Неокласики

До «неокласиків» зачисляють всього п’ять письменників: Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Пилиповича, Освальда Бурґардта (поет і перекладач німецького походження, котрий згодом друкувався під псевдонімом Юрій Клен), Максима Рильського. Усі вони були близькими друзями. Їх ще називали «гроном п’ятірним» за поетичним висловом М. Драй-Хмари, який у вірші «Лебеді» 1928 р. писав:

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

Що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

Веде вас у світи ясне сузір’я Ліри,

Де пінить океан кипучого життя.

Правда, до «неокласиків» слід було відносити й шостого, прозаїка і літературознавця Віктора Домонтовича (Петрова). Неокласики відрізнялися високою освіченістю. Лідером серед них був Микола Зеров, професор літератури Київського університету, співробітник Академії наук. «Неокласики» не висували жодної офіційної «платформи». Та й у стильовому плані їх доробки були досить різними: тільки у Зерова переважав «чистий» неокласицизм, решта ж поетів схилялися то до символізму, то до неоромантизму, зберігаючи, однак, тверду настанову на повновартісне, політично незаангажоване мистецтво. «Неокласики» чудово знали здобутки античної та світової літератури, були компетентними у таких літературознавчих питаннях і проблемах творчості, про які навіть не здогадувалися члени інших угруповань, а тому «гроно п’ятірне» могло внести особливу лепту в українську літературу, якби не було ліквідоване владою.

Назва «неокласики» закрiпилася в термiнологiчному iнструментарiї критикiв та iсторикiв української лiтертури, хоч i неоднаково акцентувалася й тлумачилася в рiзнi часи та рiзними людьми. Чи привiд для такої назви дала широка гуманiтарна освiченiсть, насамперед М. Зерова та М. Рильського; чи антологiчнi iнтереси М. Зерова; чи розумiння термiнодавцями орiєнтацiї цiєї творчої групи на високу естетичну мiру вiчних зразкiв; чи, навпаки, нерозумiння – зведення цiєї орiєнтацiї до протиставлення завданням та iнтересам доби? У всякому разi, термiн цей не був самоназвою, як, примiром, термiни: гартованцi, плужани, ваплiтяни, футуристи та багато iнших, що вiдбивали розмаїття творчих орiєнтацiй початкової пори становлення української радянської лiтератури. Самi учасники угруповання не дуже радо сприйняли це означення як неадекватне, але мусили з ним примиритися. Неокласики – чи не єдинi в тогочасному лiтературному процесi, хто обiйшовся без манiфестiв, унiверсалiв i програм; не створили вони i своєї органiзацiї, певно, їх об'єднували не честолюбна енергiя єдностi, не фойовничий догматизм i не обов'язковi формальнi принципи, а якийсь глибший i тонший культурний настрiй, хай i соцiально та iсторично зумовлений, але не жорстко конкретизований у суспiльних проявах. I персональний склад групи визначався не органiзацiйним членством, а естетичними симпатiями й культурними тяжiннями, тому й не був аж надто чiтко окреслений. Iнколи пiд неокласиками розумiли тiльки трьох: М. Зерова, М. РильськоготаП. Пилиповича. Iнколи ж, навпаки, вiдносили до них ширше коло лiтераторiв, що вiдчували потребу «великого стилю» (формула ця побутувала серед неокласикiв), орiєнтувалися на неминущi традицiї, високий мистецький рiвень та зосереджену професiйну роботу; або й просто тих, хто визнавав авторитет неокласикiв, щось у них переймав чи не приставав до бiльш войовничих громад. Отже, у рiзних джерелах близькими до неокласикiв називано i публiциста, прозаїка й критика М. Могилянського, i лiтературознавця та прозаїка В. Петрова i поета Т. Осьмачку, а то й Є. Плужника, М. Йогансена, В. Пiдмогильного, навiть львiв'янина М. Рудницького. Тобто хоч сфера аутентичного «неокласицизму» досить вузька (i вичерпується славетним «гроном п'ятiрним» – М. Зеров, М. Рильський, П. Пилипович, М. Драй-Хмара, О. Бургардт), – вiн так чи iнакше резонував iз набагато ширшим колом культурних явищ i тенденцiй. Це засвiдчує й лiтературна та iдеологiчна боротьба навколо них.

