• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Перехідна зона

У межах типової перехідної зони розташовуються: глибоководна улоговина окраїнного моря, острівні дуги (внутрішня і зовнішня) і глибоководний жолоб. Існують і відхилення від цієї схеми. Так, уздовж Тихоокенічного узбережжя Центральної і Південної Америки є тільки один із перерахованих елементів – глибоководний жолоб, роль острівних дуг виконують передові ланцюги Анд, а окраїнні моря відсутні.

Виділяють чотири типи перехідних зон:

1.Західнотихоокеанічний класичний тип, у якого добре виражені всі три елементи: улоговина окраїнного глибоководного моря, острівна дуга і глибоководний жолоб. Він характерний для Алеутської, Курило-Камчатської, Японської, Східно-Китайської, Філіппінської, Маріанської і Тонга-Кермадекської областей.

2.Східнотихоокеанічний тип, для якого характерний тільки один елемент – глибоководний жолоб; острівну дугу замінюють молоді гірські ланцюги на березі континенту.

3.Індонезійський тип, який відрізняється значною складністю. Острівні дуги тут петлеподібно вигнуті, зазвичай їх декілька. Жолоби розташовані не тільки із зовнішнього боку дуг, але і всередині всієї області.

4.Середземноморський тип із різко вираженим реліктовим характером глибоководних морських улоговин, з перевагою материкових областей. Глибоководні жолоби відсутні або слабко виражені.

Улоговини окраїнного моря – це значні за площею замкнуті зниження дна з порівняно пологими схилами та плоским дном. Улоговини мають вирівняну поверхню з могутнім шаром осадів на дні (Берингове, Охотське моря), горбистий гірський рельєф (підняття Ямато), для них характерна сейсмічність.

Острівні дуги – лінійно орієнтовані гірські споруди, що відділяють улоговини окраїнних морів від глибоководних жолобів. Основою острівних дуг є підводні хребти (завширшки 40-400 км, довжиною до 1000 км і більше), переважно вулканічні, із численними вершинами, які виступають над рівнем моря у вигляді пасма чи “гірлянди” островів (наприклад, Алеутські, Курильські, Японські острови). Зазвичай, дуги орієнтовані паралельно глибоководним жолобам, дугоподібні. Для острівних дуг характерні різкі диференційовані гравітаційні та магнітні поля, підвищені значення теплового потоку, активний вулканізм і сейсмічність.

Глибоководні жолоби – довгі та вузькі поглиблення дна з дуже крутими схилами (5-6⁰ у верхній частині схилів, 15-20⁰ - в нижній). Довжина глибоководних жолобів досягає декількох тисяч кілометрів, ширина – десятки і сотні кілометрів (не більше 150 км), в їх межах знаходяться найбільші глибини Світового океану (Маріанська западина – 11 022 м).

Описані форми рельєфу характерні для Тихого океану і мають обмежене поширення в Атлантичному і Індійському океанах. Тихий океан майже повністю оточений крайовими острівними жолобами; тільки найбільш великих жолобів у ньому нараховується більше десяти (табл. 3.1 ).

Таблиця 3.1

Глибоководні жолоби Світового океану

Глибоководні жолоби зазвичай розташовані із зовнішнього боку острівних дуг (наприклад, Алеутський, Філіппінський, Курило-Камчатський жолоби) або простягаються вздовж гірського узбережжя (наприклад, Перуанський, Чилійський жолоб). Тільки западина Романш знаходиться посередині океану. Області розвитку глибоководних жолобів відзначаються високою сейсмічністю, часто – виявленням вулканічної діяльності. Дно глибоководного жолоба часто плоске, є областю інтенсивного осадконакопичення (потужність пухкого осадового покриву може досягати 2-3 км), а в місцях розташування глибинних розломів схили інколи прямовисні.

