• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Пошук зовнішньополітичних пріоритетів Української революції. Дипломатія Б. Хмельницького.

Визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького є, безсумнівно, однією з найбільш героїчних сторінок Українського народу. Не дивно, що ці події отримали характеристику революції у вітчизняних (і не тільки) історіографічних джерелах. Позбавлена протягом століть незалежності українська земля і народ, що проживав на ній, нарешті, хоча й на нетривалий період часу, мала мали можливість знову після занепаду Галицько-Волинського королівства відчути себе самотійними та самобутніми. Вважаючи недоречним в рамках нашого дискурсу зупинятися особливо ретельно на внутрішніх чинниках і самих бойових діях, необхідним видається якомога ретельніше розкрити дипломатичний аспект тих доленосних подій.

Національна революція на українських землях, що спалахнула як найбільш масштабне козацьке повстання 25 січня (4 лютого) 1648 р. на Запорожжі, що швидко й органічно було доповнене грандіозною Селянською війною, увінчалася того ж року появою на політичній карті Європи нового утворення – автономної Української козацької держави, чи "Війська Запорозького Його Королівської Милості" за тогочасною термінологією (не плутати з однойменним суто військовим формуванням у Пониззі Дніпра попереднього періоду). Становлення козацької державності спричинило істотні зміни в геополітичній ситуації в регіоні: Україна, що з середини ХІV ст. виступала здебільшого лише як об'єкт міжнародної політики, стала її важливим і впливовим суб'єктом.

Слід зауважити, що українська визвольна війна мала місце за тих міжнародних обставин, коли і Швеція, і Московія – найбільш потужні конкуренти Польщі, були послаблені іншими війнами та внаслідок внутрішніх протиріч, і Річ Посполита розраховувала вирішити свої суперечки з Османською імперією, у тому числі й силами козаків, і тому теоретично була схильна на поступки реєстровому козацтву в обмін за хоробрість у бою. Козаки, у свою чергу, могли у боротьбі з поляками розраховувати на Московію, Османську імперію, або ж на васала останньої – кримський ханат.

На початку березня 1646 р. козацьке посольство у складі військових осавулів Івана Барабаша (?–1648) та Ілляша Караїмовича (?–1648), полкових осавулів Максима Нестеренка, Романа Пешти та Яцька Клиші і чигиринського сотника Богдана Хмельницького вирушило до Варшави. Близько 10 квітня, вночі, у присутності прибічника компромісного курсу щодо козацтва Є.Оссолінського, відбулася таємна зустріч послів із Владиславом ІV, під час якої вони дали згоду підтримати королівські плани війни проти Туреччини в обмін на збільшення реєстру та відновлення "старих вольностей".

Владислав ІV не лише пообіцяв подвоїти чисельність реєстрових козаків з 6 до 12 тис. (за іншими даними, погодився видати платню для 20 тис. козаків), повернути їм вільності, а й досить виразно натякнув, що виділить в Україні територію, де козацтво матиме автономію, зокрема заборонить коронному війську ставати на постій далі Білої Церкви. Було вирішено й що козаки вчинять морський похід проти Туреччини. Натомість під тиском польських магнатів на осінньому сеймі 1646 р. під тиском великопольської шляхти й магнатів Владислав ІV формально відмовився від своїх планів.

Відомо, що кожна війна має свої причини і свій привід, який не зумовлює саму війну на відміну від причин, натомість дає нарешті вибухнути накопиченим проблемам і протиріччям. Причинами війни звісно ж стали такі сумні речі, як то ополячення земель, де жили українці, посилення феодального гніту, різнопланові утиски козаків, що в цілому у комплексі призводило до відчуття другосортності українців у Речі Посполитій.

Натомість необхідно зауважити, що фактично кожна війна або ж інша агресивна історична подія мають як правило під собою особистий фактор, виражений у наявності особистої глибокої образи, яку свого часу завдав лідерові повстанців його майбутній батальний ворог. Наприклад ,навряд чи Спартак підняв би своє повстання, якби римляни не розлучили його з коханою Фрігією; Уільям Уоллес навряд чи підняв шотландський народ проти англійців якби ті не вбили його наречену… Такий список можна продовжувати, і чільне місце в ньому посів би гетьман Хмельницький ,який би також можливо і не став лідером української революції якби поляки свого часу не пограбували його маєток та не скривдили б його дружини.

