Поняття та структура механізму реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина на міжнародному та регіональному рівнях

ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА В УКРАЇНІ

РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ, СВОБОД ТА ОБОВ'ЯЗКІВ

ТЕМА 7. МІЖНАРОДНИЙ І РЕГІОНАЛЬНИЙ МЕХАНІЗМИ

З набуттям Україною незалежності та переходом до процесу реальної реалізації у світовому і регіональному політико-правовому просторі прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, виникла необхідність створити можливості для кожної людини реального здійснення її прав, свобод та обов'язків, закріплених у Всесвітній декларації прав людини. Для цього необхідно виробити ефективний механізм реалізації людиною і громадянином України їх прав і свобод орієнтуючись на вимоги світової спільноти та на регіонального європейського рівня.

У доктринальних юридичних джерелах відсутнє однозначне тлумачення механізму реалізації прав, свобод та обов'язків людини на міжнародному і регіональному рівнях. В абсолютній більшості випадків йдеться про міжнародні системи захисту прав людини та міжнародно-правовий механізм дії міжнародного співтовариства, пряме застосування міжнародних стандартів, загальність та невтручання у внутрішні справи, імплементацію міжнародних договорів і стандартів, нагляд та впровадження можливостей в практику, форуми та тематику прав людини, механізми судового захисту прав людини професійні стандарти для юристів щодо захисту прав людини тощо. Щодо регіонального механізму, в доктринальних джерелах найбільш часто розглядають європейські, американські, африканські та деякі інші механізми щодо реалізації міжнародних прав та свобод людини.

З огляду на це можна стверджувати, що ознаками механізму реалізації прав, свобод та обов'язків людини щодо міжнародного та регіонального рівнів є: а) міжнародне поняття прав людини (їхня історія, класифікація, загальність, невтручання у внутрішні справи, укладення договорів тощо); б) міжнародні і регіональні стандарти прав, свобод та обов'язків людини і громадянина та їх співвідношення з національним правом; в) наглядові процедури та їх впровадження (імплементація) в національному праві; г) міжнародні форуми прав людини; д) регіональні форуми прав людини; є) особливості тематики прав і свобод людини: прав збройних конфліктів; недоторканності; права власності; свободи від дискримінації; свободи совісті; економічні, соціальні та культурні права та свободи; свободи окремих груп населення; політичні права та свободи.

Отже, механізм реалізації прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні щодо міжнародного і регіонального рівнів - це система закріплених в міжнародних та регіональних документах міжнародних стандартів, імплементація їх в Українське право, гарантування їх здійснення міжнародними і регіональними форумами, охорона, захист від будь-яких посягань з боку держави та інших міжнародних суб'єктів та відновлення порушених прав, свобод та обов'язків.

Механізм реалізації прав, свобод та обов'язків на міжнародному і регіональному рівнях, містить такі структурні елементи: а) міжнародні і регіональні стандарти в галузі прав, свобод та обов'язків; б) імплементація (втілення) аналізованих міжнародних і регіональних стандартів в національне право України; в) міжнародні і регіональні форуми прав та свобод людини;.г) забезпечення цими^: форумами міжнародних і регіональних стандартів прав, свобод та обов'язків людини в Україні.

Охарактеризуємо зазначені структурні елементи. Міжнародні і регіональні стандарти в галузі прав, свобод та обов'язків людини передбачають їх повноцінне та адекватне розуміння та закріплення в міжнародних і регіональних документах. Щодо повноцінного розуміння міжнародних та регіональних стандартів у галузі прав та свобод людини слід зазначити, що воно складалося історично. Саме тому існують їхні різні концепції: а) релігійна; б) позитивістська; в) природно-правова; г)універсальна тощо. Щодо їх закріплення в міжнародних та регіональних документах варто зазначити, що вони, насамперед, відображені у: а) статуті ООН; б) міжнародному білі про права людини; в) міжнародному законодавству з прав, свобод та обов'язків людини і громадянина тощо. В статуті ООН щодо прав людини закріплюється, що ця організація має на меті розвиток поваги до основних прав та свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови і релігії. Міжнародний білль про права містить: а) Загальну декларацію прав людини; б) Міжнародний пакт про громадянські і політичні права; в) Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні,права.