Але спробуймо бодай у найзагальнiших рисах схарактеризувати справжнiй iдейно-художнiй сенс «неокласики» та її реальне мiсце в iсторiї української лiтератури. На яскравому, а подекуди й барвистому тлi лiтературного життя перших пореволюцiйних лiт позицiя неокласикiв (як i iнших «попутникiв») поставала скромною й оборонною. Вони нiкому нiчого не накидали, а тiльки прагнули зберегти право на власний моральний i естетичний кодекс, виходячи зi свого уявлення про загальнолюдськi мистецькi цiнностi, про деяку незалежнiсть вiчного мистецтва вiд скороминущих виявiв поверхнi життя, про класичну норму в найзагальнiшому (а не тiльки суто античному чи суто «парнаському») розумiннi: строга досконалiсть форми, пошук гармонiї духу, повага до «вiчних» начал людської душi i вiдповiдний абсолют художньої правди.

За такою позицiєю неокласикiв проглядали не тiльки їхнi iндивiдуальнi уподобання та смаки, а й ширшi об'єктивнi обставини. Це, по-перше, наявнiсть у творчих сферах українського суспiльства певної «маси» старого культурного самоусвiдомлення, яке не вважало себе вичерпаним i шукало пристосування до змiненої дiйсностi та певного самоутвердження. По-друге, за умов торжества революцiйного нiгiлiзму та пролеткультiвщини дедалi глибшою ставала об'єктивна потреба в реабiлiтацiї й освоєннi культурної спадщини, усвiдомленнi й розвитку загальнолюдських та нацiональних мистецьких традицiй. По-третє, внаслiдок колонiального становища України структура нацiональної культури була збiдненою й спотвореною. Кадрiв нацiональної iнтелiгенцiї було мало, «запас» традицiй – недостатнiй. Через несприятливi iсторичнi обставини, через прямi заборони та постiйнi уривання лiнiї розвитку українське письменство не зазнало усiх етапiв стильових пошукiв та природної еволюцiї, змiни художнiх методiв, що й європейськi й росiйська лiтератури. Зокрема, мало були розвиненi форми й стилi, пов'язанi з культивуванням античностi, з «антологiчними» й «класицистичними» (в широкому значеннi – як тяжiння до унормованостi й цiлiсностi, дисциплiни духу) традицiями. Українська лiтература недостатньо зверталася до багатств свiтової культури, зокрема до її професiйно рафiнованих зразкiв. Усе це давало неокласикам iсторичний «шанс» та вiдчуття своєї невичерпаностi. Головне ж – вони пропонували свiй варiант поєднання iмпульсiв свiтової культури з нацiональною традицiєю i стихiєю, за нацiональними можливостями. Отже, фальшивою була часто вживана ранiше формула про неокласикiв як представникiв i носiїв старої культурної традицiї. «Старою» вона була переважно для «революцiйних» лiвакiв та ще за ознакою дореволюцiйного походження. Фактично ж, стосовно реального стану української лiтератури, неокласики заходжувалися коло тiєї роботи, яку в нiй ще нiхто не проробив, але яка була необхiдною; отже, з цього погляду вони були швидше новаторами, нiж консерваторами.

За певної спiльностi естетичних симпатiй i уявлень про завдання поезiї, шляхи розвитку української лiтератури, неокласики як творчi iндивiдуальностi були дуже рiзними. Найбiльший поетичний талант мав серед них М. Рильський – чи, може, вiн бiльше за iнших мiг своє обдаровання реалiзувати. В його творчостi українська традицiйна поетика досягла найвищого розвитку, поєднуючи простоту i глибину. У духовностi М. Рильського сковородинське «сладок мир» вiдтiнене тривожним, перейнятим вiдповiдальнiстю почуттям любовi до вiтчизни-України, а повнота сприймання буття знаходить умиротворено-гармонiйне вираження.

Поезiя М. Зерова надзвичайно насичена культурологiчно й iсторiософськи, суворо дисциплiнована думкою, майстерною сонетною формою; його емоцiї «окультуренi», сконтрольованi тонким розумом i вишуканим смаком. П. Пилипович лiричiший i розкутiший, вiдкритiший для рiзноманiтних стильових «спокус», вiд народнопоетичних до модернiстських, безпосреднiший у вираженнi громадянських проблем; в його творчостi вiдчувається романтично забарвлене вольове начало, а в метафорицi – слiди впливу символiзуму. У М. Драй-Хмари ще бiльше помiтний i вплив символiзму, i «невпорядкована» чуттєва стихiя, вторгнення емоцiйно «випадкового»; у нього бiльше таємничостi – якогось позарацiонального й нез'ясовного. Можна констатувати, що в поезiї М. Драй-Хмари були елементи близькостi до сюрреалiзму, «позарацiоналiстичної» поетичної мови, мови уяви, пiдсвiдомостi та iнтуїцiї, якi нинi утверджуються в творчостi деяких молодих поетiв.

