• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

ІІІ. План

1. Створення університетської Великої Хартії. Magna Charta

2. Преамбула.

3. Основні принципи.

4. Способи.

5. Наглядова рада Великої Хартії.

6. Конференції та напрями роботи.

7. Університетські наукові дослідження.

1. Створення університетської Великої Хартії. Magna Charta[1]

Ідеї освітньо-культурного об'єднання європейських країн загалом та університетів зокрема отримали своє продовження у Великій Хартії (декларації) університетів (Magna Charta Universitatum), що стала фінальним результатом пропозиції, адресованої Болонським університетом у 1986 році усім найстаршим європейським університетам. Ідея Великої Хартії була сприйнята з ентузіазмом.

На зустрічі у Болоньї у 1987 році делегати 80 Європейських університетів обрали 8 членів правління, серед них:

Президента Конференції Європейських Ректорів, професора Карміні Романци;

ректора Болонського Університету Фабіо Роверси Монако;

ректора Університету Парижу, професора Жака Соопелса;

ректора Університету Лювен, професора Роджера Діллеманса;

ректора Університету Утрехт, професора Ван Гінкель;

ректора Університету Барселони, професора Джозефа Бріколя;

професора Джузеппе Капуто;

Президента університетської комісії Парламентської Асамблеї Ради Європи, професора Мануэля Нуньеса Енкабо.

Проект Хартії був створений у січні 1988 року у Барселоні і підписаний усіма ректорами, що зібралися у Болоньї 18 вересня 1988 року для відзначення 900-ї річниці Болонського університету, що вважається найстаршим університетом Європи [4].

«Європа вже існує, її мешканці поділяли спільні інституції, до яких належать і університети, протягом століть. Університети є інтелектуальними центрами минулого та майбутнього, що мають спільні цілі та методологію здобуття знань - чи то практичних, чи теоретичних», - з такою промовою виступили представники Болонського університету на святкуванні.

Процес, що наштовхнув на ідею створення Великої Хартії, був особливо важливим. Хартія не була представлена політичною владою, а була розроблена у стінах Університетів. Вона спирається на фундаментальні цінності європейських університетських традицій, проте сприяє зміцненню зв'язків між вищими навчальними закладами в усьому світі, долучаючи до процесів, започаткованих у ній, неєвропейські університети [3].

Болонья, 18 вересня 1988 року

2.Преамбула[1]

Ректори європейських університетів, що підписалися нижче, ті, що зібралися в Болоньї з нагоди дев'ятисотліття найстарішого в Європі університету за чотири роки до остаточного скасування кордонів між країнами ЄС, висловлюючи надію на перспективу розширення співробітництва між усіма європейськими націями, переконані в тому, що народи і держави мають, як ніколи раніше, усвідомити роль, яку університети відіграватимуть у суспільстві, що змінюється і стає дедалі інтернаціональнішим, вважають, що:

1) на завершальному етапі цього тисячоліття майбутнє людства значною мірою залежить від культурного, наукового і технічного розвитку, зосередженого в центрах культури, знань та досліджень, якими є справжні університети;

2) завдання університетів щодо поширення знань серед нових поколінь передбачає, що в сучасному світі вони також мають служити суспільству в цілому і що культурне, соціальне й економічне майбутнє суспільства вимагає, зокрема, значного внеску в подальшу освіту;

3) університети повинні давати майбутнім поколінням освіту і виховання, що навчать їх, а через них - інших, поважати гармонію навколишнього середовища та самого життя.

Ректори європейських університетів, що підписалися нижче, проголошують перед усіма державами та перед совістю всіх націй основні принципи, що мають відтепер і не завжди були основоположними для університетів.

3. Основні принципи

1. Університет - самостійна установа в суспільствах із різною організацією, щ є наслідком розходжень у географічній та історичній спадщині. Він створює, вивчає, оцінює та передає культуру за допомогою досліджень і навчання.

Для задоволення потреб навколишнього світу його дослідницька та викладацька діяльність має бути морально й інтелектуально незалежною від будь-якої політичної й економічної влади.

2. Викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні для того, щоб навчання в них відповідало постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням.

3. Свобода в дослідницькій і викладацькій діяльності є основним принципом університетського життя. Керівні органи й університети, кожний у межах своєї компетенції, повинні гарантувати дотримання цієї фундаментальної вимоги.

Відкидаючи нетерпимість і будучи завжди відкритим для діалогу, університет є ідеальним місцем зустрічі викладачів, які здатні передавати свої знання і володіють необхідними засобами для їхнього удосконалення за допомогою досліджень та інновацій, та студентів, які мають право, здатність і бажання збагатити свій розум цими знаннями.