Ложе океану

Ложе океану займає найнижчий (крім глибоководних жолобів) рівень земної поверхні —від 4000 до 5000—6000 м глибини, розташований між материковим підніжжям та серединно-океанічними хребтами і є одним з основних елементів рельєфу дна. Ложе складене земною корою океанічного типу і характеризується слабкими вертикальними рухами — на зразок платформ на континентах. У рельєфі переважають плоскі хвилясті та горбисті акумулятивні рівнини. Між ними — підняття різних типів і походження: широкі плоскогір'я, ланцюги гір і окремі гори .

Основними геоморфологічними елементами ложа океану є улоговини. Дно їх розташоване на значних глибинах (5-6 км). В Атлантичному океані улоговини проходять двома рядами по обидва боки від серединного хребта. Найбільші з них – Північноамериканська, Бразильська, Аргентинська, Іберійська, Канарська, Гвінейська, Ангольська, Капська.

В Індійському океані виділяють Агульяс, Мозамбіцька, Мадагаскарська, Сомалійська, Аравійська, Центральна, Крозе, Західноавстралійська, Африкансько-Антарктична і Австрало-Антарктична улоговини. У Тихому океані – Північно-Західна, Центральна, Південна, Перуанська, Беллінгсгаузена. У Північному Льодовитому океані – улоговини Нансена, Макарова, Бофорта.

Розрізняють два типи рельєфу океанічних улоговин: абісальні плоскі рівнини і рівнини з пагорбкуватим рельєфом – абісальні пагорби. Останні – це куполоподібні підняття, височиною від 50 до 1000 м і шириною від 1 до 10 км. Найбільш типова висота пагорбів 300 м. Абісальні рівнини – це ідеально вирівняні простори з ухилом менше 1:1000. Ущільненість цих районів пов’язана з активним осадконакопиченням ( піски, алеврити, пелагічні осадки).

Своєрідним елементом рельєфу ложе океану є також похилі рівнини острівних шельфів, що прилягають до підніжжя великих хребтів і плато. У Тихому океані вони розташовані біля вулканічних хребтів центральної частини, в Атлантичному – біля підніжжя плато Сьєра-Леоне і Зеленого Мису.

До позитивних форм рельєфу ложа океану відносяться хребти, які дуже відрізняються від серединних. О.К.Леонтьєв називає їх – океанічними кряжами. До хребтів і височин такого типу відносяться: в Атлантичному океані – хребет Китовий, височина Бермудська, Азорська, Ріо-Гранде. В Індійському океані – хребти Маскаренський, Мадагаскарський, плоскі височини (плато) Крозе, Кергелен. У Тихому океані хребтів такого роду мало: Кокосовий (поміж Галапагоськими островами і Панамою), Західночилійський (біля південного узбережжя Чилі).

У рельєфі океанічного дна вирізняють також вулканічні конуси. Вони, як і на суходолі, формою схожі на зрізаний конус і сягають у висоту кількох кілометрів.

Під час спостережень за виверженням одного з підводних вулканів у Тихому океані вчені бачили, як із конуса, що здійнявся на 2,5 км, викидалися розжарена мантійна речовина, попіл, вулканічні бомби і пісок. Температура води, що виверга­лася, сягала +300 °С. Світлий шлейф від вулкана тягнувся за течією на 200 км.

Ізольовані плосковершинні підводні гори, зазвичай, вулканічного походження, називають гайотами. Вважається, що вирівнювання вершин зумовлене абразією чи денудацією з наступним опусканням давніх вулканічних островів у води океану. Найбільше їх у Тихому океані. З деяких вершин у Тихому океані було піднято шматки коралових рифів віком понад 70 млн років (крейдового періоду), а це значить, що вулканічні гори утворилися ще раніше.

У Тихому океані зустрічаються підводні вулканічні ланцюги з окремими вершинами. Інколи ущільнені вершини підводних гір являються основою для будови коралових островів. Такі гірські підняття особливо чисельні в Тихому океані.

Значна кількість вулканічних гір розміщена на великих підняттях океанічного дна, а на поверхню виступають у вигляді групи островів. Це, наприклад, Маршаллові, Гавайські, Полінезійські, Алеутські, Курильські острови. Гавайські острови утворені величезними шпилястими вулканами, що належать до найбільших на Землі [ 9 ].

