Модерне мистецтво: еклектика, конструктивізм.

Модернізм починається з імпресіонізму, який виник у Франції в середині 70-х pp. XIX ст. Імпресіоністи передавали на своїх полотнах безпосереднє враження від предмета, навколишнього середовища. Намагаючись спіймати і відтворити враження, створити ілюзію світла і повітря, вони не змішували фарби на палітрі та орієнтувалися на природне сприймання ока, яке на відстані зливає окремі мазки в єдиний оптичний образ.

В Україні здобуває поширення одна з наступних фаз модернізму - абстракціонізм, який позбавляв живопис соціальної заангажованості та прагматизму. В українському мистецтві виникли крайні форми авангарду - супрематизм та кубофутуризм - течії абстракціонізму, які заперечують цінність зображення предмета (безпредметництво).

Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) став справжнім центром авангардного образотворчого мистецтва. Сюди в цей час повертається всесвітньовідомий Казимір Малевич —засновник абстрактного супрематизму, в якому зображення складалося зі сполучень найпростіших геометричних фігур. Супрематизм виникає внаслідок поєднання імпресіоністської та геометричної течій в абстракціонізмі, тобто сполучення комбінацій кольорів та геометричних фігур. Класичною роботою К.Малевича є його картина "Чорний квадрат" (1913), який класифікували як нову відправну точку мистецтва.

Яскравою сторінкою став український авангард початку 20 століття, представлений іменами художників Олександра Богомазова, Михайла Бойчука, Анатолія Петрицького та ін. Михайло Бойчук започаткував новий напрям монументального мистецтва 20 століття —неовізантизм, поклавши в його основу органічне поєднання традицій давньоруського іконопису з конструктивними особливостями візантійського живопису.

Чималу популярність в середовищі українських митців здобув кубофутуризм, що був поєднанням двох протилежних напрямів авангардного живопису - кубізму(одним з засновників якого виступав П.Пікассо), який "розчленовував" предмети та фігури, тяжів до конструктивності, плекав ідею будівництва, та футуризму, що оспівував "красу швидкості", відображав динаміку тектонічних змін епохи індустріалізму, виступаючи проти старого і пророкуючи смерть культури минулого. В Україні виросла ціла плеяда послідовників кубофутуризму: О.Богомазов, О.Екстер, Г.Нарбут, Н.Редько, Г.Собко-Шостак, В.Хвостенко-Хвостов, К.Піскорський, А.Петрицький. Теоретиком і лідером українського кубофутуризму виступав професор Київського художнього інституту О.Богомазов. 1914 р. він написав своєрідний маніфест українського авангарду "Живопис і елементи", де пропагував нові художні ідеї та прийоми.

Видатним представником українського кубофутуризму був скульптор Олександр Архипенко. Це був митець світового рівня, який мав суттєвий вплив на розвиток авангардного мистецтва. Джерелом його творчості був "космічний динамізм", при цьому скульптор свідомо уникав національних рис, ознак етнографізму. Як представник авангарду він уникав "предметності", для нього першочерговим було передати не предмети, річ, подію, а ідею, почуття, думку.

Василь Кричевський - типовий модерніст, для нього характерний широкий діапазон інтересів - живопис, графіка, архітектура, сценографія, кінематограф, ужиткове мистецтво, колекціонування старожитностей. Став засновником нового українського стилю в архітектурі, поєднавши народні традиції з принципами модернізму. В живописі виступав прибічником імпресіоністської течії. Його живописну манеру відрізняють самобутній колорит та національні мотиви: "Гребля Квітки-Основ'яненка", "На Дніпрі", "Крим", "Ярмарок". В.Кричевський був одним із засновників нової книжкової графіки в Україні. З 1903 р. створив понад 70 обкладинок до українських видань. Свій слід В.Кричевський залишив у килимарстві та кераміці. Відомий як педагог, професор архітектурного факультету Київського художнього інституту. У співавторстві з П.Костирко В. Кричевський у 1936-1938 рр. збудував будинок Канівського музею-заповідника "Могила Т.Г.Шевченка".

Федір Кричевський був відомим портретистом, створив цілу галерею образів діячів української культури - портрети Т.Шевченка, І.Франка, В.Вернадського, Лесі Українки, М Лисенка, І.Котляревського. Вважається одним із засновників українського стилю, що спирався на традиції народного мистецтва. Йому належить ескіз цікавої композиції "Збори Кирило-Мефодіївського товариства", де зображені 12 братчиків на зразок апостолів.