4. Університет є зберігачем традицій європейського гуманізму. Тому він постійно прагне до досягнення універсального знання, перетинає географічні та політичні кордони, затверджує нагальну потребу взаємного пізнання і взаємодії різних культур.

4.Способи

Для досягнення цих цілей у світлі вищевикладених принципів потрібні ефективні способи, що відповідають сучасним умовам.

1. Для забезпечення свободи в дослідженнях і викладанні всім членам університетської спільноти слід надати необхідні засоби.

2. Потрібно брати на роботу викладачів і визначати їх статус відповідно до принципу неподільності дослідницької та викладацької діяльності.

3. Кожен університет, з урахуванням конкретних обставин, має гарантувати своїм студентам дотримання свобод і умов, за яких вони могли б досягти своїх цілей у культурі й освіті.

4. Університети, особливо європейські, розглядають взаємний обмін інформацією та документацією, а також збільшення кількості спільних проектів для розвитку освіти як основного елементу постійного прогресу знань.

Тому, як і на початку своєї історії, вони стимулюють мобільність викладачів і студентів, а також розглядають загальну політику в питанні рівного статусу, звань, іспитів (без упередженого ставлення до національних дипломів) і присудження стипендій як необхідного інструменту для здійснення своєї місії в актуальних на сьогодні умовах.

Ректори, що підписалися нижче, від імені своїх університетів беруть на себе зобов'язання зробити все від них залежне для того, щоб кожна держава, а також зацікавлені наднаціональні організації формували свою політику, спираючись на положення цієї Великої хартії, що виражає одностайне бажання університетів, вільно визначене та проголошене.

Підписуючи Хартію, університети підтверджують свою належність до академічної співдружності, яка формує принципи інтеграції Європи в суспільство, що надає всім громадянам потрібні права та свободи, різноманітні порівнянні та адекватні послуги у сфері культури, науки й освіти.

Хартія ще раз підтверджує основні цінності, права та обов'язки університету як ключової інституції суспільства. Справді, якщо університет має "викладати", надаючи суспільству інтелектуальні орієнтири, то він потребує автономії та академічної свободи, можливості досліджувати і пояснювати межі присутності людини в природі та суспільстві.

Автономія й академічна свобода - це поняття, що змінювалися протягом століть, пристосовуючись до обставин, аби зберегти спроможність університету діяти і вести пошук істини. Змінюються ці поняття й сьогодні[5].

Серед перших 430 засновників співдружності були Харківський ім. В. Н. Каразіна та Дніпропетровський державні університети.

На сьогодні до Великої Хартії приєдналося 515 університетів, серед яких 14 українських:

1. Дніпропетровський національний університет залізничного транспорту

2. Донецький національний університет

3. Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету

4. Нацiональний технiчний унiверситет "Харкiвський полiтехнiчний iнститут"

5. Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого

6. Національний технічний університет України "Київський політехнічний інститут"

7. Національний університет "Києво-Могилянська академія"

8. Одеська національна юридична академія

9. Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова

10. Східноукраїнський національний університет ім. В. Даля

11. Тернопільський державний технічний університет ім. Івана Пулюя

12. Харківська державна академія культури

13. Харківський національний економічний унівеситет

14. Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна

Приєднання українських університетів до Великої хартії свідчить про прагнення України долучатися до творчої колективної діяльності у світовому університетському співтоваристві. Визначивши для себе пріоритети, університети мають узяти на себе зобов'язання послідовно спрямовувати свою діяльність на суспільний прогрес як України, так і Європи та світу в цілому[4].

5. Наглядова рада Великої Хартії

У 1999 році Болонський університет і Конфедерація спілок ректорів ЄС заявили про намір заснувати Наглядову раду Великої хартії університетів, що мала б відстежувати виконання її принципів у глобалізованому суспільстві, яке характеризується ринково зумовленою економікою.

Цю організацію було створено згідно із законами Італії, і спочатку вона функціонувала за підтримки фундації Каса ді Ріспарміо в Болоньї та уряду Італії. Через два роки, у вересні 2001 року, відбулася урочиста інавгурація цієї організації. Наглядова рада має допомогти університетам посісти центральне місце в суспільстві та виявити їх відповідальність щодо інших закладів, які формують майбутнє Європи, урядів, компаній та багатьох громадських організацій. На основі цього оновленого розуміння академічних функцій університету Наглядова рада також слідкує за дотриманням принципів Великої хартії в суспільстві, щоб надати університетам реальну можливість для проведення досліджень, внесення пропозицій та інновацій у розвиток і передачу знань та пошуки істини[6].