Загальна декларація прав людини є одним з перших в історії міжнародних відносин нормативним документом, де проголошено широке коло основних прав та свобод людини. Вона була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у Парижі 10 грудня 1948 р. Саме ця дата вважається «Днем прав людини». Міжнародний пакт з громадських та політичних прав був прийнятий 16 грудня 1966 року та набув чинності (зокрема для України) з 23 березня 1976 р. Він закріплює, що держави, беручи до уваги принципи, проголошені Статутом ООН щодо визнання гідності, властивої всім членам людської сім'ї, та рівних і невід'ємних прав, які складають основу свободи, справедливості і загального миру, визнаючи, що ці права випливають з властивої людській особі гідності, визнаючи, що згідно з Загальною декларацією прав людини ідеал вільної людської особи, яка користується громадянською і політичною свободою і свободою від жаху та нужди, можна здійснити, тільки якщо будуть створені такі умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними і культурними правами, так само, як і своїми громадянськими та політичними правами, беручи до уваги, що за Статутом ООН держави зобов'язані заохочувати загальну повагу і додержання свобод людини, беручи дотувати; що кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення і додержання визнаних свобод погоджуються на таке. Далі в пакті викладено громадянські і політичні права та свободи людини. Важливе значення для механізму реалізації міжнародних прав та свобод людини має «Факультативний протокол до міжнародного пакту про громадянські та політичні права», який було прийнято і відкрито для підписання, ратифікації та приєднання 16 грудня 1966 р. Він набув чинності 23 березня 1976 р. і для України чинний з 25 жовтня 1991 р. Протоколом закріплений порядок прийняття і розгляду Комітетом з прав людини повідомлень від окремих осіб, які стверджують, що вони є жертвами порушень якогось із прав, викладених у «Пакті про громадянські і політичні права». Не менш важливе значення для забезпечення реалізації прав та. свобод людини має «Другий факультативний протокол до міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що спрямований на відміну смертної кари». Він був прийнятий 15 грудня 1989 р. і вступив в дію 11 липня 1991 р.

Складовим документом міжнародного білля про права є Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, що був прийнятий 16 грудня 1966 р. та вступив в дію 3 січня 1976 р.

Крім Міжнародного білля про права, існує ряд інших міжнародних договорів у галузі прав людини. Серед них: а) Права людини в рішеннях міжнародних конференцій; б) Право на самовизначення; в) Права народів; г) Попередження дискримінації; д) Принципи відправлення правосуддя; є) Права людини і професійні стандарти і таке інше.

Отже, на міжнародному рівні права та свободи одержали своє закріплення в Загальній декларації прав людини, Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права. Зазначені документи склали Міжнародний біль про права людини.

На регіональному Європейському рівні головним документом з прав людини є « Європейська конвенція про захист прав людини і основних свобод» від 4 листопада 1950 р. В її п'яти розділах і 66 статтях закріплено основні стандарти та механізми забезпечення прав людини. Крім зазначеної конвенції, існує ряд інших документів Європейського регіонального рівня, де передбачені регіональні професійні стандарти прав людини. Серед них: а) Конвенція про захист прав і основних свобод людини із поправками, внесеними відповідно до положення Протоколу № 11; б) Європейська конвенція про, запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню; в) Європейська конвенція про видачу правопорушників, 1957 р.; г) Європейська конвенція про нагляд за умовно засудженими особами або умовно звільненими особами, 1964 р.; д) Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах, 1972 p.; e) Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом; є) Конвенція про передачу засуджених осіб, 1983 р.; ж) Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом; з) Європейська хартія регіональних мов або меншин; і) Конвенція про захист прав та гідності людини у зв'язку з використанням досягнень біології та медицини та інші.

