• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Арістотель

Платон

Сократ

Сократ (469-399) здавався сучасникам одним з софістів. Бо й він зібрав коло себе гурт своїх атенських земляків, в розмовах з якими обговорював ті самі питання, що цікавили й софістів. Та він охоче "навчав" і тих, хто не належав до тісного кола його друзів. Він охоче сперечався з софістами та зумів у багатьох таких сутичках довести непевність, неповноту та помилковість їх "знаття". Земляки не звертали уваги на те, що Сократ не брав платні за своє "навчання" і не помічали здебільша того, що тенденція, яку провадив Сократ, була цілком протилежна тенденції софістів. Сократ був переконаний в існуванні певного та правдивого пізнання і хотів встановити, якими шляхами можна його досягнути.

На жаль, наші відомості про Сократа досить скупі, він сам нічого не писав, або по меншій мірі не публікував, так що вже його учні не могли спиратись на якесь його писане слово. Учні Сократа, що вважали себе вірними його науці, дуже далеко розходяться в викладах його поглядів. Славетні письменники Платон та Ксенофонт подають виклади його думок, що не мають між собою майже нічого спільного (крім тематики): немає сумніву, що Платон вкладає в уста Сократа свої власні погляди, і вченим довелося чимало попрацювати, щоб хоч скільки-небудь ймовірно виділити з скарбу платонівських думок те, що, власне, Сократові належить; блискучий письменник, аристократ та вояк, Ксенофонт, може, й дає в своїх викладах мало свого, але немає сумніву, що він Сократа розумів дуже мало.

Шляхи до правдивого пізнання є ті, що їх пізніше систематично дослідила логіка. Сократ вказував в першу чергу, як здається, на потребу дефініції всіх понять, про які йде мова, та на їх правильного поділу (клясифікації). Помилка дефініції (або її брак) та поділу ведуть до помилкових висновків. Сократ практично показував, я к вести доказ у розмові, ставлячи співрозмовцям питання. Це є "сократична метода", яку Сократ звав сам "маєвтикою", себто "бабуванням", "акушерством", бо це є поміч при "народженні думок".

Сократ був переконаний, що кожна людина здібна пізнавати правду. Платон унаочнив це в гарному діялогу "Менон", в якім він малює, як Сократ шляхом своєї методи приводить навіть цілком неосвіченого раба до зрозуміння досить складних геометричних теорем, та навіть приводить його до того, що він сам ці теореми "винаходить". В більшості випадків маємо зображення Сократа, в розмовах про питання суспільного та морального життя: тут (за спільним свідоцтвом Платона та Ксенофонта) він йшов шляхом відбирання аналогій, на підставі яких була змога подати ті дефініції та клясифікації, на які Сократ, здається, клав найбільшу вагу. Сократ мало цікавився філософією природи (хоч він ніби в молодому віці й займався філософією Анаксагора). Його інтереси спрямовані на людину та суспільство. З цих його інтересів випливали й його думки на логічні теми та його своєрідна метода. Самопізнання є джерело пізнання в цих галузях поняття. Та Сократ досить часто обмежувався лише на спростуванні посилкових поглядів софістів або інших своїх співгромадян. В зв'язку з цією полемікою проти переконаних в правдивості своїх поглядів співрозмовців вживав Сократ свого "іронічного" вироку: "я знаю лише, що я нічого не знаю", — це поняття про межі свого знання є, в кожнім разі, теж позитивним результатом.

Правдиве пізнання було для Сократа тим важливіше, що він — як і деякі інші грецькі мислителі — вважав, що доброчинність грунтується на пізнанні та що людина, яка знає, що є добре, тим самим мусить і добре чинити. Доброчинности можна навчитися. Щоправда, Сократ сам посилався в обгрунтуванні власних вчинків іноді на якийсь внутрішній голос ("демона"), що по меншій мірі утримував його від помилкових кроків: це уявлення споріднене з пізнішим уявленням (тоді ще такого не існувало) про "голос сумління", так що можемо визнати Сократа лише з обмеженням представником "інтелектуалізму" в етиці.

Проти Сократа було піднесене обвинувачення в безбожності, як і проти Анаксагора, Протагора, пізніше Арістотеля та псуванні молоді. Присуджений до смерти, Сократ не використав можливости втекти з Атен, а виконав вирок (треба було випити отруту). Це конфлікт грецької держави з її "найліпшим" громадянином виявив якусь внутрішню хибу античної державности, що не хотіла залишити місця вільній суб'єктивній духовості.

Трагічна доля Сократа, що довела наочно його людську величність, надала його постаті рис мученика та чимало спричинилась до повстання тієї літератури, що зв'язана з його ім'ям. І Платон і Ксенофонт пишуть "апології" (оборони) Сократа, спираючись на його мужній поведінці перед судом. Платон в своїх діялогах показує, які мотиви керували Сократом, коли він не бажає рятувати життя втечею, а також малює (діялог "Федон") останні години його життя в в'язниці. І в християнському світі Сократ залишився зразком нехристиянського "праведника".

