Підводна окраїна материків

Рельєф дна Світового океану

ДНО СВІТОВОГО ОКЕАНУ

Для загальної характеристики розподілу глибин дна океанів використовується батіграфічна крива . За допомогою батіграфічної кривої виділяють такі основні елементи рельєфу дна океану:

1) підводну окраїну материків (81.5 млн км²або 22.6 % площі дна Світового океану), яка поділяється на материковий (континентальний) шельф (0-200 м), материковий (континентальний) схил (200-2500-3000 м) і материкове (континентальне) підніжжя (3000-3500-4000 м) ;

2) перехідна зона ( площею 30.6 млн км², 8.47% ):

2.1. улоговини окраїнного глибоководного моря;

2.2. острівні дуги;

2.3. глибоководні жолоби;

3) ложе океану (2 500-6 000 м), яке займає найбільшу площу ( 193.8 млн км ², 53.65% площі дна):

3.1. океанічні улоговини;

3.2. океанічні підняття;

4) серединно-океанічні хребти ( 55.3 млн км², 15.31%)

Форми рельєфу суходолу й океанічного дна в основному генетично й морфологічно подібні, проте в будові останнього вирізняють окремі характерні елементи.

Материковий (континентальний) шельф – це підводна окраїна материків та великих островів, що має відносно вирівняну поверхню і материковий тип будови земної кори. У геологічному відношенні шельф – це безпосереднє продовження материкових платформ. Схил і підніжжя становлять перехідну зону від материкової земної кори до океанічної.

Межі шельфу проводять вздовж берега та перегину поверхні (брівка шельфу) до материкового схилу. Вона находиться на глибині від 55 (біля берегів Південної Америки) до 500 м (біля Антарктиди ). Якщо чіткого перегину немає, межу проводять ізобатою 200 м.

Ширина шельфу різна — від 1 до 1300 км. Найбільша шельфова зона у Північного Льодовитого океану – 37% його площі (4.9 млн км²) , в Атлантичному океані – 9.9% (9.2 млн км²),у Тихому – 5.7% (10.2 млн км²), в Індійському - 4.2 % (3.1 млн км²). Найбільша ширина (1200 км) – у Північному Льодовитому океані вздовж північних берегів Євразії, у зоні якого знаходиться багато окраїнних морів, таких як Біле, Балтійське; шельфовими є також Азовське, Жовте та ін. моря, в Атлантичному океані вздовж берегів Європи та Північної Америки, а також у берегів Патагонії. Найменша ширина шельфу – уздовж західних берегів Північної та Південної Америки. Загальна площа, що зайнята шельфами становить 8% дна Світового океану.

Виникнення шельфів пов’язане з підвищенням рівня Світового океану в пізньочетвертинний період і з новітніми тектонічними рухами, що обумовили недавнє занурення окраїн материкових платформ. Найбільш поширені шельфи трансгресивного походження – затоплені морем окраїни материкових рівнин. На них зустрічаються релікти континентального рельєфу: затоплені річкові долини, льодовикові, денудаційні і навіть карстові форми.

За геоморфологічними ознаками шельфи можна поділити на ряд типів:

1.Шельфи, що облямовують материкові області четвертинного

зледеніння. У період максимальних заледенінь коли рівень океану знижувався, ці шельфи були сушею. Вони мають значну ширину. Для цього типу шельфу характерні банки, розташовані по його зовнішньому краю. Береги таких шельфів несуть також на собі сліди стародавнього заледеніння.

2. Шельфи з витягнутими піщаними банками. Розташовані вони у низинних рівнинних узбережжях, що не піддавалися заледенінню. Банки і пологі гребні створюють хвилястий характер підводної рівнини.

3. Шельфи, що пов’язані з впливом сильних прибережних течій. Ці шельфи вузькі, а місцями відсутні зовсім. У смугах сильних течій осадконакопичення незначне і дно шельфів має скелястий характер. Проте на сусідніх ділянках шельфу дно вкрите піском і гравієм, що перенесені цими течіями (наприклад, у східного узбережжя Північної Америки).

4. Шельфи перед дельтами великих річок. Вони мають доволі значну ширину, характеризуються наявністю плоских терас, поблизу дельт річок укриті мулистими відкладами; на них зустрічаються підводні долини і дельти.

5. Шельфи тропічних морів із кораловими рифами.

6. Вузькі скелясті шельфи вздовж гірського узбережжя.