Наглядова рада у своїй діяльності спирається на правління з 5 членів, що займається справами матеріального забезпечення, та колегію із 7 членів, що аналізує втілення принципів Хартії в сучасному суспільстві. Правління збирається один раз на рік. Колегія збирається декілька разів на рік, залежно від потреби.

Наглядова рада ставить за мету підтримувати університети разом з їхньою Європейською асоціацією у разі, коли академічні заклади визначають зі своїми партнерами спільні орієнтири, яких вони мають дотримуватися в майбутньому розвитку.

Контроль за виконанням принципів Хартії Наглядова рада здійснює за 4 основними напрямами:

1) проводить опитування, організовує візити та дослідження з метою оцінки сфери діяльності університетів, коли вони підсилюють свою роль у суспільстві та збільшують свій інтелектуальний внесок у суспільство, що швидко змінюється;

2) надає консультації лідерам університетів та іншим учасникам освітнього й наукового процесу на основі моніторингу функціонування університетів у суспільстві;

3) підтримує форум для обговорення академічними, політичними, економічними лідерами та представниками засобів масової інформації ролі автономії університетів та академічної свободи;

4) видає матеріали за результатами своєї діяльності щодо сучасного розуміння ролі та обов'язків університетів.

Наглядова рада також спирається на регулярні контакти з закладами, що підписали Хартію, для одержання та поширення інформації про розвиток університетської автономії та академічної свободи в Європі та за її межами.

Крім цього, вона підтримує зв'язки з організаціями, які займаються правами та обов'язками університетів, такими як Зальцбурзький семінар в Австрії, Міжнародна асоціація університетів зі штаб-квартирою ЮНЕСКО в Парижі та Рада Європи.

6. Конференції та напрями роботи

На Болонських конференціях з питань втілення принципів Хартії університетами Європи, що їх щорічно у вересні проводить Наглядова рада Великої хартії університетів, розглядають питання спроможності університетів приймати незалежні рішення[5].

Слід зазначити, що європейські університети проводять величезну і різнопланову роботу, проте основних напрямів можна виділити три:

1) отримувати та поширювати інформацію про автономію університетів у країнах Європи та за її межами щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначати, як ці реформи впливають на суспільні перетворення в окремих країнах і в Європі в цілому;

2) оцінювати ситуації, коли університети вважають, що їх можливості діяти, розвивати й поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою;

3) пропонувати теми для дискусій щодо прав та обов'язків університетів у соціальному, культурному й економічному розвитку, тобто виконувати свої громадські обов'язки[2].

Як приклад, що ілюструє другий напрям, можна згадати, як на прохання Загребського університету та Міністерства освіти Хорватії Наглядова рада у 2001 році зустрілася з урядовими й академічними лідерами цієї країни і висловила свою думку щодо усунення конфлікту між органами державної влади та керівництвом університету стосовно майбутньої структури вищої освіти в країні.

Це здійснюється шляхом проведення Хартією щорічних симпозіумів, саммітів та конференцій. Так, 15-16 вересня 2003 року в Болоньї відбулася конференція "Розвиток автономії університетів у галузі наукових досліджень".

Кожна конференція розглядає різні аспекти управління, розвитку навчальних планів та програм, оновлення штатів, колективного прийняття рішень, а в 2003 році конференцію було присвячено розгляду проблем автономії університетів у контексті наукових досліджень[3].

7. Університетські наукові дослідження

Попри те, що протягом останнього десятиліття активно обговорюють й оцінюють вплив нових умов на діяльність університетів, зокрема правових реформ, що ведуть до розширення автономії в аспекті структури управління університетами, управління людськими ресурсами та введення нових норм навчального процесу, питання наукових досліджень у зв'язку з університетською автономією залишаються не досить опрацьованими.

Дебати з питань проведення наукових досліджень та майбутнього їх розвитку активно ведуться, але вони у компетенції не лише університетів, коли йдеться про умови, що змінюються в цілому у сфері наукових досліджень, механізмів фінансування, співвідношення приватного та державного фінансування і т. ін. Отже, спроба спрямувати ці дискусії в русло університетської автономії та досліджень, інакше кажучи, пов'язати їх з роллю університетів як закладів для проведення досліджень та викладання, - непросте завдання.

Тут можна виокремити деякі ключові питання[5].