9. "Сократичні школи"

Особа та доля Сократа зробили на його оточення значно більший вплив, аніж його (неписана) наука. Власне лише в небагатьох пунктах т. зв. "сократичні школи" дійсно зв'язані з Сократом. В більшості, навіть основних, думок своїх систем ці школи розходяться між собою.

Так звана "мегарська школа" (від міста Мегари) присвячувала свою увагу головно питанням (формальної) логіки та лише в тій тісній сфері придбала значення. Важливе, що саме повстання тієї течії достатньо показує, що думки Сократа (хоч може ним самим і не сформульовані) на теми логіки (теорії доказу!) звернули на себе увагу сучасників та прибічників.

Найбільшу популярність придбала, має об'єктивно найбільше значення, та змогла проіснувати, як філософічна течія довший час, відродившись в останні роки античности, так зв. "кінічна школа" (=циніки) на чолі з учнем Сократа Антистеном (444-369). Кініки перші поставили в центр філософування ту тему, що в пізніші часи була основою для "етичних шкіл" (див. далі), тему "внутрішньої свободи" людини, її незалежности від зовнішнього світу. Сократ був для них, здається, не стільки теоретичним керівником, скільки ідеальною постаттю праведника, що досягнув реально ідеального для людини морального стану.

З Сократом Антистена поєднує переконання, що головне завдання людського пізнання полягає в розв'язанні питань індивідуальної та суспільної моралі. Мудрість та доброчинність зв'язані між собою. Але погляди Антистена вже тому мусять в основі відрізнятись від поглядів Сократа, що Антистен зовсім інакше дивиться на пізнання: він не просто байдужий до теоретичних наук, він є їх ворогом, бо вони відтягають людину від пізнання того єдиного, що є потрібно знати: шляхів правдивого життя. Він не поділяє тієї високої оцінки розуму, яку, за іншими оцінками (зокрема Платона) мав Сократ — Антистен тримається, як деякі софісти погляду, що єдине джерело пізнання є змисли і ставиться скептично до самої можливости розумового пізнання, нпр., загальних понять. Тим більш вороже мусів він поставитися до теорії ідей Платона: Антистену або його учням приписувано вирок, що, мовляв, "я бачу коня, але не бачу "кінськости" (платонівські ідеї), на це Платон мовляв, відповів: "Це тому, що орган, щоб бачити коня (очі) в тебе є, а органу, щоб бачити "кінськість" (розуму) ти не маєш". Кініків брак розуму мало занепокою-вав. Фактично їх практичний доброчин будувався не на розумовій мудрості, а на "згоді з природою", на свідомому обмеженні на задоволенні лише найпримітивніших потреб. Шляхом такого самообмеження людина може досягти стану блаженства (евденомії, — можливо, що це поняття було вже в Сократа), що є свобода від зовнішнього світу, зокрема від культури. Брак потреб, отже, веде до блаженства, до "внутрішньої свободи". Найбльш ворожою силою, що перешкоджає досягненню цього ідеального стану, є стремління до насолоди (Антистен, як переказують, казав, що він ліпше хотів би бути божевільним, аніж насолоджуватись). Стремління до внутрішньої свободи приводило Антистена — в протилежність до Сократа — до індиферентности щодо суспільного життя. Також до народньої релігії Антистен ставився критично: "природне" є лише існування одного єдиного Бога.

Радикальніше розвинули думки Антистена його учні, а деякі з них і радикальніше провели ці думки в життя. Так славетний Діоген з Синопу. Життя згідне з природою він розумів, як наслідування простого життя тварин (звідси й назва кініків, від грецького "кіон — пес"). Відмовлення від потреб він довів до крайніх меж: побачивши, як дитина п'є, набираючи воду рукою, він закинув свій капелюх, яким користався раніше; замість будинку він оселився в бочці; від пана тодішнього всесвіту, Олександра Македонського, Діоген побажав лише одного — щоб той не заступав йому сонця, на якому він грівся. Численні анекдоти про Діогена малюють образ мудреця-аскета, що не залишився без впливу і на християнський аскетичний ідеал. Діоген, щоправда, йшов дуже далеко в критиці "пересудів", що панують в культурному світі: він "перечеканив цінності" (пізніш Ніцше, може нав'язуючись до цього вироку, говорив про потребу "переоцінити цінності"); у своїх втрачених трагедіях він обороняв, здається, навіть можливість шлюбів з ближчими родичами, можливість людоїдства; а зокрема в повнім розриві з грецькою високою оцінкою держави, відкидав взагалі державно-суспільну організацію, визнаючи повний комунізм (спільність жінок) та вважаючи себе "громадянином всесвіту". Найвидатніший учень Діогена, Кратес, знайшов в своїй жінці Гіпархії першу представницю філософічного думання та спільницю свого мандрівного життя серед жінок античности (щоправда, були вже легендарні жінки-філософи серед пітагорійців).

Певні мотиви кінізму не раз відроджувались в історії людства; не без зв'язку з цією традицією є і модерні стремління до опрошення — в Руссо та Льва Толстого.