Б.Хмельниць­кий був свідомий того, що татари загалом ненавидять козаків, але наголосив на можливості залучення їх на бік Війська Запорозького, задля чого слід відрядити посольство до новопризначеного хана Іслама Герея ІІІ [1644–1654] й переконати його в існуванні загрози польського нападу на Крим.

Б.Хмельницький двічі відряджав до Бахчисарая посольства з пропозицією союзу (наприкінці січня й наприкінці лютого 1648 р.), водночас особисто ведучи переговори з окремими мурзами (передусім перекопським комендантом Тугай-беєм (?–1651)). Спочатку, не довіряючи козацькому гетьманові, Іслам Герей ІІІ відхилив пропозицію посольства полковника Яцька Клиші про надання підмоги кіннотою, обумовивши продовження переговорів вчиненням Січчю тиску на донських козаків з метою припинення їхніх нападів на татарські улуси.

Але в березні 1648 р., під час перебування в Бахчисараї другого українського посольства полковника Кіндрата Бурляя, Іслам Герей ІІІ отримав листа від султана Ібрагіма [1640–1648]. Останній вимагав, щоб татари надали йому допомогу в боротьбі з Венецією за о. Мальту, саме ця вимога султана послужила поштовхом до укладення українсько-татарської угоди, оскільки похід татар на Середземне море не обіцяв здобичі, яка їм була гарантована на землях Речі Посполитої. Хоча текст союзного українсько-кримського договору не зберігся, з донесення прикордонних московських воєвод відомо, що сторони зобов'язалися надавати взаємну допомогу проти ворогів, татари не повинні були брати в Наддніпрянщині ясир, спустошувати населені пункти й руйнувати церкви. У свою чергу, Військо Запорозьке мало виділити ханату платню за військову допомогу й утримуватися від нападів на Крим.

Далеко не всі соратники Б.Хмельницького з ентузіазмом зустріли рішення про союз із татарами, натомість вибору в українців особливо то й не було. Крім того, незважаючи на відсутність одностайності істориків у цьому питанні необхідно все ж зауважити, що якщо Хмельницький і був готовий на створення незалежної української держави, то не одразу на початку визвольної війни, інакше б він не зупинявся після кожної перемоги над поляками та не йшов з ними на переговори, а цілеспрямовано б взяв Варшаву та довів би війну до переможного кінця. Натомість розпочинаючи війну, яка б цілком могла повторити долю козацько-селянських повстань, про які йшлося вище ,якби не добра організація українського війська ,вдало (проте лиш на перших порах) підібраний союзник та підтримка широких верств населення визвольного курсу, Хмельницький однозначно мав на мислі примирення українців з поляками та здобуття ширших прав для козаків.

Українсько-татарські взаємини, потенціал і перспективи їхнього розвитку суттєво залежали і від зносин Війська Запорозького з Османською Портою – сюзереном Кримського ханату. Враховуючи це, у липні 1648 р. до Стамбула прибуло перше козацьке посольство на чолі з кропивнянським полковником Филоном Джеджалієм, який був етнічним кримським татарином і добре володів турецькою мовою.

За умовами угоди, укладеної Ф.Джеджалієм у жовтні-листопаді того ж року (на думку деяких дослідників, зокрема академіка В.Смолія, це сталося пізніше – у грудні 1650 р.), хану як васалу Туреччини не дозволялося йти походом на землі України, Порта зобов'язувалась відпускати на волю українців, захоплених у полон татарами. У той же час турецька зверхність над козацькою Україною не встановлювалась. Блискучі перемоги козацького війська над коронним військом під Жовтими Водами 5–6 (15–16) травня та Корсунем 16(26) травня 1648 р. змусили султанський уряд рахуватися з Козацькою Україною й бачити в ній такого ж сусіда-партнера, яким була до того Річ Посполита.

Складовою частиною угоди була українсько-турецька конвенція про вільне мореплавство і торгівлю, викладена польською мовою. Вона складалася з 13 пунктів і надавала від імені султана "свободу Козацькому війську і його землі" плавати по Чорному і Середземному морях до всіх "портів, міст і островів" Османської імперії та інших держав (п. 1). Українські купці з їхніми товарами на 100 років (як мінімум, на 30) звільнялися "від усяких мит і податків" (п. 2), вони також могли будувати склади й торгувати в містах і пор­тах Туреччини та "жити із всією свободою без жодних податків до згаданих 100 років" (п. 3). У Стамбулі передбачалося перебування "резидента Війська Запорозького" для захисту інтересів українських купців (п. 4). У свою чергу, Військо Запорозьке мало не допускати "свавільних людей", у тому числі донських козаків, у Чорне море й побудувати нижче дніпровських порогів аж до гирла Південного Бугу "кілька портових міст" (п. 5, 7).