Яскравим представником імпресіонізму в західноукраїнському мистецтві був Іван Труш.Художник працював у різних жанрах - пейзажу ("Самітна сосна", "В обіймах снігу", "Квіти"), побутовому ("Гуцулка з дитиною", "Трембіта"), портрета (створив галерею образів відомих діячів української культури І.Франка, В.Стефаника, Лесі Українки, М Лисенка). Ініціював створення перших мистецьких об'єднань в Галичині. В 1905 р. за його ініціативою у Львові відкрилася перша Всеукраїнська художня виставка.

Засновником українського монументального мистецтва став Михайло Бойчук. Митець вдало поєднував елементи примітивізму, народного фольклору та монументалізм візантійського стилю, спрадавна популярного в Україні. Багато чого М.Бойчук запозичив із традиційних східних культур (ассирійської, єгипетської та греко-римської). Під час перебування в Італії вивчав техніку митців ренесансу, особливо Джотто, і в майстернях реставраторів опанував складну й напівзабуту техніку фрескового живопису. Осягав М.Бойчук символи та архетипи української культури. На відміну від авангардистів Бойчук і його школа додержувалися естетики пропорцій, гармонії та симетрії.

У 1917 р. М.Бойчук стає одним із фундаторів новоутвореної Української академії мистецтв, очоливши в ній школу-майстерню монументального мистецтва. В Києві підготував нову генерацію своєї школи (Т. Бойчук, А.Іванова, С.Колос, О.Мизін, К.Гвоздик, О.Павленко та ін.). Великий вплив М.Бойчук мав на свого молодшого брата Тимофія Бойчука, якого називали "українським Піросмані" ("Дві жінки з насінням", "Коні на пасовищі", "Автопортрет", "Біля яблуні").

Український модерн по праву зайняв особливе місце в світовому мистецтві, незважаючи на драматичні долі і тернистий шлях його послідовників в Україні і поза її межами. На жаль, багато видатних художників (Михайло Бойчук, Василь Седляр, Іван Падалка та ін.) були знищені комуністичним режимом в часи репресій.

5. Ідеологізація українського мистецтва в радянський період.

Український живопис 60—80 років 20 століття, характеризувався негативними тенденціями партійного диктату соціалістичного реалізму, що насаджував народницький академічний стиль 19 століття, пропагандизм і догматичність. Крім того, згідно з гаслом про те, що мистецтво повинне бути зрозумілим «широким масам», на творчий експеримент, пошук нових форм була фактично накладена заборона. Водночас і далі творили такі видатні художники як Олексій Шовкуненко, Тетяна Яблонська, Садовського Віталія, Михайло Дерегус, Василь Касіян.

Сьогодні твори Тетяни Яблонської, Івана Марчука, Феодосія Гуменюка, Садовського Віталія, Андрія Чебикіна, Олександра Бородая та інших відомі далеко за межами України.

20 століття подарувало ціле гроно талановитих майстрів народного живопису, які у своїй творчості розвивають барвисті й фантастичні образи, породжені уявою та реалізовані за законами стилістики народного малярства 18—19 століть і українського декоративного розпису. Це Ганна Собачко-Шостак, Параска Власенко, Наталя Вовк, Параска Хома, Марія Приймаченко, Никифор Дровняк, Катерина Білокур, Іван Сколоздря та ін.

На початку XX століття в Європі виникає новий напрям в мистецтві, та, зокрема, в архітектурі — модерн.

Архітектура модерну кожної країні набувала національних рис, і таким чином з'являється архітектура Українського модерну. Як відомо, на початку XX століття частини території України знаходились під впливом Російської і Австро-Угорської імперій, тому на цих територіях модерн, і в тому числі український модерн мав характерні особливості.

Архітектура Західної України на початку XX ст. перебуває під впливом Віденського сецесіону, і набуває назви «сецесія».Поєднання народного мистецтва і сецесії стало наслідком виникнення Української сецесії, що має риси гуцульського і закопанського народного мистецтва.