Протилежний в основних пунктах світогляд розвинули т. зв. "кіренаїки", сократична школа, основоположник якої Аристип (435-355) походив з міста Кірени в північній Африці. Він теж визнає сократичне утотожнення доброчинности та мудрости, теж прямує до ідеалу внутрішньої свободи та евдимонії. Але його оцінка змісту евдимонії є протилежна тій, що ми її бачили в Антистена. Основне добро є насолода, (т. зв. "гедонізм" від "гедон" — насолода), до того насолода змислова; інші насолоди є лише другорядні. Чи "добрі" чи "злі" вчинки ведуть до насолоди, є цілком байдуже. Мудрець має вживати розуму, щоб добре вибрати насолоди та уникнути страждання. Щоправда, треба користатись насолодами так, щоб не бути від них в залежності, щоб заховати внутрішню свободу, треба володіти насолодами, а не бути самому в їх владі. Розумні люди, філософи, могли б добре жити один з одним; але суспільному життю, як такому, Аристип, зрозуміло, не надає ніякої ваги. Пізнання Аристип цінить лише, як засіб досягнути насолоди. Об'єктивного значення пізнанню він взагалі не надає.

Характеристичне, що один з послідовників Аристипа, Теодор, розвинув (не без впливу софістів, а ще більше Епікура) систему "войовничого атеїзму", разом з тим найпослідовнішого космополітизму та накидав усякі моральні обов'язки та обмеження, а другий, Гегезій, прийшов до переконання, що насолоди досягнути неможливо, отже, що життя є повне страждань, та закликав своїх послідовників до самогубства. Так мусіла закінчити ця в єстві нігілістична філософія.

Найвизначніший учень Сократа Платон (427-347), не дотримувався близько думок свого вчителя. Після його трагічної смерти Платон залишив на довший час Атени, куди повернувся десь коло 390 року, і заснував там приватну вищу школу, Академію, що стала зразком і для інших шкіл такого характеру. Виклади в Академії Платон переривав два рази для поїздок до Сіцілії (367 та 361 р.), де він робив спроби закласти ідеальну державу, — обидві спроби дуже невдалі. З викладами в Академії сполучена і письменницька діяльність Платона, — він викладав свої думки в діялогах та розмовах вільної форми, в яких майже всюди головну роль грає Сократ. Від Платона залишилось усе, що він написав, тай навіть більше того: деякі твори приписувано йому без достатнього права. Щоправда, спроби відмовити Платонові авторство якогось з більших та важливіших творів, що було свого роду "модою" в минулому віці, себе не виправдали. Лише деякі дрібніші другорядні діялоги помилково приписувані Платонові. Також текст їх заховався досить добре: окремі уривки, що знайдені між папірусами, показали, що ті місця, які модерні вчені пробували "оправити", читались так само вже в старі часи. Діялоги Платона належать до найліпших зразків філософічної літератури всіх віків та до найвизначніших творів світової літератури взагалі. Стиль їх дуже різноманітний — від гумористичних та піднесено-ентузіястичних до суворо наукових. Поруч із спробами суворо-логічного доказу думок маємо виклади ширші, популярніші, а іноді Платон переходить до зовсім іншого літературного стилю та розповідає "міти", — сміливі картини, а саме там, де він ніби не може ручитись за певність думок, що він їх подає, лише яко здогади, "гіпотези". В деяких випадках, на жаль, якраз оці "міти" лягли в основу пізніших популярних, а то й наукових викладів думок Платона. Платон де в чому зміняв свої погляди. Мусимо обмежитись пізнанням того основного в його думках, що залишилось без змін. Основне в філософії Платона є переконання, що існують в дійсності дві площини буття, дві сфери, які в основі розходяться між собою. Це, до речі, було загальною думкою усіх філософів перед Платоном (субстанція та видимий світ, атоми й речі тощо). У Платона ці сфери є сфери матерії та "ідеального буття", "ідей". Нове є те, що для Платона різні не лише "зміст" цих двох сфер, а й характер їх буття. Ідеї існують зовсім не так, як матеріяльні речі. Тому помилкові усі спроби викладу теорії Платона, як теорії про "два світи", закиди йому, що він, мовляв, "гіпостазує" ідеально — буття тощо. Почасти винний в цьому, щоправда, сам Платон, що весь час робив спроби подати різні виклади своїх думок, іноді звертаючись до форми "міту", в якому "ідеї" з'являються дійсно в занадто вже "масивній" постаті, подібній до буття матеріяльних речей.