Однак є не достатнім лише зафіксувати права, свободи та обов'язки людини і громадянина в міжнародному чи регіональному документі для їхньої повноцінної реалізації. Втілення в національному праві України прав, свобод та обов'язків людини і громадянина передбачає їхню імплементацію. Імплементація міжнародних і регіональних стандартів з прав людини в національне право України передбачає взаємодію норм міжнародного і внутрішнього права. З цього приводу не існує єдиного підходу, але проблема співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права починає турбувати вчених-просвітителів вже в XVIII-XIX століття. Це призвело до виникнення ряду концепцій. Одна з них моністична. Автори цієї концепції заперечували існування міжнародного права і розглядали його як «зовнішньодержавне право», норми якого є юридичними лише тією мірою, в якій вони включені у національне право. Інша концепція - дуалістична, відповідно до якої міжнародне та національне право, діють у різних сферах, що є самостійними правовими системами, які не знаходяться у підпорядкуванні. Після першої світової війни австрійським вченим-юристом Г. Кельзеним були сформульовані основи нової концепції міжнародного права. Він вважав, що міжнародне право виступає як верховний правопорядок, не обмежений іншими правопорядками. Воно визначає сферу дії національного права. Це спроба Г. Кельзена інтегрувати існуючі концепції.

Отже, на підставі такого аналізу можна виокремити певні підходи до співвідношення міжнародного та внутрішньодержавного права, що існують у сучасній науці, а саме: а) моністичну концепцію; б) дуалістичну концепцію; в) інтегративну (універсальну) концепцію.

Прихильники моністичної концепції визнають верховенство міжнародного права над внутрішньодержавним. Це проявляється у різних варіантах (наприклад, в разі розбіжностей у нормативно-правовому регулюванні діє норма міжнародного права). Існує і протилежна думка примату внутрішньодержавного права над міжнародним.. Прихильниками такого розуміння взаємодії внутрішньодержавного, і міжнародного права були німецькі вчені-філософи другої половини XIX та початку XX століття. Саме вони творили під впливом визначного філософа і правознавця того часу Г. Гегеля, який стверджував, що національна держава є абсолютна влада на землі, і ця влада може змінювати за своїм бажанням не тільки внутрішньодержавне, але й міжнародне право.

Відповідно до дуалістичної концепції визнається рівність юридичної сили міжнародного та внутрішньодержавного права. Діє принцип, lex posteriori priori (наступне правило відміняє попереднє). Залежно від конкретної ситуації визнається правомочність використання внутрішнього і міжнародного права.

На думку О. Горової, міжнародне і внутрішньодержавне право - це дві різні системи, але вони певним чином пов'язані; і взаємодіють між. собою» інтегруються одна в одну. Аналіз цієї проблеми показав, що співвідношення двох систем, права в основному завершується за умовою видання державно-правового акта про здійснення; міжнародно-правового припису. На її думку, існує декілька теорій, які це пояснюють. Представники одного, напряму (теорії; трансформації) вважають, що нормативно-правовий акт перетворює норму міжнародного права в національно - правову норму, а вже потім можна казати про внутрішньо системне узгодження (посилання, ратифікацію, рецепцію,та ін.).

Отже, однією з форм узгодження (імплементації) є ратифікація міжнародно-правових актів. Конституція України закріплює, що «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України ». Водночас Конституція України не визнає пріоритет міжнародних норм над внутрішніми нормами українського права. «Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України».

У міжнародно-правових доктринальних джерелах можна виокремити три підходи щодо розуміння сфери та природи ратифікації. Представники першого підходу вважають, що ратифікація угод означає згоду держави на обов'язковість для неї міжнародної угоди у міжнародно-правовій сфері. Представники другої позиції розглядають ратифікацію з двох сторін: одна з них міжнародно-правова дія, а друга - це внутрішньо правова дія. Третя група авторів, розглядають ратифікацію міжнародних угод, як перетворення її в норму внутрішньодержавного права. Вони вважають необхідною трансформацію норм міжнародної угоди у внутрішньодержавні норми. Представники третього напряму, відстоюючи теорію делегування, визнають необхідність видання державно-правового акта про здійснення норми міжнародного права. Згідно з цією теорією цей акт не перетворює норму однієї системи права-в норму іншої системні а уповноважує державні органи, посадових та службових осіб безпосередньо реалізовувати норми міжнародного права. Ці суб’єкти внутрішньодержавного права не прагнуть до узгодження приписів норм двох юридичних систем, а реалізують саме норми міжнародного права.

