Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні

Конституція України регламентуючи обов'язки людини і громадянина, керується принципом згідно з яким кожна людина має обов'язки перед суспільством, а це в свою чергу забезпечує вільний і всебічний розвиток усіх особистостей, держави і суспільства у цілому. До того ж цей принцип впроваджується Конституцією України без врахування того, чи дійсно забезпечується державою і суспільством вільний і всебічний розвиток особистості. Адже бажання людини завжди перевищують можливості держави і суспільства, навіть якщо вони є найрозвинутішими. Тобто Конституція України, регламентуючи обов'язки людини і громадянина, керується тим, що вони є об'єктивними для розвитку нашої держави і суспільства, а щодо конкретної людини це означає, що здійснення прав і свобод можливе тільки за наявності виконання обов'язків суб'єктом цього права чи свободи, а також іншими суб'єктами. Це цілком відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже ст. 29 Загальної декларації прав людини встановлює, що «Кожна людина має обов'язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи».

Отже, одним з провідних принципів будь-якого правового статусу у його сучасному розумінні є єдність прав та обов'язків. Це. повністю стосується й конституційного статусу людини і громадянина України. Конституція України поряд з низкою найважливіших прав та свобод людини і громадянина, про які йшлося вище, встановлює й конституційні обов'язки як громадян, так і кожного, хто постійно проживає або перебуває на території України.

Отже, обов'язки - це вимоги, що пред'являються до людини і громадянина, діяти певним, чітко визначеним правовою нормою чином (або утриматися від вчинення відповідних дій) для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших людей і громадян. Ці обов'язки, насамперед, закріплені у статтях 65-68 Конституції України.

Стаття 65 Конституції України встановлює конституційний обов'язок громадян України захищати свою вітчизну, ЇЇ незалежність та територіальну цілісність, шанувати її державні символи.

Щодо цього, то хотілося б зазначити, що захист Вітчизни від збройної агресії є обов'язком усіх громадян України, а також державних органів, підприємств, установ, організацій їхніх посадових осіб. Щодо останніх діє Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р., у редакції Закону України від 5 жовтня 2000 р. До того ж під обороною України розуміють - систему політичних, - економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту. Оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх ланок воєнної організації України, органів місцевого самоврядування, Цивільної оборони України, національної: економіки до переведення за необхідності з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

Захист незалежності і територіальної цілісності передбачає, що кожний громадянин України зобов'язаний захищати і відстоювати її суспільний лад, підтримувати громадський порядок, моральний та фізичний стан суспільства тощо. Тобто під Конституцією мається на увазі весь аспект забезпечення національної безпеки, під якою розуміють стале існування і розвиток важливих суспільних і державних інституцій, як державний устрій, державна

влада і т. ін.

Крім того, Україна, як і будь-яка суверенна і демократична держава, має свої символи: герб, прапор і гімн. Вони закріплені Конституцією України і вимагають захисту, що складає обов'язок громадян України.

Слід також зазначити, що відповідно до обов'язку захисту Вітчизни встановлюється й обов'язок щодо загального, військового обов'язку і військової служби. Порядок здійснення загального військового обов'язку і військової служби визначається Законами України «Про загальний військовий обов'язок! військову службу від 25 березня 1992 р., «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1991 р. Загальний військовий обов'язок встановлюється з метою забезпечення комплектування Збройних Сил України,- Служби безпеки України, Прикордонних військ України, і Цивільної оборони України, Управління охорони вищих посадових осіб України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до захисту України. Він передбачає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на військову службу тощо. А військова служба тлумачиться як особливий вид державної служби, що пов'язана з виконанням громадянином України загального військового обов'язку і службою на конкурсно-контрактній основі у Збройних Силах України та інших військах, створених відповідно до законодавства України. Існують такі види військової служби: строкова; за контрактом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин; жінок за контрактом на посадах солдатів і матросів, сержантів і старшин, прапорщиків і мічманів та офіцерського складу; за контрактом прапорщиків і мічманів і т.^ ін. Альтернативна служба є державною службою поза Збройними Силами чи іншими військовими формуваннями, що запроваджується замість проходження військової служби. На неї мають право за наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби в збройних силах:.