Платон розрізняє два зовсім різні засоби пізнання: це пізнання цілком неясне, непевне, змислове, якого предметом є матеріяльний світ, що вічно хвилюється, змінюється, несталий та який важко схопити, зафіксувати вищим засобом нашого пізнання — розумом, та висловити це пізнання словами. Тут Платон ніби наближається до думок, пізніх скептичних послідовників Геракліта та до скепсису софістів. Але є й пізнання інше — розумове: об'єктами цього пізнання є сталі, незмінні поняття, про які ми можемо сказати щось певного з абсолютною точністю, та можемо це пізнання закріпити в слові та іншими засобами (числом). Найліпшим зразком такого пізнання є математика (тому над входом до Академії, як переказують, стояв напис: "Нехай не входить сюди той, хто не знає геометрії"). Платон думав, що і для інших сфер (етики, державної теорії, природознавства і т. д.) можливе таке саме точне розумове пізнання. Лише воно завжди спрямоване не на матеріяльне буття речей, а на "ідеї" речей. Сама думка про ідеї виростала з усієї традиції грецької культури. Абсолютно точна математика (що в Греції в значно більшій мірі, аніж де-небудь інде користалась методами геометрії) дає єдину можливу основу для пізнання матеріяльного світу, про речі якого можемо щось певного сказати, поскільки вони мають певні форми, постаті, поскільки вони відбивають певні рухи, що ми їх можемо схарактеризувати геометричне, тощо. Грецька скульптура подавала образи "ідеяльних" людських типів, до яких дійсні матеріяльні людські тіла лише "наближаються"... Грецька медицина знала певні норми здорової істоти, "нормальної"; що П ми не зустрічаємо в дійсності, або зустрічаємо лише "наближення" до неї. Нарешті грецьке державне законодавство ніби прямувало до якогось ідеального типу держави, яка не була здійснена ніде в світі.

Платон наводить приклади "ідей" з різноманітних сфер буття — як типи держави; як типи, постаті істот — "побожна" людина, "смілива", "справедлива" людина, як "зразки" земних речей; об'єкт математичної науки в протилежність до тих матеріяльних "реальних" речей, що є завжди лише певним "ниближенням" до ідеї, наслідуванням її, яке є гірше за свій "оригінал" — "ідею". Лише в мітах Платона чуємо про те, що ідеї знаходяться десь поза світом, в якійсь окремій "наднебесній" сфері. Платон де інде твердить лише, що те стале, постійне в речах, їх "зразки", їх ціль, є в них самих, але не є речі самі, а "ідеальне буття". Не з'ясовує Платон і того, яким чином і чому реальні речі "наслідують" ідеї, "беруть участь" у їх бутті. Шлях до пізнання ідеального буття є думання. Але "означення", дефініція поняття (пояснення його словами) є лише один із ступенів до пізнання "ідей" речі, — бо в ідею сполучені елементи — "абстрактні" та наглядні, наочні, — пізнання ідеального буття ніби сполучує в собі елементи думання та наглядання, як це є в геометрії.

Пізнання — це не діяльність, що повстає та триває з суто теоретичного інтересу. В пізнанні, за Платоном, беруть участь якісь позарозумові сили. Це в першу чергу — любов, "Ерос". В гарних промовах співпромовців в одному з найславніших своїх діялогів "Бенкет" ("Симпосіон") Платон розвиває теорію філософічної любови, любови до ідеального буття, що керує пізнанням.

Платон не лише не подав повної системи своїх філософічних поглядів, він не лише про деякі важливі пункти подав свої думки в формі мітів, — він також в деяких пунктах протягом своєї письменницької діяльности зміняв свої погляди. Тому можна подати нариси поглядів Платона лише в загальних рисах:

Весь "світ ідей" схарактеризовано у Платона, як божественне буття. Найвища ідея, "ідея добра" є Бог. Щоправда, Платон, здається, не був представником послідовного монотеїзму, — поруч з Богом стоять якісь інші ("нижчі") божественні істоти.

А протилежність до ідей, яких відношення до світу речей не цілком з'ясоване, Бог є для Платона активний чинник, в першу чергу творець світу, що утворює його з елементів, що їх Платон характеризує геометричними рисами (ніби в цьому наслідуючи пітагорейців). Світ є гармонійне ціле, що підлягає певним законам. Світ — живий ("душа світу", зорі теж мають душі).

Душа людини є самостійне буття, що знаходиться в матеріяльному тілі. Душа є безсмертна (докази безсмертя душі Платон викладає в діялозі "Федон", подаючи тим свої думки в формі розмов Сократа з учнями в останні години перед його смертю). До єства душі належать три основних сили: розумна, "пристрасна" (афекти) та вольова, ніби якийсь порив, що веде до чину (цей поділ н е відповідає пізнішому поділу душевних "здібностей" на пізнавчі, почуттєві та вольові). Найвища з цих сил є розумна, якій мають підлягати інші: це основа етичних поглядів Платона. Кожна з цих сил має свою форму досконалости, — це основні чесноти етики Платона: вольовій силі відповідає "мужність", пристрасній — "поміркованість", розумовій — "мудрість"; але найвища чеснота є та, що утримує ці три сили в повній рівновазі, в гармонії — це "справедливість" ("кожному своє"). Платон не вважає властивою формою буття душі її існування в цьому світі, як сказано, вона безсмертна та по смерті тіла дістає нагороди або кари. Платон, здається, вірить в "переселення душ", в кожнім разі про це він говорить в "мітах", змальовуючи там нагороди чи кари душі, як її переселення до "ліпших" або "гірших" тіл (людських або тваринних), що зумовлює і характер дальшого існування душі. В душі заложені певні елементи знаття, як спогад про той "світ ідей", який душа пізнала до свого втілення (діялог "федр"): пізнання ідеального є тому ніби "спогад" (анамнезис) про це пізнання "перед народженням", але немає сумніву, що це лише поетичний образ, що ним Платон користується, щоб висловити той факт, що наше пізнання повстає не з зовнішнього світу, а почасти з глибини душі самої: так у нього дістає нове освітлення стара вимога грецької мудрости "пізнай себе самого". Метода такого пізнання дійсности з основ, заложе-них в душі людській є діялектика Платона, що в основі своїй виросла з "маєвтики" Сократа, але влита в певні логічні форми, в яких дефініція та клясифікація грають основну ролю. Платон подав в кількох діялогах детально розроблені прикладі цієї діялектичної методи. Але поруч з таким шляхом пізнання Платон знає й містичне "просвітлення", "вгляд" в ідеї.