Максим Рильський (1895-1964)

Максим Рильський народився 1895 р. в сім’ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Тадея Рильського та простої української селянки Меланії Чуприни. Тадей Рильський був близьким другом батька Лесі Українки, походив із заможного польського поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильського був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького). Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у композитора Миколи Лисенка) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета. Після смерті батька дитячі роки минули на Житомирщині, в дружбі з селянськими дітьми і замилуванні природою.

Протягом 1908-1915 рр. Максим вчився в Києві в приватній гімназії, здобувши глибоку гуманітарну освіту.

У 1907 р. він почав друкувати поезії, а в 1910 р. видав першу поетичну книжку «На білих островах», друкував поезії в журналах «Українська хата» і «Шлях».

Перша книжка Максима Рильського з’явилася друком, коли авторові виповнилося лише 15 років. Була це тоненька збірочка юнацьких поезій із замріяною назвою «На білих островах», де простежуються ідейно-емоційні домінанти образного світу юного лірика: незбагненна краса природи, нерозділене кохання, недосяжність ідеалу. Прикметно, що вже на початку творчого шляху поета вабить осінньо-вечоровий «мінор», а не бадьорі весняні акорди (як-ось раннього Тичину). Мотиви першої книжки – елегія (з грец. – жалібна пісня) – лірична п’єса медитативно-меланхолійного змісту, перейнята журливо-сумовитими настроями, мріями. Один молодий композитор Яків Степовий навіть поклав на музику три вірші збірки.

З 1915 р. М. Рильський – студент медичного факультету Київського університету, через два роки продовжив навчання на історико-філософському, але революція, громадянська війна змусили його перервати освіту й переїхати в село, де він вчителював у початковій школі. У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків». Сам поет на запитання, хто такі «неокласики», відповідав так:

« - А хто такі класики, знаєте?... Це ті, що створили невмирущі твори. «Нео» - новий. Неокласики – нові класики. Але ця назва дана на глум, самі поети, що їх названо неокласиками, ніколи себе так не називали. Але вони вважають себе учнями, послідовниками тих, що становлять славу і гордість людства, - учнями класиків. Вони намагаються кращі надбання світової культури перенести на український ґрунт, прищепити її пагони класичної спадщини». Це неформальне об’єднання українських письменників і критиків 20-х років, у якому духовним лідером гурту був Микола Зеров (програмний голова).

Напружена літературна праця М. Рильського тривала, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. Одна за одною з’являються поетичні збірки «На узліссі» (1918), «Під осінніми зорями» (1918), «Синя далечінь» (1925), «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1925), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929).

У 1931 р. Максима Рильського заарештували вдома якраз у його день народження, це була добре продумана психологічна атака. Звинуватили його у причетності до контрреволюційної організації – Спілки визволення України, якої не існувало. І хоча через півроку поет був звільнений «за відсутністю даних для обвинувачення й суду», злам був засвідчений збіркою «Знак терезів» (1932), віршованою повістю «Марина» (1933). З особливою наочністю це продемонструвала «перебудовна книга» «Знак терезів», яку відкривала відома «Декларація обов’язків поета і громадянина» з її напівщирим зобов’язанням поета перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві». Акцент автора на слові «мусиш» тут не випадковий – як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеологією. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих»…), що була покладена на музику. В подальших передвоєнних збірках «Київ» (1935), «Літо» (1936), «Україна» (1938). Дамоклів меч постійно висів над Рильським, бо його, сина багатія та «неокласика», вважали потенційним «ворогом народу». У 1938 знову нависла загроза арешту, то від розправи його врятував Павло Тичина, який звернувся до Микити Хрущова за допомогою. Хрущов у розмові зі Сталіним згадав: «Товаришу Сталін, як можна заарештувати поета, котрий написав «Пісню про Сталіна», що її співає вся Україна». Сталін дав вказівку не рухати Рильського. «Збір винограду» (1940) – М. Рильський уже постає офіційним поетом комуністичної системи. «Рабом системи» поет залишається і в повоєнній творчості, у цьому переконують назви збірок. «Чаша дружби» (1946), «Вірність» (1947), «Мости» (1948), «Братерство» (1950), «Наша сила» (1952), «Сад над морем» (1955).