Окрім кримськотатарського варіанта "стратегічного партнерства" на згаданій таємній нараді організаторів визвольного повстання восени 1647 р. Б.Хмельницький серйозно розглядав і можливість союзу з Московським царством ("одної з нами віри"). Але сам же заперечив реальність такого варіанта, оскільки східний сусід ще не оклигав від війн з Річчю Посполитою першої третини ХVІІ ст. та внутрішніх соціальних конфліктів.

В той же час Річ Посполита вела активну дипломатичну боротьбу щодо залучення Московії на свій бік. Поляки надсилали гінців до Росії з проханнями допомогти у боротьбі проти українців і татар, що особливо стало актуальним після перемоги козаків під Жовтими Водами. Козакам вдалося перехопити польських гінців та дізнатися про таємні перемовини. Проте царю Олексію Михайловичу [1645–1676] було явно не до "монаршої солідарності" з Річчю Посполитою та виконання щодо неї союзницьких зобов'язань, тому наказу про перехід державного кордону та початок бойових дій хотмизький і сєвський воєводи так і не отримали.

Після успішної військової кампанії 1648 р. під впливом розмов у Києві з Єрусалимським патріархом Паїсієм [1645–1661], який надзвичайно високо цінував заслуги Б.Хмельницького у справі захисту православної віри, проте не симпатизував українсько-кримському союзу, гетьман у січні-березні 1649 р. відрядив до Москви полковника Силуяна Мужиловського.

Згідно з нормами придворного етикету Московського царства, той не міг вести переговори безпосередньо з Олексієм Михайловичем. Послу пощастило лише передати царю записку, у якій стисло повідомлялося про перші кроки визвольної боротьби, а також знову порушувалося клопотання про надання військової допомоги. Паїсій, що прибув до Москви разом із козацьким посольством, від себе мав поставити перед царем питання про розрив Поляновського мирного договору й прийняття Козацької України під протекцію.

Але Олексій Михайлович відхилив пропозиції української сторони й у дусі "монаршої солідарності" наполягав на примиренні з урядом Речі Посполитої, пропонуючи роль посередника. А до Переяслава прибула делегація поляків, що хотіли замиритися з Хмельницьким. Переговори проходили напружено, натомість поляки згоджувалися збільшити реєстр до 12-15 тисяч козаків. Поляки все ж добилися перемир’я до кінця травня 1648 р., хоча Хмельницький погрожував визволити увесь український народ аж до Вісли. Слід зауважити, що Богдан Хмельницький користувався широкою підтримкою українського населення ,яке сприймало його як національного героя.

Остаточна угода, що була зрештою вироблена в лютому 1649 р. в Переяславі, передбачала: 1) скасування унії на території Київського воєводства, надання місця в Сенаті православному Київському митрополиту та призначення київським воєводою й каштеляном лише православних (київським воєводою став А.Кисіль); 2) заборону єзуїтам мешкати на території Київського воєводства; 3) встановлення лінії розмежування, яку заборонялося переходити польсько-литовським і козацьким військам по річках Прип'яті, Горині й далі до Кам'янця-Подільського. Фактично, відповідно до умов перемир'я, вперше визнавалося існування автономної козацької держави на чолі з гетьманом, до складу якої увійшла значна частина тогочасної етнічної української території. Але з поновленням бойових дій на Волині на початку травня 1649 р. це перемир'я втратило чинність.

Після переяславських переговорів засилав до Хмельницького своїх гінців і руський цар, однак для того щоб повідомити, що не може порушити домовленостей з поляками та допомогти козакам військом. Натомість цар велів переказати що співчуває українцям у їх мужній боротьбі. Натомість коли козаки заслали до Москви гінців у відповідь, цар вже був більш лояльним та виказав готовність взяти під свою руку українців.

Натомість Москвою дипломатія козаків не обмежувалася. Гетьман Хмельницький засилав посланців і до Трансільванії у 1649 р. З метою організації спільного походу проти поляків. Показово, що під час переговорів із трансільванським посольством гетьман обіцяв допомогти Юрію ІІ Ракоці захопити польську корону за умови визнання його "князем всієї Руської землі" зі столицею в Києві. Проте військово-дипломатичні плани Б.Хмельницького щодо використання Москви і Трансільванії у боротьбі проти Речі Посполитої в цей час не були втілені в життя.