7. Відокремлені шельфи – ділянки дна, які за глибиною і будовою є типовими шельфами, але відокремлені глибокими вибоїнами від тих, що примикають до берега шельфів (банка Флемінг-Кап на схід від Ньюфаундленда).

Якщо шельфи розглядати як певний географічний комплекс, що залежить від характеру водойми і його взаємодії з мілководдям, то можна виділити п’ять основних географічних типів шельфів:

Акваторія – неглибоке внутрішньоматерикове море, яке не має безпосереднього зв’язку зі Світовим океаном. На дні переважаючим є уламковий матеріал, принесений з материка. Води добре прогріваються (улітку) і перемішуються, багаті на розчинений кисень. У зв’язку з цим в акваторії відбувається швидке окислення органічної речовини і фіксація в осадах фосфору і марганцю (Азовське море).

2.Шельфи глибоких середземноморських морів (Чорного, Середземного, Червоного) характеризуються складною будовою водних мас.

Верхні більш прісні води у Чорному морі лежать на більш холодній і більш солоній глибинній водній масі. Вертикальний обмін у зв’язку з цим ускладнений, глибинні води недостатньо забезпечуються киснем. Розвивається сірководневе зараження глибинних горизонтів, життя в яких припиняється. Органічні речовини, що потрапляють сюди, відновлюються до вуглеводнів, а сульфати – до сірководню.

У морях тропічних країн – Середземному і Червоному – існує інший режим. Сильне випаровування підвищує солоність поверхневих вод, і вони, занурюючись вниз, створюють конвективне перемішування і збагачення киснем усієї водної маси.

3.Шельфи окраїнних морів, відокремлених острівними дугами.

Водообмін морів з океаном обмежений завдяки вузькості проток (Охотське, Японське, Східнокитайське та ін.). Шельфи являють собою широкі платформи, що примикають до берегів материка; у бік острівних дуг шельфи різко переходять у глибоководні улоговини.

4.Шельфи відкритих окраїнних морів. Моря мають вільний водообмін з

океаном (Баренцове, Карське, Лаптєвих та ін.). Ці моря мають незначні глибини зі складним рельєфом дна. Шельфи їх досягають значної ширини. Завдяки значному річковому стоку тут спостерігається чітка стратифікація: опрісненні поверхневі води лежать на глибинній більш важкій солоній воді. Перемішування води на шельфі відбувається за рахунок припливної хвилі, що вільно надходить з океану.

5.Шельфи океанічного узбережжя. Характер його залежить від геологічної структури суші, що прилягає. В області глибинних течій, направлених до таких шельфів, відбувається підняття глибинних вод і винесення поживних речовин в область фотичного шару.

Шельфам притаманний переважно рівнинний рельєф дна, із поступовим зниженням до континентального схилу. Але є шельфи з виступами, терасами, пагорбами, западинами, давніми річковими долинами тощо.

Материковий (континентальний) схил (200- 2500, 3000 м) — це частина підводної окраїни материка між шельфом і материковим підніжжям. Нахил поверхні схилу змінюється залежно від геологічної будови досить помітно. Середній нахил її становить 4°87^’, максимальний—до 3—7°( інколи до 30є, а мінімальний—до 1°, характеризується також різким розчленуванням рельєфу: наявністю частих довгих і глибоких каньйонів, терас, зсувів. На схилі нерідко виникають каламутні потоки, а в нижній частині нагромаджуються осади (теригенні або органогенні, переважно карбонатні).

Зона материкового схилу досягає значної ширини ( до 2 тис. км) і характеризується розчленованим рельєфом. Характерна форма рельєфу материкового схилу - підводні каньйони. Виникнення каньйонів може бути обумовлено різними причинами. Це або тектонічні форми, або результат діяльності стародавніх материкових річок, чи, на кінець, підводні ерозійні утворення, що виникли під дією густинних течій, збагачених дрібнозернистим матеріалом, і лавиноподібних оповзнів, які переходять у мулові потоки на похилій поверхні материкового схилу.

Великі підводні каньйони розташовані біля Багамських островів, на захід від Каліфорнії, на північ від Ісландії, на захід від Португалії і Франції, у Беринговому морі та в багатьох інших місцях.

Підводні каньйони починаються здебільшого на зовнішньому шельфі. Багато з них є продовженням наземних річкових долин: Конго, Сенегалу, Нігеру, Оранжевої (Африка), Амазонки, Парани, Оріноко, Сан-Франциску (Південна Америка); Міссісіпі, Св. Лаврентія, Юкону, Колумбії, Колорадо (Північна Америка).