На території Центральної, Південної та Східної України, яка перебувала в складі Російської імперії, існує національний різновид модерну: «Український модерн», який виник в Полтаві. Найвідоміші споруди цього стилю були побудовані в Харкові, Полтаві, Києві, але керівництво імперії протидіяло розвитку української культури і, зокрема, національної архітектури. Це було однією з причин, які не сприяли розповсюдженню українського модерна. Таким чином найбільш широко на російської частині України було представлено російський варіант модерну, також в Україні існують зразки північної різновидності модерна (скандинавської).

Інші народи, звичайно, привнесли в архітектуру України свої національні особливості, наприклад модернізовані неоготичний (Народи Європи) або неомавританський стилі (Східні народи).

На території України за часів модерну творили такі постаті як академік Олексій Бекетов, Вікентій Прохаска, Григорій Артинов, Адам Генріх, Василь Кричевський,Тадеуш Обмінський, Іван Левинський.

Вирізняється постать Владислава Городецького. Особливо завдячує Городецькому Київ, прикрашений неповторними будівлями в стилі модерну (будинок з химерами), неокласицизму (музей старожитностей і мистецтва, нині Національний художній музей), неоготики (Миколаївський костел, нині Національний будинок органної музики), мавританської архітектури (караїмська кенаса, нині Будинок актора).

У 1910–1920 рр. отримав розповсюдження стиль необароко — спроба поєднати традиції високого «мазепинського бароко» із досягненнями європейського модерну.

Після жовтневої революції на зміну епохи модерна приходить епоха Модернізму, яка в Радянської Україні представлена стилем Конструктивізму. Найбільш вражаючи споруди цієї доби були побудовані в Першій столиці Української республіки — Харкові (будинок Держпрому), Києві (Житлові будинки партапарату в районі «Липки», Перший будинок Лікаря).

В 1932 р., з організацією єдиної Спілки архітекторів, було проголошено єдиний творчий метод — метод соціалістичного реалізму і тотальної орієнтації на класику. Конструктивізм піддали жорстокої критиці, багато архітекторів-конструктивістів було репресовано або страчено. Розпочинається активна політизація архітектурної діяльності та формування архітектури режиму з його пориваннями до гігантоманії та бутафорської помпезності форм, але архітектура сталінського історизму набула національних українських рис.

В 1936–1939 рр. були збудовані: будинок ЦК КП(б)У, нині Міністерство закордонних справ України (проект П. Лангбарда); будинок НКВС, нині Кабінет міністрів України (проект І. Фоміна); будинок Верховної Ради УРСР (проект В. Заболотного); штаб Київського особливого військового округу, нині Адміністрація Президента України (проект С. Григор'єва).

Комуністичний режим зруйнував чимало визначних будівель, які пізніше були внесені до офіційних списків пам'яток архітектури (Михайлівський Золотоверхий і Микільський військовий собори в Києві, Троїцький собор у Глухові тощо). Сьогодні деякі з них, наприклад, Михайлівський Золотоверхий чи Успенський собор у Києві, відбудовані.

Після Другої світової війни національно-самобутні ретроспекції відбилися в архітектурній діяльності періоду післявоєнної відбудови міст і сіл України. Особливо це мало значний вплив на грандіозну відбудову Хрещатика (архітектори: О. Власов, А. Добровольський та ін.). Багаті традиції українського бароко, які використали автори в забудові столичної вулиці, гармонійно поєднані з міським рельєфом. В архітектурі будинків була активно застосована українська орнаментальна пластика та колорит.

Форми і методи відбудови українських міст зруйнованих під час Другої світової війни визначалися двома головними чинниками: масштабами руйнувань та реальними можливостями радянської системи управління. Період 1946–1949 рр. характеризувався хаотичною відбудовою житла методами «народної будови» і тільки у 1949–1953 рр. можна казати про активну забудову центральних магістралей міст і в той же час наростання кризових явищ, дисонансом у діях великої кількості відомчих забудовників. У процесі відбудови центральних районів міст відбувалася зміна їх екстер'єру, втрата самобутнього, історичного вигляду. У центрах міст панував«сталінський ампір» чи «сталінське бароко». Масштаби робіт, централізація й уніфікація проектного забезпечення диктували вироблення спрощених, ти-пових проектів, полегшення прийому об'єктів державними комісіями, шаблонних комплектуючих для будинків, які будувалися поточно-швидкісними методами призвели до відсутності національних елементів у архітектурі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Архітектура та живопис 18-19 ст.	\|	І. Організаційний момент

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.