Військова служба є не тільки юридичним, але і моральним обов'язком військовозобов'язаних, гарантом безпеки Вітчизни, її незалежності та територіальної цілісності, а тому за ухилення військовозобов'язаних від чергового призову на дійсну військову службу, а також від військової служби, порушення військових статутних правил, інші військові злочини встановлена кримінальна відповідальність.

Стаття 66 Конституції України встановлює обов'язок, кожного члена суспільства, не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки. Цей обов'язок щодо охорони природи деталізується Водним кодексом України від 6 червня 1995 p., Повітряним кодексом України від 4^;травня 1993 p., Законами України: «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р., «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 р., «Про природно-заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р., «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 р., «Про рослинний світ» від 9 квітня 1999 p., «Про, карантин рослин» від ЗО червня 1993 р., «Про ветеринарну медицину» від 25 червня 1992 р., «Про охорону прав на сорти рослин» від 21 квітня 1993 р., «Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів України з питань охорони навколишнього природного середовища» від 6 березня 1996 р. тощо. Бони у своїй сукупності складають екологічне право України. Останнє можна визначити як систему правових норм, якими регулюються суспільні відносини з охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів (екологічні відносини). До її складу належать такі підгалузі, як земельне, водне, лісове, гірниче право, право про надра та деякі інші галузі права, якими регулюються відносини з охорони й раціонального використання певних видів природних ресурсів, тобто у правових формах захищаються переважно всі компоненти, які складають природне середовище.

Так, статті 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991р. встановлюють екологічні права та обов'язки людини і громадянина в Україні. Крім того, цей Закон передбачає принципи, види, режими, цілі природокористування, форми контролю за його здійсненням. Земельний кодекс України регулює відносини у сфері використання і охорони землі, а саме визначає певні категорії земель відповідно до їх цільового призначення, називає форми власності на землю, встановлює порядок оренди землі, плати за землю тощо. Закон України «Про природно заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. регулює економічні, соціальні, правові і екологічні засади природно-заповідного_фонду в Україні. Він регламентує, що природно-заповідний фонд - це ділянки сущі і водного простору, природні комплекси та об'єкти, які мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну та іншу цінність, атому відокремлені з метою збереження природного середовища, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та екологічної, безпеки України. Аналогічні заходи, передбачені зазначеними законами щодо, охорони атмосферного повітря, тваринного світу, водних ресурсів тощо. Найбільш актуальним завданням нашої юридичної науки щодо цього є створення єдиного Екологічного кодексу України. Щодо охорони культурної спадщини в Україні, Основами законодавства України про культуру та іншими нормативно-правовими актами встановлюється обов'язок відповідно до якого суб'єкти, які своїми діяннями завдали шкоди природі, культурній спадщині повинні відшкодувати збитки, зокрема і у примусовому порядку.

Обов'язок кожного члена суспільства сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, передбачений ст. 67 Конституції України. Він є обов'язком усіх юридичних і фізичних осіб, які отримують доходи від підприємницької, трудової, творчої та іншої діяльності для забезпечення формування державного та місцевих бюджетів.

До того ж відповідно до Закону України «Про бюджетну систему України» під бюджетом розуміють план утворення й використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, що здійснюються органами державної влади та місцевого самоврядування в Україні. А бюджетна система України складається з Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих (обласних, міських, районних, районних в містах, селищних та сільських) бюджетів.

Доходи зазначених бюджетів утворюються за рахунок надходжень від сплати фізичними та юридичними особами податків, зборів та інших обов'язкових платежів, надходжень з інших джерел, встановлених законодавством України. Так формується податкова політика, основи якої сформульовані в «Основних положеннях податкової політики в Україні», затверджених постановою Верховної Ради України від 4 грудня 1996 р. Зазначені основи податкової політики відтворені в Законі України «Про систему оподаткування». Під податком розуміють обов'язковий внесок до бюджету відповідного рівня або державного цільового фонду, що здійснюється платниками податків у порядку й на умовах, визначених законом.

