Діапірові складки

Діапірові складки (складки протикання) являють собою антиклінальні структури складної будови, утворені внаслідок вторгнення пластичних порід в оточуючі їх менш пластичні і більш крихкі товщі. До порід, що володіють високою пластичністю, яка виражається в здатності текти під впливом зовнішнього тиску або під дією різниці в густині, відносяться солі, ангідрит, гіпс та насичені водою глини (рис. 7.14).

У соляних діапірах розрізняють: ядро, складене більш пластичними породами (сіллю, ангідритом чи гіпсом), ніж оточуючі його вміщуючі породи .

Рисунок 7.14 - Узагальнений розріз діапірової складки:

1 – кам’яна брекчія; 2 – гіпс і ангідрит (кам’яно-гіпсова

шляпа); 3 – сіль; 4 – нафта і газ; 5 – границі шарів;

6 – скиди і підкиди

Спостерігається різка відмінність між будовою ядра діапіру та вміщуючими породами. Ядро має всі риси активного переміщення складаючих його пластичних мас догори; у той самий час структура вміщуючих порід відображає лише пасивне їх пристосування до переміщення ядра. Контури характеризуються похилим склепінням і крутонахиленими боковими поверхнями. В плані контури ядра неоднакові на різних глибинах.

Внутрішня будова ядра виключно складна, пластичні породи тут зім’яті у вузькі, стиснуті складки, що можуть утворюватися тільки внаслідок течії речовини. Окремі прошарки, що складають ці складки, сильно розтягнуті; місцями вони утворюють складні вигини, згустки і неправильні роздуви (рис. 7.15).

Рисунок 7.15 - Схема будови соляної діапірової складки

Вміщуючі породи на контакті з ядром часто роздроблені і зрізані пластичними породами ядра. Поблизу контакту вони мають вертикальне залягання, а іноді перекинуті. Тут розвиваються багаточисельні розриви і поверхні ковзання, вздовж яких окремі пачки шарів відриваються від обмежуючих їх порід і переміщаються вслід за ядром на значні відстані. Переміщення супроводжується утворенням зон дроблення і тектонічних брекчій. Таким чином у діапірових структурах сполучаються два види складок витікання, а оточуючі ядро породи піддаються поперечному згину.

Разом із складками утворюються супутні розривні порушення – тріщини та скиди в склепінній частині структури , головним чином по периферії. Повздовжніх скидів менше, ніж поперечних, але вони мають більшу амплітуду.

В залежності від того, відслонюється ядро на поверхні чи ні, соляні купола поділяються на відкриті та закриті. У відкритих куполах пластичні породи ядра виходять на поверхню. Завдяки легкій розчинності солей і гіпсів ділянки, в межах яких розташоване ядро, в рельєфі областей з вологим кліматом звичайно виражені низинами, сильно заболоченими та закарстованими. На поверхні солей розвивається так звана соляна шляпа (кепрок), яка являє собою головним чином глинисту масу, вилиту з соленосних відкладів і залишену на місці. Потужність кепроку може досягати десятків метрів.

В закритих куполах пластичні породи ядра не досягають поверхні. Породи, які оточують пластичні маси таких куполів, дугоподібно вигнуті, що дозволяє на поверхні легко зафіксувати положення їх ядер.

В склепіннях куполів часто відбувається інтенсивне дроблення та просідання. В цьому випадку вони в плані набувають складний вигляд, який нагадує розбиту тарілку; розривні порушення мають радіальний характер.

Соляні діапіри утворюються за умови залягання потужних мас пластичних порід на глибинах, що вимірюються сотнями (не менше 300 м) і тисячами метрів. Піднімаючись догори, вони ростуть дуже повільно і зазвичай паралельно із осадконакопиченням порід, тобто найчастіше це конседиментаційні структури. При цьому одним з головних факторів є гравітаційний процес – “вспливання” солі. Вважається, що якщо на великих глибинах на поверхні крупного прогину залягає потужний пласт солі, то під вагою вищезалягаючої товщі порід сіль стає пластичною (текучою) і переміщається в склепіння похилих антиклінальних структур; тут створюється надлишковий тиск, сіль тисне на склепіння , протикає його і просувається догори. Тиск підтримується безперервним тиском з боків та знизу. Крім того, сіль має густину 2,15 г/см³, а вміщуючі породи 2,3 – 2,4 г/см³; ця різниця зумовлює різницю тисків і викликає переміщення солі догори.

Існують різні погляди на формування соляних діапірів, але в кожної теорії важливою складовою є термодинамічна обстановка.

Глиняні діапіри розповсюджені в неогенових (пліоценових) відкладах на Керченському, Таманському і Кримському півостровах та у Передкарпатському прогині. Деякі з ядер глиняних діапірів проявили себе грязьовими вулканами. І.М. Губкін вказував, що грязьові вулкани виникають там, де до найбільш піднятих і розрихлених та зім’ятих порід підходить підток води, газу та нафти. Виверження грязьових вулканів мають велику силу і супроводжуються возгоранням газів (вогняний стовп може сягати 300 м), а також потужними виверженнями сопочних грязей, брекчій та глиб, які утворюють в морі острови, а на суходолі високі конуси.

Читайте також:

Механізм згину шарів в складки

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Флексури	\|	Механізм згину шарів в складки

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.001 сек.