Натомість після виграшної для українського козацтва Зборівської битви 5–6(15–16) серпня 1649 р. внаслідок ухильної позиції (і за посередництвом) кримського хана Іслама Герея ІІІ 8(18) серпня було укладено мирний трактат – перший юридичний документ з боку Речі Посполитої, яким визнавалась українська державність. Поляки згодилися на сорокатисячний козацький реєстр, було визначено і кордон української державності. Згідно зі Зборовським договором, козацька юрисдикція поширювалася на територію трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського, куди шляхетські війська не могли прибувати на постій.

Чигирин став одним із найпомітніших центрів європейської політики, що був пов'язаний із Московським царством, Річчю Посполитою, Швецією, Священною Римською імперією німецької нації, Османською імперією, Кримським ханатом, Молдовою, Волощиною, Трансільванією, Венецією, Бранденбургом та ін.

Роль зовнішньополітичного відомства Війська Запорозького відігравала Генеральна військова канцелярія, створена Б.Хмель­ницьким та українським православним шляхтичем Іваном Креховецьким. З осені 1649 р. її очолив призначений генеральним писарем І.Виговський, який поставив цю структуру на рівень європейських канцелярій. Уряд генерального писаря зусиллями І.Виговського був піднятий на друге місце після гетьманського, не випадково з цього моменту західні джерела називають генеральних писарів Війська Запорозького канцлерами.

Надзвичайно драматичний короткий проміжок часу між воєнними кампаніями 1649 і 1651 рр. був позначений українсько-турецьким зближенням, що збіглося із значним погіршенням українсько-російсь­ких відносин, що пов’язувалося з відсутністю допомоги Москви українцям.

У серпні 1650 р. відбувся спільний козацько-татарський похід у Молдову, й увінчався він взяттям молдовської столиці Ясс. Зазнавши поразки, В.Лупул змушений був укласти союз із Військом Запорозьким, а як гарантію цього союзу, пообіцяв віддати доньку Розанду (близько 1630–1686) за гетьманича Тимофія (1632–1653). Оскільки друга дочка господаря – Гелена – була дружиною литовського князя і великого гетьмана Я.Радзивілла, Б.Хмельницький сподівався відтягнути командуючого литовською армією від Польщі або принаймні забезпечити собі через нього нейтралітет Литви в можливому конфлікті Козацької України з Річчю Посполитою. Крім того, татарам і козакам мало бути виплачено 600 тис. талерів контрибуції.

В той же час активізувався османський вектор зовнішньої політики Хмельницького. Проте серед турецької владної еліти не було єдності у ставленні до Війська Запорозького. Одне угруповання наполягало уникати його безпосередньої підтримки з огляду на потребу зберегти мирні стосунки з Річчю Посполитою в умовах затяжної війни з Венецією й Персією. Інше угруповання наголошувало на вигідних для Порти перспективах прийняття Б.Хмельницького в опіку, причому прихильників союзу з Україною активно підтримувала й мати неповнолітнього султана Мехмеда ІV, "будучи руською". Щоправда, докладніших даних про цю ще одну Роксолану османського двору, істориками не виявлено.

Зрештою перемогла друга партія, і 1 липня 1650 р. до Чигирина прибув султанський покойовий Осман-ага, який на аудієнції у Б.Хмельницького 20 липня передав гетьману листа від "названого отця цісарського" Бектеш-аги з рекомендацією підтримувати добрі стосунки із султаном і кримським ханом, а також вручив подарунки від візира. Відпускаючи через три дні Осман-агу, Б.Хмельницький відправив з ним до Стамбула з особистим листом полковника А.Ждановича і свого свояка – білоцерківського сотника Павла Яненка-Хмельницького. У листі гетьман підтвердив свої наміри прийняти протекторат Порти.