Одна з головних проблем, що цікавить Платона — теорія держави. Платон, як згадано, робив навіть спроби практично (в Сіцілії) перевести свої пляни в життя (без успіху). Обидва найбільші твори Платона "Держава" ("Політея") та старечий твір "Закони" (що значно відрізняється від "Політеї") присвячені в першу чергу питанням теорії держави; всі інші питання філософії викладені в цих творах, як передпосилки теорії держави. Держава збудована, як й душа людська, з трьох частин. Душа — з розумної, афектів та бажань. Держава — з правителів-філософів, клясів суспільства, що здобувають засоби існування (ремісники й селяни) та вояків. Завдання кожної кляси в державі відповідають тій чесноті, що є чеснотою відповідної сили душі: правителі мають бути розумні (правити мусять філософи; в сенсі, в якому це слово вживає Платон, — треба перекладати "мудрі"), вояки — сміливі, ремісники та селяни — помірковані; а відношення між окремими клясами має бути збудоване на справедливості. Сувора організація держави, в якій одиниця, індивід цілком підпорядкований цілому, увінчана клясою правителів-філософів, усе життя яких організоване на основах повного комунізму, як почасти й життя вояків. Це перший детально розроблений план соціялістичної держави. Треба згадати, що соціялізм (чи ліпше комунізм, бо Платон не визнає для кляси правителів майже ніякого особистого життя: родини немає, парує правителів для шлюбу уряд, діти виховуються поза родиною) Платона є для "вищих" кляс повною втратою індивідуальної свободи. Натомість життя ширших працівних мас залишається майже без змін таким, як у сучасній йому державі. Платон подає детальний плян державної організації, зокрема плян виховання молоді, що — за грецькою традицією — приймає велике значення виховання і душі, і тіла. В духовному вихованні грає велику ролю виховання розуму: математика, почасти діялектика (правильні методи думання) належать до головних предметів навчання. Платон перейняв від Сократа переконання, що правдиве пізнання є основою доброчину. Цікаво, що Платон — в раніші роки свого життя — поет, але й пізніше визначний майстер словесного мистецтва, — з великим застереженням ставиться до мистецтва, зокрема до поезії та музики, в яких він бачить великі небезпеки, здібність завести людей на моральні манівці: з ідеальної держави Платона мусіли б бути вигнані поети та музики!

В поетично-філософічній спадщині Платона маємо чимало елементів тодішньої грецької науки — правничої, природознавства, математики. Але Платон, як і багато пізніших представників Академії, сам працював науково в математиці. В історії античної математики прибічники філософії Платона грали велику ролю.

Пізніша історія Академії (що проіснувала аж до половини 6 віку по Христі) дуже складна: кожен керівник Академії призначав собі заступника, поруч з яким були, щоправда, й інші викладачі; почасти ця відбудова школи, почасти розвиток грецької філософії та науки привели до того, що власне погляди Платона завжди були репрезентовані в Академії, в деякі часи Академія була центром скептичних теорій (див. далі). Та власна теорія грецького платонізму проходить в значній мірі поза межами Академії.

Філософія Платона набула ще більшого значення з християнським переродженням античного світу. В виробленні християнської філософії думки Платона та його пізніших послідовників відіграли велику ролю. Зустрінемо "платонізуючих" отців церкви: філософія Августина, та т. зв. "Аеропагітик" є в основі — платонізм. І в середньовіччя філософія Платона в межах християнського думання весь час конкурує з філософією Арістотеля. Так само й на Сході (в жидівській та арабській філософії). Можна навіть говорити про те, що платонізм привів до певних збочень християнського мислення: думка про "воскресення" відступила перед уявленням про "безсмертя душі", уявлення про матеріяльний світ придбало вже занадто негативної закраски тощо. Та про це говоримо в другій частині лекцій (середньовічна філософія). Не менш визначна роля платонізму і в історії філософії, що не має релігійної закраски, аж до наших днів.

Найвидатніший учень Платона Арістотель (384-322) походив з міста Стагіри в Півн. Греції (тому "Стагіріт"), Довгі роки (366-357) він пробув в академії як учень та викладач, але по смерті Платона залишив Атени та подався до Малої Азії, а потім зробився вихователем наступника македонського трону, Олександра (пізніше "Великого"). Закінчивши виховну працю, Арістотель повернувся до Атен, де заснував власну вищу школу — "ліцей" (чи лікей, також "перипатетична" школа), де працював від 333 до 322 р., до смерти. Вже в раніші роки свого життя Арістотель писав діялоги. В ліцеї Арістотель почав писати трактати, або замітки для власних викладів, які видано щойно по його смерті (можливо, що серед них є й записки його викладів, писані слухачами). З діялогів залишилися лише уривки, з пізніших творів страчена лише частина.