1. Визначення впливу чисельних партнерських зв'язків на рівень автономії університетів.Питання університетської автономії слід розглядати в кількох контекстах аби зрозуміти, що саме формує університетський простір для розвитку суспільства. Формуються сили, що визначають, якою буде автономія університетів щодо досліджень та інновацій. Автономія університетів у європейському освітньому просторі дедалі частіше стає результатом низки переговорів і напрацювань з участю партнерів та організацій різних рівнів (урядових, промислових, наукових, фінансових та університетських). У світі дедалі переконливішою стає думка про визначальну роль університетів у суспільному розвитку замість допоміжної другорядної ролі, як тривалий час вважалося.

2. Вивчення співвідношення між навчальним процесом і науковими дослідженнями та принципами фінансування університетів. Ураховуючи органічний зв'язок між дослідженнями та навчальним процесом, традиційно вважалося, що фінансування університетів більше залежить від кількості студентів, аніж від виконуваних досліджень. Тому балансування сукупних коштів у рамках університету між науковими дослідженнями та/або навчальним процесом стає центральним питанням майже для всіх університетів Європи. При цьому більша частина коштів на дослідження надходить із зовнішніх джерел. Університети дедалі частіше одержують фінансування від виконання глобальних загальноєвропейських проектів. Водночас наголошувалося, що університети не повинні віддалятися від вирішення регіональних проблем, створюючи для себе додаткові "місцеві" джерела фінансування. Навпаки, їх роль як регіональних навчально-наукових методологічних центрів має зростати.

3. Усунення суперечностей між різними сферами наукової діяльності університетів. Останнім часом університети наштовхуються на процес, який можна назвати процесом зворотньої диференціації науково-навчальних закладів. Так, у XIX та першій половині XX століття існувала традиційна схема "розподілу досліджень", згідно з якою одні заклади виконували переважно фундаментальні дослідження, другі були зорієнтовані на прикладні, а треті зосереджувалися на технологічному розвитку. За останні десятиліття відмінності між цими дослідженнями мають тенденцію до розмивання. Тобто тепер університети мають позиціонувати одночасно в різних сферах досліджень, бути готовими конкурувати з іншими університетами у різних сферах науки і технологій. У результаті зворотньої диференціації навчально-наукових закладів виникає диференціація між різними групами дослідників у межах одного закладу. Цей процес примушує переосмислити й реорганізувати програми досліджень, щоб запобігти ризику надмірної їх фрагментації.

4. Розробка критеріїв якості наукових досліджень, виконуваних в університетах, вказує на наявність компромісу між ідеалом служіння фундаментальним дослідженням та реальністю ринкових сил, які впливають на діяльність наукового закладу. Залежно від того, на що робиться наголос, змінюється й розуміння якості наукових досліджень. Отже, ряд важливих питань. Як розвивалися процедури та критерії визначення якості протягом останніх років? Як такі фактори, як одержання джерел фінансування, право інтелектуальної власності, співробітництво з промисловістю та участь у широкомасштабних європейських проектах, впливають на зміни у внутрішніх критеріях якості, прийнятих в академічних закладах? Хто відіграє вирішальну роль у виробленні конкретних стандартів якості наукової праці, і чи приймають ці стандарти ті, хто робить державну політику в цій сфері за межами університету?

5. Оплата колективної діяльності в наукових дослідженнях. В університетській системі організації науки значну увагу треба приділяти послабленню суперечностей між індивідуальною формою наукових досліджень та потребою виконання масштабних проектів через організацію великих колективів вчених. Чи може університет поєднати ці два підходи? У багатьох країнах розробляють заохочувальні механізми, які стимулюють вчених до інтегрування у великі університетські структури. Водночас для вчених існує ризик понизити свою творчість та зменшити оригінальність власних ідей. Деякі країни намагаються протидіяти цій тенденції. Так, у Німеччині запроваджено нову посаду "молодший професор", зорієнтовану на індивідуальну наукову діяльність. Тобто ця проблема досліджується, і напрацювання оптимальних організаційних форм та рекомендацій ще попереду.

6. Патентування нових ідей і знань. Проблеми, пов'язані з інтелектуальною власністю, стають тепер найголовнішими для визначення масштабів університетської автономії. Хто власник права на інтелектуальну власність - університет чи вчений? Як передавати здобуті знання потенційному користувачеві? Яка правова та соціальна відповідальність виникає щодо цих питань для дослідника і для закладу в цілому? Який статус надає володіння патентами окремому досліднику та/або закладу? Це тільки окремі питання, які потрібно з'ясувати, визначаючи межі автономії навчально-наукового закладу. Проблема ще більше ускладнюється у зв'язку з тим, що дуже часто перед університетами постає потреба скористатися патентами інших дослідників та наукових закладів для виконання важливих проектів.

Переглядів: 676