Згідно з практикою східної дипломатії, установлення дипломатичних відносин із Стамбулом розглядалося як визнання васалітету, оскільки в дипломатичному листуванні султана слід було величати своїм "Паном", а себе – "підданим". Поляки були дуже занепокоєні зближенням Києва і Стамбула. В той же час до Чигирина прибував і нунцій Папи Римського з пропозиціями створення анти турецької коаліції, натомість Хмельницький послався на польського короля як на такого, хто може вирішувати такі питання. В той же час в жовтні 1650 р. до Хмельницького прибув посол султана ,який повідомив, що султан бере під свою опіку український наро, були вручені багаті подарунки. Несприятлива для утвердження української державності геополітична обстановка в регіоні (Річ Посполита влітку 1650 р. поновила Поляновський мир 1634 р. із Москвою), виснаження продуктивних сил, відчутна втрата військового й людського потенціалу після поразки під Берестечком 18–30 червня (28 червня – 10 липня) 1651 р., перманентна загроза польського вторгнення поставили перед козацьким керівництвом дилему: або визнати зверхність польського короля і відмовитися від усіх здобутків у царині державотворення, або ж зберегти надбання визвольної боротьби, вступивши у військовий союз з іншим державами, навіть ціною певного обмеження власного суверенітету.

Власне, саме катастрофа під Берестечком зробила неможливим спільне проживання шляхетської Польщі й козацької Русі-України під єдиним державним дахом. Доти визвольна боротьба під проводом Б.Хмельницького точилася як громадянська війна всередині Речі Посполитої, але після Берестечка вона остаточно переростає на українсько-польську війну. Після того як козацькому війську вдалося зупинити в серпні – першій половині вересня 1651 р. просування коронної армії М.Потоцького під Білою Церквою, унаслідок роботи переговорної комісії, очоленої з козацького боку І.Виговським, а з польського – А.Киселем, було досягнуто домовленості щодо скорочення реєстру з 40 тис. до 20 тис. (спочатку польські комісари наполягали на 12-тисячному реєстрі).

За Білоцерківським договором між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою від 18(28) вересня 1651 р. автономія Козацької України звужувалася до меж Київського воєводства, куди з Брацлавського та Чернігівського воєводств мали виселитися реєстровці; шляхта всіх трьох воєводств поверталася до своїх маєтків і володіння кріпаками. Чигирин залишався за Б.Хмельницьким, який зоставався гетьманом Війська Запорозького, але підпорядковувався владі польського великого коронного гетьмана, після смерті Б.Хмельницького король Речі Посполитої діставав право призначати і звільняти козацьких гетьманів.

До того ж Б.Хмельницький позбавлявся права на дипломатичні відносини з іноземними державами і зобов'язувався розірвати союзний договір 1648 р. з Кримом (якщо не приведе хана Іслама Герея ІІІ "до послуг королю"). Водночас передбачалося збереження прав і свобод православної церкви та надання амністії учасникам повстання. Але сейм Речі Посполитої в лютому 1652 р. відмовився ратифікувати навіть такий принизливий для Війська Запорозького договір (уперше в історії польського парламентаризму депутат-шляхтич використав своє право "вето"). Козаки знову стали придивлятися до Москви з метою пошуку допомоги, проте скоро бойові дії склалися на їхню користь.

Блискуча перемога війська Б.Хмельницького в Батозькій битві 22–23 травня (1–2 червня) 1652 р. (поблизу м. Ладижин Вінницької обл.), коли загинув польний гетьман Речі Посполитої Мартин Калиновський, анулювала чинність Білоцерківського договору й підсумувала перший етап Національної революції, коли Українська козацька держава в межах Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств виборола фактичну незалежність, що створювала сприятливі умови для реалізації національної ідеї.

Проте, коли 17 серпня того ж року на Варшавський сейм прибули козацькі посли й домагалися юридичного поновлення Зборівського договору, король і сенатори на таємних нарадах вирішили не вступати з ними в переговори, а вислати до Чигирина своїх комісарів.

Польське посольство не мало успіху: козацька старшина була переконана, що Варшава пішла на цей крок, аби приспати увагу Війська Запорозького, а за той час зібрати коронне військо і вчинити несподіваний напад. Б.Хмельницький відмовився пристати на королівські умови, і в другій половині вересня 1652 р. польські комісари ні з чим повернулися до Варшави.

Міжнародне становище Війська Запорозького серйозно ускладнилося внаслідок повного краху балканської політики Б.Хмельницького, коли в намаганні не допустити поширення впливу Козацької України на Південно-Східну Європу збіглися інтереси Порти, Трансільванії, Волощини й Речі Посполитої. Дійсно, після одруження 30 серпня 1652 р. Тимоша Хмельниченка з Розандою, що мало на меті далекосяжні династичні плани гетьмана, Б.Хмельницький також розраховував зробити Молдовське і Волоське князівства залежними у військово-політичному й дипломатичному сенсі від Війська Запорозького. Для цього він планував посадити на молдовський престол свого сина, а його тестя В.Лупула винагородити Волоським чи Трансільванським (Семигородським) князівством.