Арістотель був ученим універсальним: він залишив трактати з галузі логіки та теорії поезії, з зоології та фізіології, з астрономії та історії права, В них зібрано величезний матеріял, що, розуміється, почасти перестарів; але за деякі помилки відповідає не Арістотель сам, а ті фахівці (нпр., лікарі), що постачали йому матеріял. Розглянемо його філософічні твори за порядком:

1. Найбільші заслуги має Арістотель в галузі логіки. Тут 2200 літ дуже мало змінили в його теоріях, хоч було чимало спроб реформ логіки. Арістотель зводить у систематичну єдність логічні теорії попередників та додає до них теорію доказу ("силогізм"), теорію викладу ("топіка") тощо.

Окремий твір присвячує Арістотель найвищим поняттям, яким є підрядні усі інші. Цих "категорій" є десять: 1. субстанція (усія), 2. кількість, 3. якість, 4. відношення (реляція), 5. місце, 6. час, 7. положення, 8. посідання (габітус), 9. діяння або чинність, активність, 10. терпіння, пасивне приймання ззовні. — Арістотель подає також перший (дуже загальний) поділ наук (теоретичних, практичних та поетичних — ми б сказали "технічних").

Значення пізнання в людському житті на погляд Арістотеля є дуже велике — людина від природи прагне до пізнання. Пізнання ("теорія" в грецькій мові є наглядання, неабстрактне мислення) є найвища ціль життя, пізнання — божественна форма життя людини. В пізнанні Арістотель розрізняє різні ступені: 1. Практичне вміння ("техне"), що, розуміється, базується на знатті про об'єкти, на які спрямована практична чинність; 2. розумування ("фронезіс"); 3. наука; 4. мудрість ("софія"); 5. розум ("нус"), що є продуктивна сила пізнання.

2. В уривчастих трактатах обговорює Арістотель загальні проблеми теорії буття. Ці практики дістали випадкову назву "метафізики", де уміщено було їх у збірки творів Арістотеля поза ("мета") фізикою.

Переглядаючи всі різноманітні питання, що Арістотель їх освітлює в "метафізиці", можемо сказати, що маємо тут справу головно з уявленням про те, що буття піднімається в кожній сфері ступенями "догори". Арістотель ще менше, аніж Платон закінчив "систему філософії" (як не зробила цього й більшість визначних філософів); тому ми можемо лише на кількох прикладах з'ясувати характер його філософічних поглядів.

Як Платон розрізняє матеріальний, смисловий світ та правдиве ідеальне буття, так Арістотель протиставляє "матерію" та "форму" (по грецьки "морфе" — пор. слово "морфологія"); так само протиставляє він і "матерію" та "ціль" ("телос" — пор. слово "теологія") в кожній речі. Арістотель полемізує проти того, що Платон відділює ідеальне буття (він говорить здебільше не про "ідею", а про "ейдос" — вигляд, постать речі, обидва слова походять від того самого пня) не поза речами, але в речах самих.

До найважливіших протиставлень понять у філософії Арістотеля належить протиставлення "можливого" ("динаміс") та "дійсного" ("енергія"): можливе ще не дійсне, а є лише непевна, небезпечна остаточно форма буття; нпр. дитина є можливість усього, що може з неї розвинутись, якщо дитина зробиться дорослою людиною; тим часом, як "дійсність" є завершення, досконалість та певність, сталість, а тим самим обмеженість, бо доросла людина не може вже так легко змінити свою мову, професію тощо.

Але між можливістю та дійсністю, на думку Арістотеля стоїть "ентелехія" (слово, мабуть, вигадане Арістотелем), себто процес завершення, в якому ніби мета, ціль розвитку є присутня як рух, зміна, що має певний напрям ("до мети").

Важливе є і розрізнення типів причин у Арістотеля — в кожній речі, що постає, маємо чинні: 1. причину матеріяльну, 2. причину формальну (про форму див. вище), 3. причину чинну, 4. причину кінцеву, або цілеву ("кавза фіналіс"), Арістотель пояснює цей розподіл, як і більшість інших, на прикладах, взятих з галузі природи та мистецтва. Різьбар працює над статуєю: "причини" повстання статуї є: 1. той матеріял, з якого її сформовано, 2. та форма, яку помалу дістає матеріял, та яка вже є, як уявлення, в думці різьбаря, 3. ті рухи, якими різьбар "оброблює" матерію (мармур, глину, дерево...), 4. та мета, до якої ці рухи прямують, — утворення статуї. Так само дитина, що росла, перетравляє всяку матерію (виживлення) та дістає до душі "матеріял", ззовні вони входять в склад тіла й душі, дістаючи певні "форми" (тіла та душі); чинними причинами росту та розвитку є різні процеси в організмі дитини (ріст); кінцева причина є доросла людина, бо всі процеси тілесного, а ще більше душевного розвитку спрямовані на певну ціль — дорослу людину (доросла людина є, отже, в цьому сенсі — причиною буття дитини, причиною того, що робиться з дитячим тілом та душею).