Окремі каньйони сягають 3—5 км глибини і врізаються в континентальний схил на 1000 м, як перед гирлом Св. Лаврентія, Параною чи навіть до 1500 м—перед гирлом Конго. Каньйони мають V-подібний або U-подібний поперечний переріз, завширшки у верхній частині до 10—18 км, іноді до 50 км.

Чимало каньйонів проходять дном океанів, не маючи початку на шельфі; їх називають серединно-океанічними. За розмірами вони найрізноманітніші. Два велетні-каньйони виявлені в Північній Атлантиці. Один із них — Північно-Західний проходить від Девісової протоки до паралелі 40° пн. ш. і простягається на 3200 км, огинаючи континентальний схил Північної Америки. Його ширина від 2 до 9 км, а глибина врізу досягає 200 м. Уздовж нього простягаються прируслові вали. Виходить, що під океаном — величезна підводна ріка. Як вона утворилась і діє — ще до кінця не визначили.

Недавно в східній частині Північної Атлантики океанографи відкрили каньйон Морі. Він звивається по дну на 2600 км до Азорських островів.

Особливий інтерес на материковому схилі викликають жолоби. Як правило, вони поглиблюються від берега в море і здебільшого продовжують на материковому схилі міжгірні улоговини суші. Деякі жолоби простежуються і на материковій обмілині у вигляді підводних річкових долин та фіордів.

На материковому схилі розвинені акумулятивні процеси – накопичення батальних відкладів. Переважно ці осади теригенного походження ( синій, коричневий, червоний мули), у тропіках – біогенного (коралові мули) мулу.

У межах материкового схилу активно проявляються тектонічні процеси, характерні сейсмічні явища і сучасний вулканізм.

У ряді місць на материковому схилі простежуються крайові плато – подібні шельфу, але на значній глибині (1000-2000 м), відокремлені від прибережних шельфів частиною материкового схилу. До їхнього числа відносяться плато Блейк біля Атлантичного узбережжя Північної Америки, Іберійське й Новозеландське. Біля Атлантичного узбережжя США на материковому схилі виражені ступені – свого роду структурні тераси. Ф.Шепард вважає, що структурні тераси материкового схилу мають скидний характер, інколи типу “континентальної флексури” Ж.Буркала, тобто, це вигин земної кори, обумовлений різною направленістю вертикальних рухів материкової платформи (підняття) і ложе океану (опускання).

У Тихому океані біля Каліфорнійського узбережжя і в деяких інших районах підводна окраїна материка дуже роздроблена розломами. Оскільки за своєю будовою ця зона не відноситься ні до підводного шельфу, ні до схилу, вона отримала особливу назву “континентальне облямування” або “континентальний бордерленд”. Основні риси рельєфу, літології і геологічної структури бордерленда близькі до рис прилягаючого континенту. Це або занурена частина континенту, або ділянка морського дна, що притерпіла значних змін, у результаті яких він став частиною континенту .

Материкове (континентальне) підніжжя (3000- 3500- 4000 м)— це межа між материковим схилом та ложем океану з глибинами до 4000 м, де відкладається потужна товща пухких порід. Вона являє собою акумулятивну, хвилясту похилену рівнину. Це найбільша акумулятивна форма рельєфу дна океану. Походження цієї рівнини пов’язано з накопиченням величезних мас осадового матеріалу, що переміщуються гравітаційними процесами та течіями. Особливо яскраво це проявляється в районах величезних конусів виносу потоків, прив’язаних до гирла підводних каньйонів. Найбільш потужні конуси виносів мають гирла підводних каньйонів, розташованих поблизу гирл великих річок зі значним твердим стоком , таких як Ганг, Інд, Конго (Заїр), Міссісіпі. Його ширина досягає декількох сот кілометрів. Для материкового підніжжя характерний значний шар осадових відкладів (до 3 км), переважного теригенного походження.

Хоча дотепер здійснено величезний обсяг геофізичних, геологічних і геоморфологічних досліджень, сучасні дрібномасштабні оглядові батиметричні карти відтворюють лише основні риси рельєфу дна океанів і морів. У багатьох районах він складніший, ніж на суходолі. Це пояснюється меншою активністю руйнування рельєфу під водою.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Основні морфометричні характеристики океанів	\|	Перехідна зона

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.077 сек.