Однак проти такої перспективи рішуче виступила Порта, а волоський господар Матвій Басараб [1632–1654] і Юрій Ракоці ІІ пішли на зближення з Річчю Посполитою й, об'єднавшись із загонами претендента на молдовський престол канцлера Стефана Георгіцу [1653–1658] у квітні 1653 р. вибили з Ясс союзника Б.Хмельни­цького – В.Лупула. Стамбул відразу ж визнав молдовським правителем Георгіцу, водночас зобов'язавши Іслам Герея ІІІ повідомити Б.Хмельницького, що той не підтримував В.Лупула й не відряджав свого сина в молдовський похід.

Але гетьман надіслав на допомогу В.Лупулу чотири козацькі полки на чолі з Т.Хмельницьким, що розгромили С.Георгіцу й повернули господарський престол тестю гетьманича. Проте в ході наступу на Волощину 17 травня гетьманич зазнав поразки під Торговіште й змушений був відступити. Крім того ,Юрій ІІ Ракоці, трансільванський князь, відмовився прийняти послів Хмельницького, натомість погодився допомогти полякам у боротьбі з Лупулом. Прагнучи допомогти Лупулові загинув Тимофій Хмельницький

Ці трагічні події затьмарили вирішальний (як тоді здавалося) дипломатичний успіх Б.Хмельницького у справі укладення воєнно-політичного союзу з Московським царством і відкриття "другого фронту" проти Речі Посполитої на смоленському напрямі. Ще 22 квітня 1653 р. на аудієнції e царя українські посли полковники К.Бурляй і С. Мужиловський черговий раз безрезультатно ставили питання щодо прийняття Війська Запорозького в підданство та надання Москвою реальної воєнної допомоги для боротьби проти Польщі. А невдовзі до Чигирина прибув османський посол Магомет-ага із султанською грамотою й атрибутами влади (санджаками) васально залежного від Порти правителя – булавою, шаблею, бунчуком і кафтаном.

Турки запропонували козакам свій протекторат навіть на кращих умовах за ті, на яких перебувало Кримське ханство, однак Хмельницький наказав послу зачекати, а сам вжив заходів щоб про такі перемовини дізналися у Москві. Розрахунок виявився вірним, і невдовзі російський государ став більш охочим до вигідного союзу з українцями. Поляки намагалися переконати царя в непорядності козаків, які розірвали Білоцерківський договір на погромили їх під Батогом, проте зрештою 1 жовтня 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив, "щоб їх не відпустити в підданство турецькому султану чи кримському хану..., гетьмана Богдана Хмельницького й усе Військо Запорозьке з містами й землями прийняти". Російський посланець Л.Капуста прибув до Б.Хмельницького з царською грамотою про рішення Земського собору прийняти Військо Запорозьке під захист на початку листопада 1653 р., коли козацьке військо стояло під Баром. Полякам вдалося «під килимом» домовитися з татарами, і за контрибуцію та право грабувати Волинь ті змінили орієнтацію. Козаки опинилися у скруті, адже людські втрати у деяких територіях складали до половини населення, і набрати військо було не так просто.

Тому в січні-лютому 1654 р. старшинською радою було розроблено вимоги до царя ("Просительні статті"), представлені 14 березня 1654 р. генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним і П.Тетерею московському уряду у вигляді чолобитної від імені гетьмана та Війська Запорозького ("Березневі статті"). Вони складалися з 23 пунктів, у яких ішлося про підтвердження прав, привілеїв та вільностей Війська Запорозького та української шляхти (ст. 1, 3, 7, 13, 17), укладення 60-тисячного козацького реєстру (ст. 2), платню старшині та кошти на утримання козацького війська (ст. 8–12, 21), збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків (ст. 4, 15), надання гетьману в рангове володіння Чигиринського староства (ст. 5), право вільно обирати гетьмана (ст. 6) і його зносини з іноземними державами (ст. 14), невтручання царських урядовців у внутрішні справи Війська Запорозького (ст. 16), збереження прав Київського митрополита (ст. 18), відрядження московських військ проти Речі Посполитої під Смоленськ (ст. 19), утримання московських гарнізонів на українсько-польському кордоні (ст. 20), оборону від можливих нападів кримських татар (ст. 22), утримання козацької залоги у Кодаку (ст. 23).