Тенденція до розподілів та розрізнення у Арістотеля приводить до розрізнення різних шарів душевного буття (рослинна душа тощо), різних форм розуму (пасивний та активний) тощо. Маємо в цілому систему, що складається з різних ступенів, — такі системи звемо "гієрархічними".

Система Арістотеля, зокрема, узгляднює рух, розвиток, перехід між різними ступенями та формами буття. Всяке нижче буття має стремління до переходу до вищого, так би мовити — стремління наблизитись до досконалости, до "ідеалу". Всяке нижче буття ніби "любить" вище, стремить до нього (пор. "Ерос" Платона; зовсім інакше в християнстві!). Цілий світ є органічне ціле, зв'язане такими переходами, посередніми формами, ступенями.

3. "Фізика" Арістотеля, система світу в його уявленні, є підсумок античної науки і в основі своїй протрималася 1500 років. Якщо пізніше вона може й затримувала розвиток науки, то винен в цьому не Арістотель, — в перші часи вона була найновішою системою поглядів на світ.

Світ Арістотель уважає обмеженим, в центрі стоїть земля. (Були в античності й теорії геліоцентричні, що припускали, що Земля рухається навколо Сонця, як це думали деякі пітагорейці, але цій теорії суперечили відомі тоді факти — нпр. відсутність паралаксу зір). Світ складається з чотирьох елементів (земля, вода, повітря, вогонь), з яких має своє природне місце в космосі (від центру в тім порядку, як перераховано вище). Рухи тіл, нпр. той факт, що важкі тіла падають, а легкі піднімаються догори, з'ясовується в тенденції елементів прийти до своїх природніх сфер, інші рухи повстають під впливом сил. Поза межами "земного" ("підмісячного") світу знаходяться планети (сім, рахуючи також Сонце та Місяць) і зорі. Вони всі рухаються шляхами, що є складеними комбінаціями кіл ("опіцикли", 55 різних рухів). Рухи планет походять від постійної чинности "першого рухача", Бога (див. далі). Ці уявлення, власне, є енциклопедією тодішнього знаття, його, щоправда, Арістотель освітлює з певного філософічного пункту. Більше нового додає він головно в філософічному освітленні загальних питань: проблеми руху та зміни в "фізиці" (книзі під цією назвою). Конкретний матеріял тодішнього природознавства він значно поповнив (здається, при допомозі матеріялу, що постачав йому його колишній учень, Олександр Македонський в своїх зоологічних трактатах) перший заступник Арістотеля в Ліцеї, Теофрест продовжив працю Арістотеля, написавши опис рослин, що, на жаль, втрачений).

4. До певної міри корелятивною частиною до "фізики" є теологія Арістотеля, що її викладено почасти в "метафізиці", почасти в інших книгах Арістотеля. Бог є для Арістотеля корелятивне поняття до світу: він є чиста "енергія" — дійсність, без елементів можливости, він є чиста форма — без матерії: це значить, що Бог є незмінний, вічний (неподільний, без усякої здібности та потреби щось приймати ззовні, "страждати"), а по-друге, цілком нематеріяльний. До того він є "рухач", а саме "перший рухач" цілого світу: усі рухи, зміни в світі залежать від якихось причин, — повинна бути перша причина цих змін — ця перша причина і є Бог "перший" та "нерухомий" (як це слідує з його характеристики, як чистої енергії) "рухач". Арістотель, щоправда, не говорить ніде про утворення світу Богом. Але Бог є ніби остання ціль, мета, до якої все прямує; як така найвища остання мета він є найдосконаліше, себто найкраще та найліпше (добре) буття. Арістотель кладе ще більший притиск, аніж попередні філософи, на те, що Бог є лише єдиний самовлядець світу. Монотеїзм досягає у Арістотеля найвищого ступеня розвитку в античній філософії.

Характеризуючи буття Бога, Арістотель в традиції грецької філософії вважає його істотою виключно раціональною, розумною — основна його чинність є мислення.

Тут Арістотель, здається, нав'язується на вчення Анаксагора про Дух, "нус", що править світом. Приписуючи Богові і блаженство, а саме найвищу його ступінь, Арістотель тим самим визнає Бога індивідуальною духовною особистістю. І в цьому пункті Арістотель найбільш з усіх старовинних філософів-монотеїстів наближається до християнської науки.

5. Окрему вагу Арістотель присвячує людській душі (трактат "Про душу"). Головну увагу він зупиняє на означенні поняття душі; продовжуючи тут думки Платона, він подає означення душі в найбільшій протилежності до матеріяльного буття, до тіла — душа є цілком єдине, неподільне буття. В певному розпорі, одначе, з цим означенням стоїть розрізнення різних форм душевного буття: рослинної вегетативної душі, що є активним чинником в процесах життя тіла; душі, що приймає враження (сенситивна душа); нарешті розумної душі, що є носієм вищих психічних процесів. Пізніш цей поділ форм душевного життя привів до вчення про різні душі, що разом живуть в живих істотах, зокрема в людині. Душа є ентелехія живого тіла, себто той активний чинник, що оживляє тіло, керує усіма процесами в ньому, але поза тим має певні нетілесні функції (зокрема пізнавальні, що їх Арістотель вважає найвищими). Душа безсмертна: знову не без підстави в неясностях означення Арістотеля, у пізніших арістотеликів постало почасти уявлення про смертність душі, — для Арістотеля самого безсмертні лише найвищі функції, ніби лише "частина" душі. Арістотель освітлив також низку конкретних психологічних питань, зокрема психологію пізнання.

