Художньо-публіцистичні жанри

Високопрофесійний журналіст завжди мислить створювані ним тексти крізь призму категорії жанру, адже саме через нього зібрані факти, досліджена проблема, пізнаний життєвий матеріал утілюються на газетній шпальті. Як зазначалося вище, залежно від типу видання певним жанрам приділяється в ньому більша або менша увага.

Яке ж місце посідають художньо-публіцистичні жанри в газеті у часи, коли народжуються нові стандарти української журналістики?

Художньо-публіцистичні жанри – атрибут якісної преси, що впливає на суспільство інформативністю, аналітичністю, здатністю передбачати майбутнє, а не лише величезними тиражами, що є властивістю розважальної та рекламної періодики. Якісна преса здатна формувати настрої еліти, що приймає важливі рішення, а відтак утримувати в полі свого впливу і все суспільство.

Для української національної традиції характерне таке бачення журналістики, у якому домінантою є публіцистичний дискурс. Традиція – явище об’єктивне, що виникло під впливом ментальності народу, особливостей його духовного життя, нагромадженого історичного досвіду. І хоча ми й живемо в час переоцінки цінностей, але мусимо ставитися до історичного досвіду шанобливо, з розумінням того, що традиція незнищенна в силу своєї об’єктивності; вона може бути загальмована чи навіть тимчасово забута, але усунути її з духовного простору нації неможливо.

А в традиціях української журналістики – не лише повідомляти факти, об’єктивно інформувати суспільство, а й формувати громадську думку, що є однією з головних функцій вітчизняної концепції мас-медіа. Ця функція реалізується через аналітичну журналістику й публіцистику, що покликані досліджувати, пояснювати та узагальнювати явища життя на різних рівнях. Причому художньо-публіцистичний жанровий рід є найбільш ефективним у справі створення концептуально вагомої картини дійсності та роз’яснювального донесення її до читача.

Англо-американська теорія журналістики базується на інших, інформативних, засадах. Вони вимагають викладення фактів з максимально нейтральною інтонацією, відсутності автора та його інтерпретації подій у тексті повідомлення. Ця традиція постала теж не на порожньому місці, а стала наслідком стабільних зловживань журналістами свободою слова, що віддавна існувала в цих країнах. Необхідно було захистити читача від волюнтаризму преси, довільних коментарів дилетантів, непрофесійного витлумачення подій, а то й відвертої маніпулятивної пропаганди. Це можна було зробити, лише виразно розмежувавши факти і погляди. Так в американській традиції з’явилися газети фактів і газети думок.

Проте концепція інформативної журналістики належить учорашньому дню. У повоєнний період тут все ширше запроваджується тип соціально відповідальної журналістики. Домінантою такої журналістики є її відповідальність перед суспільством, захист засад загальнолюдської моралі від наступу розважальних і рекламних мас-медіа, які здобування прибутків оголосили метою інформаційної діяльності. В останні десятиліття в американській пресі підноситься культ аналітичної журналістики. Узяти хоча б таке поняття як «колумністика». Останнім часом колонкою називають авторську рубрику, що її веде одна людина. У розділі «колумн» не рідко публікується гумор та фейлетони, тобто виразно оцінні матеріали. Розвивається й особливої популярності набув жанр есе, який в епоху пост-модернізму є чи не найчастіше вживаним у якісній журналістиці.

Зважаючи на все це, справжній журналіст, за словами колишнього директора інституту журналістики професора А. З. Москаленка, повинен уміти не лише виділяти головне, а й самостійно мислити, використовувати ідеї, не нав’язані йому, а народжені в результаті власного осмислення подій, активно співпереживати, сприймати чужі біди і радощі як свої і одночасно уміти написати про них образною, метафоричною, яскравою, переконливою мовою.

Сучасний журналіст повинен розвивати всі ці якості, оволодіваючи публіцистичними жанрами. Втім, щоб володіти художньо-публіцистичним письмом, потрібно мати певний склад мислення, широкі знання в певній галузі, талант, а також опанувати досвід і традиції видатних майстрів пера, знайомство з творчим доробком яких не менш важливе, ніж набуття теоретичних знань.

Як відомо, в основі будь-якого журналістського твору лежить факт. Але в межах групи художньо-публіцистичних жанрів ці факти інтерпретуються, аналізуються, а завдяки художньому узагальненню набувають своєрідної забарвленості. Публіцистиці, як своєрідному видові відображення дійсності, властивий сплав науково-теоретичного й художньо-образного мислення.

Жанри, умовно об’єднані в групи, мають і свої специфічні особливості.

У зарисовці поєднані ознаки інформаційних та публіцистичних жанрів. У західній журналістиці теж існує цей жанр, але він рідше вживається, ніж в українських мас-медіа і має більше рис інформаційних. Зокрема, зарисовка за визначенням окремих закордонних довідників, це жанр, в основі якого подія. Втім, головне для журналіста не аналіз її, а передача емоційного враження – від події, вистави, картини, політичного заходу тощо.

