Неокейнсіанство

Особливістю методології неокейнсианства в порівнянні з теорією Кейнса є переважання кількісного аналізу і вивчення економіки в розвитку під впливом НТП. Звідси - зміна проблематики теорій державного регулювання: від концепцій зайнятості і розробки антикризових програм економісти перейшли до розробки концепцій економічного зростання і шляхів забезпечення його сталості. Найбільш значний вплив на економічну практику в цьому напрямі надали роботи А. Хансена и Л. Харріса. Причини кризи ці учені пояснювали не тільки зниженням частки споживання в національному доході і продуктивністю капіталу, що знижується, а й дією так званого акселератора (що було новим в політекономії). "Числовий множник, на який кожен долар прирощеного доходу збільшує інвестиції, називається коефіцієнтом акселерації, або просто акселератором", - писав А. Хансен. За допомогою цього коефіцієнта він намагався встановити залежність нагромадження від споживання, першого підрозділу суспільного виробництва від другого і з'ясувати за яких умов нагромадження може здійснюватися незалежно від споживання. Таким чином, неокейнсіанці запропонували обширнішу програму державного регулювання економіки.

У повоєнний період найбільшу популярність в економічній літературі Заходу здобули неокейнсіанскі моделі економічного зростання, висунуті, окрім Е. Хансена, англійським економістом Г.Ф. Харродом, та американцем - Е. Домаром.

Неокейнсіанська теорія стала однією з основ так званої політики допомоги розвитку держави Африки, Азії і Латинської Америки з боку країн з ринковою економікою. Адже згідно цієї теорії експорт капіталу в країни третього світу стимулює ділову активність як в країнах-експортерах, так і в країнах-імпортерах. Проте, оскільки цьому вивозу заважає сильний ризик і інші перешкоди в багатьох країнах, що розвиваються, західним урядам необхідно заохочувати цей експорт капіталу, зокрема за рахунок вивозу державного капіталу.

Макроекономічна рівновага припускає наявність певних пропорцій і на грошовому ринку. Найважливіша з них - рівновага між попитом і пропозицією грошей. Попит на гроші визначається величиною грошових коштів, які зберігають господарські агенти, тобто по суті це попит на грошові запаси, або номінальні грошові залишки. Аналіз попиту на гроші і вивчення умов рівноваги на ринку привели до виникнення двох основоположних шкіл в цьому питанні: монетариської та кейнсіанскої. Монетаристи підкреслюють важливу роль грошей в процесі господарського розвитку, вважають, що саме зміна грошової маси має першорядне значення для пояснення циклічного розвитку ринкового господарства.

Економічна криза 1973-1975 рр. сприяла формуванню нової течії - посткейнсіанства - визнаним лідером якого є представниця англійської кембріджської школи Дж. Робінсон. Посткейнсіанці звинуватили неокейнсіанців в тому, що вони приписували теорії Дж.М. Кейнса статистичний характер. Особливістю посткейнсіанства є критичний аналіз теорій "граничної корисності" і "граничної продуктивності капіталу", спроба спертися на класичну буржуазну політекономію, введення в сферу дослідження соціальних інститутів (наприклад, вивчення ролі профспілок). Як представник лівого перебігу кейнсіанства Дж. Робінсон виступила із захистом інтересів немонополізованих прошарків суспільства, фермерів, службовців і робочих; критично проаналізувала роль монополій, засудила гонку озброєння, аргументувала необхідність підвищення купівельної спроможності мас і обмеження прибутків монополій. Головним гальмом на шляху "ефективного попиту" Дж.Робінсон вважає розподіл національного доходу на користь пануючих класів. Це знижує платоспроможний попит населення і приводить до труднощів щодо реалізації продуктів, до кризи. Вона закликає державу встановити економічну рівновагу шляхом зменшення соціальної нерівності, збільшення податків на прибуток, підвищення заробітної плати і поліпшення соціального забезпечення.

Державна стратегія стимулювання економічного зростання в розвинених країнах на різних етапах їх розвитку мала свою специфіку і брала на озброєння різні концепції, уміло поєднуючи рецепти неокласичного, кейнсіанского і неокейнсіанского напрямів. Система державного регулювання, яка склалася в США після "великої депресії" 1929-1933 рр. була орієнтована переважно на управління чинниками попиту або сукупним попитом. Стимулювання розширення капіталовкладень відбувалося на основі низьких ставок відсотка, обмеження - шляхом їх підвищення. Через суспільні роботи регулювався рух зайнятості населення. З приходом до влади неоконсерваторов на чолі з Р.Рейганом була проголошена нова економічна політика, суть якої полягала в переході від економіки стимулювання сукупного попиту до економіки пропозиції на основі інвестування в машини і устаткування, перспективні технології. Прихильники економіки пропозиції зробили упор на чинники, що підвищують виробничий потенціал економічної системи. Намітилися три напрями дій держави на економічне зростання: стимулювання НТР і розвиток наукових досліджень; збільшення витрат на освіту, підготовку і перепідготовку кваліфікованих кадрів в державному масштабі; глибока перебудова податкової системи.

Головною метою цієї політики стали високі темпи зростання виробництва, вирішення соціальних проблем зайнятості, безробіття, бідності, підвищення рівня доходів.

Модель державного регулювання Кейнса і неокейнсіанцев дозволила ослабити циклічні коливання протягом більш ніж двох післявоєнних десятиліть. Проте з початку 70-х років у міру розгортання II етапу НТР відбулися серйозні зміни в цих тенденціях, і почала виявлятися невідповідність між можливостями державного регулювання і об'єктивними економічними умовами. Вона могла бути прийнятна в умовах високих темпів економічного зростання, тенденції до зростання продуктивності праці і підвищенні ефективності виробництва. Високі темпи зростання національного доходу створювали матеріальну основу для його перерозподілу без збитку нагромадження капіталу. Проте в середині 70-х років умови відтворення різко погіршали. Впали темпи зростання виробництва, наступив період стагфляції. Реальність спростувала точку зору неокейнсіанцев, закон Філіпса, згідно якому безробіття і інфляція є зворотними величинами і не можуть рости одночасно. Всупереч теорії Кейнса інфляція супроводжувалася стагнацією виробництва і зростанням безробіття. Спроба оздоровити економіку шляхом дефіцитного фінансування сприяла лише накачуванню грошових коштів і розкручуванню інфляційної спіралі. Держава в 70-х роках зіткнулася з проблемою: як сприяти зростанню виробництва і зайнятості, не стимулюючи при цьому інфляцію, і як боротися з інфляцією, не перешкоджаючи при цьому зростанню виробництва, і не збільшуючи безробіття. Кейнсіанська теорія відповіді на ці питання не дає. В умовах НТР виникла потреба в посиленні гнучкості, швидкій пристосовності галузей і компаній до різкої зміни поколінь техніки, технологій і знань. Це вимагало великої переорієнтації капвкладень, тобто більшої свободи підприємництва.

Проте вилучення значної частини прибутку через податкову систему (до50%) і бюрократичні системи централізованого регулювання стали гальмом на шляху структурних перетворень і технічного прогресу. Так, в США до кінця 70-х років видавалося щорічно до 7 тис. правил і вказівок, що регулювали діяльність приватного бізнесу.

Економічна криза 1979-1981 рр. стала кризою кейнсіанскої моделі державного регулювання, відбулася перебудова системи державного регулювання і склалися нові моделі регулювання економіки.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Неоінституціоналізм	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.