6. Велику увагу присвячує Арістотель і етиці (головний твір "Нікомахова етика"). Освітлення етичних питань він веде на конкретному матеріялі, змальовуючи різні типи людської поведінки, різні типи (габітуси) людей, що мають ті або інші чесноти або пороки. Пізніше учень Арістотеля, Теофан, мабуть, виходячи з цього зразка, написав "Характери", збірку характеристик людських типів. До традиції перейшло твердження Арістотеля, що доброчинність є "середина" ("золота середина") між двома протилежностями, — недостатньою ступенню певної властивости та її занадто значним присиленням. Це треба розуміти в кожнім разі не як вимогу йти якимось середнім шляхом: "середина" в Арістотеля є до певної міри найвища форма даної психічної властивости. Так "мужність" є "середина" між боягузством та божевільною сміливістю, що обидві є моральні збочення (пороки), "поміркованість" — середина межи тупістю, байдужістю до всього, та "нестриманістю", "щедрість" — середина між марнотратством та скупістю і т. д. Арістотель, як вже бачимо з цих прикладів, знає значно більше чеснот, аніж Платон. Спис чеснот Платона він доповнює, зокрема важлива чеснота — типово грецька — є "великодушність" в сенсі певної душевної величі, що веде до вчинків великого масштабу, без зайвих та дріб'язкових застережень та сумнівів. Інші чесноти він розподіляє, як от "справедливість", в якій він вбачає дві форми: "розподільна справедливість" ("кожному своє") та "урівняльна справедливість", що виправляє ті хиби, недостачі, які існують або повстають через порушення законів. Досягнення доброчинности є — як в грецькій традиції взагалі — евдемонія, блаженство. До головних елементів його належить "приязнь" (філія), що до певної міри протистоїть чеснотам, як певне позитивне придбання людини. В грецькій традиції є також переконання Арістотеля, що чесноти, правильну "середину" межі хибними збоченнями знаходить розум. Отже, розум (знаття) залишається і в нього основним етичним чинником.

7. Арістотель подав і виклад "політики" (окремий твір, під цею назвою), як підготовчу працю до неї він написав історію 158 грецьких конституцій; з них головну — Історію атенської конституції знайдено в кінці минулого віку серед папірусів новознайдених. Хоч людина і є за Арістотелем "політична (себто суспільна, соціальна, така, що творить державу) тварина", але в нього держава не дістає такої самовлади над індивідуумом, як це є у Платона. Та Арістотель і не утопіст: він не малює образу ідеальної держави, а подає теорію усіх форм державного устрою — позитивних і негативних (це зробив, до речі, також і Платон). Ідеал Арістотеля помірковано демократичний, але він визнає в окремих місцях і окремі позитивні риси інших державних устроїв. В кожнім разі він цінить та хоче охоронити права окремої людини і її свободу: держава є спільність рівноправних ("рівних") з метою досягнути, можливо, досконального життя. Також родину та окрему (сільську) громаду він вважає самостійними, цінними елементами держави, що також заслуговують на певну свободу та на увагу до їх інтересів. Цікаво, що в Арістотеля зустрічаємо погляд на рабство, як на природне установлення — раби знаходяться, на його теорію, поза межами суспільства, він дивиться на них лише як на власність громадян. Арістотель бачить вагу та значення виховання, але і тут не йде за утопічними програмами Платона.

8. З поетики Арістотеля залишився уривок, присвячений теорії трагедії (надзвичайно важливий в історії естетики). Зате збереглася цілком теорія красномовности (реторики), що нав'язується до логіки, подаючи головне теорію викладу думок, а не їх естетичного оформлення. Арістотель не поділяє негативного ставлення Платона до (деяких) мистецтв. Навпаки, з окремих місць різних його творів бачимо, що він дивиться на мистецтво, як на діяльність "природну", що багато де в чому нагадує органічну природу.

Арістотель подав найвикінченішу та найвсебічнішу систему філософії античности. її значення для розвитку пізнішої філософії, зокрема середньовічної, не можна недоцінювати. Ті закиди, що робились Арістотелеві, зокрема в періоди певної боротьби проти користання його творами, як переходовим авторитетом, несправедливі: він і не винний, що в пізніші часи знаходились люди, які хотіли назавжди закріпити його думки, що повстали в зовсім інші часи... (про це див. ще в історії середньовічної філософії). В кожнім разі філософія Арістотеля і зараз актуальна, може, ще актуальніша, аніж філософія Платона.

Читайте також:

1. Арістотель
2. Арістотель.

Переглядів: 1346