Залежно від різних критеріїв диференціації розрізняють: 1) податки з юридичних осіб (податок на прибуток, додану вартість тощо); податки з фізичних осіб (податок на промисел); 2) прямі та непрямі; 3) загальнодержавні та місцеві; 4) загального призначення та спеціальні (цільові) податки 5) разові та систематичні. Об'єктами оподаткування є доходи (прибутки), додана вартість продукції (робіт, послуг), вартість продукції (робіт, послуг), зокрема митна або її натуральні показники, спеціальне використання природних ресурсів, майно юридичних і фізичних осіб та інші об'єкти, визначені законами України про оподаткування.

Відповідно до ст. 67 Конституції встановлено не тільки обов'язковість сплати податків, а й конкретно регулює порядок сплати податків. Кожен має сплачувати податки й збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Усі громадяни повинні щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

Контроль за дотриманням податкового законодавства здійснюється державними податковими адміністраціями. їхня компетенція, зокрема притягнення неплатників податків до відповідальності, визначена Законом України «Про державну податкову службу в Україні».

Стаття 68 Конституції України встановлює обов'язок кожного неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, що є запорукою стабільності у суспільстві та характерною ознакою побудови в Україні правової держави. До того ж незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Під обов'язком розуміють специфічні правовідносини між державою і правопорушником, що характеризується засудженням протиправного діяння і суб'єкта правопорушення, накладанням на правопорушника майнових збитків та обов'язків організаційного характеру за скоєне правопорушення. Головна мета юридичної відповідальності - правове виховання людей, покарання винних за скоєне, а загалом забезпечення законності і правопорядку, що не може залежати лише від правосвідомості осіб, від того знають чи не знають вони чинні закони. А тому кожна людина має намагатися не тільки додержуватися, але й якнайкраще знати закони, що одночасно з цим покладає обов'язок на державу їх оприлюднювати, опубліковувати, пропагувати.

Більше того, в умовах формування правової держави і громадянського суспільства, слід було б зробити спеціальне застереження щодо додержання Конституції України і законів України державними органами і їх посадовими особами. Адже було б помилкою вважати недоліки у податковому законодавстві, порядку акціонування, в організації трастових компаній і інвестування, діяльності банків, використання бюджетних коштів не за призначенням тільки як прорахунки законодавчої, виконавчої, судової чи контрольно-наглядової влади. Політичний і кримінальний зговір нерідко відбувається явно, на очах у людей, з повним розумінням його небезпеки і власної безпорадності, щось змінити.

У цілому комплекс прав, свобод і обов'язків людини та громадянина України відповідає положенням Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, які ратифіковані Україною. Цей комплекс узгоджується і з Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини та Протоколами № 2, 3, 8 і 11 до цієї Конвенції, що ратифіковані Україною. Все викладене вище дає підстави стверджувати, що в Україні на підставі прийнятої Конституції повинна відбутися перебудова усієї правової системи і орієнтиром такої реформи повинні стати права, свободи та обов'язки людини і громадянина, процес їх реального забезпечення і здійснення. Держава з усіма її владними органами повинна стати головним гарантом забезпечення цих прав, свобод і обов'язків і водночас вона сама має реформуватись у тому розумінні, що побудову правової держави слід розпочинати з забезпечення цих прав, свобод та обов'язків. Адже останні є складовою загально соціального принципу гуманізму. Гуманізм - це принцип, згідно з яким вищою цінністю є самоцінність кожної людини у сукупності з її невід'ємними правами. Його складовими є: доброта, милосердя, співчуття, співпереживання, увага до людини, прагнення допомогти їй зайняти гідне місце у житті, позбавитися всього негативного. Гуманізм є основою лібералізму - найвпливовішої політико-правової концепції кінця XX ст., що домінує у всіх демократичних країнах світу, а отже, стосується усіх сфер життя суспільства, а саме політики, економіки, культури, зокрема і державного апарату України.

Питання до теми № 6 для підготовки до семінарського заняття

1. Розгляньте поняття, критерії диференціації та види прав та свобод людини і громадянина.

2. Яка конституційна класифікація прав та свобод людини і громадянина?

3. Назвіть конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Конституційна класифікація прав та свобод людини і громадянина	\|	Поняття та структура механізму реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина на міжнародному та регіональному рівнях

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.