Отже, теорія делегування є одною з пріоритетних і більш доречна, бо як вважає А. Хачатурян сам термін «трансформація» абсолютно не адекватний процесам, що відбуваються. Норми двох систем права не можуть перетворюватися одна в іншу через їх абсолютно різну природу та призначення. У будь-якому випадку вони залишаються нормами тієї самої системи права, через яку виникли.

Прикладом делегування може бути норма, яка міститься у Законі України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р, згідно з якою «чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм¹ національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набув чинності в установленому порядку, встановлено інші правила,ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

У цьому випадку норма міжнародного права була імплементована у внутрішньодержавне право за допомогою бланкетних декретів, тобто таких законодавчих актів, в яких договору надається статус закону. Ієрархічне положення сформульованих норм залежить від змісту відповідного договору. Якщо положення договору відрізняються від існуючого акта парламенту, вони діють за умовою згоди на це парламенту. Більше того, якщо конфлікт між договором і внутрішнім законом стосується конституційних норм, то такий договір може діяти в Україні після внесення змін до Конституції України.

Отже, міжнародно-правові і внутрішньо-правові норми і принципи характеризуються певними відмінностями, що пов'язані з можливістю їх імплементації у внутрішнє законодавство та характером їх дії на території України.

Поряд з відмінностями міжнародне і внутрішньодержавне право мають спільні риси. В основі обох знаходиться-людина. Як зазначав Г. Лаутерпахт, правда полягає в тому, що міжнародне право приймається для держав, а не держави існують для міжнародного права, але це, правильно, лише в тому розумінні, що держава створюється для людей, а не люди для держави.

Принципи міжнародного права у галузі прав людини мають своє відображення у цілій системі міжнародно-правових документів і норми цих документів є основними щодо внутрішньодержавного права. Це означає, що держава яка приймає на себе обов'язки, що витікають з міжнародного права та міжнародних угод, має вжити усіх необхідних внутрішніх заходів, які сприяють здійсненню взятих державою зобов’язань. З цього приводу ст. 26 Віденської конвенції щодо права міжнародних договорів 1969 р. передбачає, що якщо договір діє, то він буде обов'язковим для його учасників і повинен сумлінно ними виконуватись. А відповідно до ст. 27 тієї ж конвенції, для того, щоб відмовитись від виконання узятих на себе зобов'язань за міжнародними договорами, держава не може посилатись на положення свого внутрішнього права.

Отже, імплементацію (втілення) аналізованих міжнародних
і регіональних стандартів прав та свобод людини в національне
право України є елементом механізму реалізації прав та свобод на
міжнародному і регіональному рівнях.

Міжнародними форумами з прав людини є: 1) Організація Об'єднаних Націй (ООН): а) Генеральна Асамблея ООН (ГА); б) спеціальні комітети: з деколонізації, проти апартеїду, з розслідування практики Ізраїлю, що зачіпає права населення окупованих територій; в) Міжнародна рада з прав людини (МРПЛ); г) Верховний Комісар ООН з питань біженців (ВКБ); д) Економічна та соціальна рада (ЕСР); є) комісії: з статусу жінок, з соціального розвитку, з запобігання та контролю злочинності, з свободи асоціацій; є) комітети: з наркотичних речовин, із знищення расової дискримінації; з прав людини, із знищення дискримінації жінок, з економічних, соціальних та культурних прав; ж) Підкомісія з запобігання дискримінації та захисту меншин; з) спеціальні доповідачі: у Чилі тощо, з групових та довільних страт, з тортур, із знищення усіх форм релігійної нетерпимості; і) робоча група з примусових та недобровільних зникнень; ї) спеціальний представник Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй; й) центри: соціального розвитку та гуманітарних прав, прав людини; 2) Міжнародна організація праці (МОП); а) Міжнародна конференція праці; 3) Освітня, наукова та культурна Організація (ЮНЕСКО); 4) Всесвітня організація охорони здоров'я (ВОЗ); а) Всесвітня медична асоціація (ВМА); 5) Всесвітня організація туризму (ВОТ); 6) Харчова та сільськогосподарська організація Організації Об'єднаних Націй; 7) Фундація життєвого середовища та людських поселень Організації Об'єднаних Націй. Інші міжнародні форуми: а) Міжнародна конфедерація вільних профспілок; б) Міжнародна амністія; в) Міжнародна комісія юристів; г) Міжнародна конференція Червоного Хреста; д) Міжнародний комітет Червоного Хреста; є) Дипломатична конференція з утвердження та розвитку міжнародного гуманітарного права збройних конфліктів.