За теорією української журналістики, зарисовкою називають своєрідний колоритний етюд, начерк, що у яскравій лаконічній формі відображає конкретну й локальну за своїм значенням подію. Ця подія обмежена в часі. Порівняно з жанром інформації, в основі зарисовки лежить кілька пов’язаних між собою фактів. Стилю зарисовки властива жвавість викладу, образність описів та публіцистична насиченість.

Важливе місце серед художньо-публіцистичних жанрів належить нарису. Але сьогодні на його місце все частіше претендує портрет – жанр, що широко використовується і в західній журналістиці. Портрет складається з елементів репортажу, есе, інтерв’ю і навіть класичного нарису.

А втім, класичний нарис не зник зі шпальт якісних періодичних видань. Щодо журнальної періодики мистецького спрямування, то жанр нарису вживається там, як і раніше. Сьогодні не лише людина праці чи кінозірка можуть стати героями нарису, а й вдалий бізнесмен та антигерой потрапляють на шпальти газет. Предметом нарису сьогодні може бути будь-яка цікава людина, суспільна чи приватна. Адже сьогодні немає ні тем, ні професій, заборонених для журналіста.

Окрім портретного нарису, поважні видання публікують подорожні нариси – матеріал привезений з подорожі, осмислений, узагальнений, написаний яскравою мовою. Існують ще так звані тематичні нариси – історичний, економічний, політичний, соціологічний, де глибоко вивчається певна галузь життя.

Нарис – це журналістський твір, що ґрунтується на документальній основі, конкретних фактах. Герої нарису – реальні люди. У справжньому нарисі поєднані публіцистична злободенність та художність.

Для написання нарису потрібні знання, творчий досвід, глибоке вивчення людських характерів і проблем. А також потрібно мати хист – здатність до публіцистичного аналізу й асоціативно-образного мислення.

Сатиричні жанри – фейлетон, памфлет складають групу спільну, у межах якої є не лише критичне ставлення до дійсності, а й мовностилістична структура – іронія, парадокс, сарказм, гумор. Сатирична публіцистика реалізує важливу функцію журналістики – соціальної критики.

До числа художньо-публіцистичних належить і фейлетон, жанр з виразно оцінною змістовою домінантою. Фейлетон являє собою сатиричний твір на злободенну тему, у якому здійснюється заперечення негативного явища шляхом висміювання його. Фейлетон будується на конкретних, перевірених журналістом і підтверджених документально фактах, комічна природа яких є очевидною для автора.

На жаль, цей жанр зник зі шпальт багатьох періодичних видань. З одного боку, іронія, притаманна фейлетонові, стала ознакою багатьох матеріалів періодичних видань, з іншого – фейлетон у його класичній формі трапляється не часто. Цьому є кілька причин. Фейлетон, як і більшість художньо-публіцистичних жанрів, вимагає певного досвіду, уміння вести журналістське розслідування, публіцистичного мислення, образного бачення оточуючого світу. Окрім того, фейлетоніст повинен мати іронічний погляд на речі, помічати в явищах комічний їх бік. Втім, критика у формі висміювання нікому й ніколи не подобалася. Ці та інші причини призвели до звуження простору існування фейлетону в мас-медіа. Однак, наявність його свідчить про високий рівень видання, що прагне популярності.

Особливо активним щодо вираження авторської позиції є памфлет. Це сатиричний жанр, де функція соціальної критики реалізується найгостріше, адже викривальне вістря спрямоване не лише на висміювання об’єкта, а й на його знищення. Памфлетист не знає компромісів. Український памфлет має свою довгу історію у творчості Івана Вишенського, Івана Франка, Остапа Вишні, Миколи Хвильового, Євгена Дударя. Сьогодні памфлет нерідко трапляється в громадсько-політичних виданнях, вказуючи на їх громадянську позицію.

Серед групи художньо-публіцистичних жанрів вирізняємо рецензію, об’єктом зображення якої є не безпосередньо життя, а твір, що вже відобразив його. Отже,рецензія– це твір, що пропонує особистий погляд журналіста на книгу, театральну виставу, фільм, художню виставку, концерт тощо. Втім, пишучи про виставу на злободенну тему, рецензент принагідно торкається життєвих проблем, оцінюючи й узагальнюючи їх, проводячи паралелі з проблематикою мистецького твору. Рецензію можна втілити у статті, фейлетоні, нарисі…Варто зазначити, що серйозні рецензії пишуть професіонали в тій або іншій мистецькій галузі чи журналісти з великим досвідом. Важливою тут є спеціалізація – театральна чи літературна. Однак донести до читача інформацію про прем’єру, не уникаючи оціночних моментів та коментарів, повинен уміти кожен дипломований журналіст.

Жанр рецензії після зарисовки є найуживанішим з групи художньо-публіцистичних жанрів сьогодні. Без матеріалу в цьому жанрі не обходиться жодне мистецьке видання, чи ЗМІ, що приділяє увагу культурі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Інформаційні жанри	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.