отже, важко вловима, по-друге, різнооб'ємна, часто зосереджена не в одній одиниці, а розсіяна в тексті і виявляється тільки в зіставленні кількох одиниць.

У вузькому значенні іронію розуміють як вживання слова з позитивною оцінкою для вираження негативної оцінки. Вираз «Герой!» сприймається буквально як назва людини з виразними ознаками геройства. Однак інший вираз «От іще герой!» про того, хто зумисне зробив поганий вчинок, є виразно іронічним.

Іронією у широкому значенні називається така побудова тексту, при якій зовні позитивне або нейтральне ставлення мовця до особи, предмета чи явища насправді виражає негативну оцінку. Наприклад: Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім'єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат(не рахуючи, звичайно, кухні, клозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадемуазель Люсі) і спальні мого героя та його дружини. Словом, квартирна криза дала себе знати,і мій герой самовіддано пішов їй назустріч.Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для куховарки,і Явдоха спить на підлозі в коридорі.Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток,але... він же цілком свідомий партієцьі добре знає, як живуть інші. Іншим ще гіршестановище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати... (М. Хвильовий). Іронія в цьому прикладі виникла на разючій невідповідності реальної ситуації та її оцінки з позиції самого героя Івана Івановича: чотири кімнати, а куховарка Явдоха спить на підлозі в коридорі.., бо квартирна криза. Іван Іванович для куховарки не може просити кімнати.., тому що свідомий партієць. Іронія тим разючіша, що викриває себе сам герой через внутрішнє мовлення.

Парадокс – риторична фігура у вигляді несподіваного твердження, в основі якого лежить поєднання двох антонімів. Наприклад: Завтра починається сьогодні; Силажінки в її слабкості;Найкраща оборона– це напад; Найкращий експромт– добре підготовлений; Піти,щоб повернутися;Тільки той ненавистіне знає, хто цілий вік нікого не любив.Парадоксальні вирази привертають увагу слухачів, тому їх охоче використовують промовці. Однак творення оригінальних парадоксів вимагає від автора таланту.

Пародія (гр. жартівлива переробка) – посилена іронія, яка завершується повним роз'єднанням, відокремленням форми і змісту. Певний жанр, форма або індивідуальний авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом, а частіше прямо протилежним.

О. Потебня називав пародією особливий рід стилістичної іронії, яка виникає при усвідомленні мовцями і слухачами «протилежності між високим складом словесної оболонки й вульгарністю або низькістю думки», приземленістю. Пародія є засобом для створення таких уявлень, в яких особи і події постають у комічному вигляді. Пародійні тексти справляють гумористичний ефект. Наприклад:

Він пише сміливо, не боячисьнікого –

Слабого, Усе, що вказуєйому його натура

Й цензура. Він може написать філіппікузавзяту

За плату. (В. Самійленко)

...Дівчино! Хай око твоє голубе, та не за фізичнії вади коханий любити не стане тебе, коли ти не любиш Невади. Юначе! Ти мусиш любити стократ сильніше, ніж: любиш кохану, Колумбію – округ і Джорджіо – штат, Монтану і Луїзіану. (О. Ірванець).

Перифраза (від гр. описовий вираз) – троп, яким поняття не називається, а описується, тобто виражається двома або кількома словами. Певний час перифраз живе як свіжа, образна назва: королева полів (кукурудза), чорне золото (вугілля), дочка Прометея (Леся Українка), гірська орлиця (Ольга Кобилянська), великий Каменяр (Іван Франко), Кобзар (Тарас Шевченко), народний філософ (Григорій Сковорода), лицар української поезії (Василь Симоненко).

Алюзія (лат. натяк) – троп, дуже близький до аналогії та алегорії. Те, про що натякається, впізнається як факт літератури, історії, політики або суспільного життя, але не називається. Читач чи слухач повинен сам здогадатися, відтворити в пам'яті і потім зрозуміти суть тексту. Алюзію часто використовують у публіцистичному та художньому стилях, де в такий спосіб обігрується якесь явище суспільного життя, персонаж або факт художнього стилю. Наприклад: О, гроно п ятірне нездоланих співців, крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри (сонет «Лебеді» М. Драй-Хмари). П'ятірне гроно – це київські неокласики, а слова крізь бурю й сніг – це назва збірки М. Рильського неокласичного періоду.