Регіональними форумами з прав людини є: 1) Рада Європи:

а) Комітет міністрів;-б) Заступники міністрів; в) Парламентська асамблея; г) Європейська комісія прав людини; д) Комітет незалежних експертів; є) Урядовий соціальний комітет; 2) Європейський союз та Європейське політичне співробітництво (ЄС/ЄПС): а) Європейська Рада; б) Рада міністрів; в) Європейський парламент; г) Європейська комісія (Комісія Європейського Союзу); д) Економічний та соціальний комітет; є) Суд Європейського Союзу; є) Фонд європейського розвитку; 3) Конференція з безпеки та співробітництва в Європі (КБСЄ): а) Засідання експертів з прав людини;.б) Засідання експертів з людських контактів; в) Культур ний форум; 4) Інші форуми: а) Організація американських штатів; б) Міжамериканська комісія прав людини; в) Міжамериканський суд прав людини; г) Організація Африканської Єдності; д) Африканська комісія прав людини та народів тощо.

Отже, форуми прав людини, як міжнародні, так і регіональні здійснюють впровадження стандартів прав та свобод людини, нагляд за їх додержанням державами-учасницями, забезпечують реалізацію тематики прав та свобод людини.

Забезпечення реалізації міжнародними та регіональними форумами міжнародних регіональних стандартів прав та свобод людини в Україні передбачає: а) створення умов для реалізації положень міжнародних та регіональних договорів і стандартів; б) охорону прав та свобод людини шляхом проведення нагляду за їх додержанням; в) захист прав та свобод людини шляхом сприяння їх здійсненню та реакції на їх порушення і вжиття заходів щодо їх відновлення.

Для створення умов щодо, реалізації міжнародних та регіональних договорів у межах національного права світова практика виробила ряд правил, серед яких можливості певних заборон чи обмежень, а також можливості держави-учасниці зробити застереження, давати тлумачення та робити декларації щодо певних положень договорів. Заборони і обмеження прав та свобод визначаються законом і такою мірою, в якій це узгоджується з природою цих прав та свобод і виключно з метою сприяння загальному благоустрою у демократичному суспільстві.

Застереження держава може робити в односторонніх заявах. Використання застережень має бути максимально обмеженим. Під час ратифікації чи приєднання до договору держава має право робити тлумачення, зазначаючи, як вона розуміє певну статтю договору, не маючи наміру змінювати або обмежувати його положення. Деякі конвенції дають змогу чи вимагають від держави робити декларації щодо міри, якою вони вважають себе зв'язаними з певним положенням під час приєднання до договору. Такі декларації можуть стосуватися компетенції механізмів нагляду.

Забезпечуючи реалізацію загальновизнаних прав, свобод та обов'язків людини і громадянина, міжнародними і регіональними форумами використовується нагляд. Серед наглядових процедур виокремлюють: а) процедури звітування; б) механізми державних скарг; в) механізми індивідуальних скарг та інше.

З метою захисту і відновлення загальновизнаних прав та свобод міжнародні і регіональні форуми здійснюють впровадження стандартів свобод людини шляхом сприяння, заохочення та допомоги в цій галузі, а також шляхом реакції на порушення свободи людини та використання інтегративних підходів щодо вирішення проблеми.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Конституційні обов'язки людини і громадянина в Україні	\|	Міжнародний механізм реалізації, прав, свобод та обов'язків людини і громадянина

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.229 сек.