У результаті переговорів у Посольському приказі первісний варіант "Березневих статей" був скорочений до 11 пунктів зі збереженням основного змісту документа. "11 статей" були представлені на розгляд царя і Боярської думи 21 березня 1654 р., а 27 березня козацькі посли отримали від Олексія Михайловича відповіді на обидва варіанти "Березневих статей" і чотири царські жалувані грамоти, підготовлені А.Івановим. У царських відповідях і жалуваних грамотах задовольнялася більшість українських пропозицій, зокрема в першій жалуваній грамоті проголошувалося прийняття Війська Запорозького до складу Московського царства, але водночас підтверджувалися права й вільності всіх категорій українського населення; другою грамотою гарантувалися права й вільності Війська Запорозького з числа тих, що згадувалися у ст. 1, 2, 5, 7, 13 і 14 первісного варіанта "Березневих статей"; останні дві грамоти були видані відповідно до ст. 5.

Але з шістьох важливих пунктів "Березневих статей" не було досягнуто згоди й зафіксовано лише протилежні позиції обох сторін, передусім щодо зовнішньої політики Війська Запорозького. Гетьманський уряд прагнув провадити самостійну зовнішню політику, обмежившись лише повідомленням Москви в разі прибуття послів з ворожими щодо царя намірами (ст. 14 первісного варіанта "Березневих статей", ст. 5 – скороченого). Натомість царський уряд заборонив Б.Хмельницькому "без указу" зноситися з турецьким султаном і польським королем (за життя Б.Хмельницького цей пункт ігнорувався, але згодом його порушення було головною підставою для звинувачення гетьманів у державній зраді), зобов'язав гетьмана ставити до відома протектора про характер стосунків з іншими правителями, а в разі прибуття послів із ворожими щодо Москви намірами затримувати їх, усупереч тогочасній дипломатичній практиці, під вартою й не відпускати на батьківщину без царського дозволу.

Окремі пункти угоди обговорювалися 11 квітня 1654 р. в Москві з наступним козацьким посольством, очолюваним полковником Филоном Горкушею. Тоді за підсумками переговорів 12 квітня послам була дана царська жалувана грамота, якою знову стверджувалися права й вільності Війська Запорозького. Спірні питання, у тому числі щодо запровадження московського контролю над фіскальною системою Війська Запорозького та його фінансування з царської скарбниці, мали вирішуватися в робочому порядку, кожна сторона у своїй практичній діяльності виходила з власного розуміння конкретного пункту угоди. Чималу роль у майбутньому зміцненні позицій Московського царства на території Козацької України судилося відіграти необачній згоді гетьмана на введення до Києва та Чернігова російських воєвод як постійних резидентів царя.

За формально-правовими ознаками Переяславсько-Московська угода 1654 р. передбачала встановлення відносин номінальної васальної залежності чи протекторату, а за змістом – створення конфедеративного союзу Війська Запорозького і Московського царства під зверхністю корони Романових. Вона юридично оформила факт виходу Наддніпрянщини у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств та Запорозької Січі зі складу Речі Посполитої, слугувала правовим визнанням внутрішнього суверенітету Війська Запорозького й відкривала перспективу досягнення воєнної перемоги над Річчю Посполитою та соборності етнічних українських земель.

Укладення угоди Війська Запорозького з Москвою викликало важливе перегрупування сил у регіоні. Незважаючи на активну дипломатичну діяльність Б.Хмельницького, спрямовану на збереження союзницьких відносин з Кримом, хан Мехмед Герей ІV, що повернувся до влади після смерті старшого брата – Іслама Герея ІІІ, у жовтні І654 р. в ультимативній формі поставив вимогу про розрив союзу з царем, а на початку 1655 р. 30-тисячний татарський корпус, усупереч суворій забороні Стамбула, з'єднався з військами С.Потоцького (уже великого коронного гетьмана) для проведення каральної операції на Поділлі й Південній Київщині. Ворога тоді вдалося зупинити лише в кровопролитній битві 19–20 (29–30) січня 1655 р. біля с. Охматова (тепер Жашківського р-ну Черкаської обл.), де московські стрілецькі полки виявили свою низьку боєздатність.

Успішний з воєнного погляду похід Б.Хмельницького і В.Бутурліна в Галичину восени 1655 р. (під час облоги Львова 10 жовтня гетьман наголосив посольству магістрату, що став володарем усіх руських земель) збігся в часі з початком подій, які отримали в польській історіографії назву "Потопу" – п'ятирічного сум'яття, що поставило державу на межу катастрофи. Воно почалося, коли шведський король Карл Х Густав [1654–1660], двоюрідний брат королеви Христини, що таємно перейшла в католицтво і зреклася престолу, вирішив використати початок вторгнення московських військ у Білорусь і Литву для переможного завершення півстолітніх змагань Стокгольма і Варшави за балтійське узбережжя Східної Пруссії, Курляндії і Ліфляндії.