В Атлантичному океані розташовані архіпелаги вулканічних островів: Азорські, Канарські, Малі Антильські, Бермудські, Кабо-Верде, Трістан-да-Кунья та ін.

В Індійському океані такого ж походження острови Сейшельські, Крозе, Мальдівські, Андаманські та ін.

Серединно-океанічні хребти

Серединно-океанічні хребти— це великі підводні гірські споруди, здебільшого посередині океанів. Це мегатектонічний елемент рельєфу Землі з особливою структурою земної кори. Серединні хребти являють собою єдину систему, що охоплює всю планету; вона має не тільки надзвичайну довжину, але і займає велику площу (55.3 млн км²).Загальна довжина всіх серединно-океанічних хребтів складає біля 75 тис. км.

Наприкінці 20-х pp. XX ст. було відкрито Серединно-Атлантичний і Східно-Тихоокеанський хребти. Наявність подібних хребтів в Індійському океані та їх нерозривність між океанами з'ясувалися наприкінці 50-х pp. Важко навіть уявити гірську систему, що простягається через усі океани на 65 000 км, ширина її до 2000 км, а висота переважно від 1 до 3 км. Середину більшості хребтів, як уже зазначалося, прорізають глибокі ущелини — рифтові долини.

Серединно-Атлантичний хребет простягається на 20 000 км від островів Шпіцберген до Антарктиди. У південній півкулі між 40 і 60 пд.ш. простяглося майже суцільне кільце підводних піднять. Неподалік від острова Трістан-де-Кунья відмежовується на північ Атлантичний серединно-океанічний хребет (Південний і Північний), який простягається вздовж осі Атлантичного океану. На північ від Ісландії він іде в бік шельфу архіпелагу Шпіцберген (у вигляді Ісландсько-Ян-Майенського хребта і хребта Мона) і продовжується в Північному Льодовитому океані (хребет Гаккеля).

Інше відгалуження від Південного гірського поясу відмічається в Індійському океані на північ від улоговини Крозе. Тут простирається Центральноіндійський хребет, що переходе в Аравійсько-Індійський. Останній просліджується до Аденської затоки. На північ простирається Австрало-Антарктичний хребет. Третє меридіональне розгалуження відмічено у Тихому океані, де від Південнотихоокеанічного підняття відходить Східнотихоокеанічний хребет, який просліджується до Каліфорнійської затоки і виходить на сушу Каліфорнійського узбережжя. На північ від екватора уся ця споруда має назву плато Альбатрос.

Поперечний профіль серединно-океанічних хребтів - це валоподібне підняття шириною в сотні, а інколи і тисячі кілометрів. Загальна риса більшості хребтів – наявність рифтової долини (зони розлому по осі підняття). По обидва боки рифтової долини піднімаються два рифтових хребта, до яких із зовнішнього боку примикають пояси розчленованого глибокого рельєфу (роздроблені плато). Якщо ширина рифтової долини досягає 100-150 км, то в її центральній частині зазвичай закладається нова рифтова долина.

Серединні океанічні хребти складаються з декількох поздовжніх пасм. Цікава ще одна їх особливість — наявність численних поперечних розломів, із якими також пов'язані глибокі підводні каньйони. Крім того, вздовж цих поперечних розломів виявлені горизонтальні зміщення блоків земної кори від осі основного хребта в різні боки на відстань від 33 до 650 км. Наприклад, уздовж розломів Віма і Чейн, на думку дослідника дна Атлантики О. Ільїна, вісь серединного хребта зсунулася на 325 км, Рейк'янес — на 370 км, а Романш — на 650 км.

Отже, потужний потік інформації принципово змінив уявлення про геологічну будову і рельєф дна Світового океану.

Читайте також:

1. Лекція. Тема 10. Перехідна економіка та її закономірності.
2. Перехідна економіка
3. Перехідна економіка
4. Перехідна функція підсилювальної ланки
5. Перехідна характеристика лінійної стаціонарної системи

Переглядів: 2674