Після визволення України від фашистський загарбників РНК УРСР і ЦК КП(б)У в постанові від 1 квітня 1944 р., надаючи значення увічненню пам'яті воїнів і партизанів, які загинули в боях за визволення Батьківщини, зобов'язали
місцеві органи взяти на облік всі військові цвинтарі, занести їх до Книги пам'яті, упорядкувати їх, встановити пам'ятники на братських могилах. З часу
«відлиги» з’явилася потреба не лише у правдивому висвітленні історичних процесів, а й у зображенні їх у всій складності та різноманітті. В Україні активізувалася робота над працями з історії міст і сіл, фабрик, заводів, колгоспів, музеїв по збереженню пам’яток історії й культури.
У 50-х рр. в республіці було організовано сотні громадських формувань, клубів, гуртків. У цей період вийшли документальні збірки, пов'язані з боротьбою проти гітлерівських окупантів в роки Великої Вітчизняної війни. З 1957 р. почав виходити «Український історичний журнал». У 1966 р. було створено Всеукраїнське товариство охорони пам’яток історії та культури, яке нині носить ім′я видатного письменника, громадського діяча Олеся Терентійовича Гончара.