9(19) липня 1655 р. Швеція оголосила війну Речі Посполитій, познанський воєвода практично без опору капітулював разом із великопольським шляхетським ополченням, чимало литовсько-білоруської шляхти на чолі з Я.Радзивіллом перейшло на бік шведів, які 29 серпня (8 вересня) взяли Варшаву, а 9(19) жовтня – Краків. Ян ІІ Казимир утік до австрійської Сілезії, а частина литовської шляхти на чолі з Я.Радзивіллом 20 жовтня 1655 р. уклала зі шведами угоду, за якою унія Великого князівства Литовського з Польським Королівством оголошувалася недійсною, натомість установлювалася унія Литви зі Швецією. Наступного дня у Кракові був виданий офіційний акт, яким владу Карла Х Густава визнавали Мала Польща, а також Київське, Волинське, Руське і Белзьке воєводства. Однак шведам не було вигідним закріплення Галичини за українцями, і на їх вимогу козаки були змушені залишити цей регіон.

Натомість налякана шведськими успіхами Москва стала шукати засобів боротьби зі шведами, і такий спосіб обернулася обличчям до поляків, що обурило козаків і змусило їх до дій, неприйнятних для Московії. Досить дражливим моментом для українсько-російських стосунків стало поновлення Чигирином 12(22) листопада 1655 р. військового союзу з Кримом, за допомогою якого Б.Хмельницький зробив спробу впровадження в життя біполярної моделі зовнішньополітичної орієнтації Війська Запорозького: налагодити союзницькі стосунки з ханатом при збереженні протекції московського царя.

Щоб нейтралізувати негативні наслідки неминучого російсько-польського примирення й фактичної відмови Кремля реалізовувати Переяславсько-Московську угоду 1654 р., Б.Хмельницький прискорив остаточну нормалізацію взаємин із Трансільванією, Молдовою й Волощиною. 20 липня 1656 р. в Чигирині гетьман у присутності посла Юрія ІІ Ракоці – Ференца Шебеші заявив, що Військо Запорозьке перебуватиме у дружніх стосунках із зазначеними князівствами. Тоді переговори увінчалися підписанням диплому, у якому гетьман і козацька старшина зобов'язалися не зв'язуватися з ворогами трансільванського князя.

Між козаками і шведами було започатковано інтенсивні, натомість складні і дипломатичні контакти, виражені у обміні посольствами для непростих переговорів. Невдовзі під впливом поразок у Польщі й укладення останньою 17 травня 1657 р. воєнно-політичного союзу із Священною Римською імперією, позиція Швеції щодо претензій Війська Запорозького на західноукраїнський регіон значно пом'якшилася. Друге шведське посольство (Д.Олівеберг і Густав Лільєкрона (1623–1687)), що було урочисто прийняте в Чигирині 12(22) червня 1657 р., привезло згоду Карла Х Густава на включення до складу козацької держави всіх руських земель Речі Посполитої, а також Південної Білорусі до Смоленська.

Передчасна смерть Б.Хмельницького 27 липня (6 серпня) 1657 р. перешкодила завершенню створення коаліції Війська Запорозького із Швецією, Трансільванією, Бранденбургом, Литвою, Мол­довою й Волощиною, спрямованої, з одного боку, проти Москви, а з іншого – проти Польщі й Криму. А укладення Річчю Посполитою 8(18) липня 1657 р. антишведської наступальної угоди з Данією й Норвегією та примирення 9(19) вересня з курфюрстом Бранденбургу Фрідріхом Вільгельмом коштом визнання його незалежності як правителя Князівської (Східної) Пруссії остаточно унеможливили реалізацію козацьких планів.

Читайте також:

1. Iсторичне значення революції.
2. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
3. Абсолютизація формально-технічних пошуків у мистецтві ХХ ст.
4. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
5. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
6. Аудіювання на уроках української мови
7. Багатомовна пошукова система
8. Березневі статті” Б.Хмельницького.
9. Бібліографія. Інформаційно-пошукові мови бібліографічних фондів. Види каталогів: систематичні, предметні, абеткові.
10. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
11. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
12. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.

Переглядів: 1309