У роки другої світової війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою збірки «Слово про рідну матір» (1942), «Мандрівка в молодість» (1942-1944), «Неопалима купина» (1944) і багато інших. У повоєнні десятиліття в житті поета настали трагічні часи: безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Творче відродження поета припадає на пам’ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалося в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського – «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. Збірка «Троянди й виноград» була однією з тих поетичних книжок, які відкривали новий період у розвитку всієї української літератури. Вся вона осяяна світлом, що характеризувало лірику «Синьої далечіні», кращі твори Рильського неокласицистичного етапу його творчості. Через символічні образи троянд і винограду глибоко й поетично розкрито радість буття людини, показано, в чому полягає сенс, глибина її щастя:

Ми працю любимо, що в творчість перейшла,

І музику палку, що ніжно серце тисне.

У щастя людського два різних є крила;

Троянди й виноград – красиве і корисне.

Образом поезії «Третє цвітіння» дослідники характеризували творчість поета на схилі літ після смерті Сталіна в період «хрущовської відлиги». Сам Рильський ось так розкриває сутність цього образу: «Так лагідний той час садівники зовуть, коли збираються у понадморську путь лелеки й ластівки». І далі, як це притаманно поетові, виділяються й інші подробиці осені. Саме цієї пори зацвітають втретє троянди. Ці деталі готують філософський, але не позбавлений і світлої іронії, висновок поета:

Отак подивишся – і серце аж замре,

А надто як воно уже, на жаль, старе –

Чи то підтоптане… Держімо у секреті,

Чому ми, друже мій, цвітіння любим третє!

Ці поезії чутливо відгукнулись на нові явища суспільної самосвідомості, ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «відігрівання» людини й суспільства після доби репресій, повернення почуття людяності, краси, добра – ці провідні мотиви разом із освідченнями самого автора, з його нелегко набутим філософським досвідом створюють чисту, надзвичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг.

Митець вирішує змінити поле діяльності. Він починає присвячувати себе науці і громадській діяльності. Як учений і критик М. Рильський багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду. Перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикології та стилістики української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958). Він був головою Спілки письменників України, обирався Верховної Ради СРСР, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР. У той же час він ніколи не цурався фізичної праці: садив дерева, квіти, вирощував виноград.

Працював М. Рильський до останнього дня, незважаючи на невиліковну хворобу (раку). Помер поет 1964 р., похований на Байковому кладовищі.

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра – незвичайні. Вже після смерті було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (1967) – новели, оповідання, етюди. За своє життя у неймовірно тяжких обставинах Рильський зумів зробити дуже багато. Він видав 35 книг, 31 збірку лірики, 4 книги ліро-епічних поем. Саме йому належать перекладені українською мовою «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна, «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, «Орлеанська діва» Вольтера. Науковці підрахували, що з тринадцяти мов світу Рильський переклав чверть мільйона віршованих рядків. Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. Наприкінці 80-х років завершено найповніше 20-томне наукове видання його творів.

Дослідник «Розстріляного відродження» Юрій Лавріненко писав про Рильського:

«Рильський дебютував у неоромантичному стилі Олеся. Другим його щаблем був символізм, який захоплював його у творах Бодлера, Рембо, Маллярме і Верлена, а також Блока і Анненського. Від романтизму і символізму та від української народної пісні взяв Рильський увагу до музикальної основи поезії. Тому навіть його сонети і октави звучать часом, як пісня. Він також знав інші, модерністичні «ізми» свого часу – акмеїзм, футуризм. Але не пішов тим шляхом, а звернув – під впливом і Франка, і символістів – до французьких парнасівців. Завдяки цьому поворотові українська поезія догнала західноєвропейську в вироблених віками й тисячоліттями формах вірша. Терцина, октава, сонет, різні метричні ходи – від гекзаметра і ямба до верлібру – все це в Рильського дало нове звучання українському слову і само зазвучало в нашому слові по-новому».

«Подвійний парадокс Максима Рильського. Здекларований найбільш незалежний поет став одописцем геноциду України. Але вийшов чистим з цієї пригоди … Одначе плата за ці перемоги була трагічною. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача і нагоду дати свій варіант великої європейської поеми… Між 1929 і 1932 роками проходить фатальна смуга поетичної смуги Рильського. Як поет Максим Рильський загинув із своїми товаришами-неокласиками, слід по яких пропав на Соловках і Колимі ще 30 років до смерті Рильського».

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Рання лірика Павла Тичини	\|	Українське шістдесятництво 1 страница

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.