Еналага (гр. перестановка, повернення) – риторична фігура, яка досягається невідповідністю граматичних норм до змісту повідомлення і тим збуджує увагу: а він давай питати,що ми їмо? (до дитини за обіднім столом); кого чекаємо? (до однієї людини, що чекає). Еналага характерна для розмовного мовлення, інтимно-довірливого експресивного спілкування та його відображення у художньому стилі. Про це свідчать наведені нижче приклади еналаги з кіноповісті «Зачарована Десна»: Часом і досі здається мені, що й зараз поклепай хто-небудь косупід моїм вікном, я зразу помолодшавби, подобрішав і кинувся до роботи; Ой! Лев тоді як стрибнета як рикне!.,як жея не закричу,та не забігаю,та не затопаюногами. Ото був страх, ото був біль! (О. Довженко).

Апосіопеза (гр. замовклий) – риторична фігура умовчання, коли на якомусь слові обривається фраза, і те слово, яке мало б бути названим, ніби вгадується, воно й так усім відоме. Мотивами, що викликають апосіопезу, частіше бувають етичні ситуації (страх або незручність називати речі своїми іменами), надмір емоцій, непередбачуваність ситуації, ономатопоетичний (звуконаслідувальний) фон, невласне пряма, внутрішня мова. В усній мові фігура умовчання передається паузою, а на письмі – крапками.

Майстерно користувався фігурою умовчання Михайло Коцюбинський:

– Зачароване коло... Ох, те зачароване коло!.. – шепотять бліді уста дівчини. – ... Я–теплична рослинка... вибуяла в штучному теплі, у душній атмосфері теплиці... Перша буря зламає мене, вирве з корінням... І замість бажаної користі живим докором стануть переді мною закривавлені серця родини й моє власне розбите, знівечене життя... Боже! Що це зі мною? Звідки легкодухість така? Що варте життя моє перед необмеженим морем людського страждання?.. Ну, годі... Піти туди, куди серце кличе й обов 'язок...3 силою, яку я почуваю в собі, з силою любові можна багато зробити... Тільки не лякатись, тільки не втратити надії і... все буде добре... («Хо»).

Преокупація (лат. втілення) – невласне троп, яким те, що заперечується, те й утверджується. Це суперечність між очевидним і заперечуваним часто використовується в гумористичних текстах для створення ефекту комізму:

1.Не дай Бог,потім сметанки та, не дайБог, і ще чого-небудь, – це така–я вам кажу – симфонія, що... давайте зараз же їхати на бекасів...;

2.Дехто з мисливців, щоб бути певним, що в нього порох таки справді сухий, – підсушує його.

Робиться це або в печі, після того як хліб випечено, або на плиті, коли в грубці огонь вже погас, а плита ще гаряча.

Трапляється, звичайно, що піч розносить,а на плиті порох пахкає.

Видовище це дуже інтересне, воно нагадує феєрверк в парку культури й відпочинку під час народного гуляння. Виходить, значить, що ви і вдома були, і на феєрверку побували (Остап Вишня).

Градація (від лат. поступовість, послідовність), або клімакс (від гр. драбинка, сходинка), – риторична фігура, що поступово і послідовно або розширює значення, або звужує через низку називань. Градація є висхідною (від конкретного до загального) і низхідною (від загального до конкретного): планувати роботу треба на день, тиждень, місяць, рік.

Плеоназм (від гр. надлишок) – невласне троп, що досягається надлишковістю якоїсь ознаки, тому що вона вже є в іншому слові, в результаті ця ознака в плеоназмі більше реалізується: побудуємо українську Україну, народна демократія.

Паралепсис (гр. пропуск) – невласне троп, яким повідомляється те, про що автор ніби не хотів би говорити (автор проговорився). Наприклад: я ж не кажу, що ви вкрали,просто зникло при вас; хіба хто думає, що ви дурень,просто люди незнають, що вмієте, тощо.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Персоніфікація	\|	Тавтологія

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.009 сек.