Плотін.

Плутарх

Дуже популярний письменник Плутарх з Херонеї (коло 50-130 р. по Христі), що сполучує в своїх на загал дилетантських, хоч літературно видатних творах, погляди пізніших пітагорейців та платоників, але переймає окремі думки і від перипатетиків. Думки Плутарха характеристичні і для багатьох його сучасників, і пізніших філософів. Він алегорично витовмачує та виправдує поганський політеїзм, хоч над усіма богами, демонами та героями для нього стоїть єдиний Бог, нематеріяльний, єдиний, вічний, досконалий, що не має потреб, ані афектів, духовний. Він є приятель людей, знає їх внутрішнє життя, посідає найвищу ступінь доброчину та права. Плутарх відкидає можливість існування жорстокого Бога (як у жидів або сирійців). Бог утворив світ, впорядкувавши матерію, що існувала раніше за своїми думками, як Плутарх, як і Філон, утотожнює з ідеями, що сполучені в єдність в божественному Логосі. Логос вступив у світ і через нього Бог панує та править світом.

Щоб з'ясувати існування недосконалости та лиха в світі, Плутарх припускає існування у світі злої душі світу (думка намічена ще в "Законах" Платона), що чинить проти Бога та якої існування Плутарх обґрунтовує на віруваннях грецької та орієнтальних релігій.

Етика Плутарха поміркована та оптимістична. Він прибічник чинности людини в суспільстві, "згідно з вимогами приязні, поміркованости та справедливости". Ці вимоги людина може виконати, бо в ній живе подібний до Бога "нус" (дух чи розум). Плутарх — космополіт і бажає мирного співжиття та культурної співпраці усіх народів, хоч і вважає греків народом, що користається зокрема прихильністю Бога. В державному житті він прибічник монархії, хоч і з вибраним царем.

Як бачимо, філософія Плутарха, як, до речі, і інших філософів пізньої античности, м. ін. декого із стоїків, є ніби спроба усвідомити та обгрунтувати цінності античної культури. Зокрема характеристична філософічна оборона поганства, що з часом ще зростає. Подібним завданням служить і найпопулярніший твір Плутарха — його моралістичні біографії великих людей грецького та римського світу. В них маємо вже не філософічне, а на прикладах переведене звеличення античної культури.

Найвидатнішим з'явищем неоплатонізму є Плотін (204-270) з Олександрії, що студіював там філософію у загадкового Амонія Саккаса (чи не індус?); сам почав викладати філософію десь коло року 240. Після подорожі до Персії Плотін переїздить до Риму, де до його філософічного кола належав імператор Галлієн та його дружина. В Римі Плотін і вмер. Його твори-трактати. 54 за числом, розподілені старими видавцями на шість "Енеад" (дев'яток), писані на різні теми, видано щойно по його смерті. Вони охоплюють цілу систему думок Плотіна, хоч освітлюють різні питання і нерівномірно.

Справжнє буття залишається у Платіна, як це було у платоніків взагалі, головною темою філософії.

1. Справжнє буття є Бог, але вже його ім'я "єдине" (або "перше") треба розуміти негативно, себто ми не знаємо та не можемо назвати його ознак. Тому всі його ознаки є "негативні". "Єдине" не є многість, воно не потребує нічого, воно є неподільне, не просторове, не часове, в основі не таке, як усі об'єкти у світі. Воно не матеріяльне, але також не дух, ані душа, не має якости чи кількости. Про його єство нічого певного не можемо сказати, бо є зайве питати: можна означити його лише негативно ("негативна теологія"). "Єдине" вище за всі речі, (над-буття), тому ані від чого не залежить, дійсно вільне, залежне лише від себе самого, засноване на собі самім. Негативні означення вказують на те, що "Єдине" посідає абсолютну повноту буття. Воно не має в собі ніякої диференціяції (поділу), тому залишається в абсолютному спокої, без руху. Але все, що існує, залежить від "Єдиного", навіть походить від нього. Воно є, таким чином, абсолютне джерело всякого буття. Але залежність усякого буття від Єдиного не має того характеру, про який говорить філософічна традиція в відношенні до Бога. "Єдине" не впорядковує світу, не утворює його, не знаходиться в ньому. Ті позитивні означення, що їх все ж називає Плотін, характеризують це своєрідне становище Єдиного: воно є, говорячи термінами Арістотеля, "чиста енергія" (=дійсність), чинність, активність. Але, поскільки воно не має поза собою ніякого об'єкта, його чинність направлена на себе самого; воно є творчість, що творить себе самого: тут немає різниці між творцем та утвореним. Свобода та воля — ще інші позитивні означення, що їх відважується вживати Плотін.

2. Від Єдиного починається процес (позачасовий) повстання усіх інших сфер буття. Повнота буття "Єдиного" ніби переливається через край, не втрачаючи свого змісту. Єдине є ніби джерело або світло, яке посилає з себе проміння, що зовсім не заслаблює інтенсивности світла або є оригінал, що відбивається в свічаді, не зменшуючи тим святого існування. Причина є безмірно вища, повніша, сильніша, за свій наслідок. Так шляхом такого "лучіння" ("еманація") повстає з Єдиного Дух ("нус" — думання),

В Дусі є вже множність: розподіл на суб'єкт, що думає, та на об'єкт — предмети думання; об'єкт думання сам по собі множний — це ідеї. Дух є також досконалий, незмінний та блаженний. Його теж можна назвати божественним, Богом (Бог-Син). Зміст духа є духовний всесвіт ("космос ноетос") — гармонійний організм поза часом та простором.

В цьому духовному космосі є зразки усіх речей і усіх цінностей. Як сам дух, так і окремі ідеї Плотін уявляє собі як активні сили.

3. Подібна емонація приводить до повстання з Духа Душі. Це єдина Душа всесвіту, що розпадається на окремі душі, що зв'язані між собою (симпатія). І світову душу Плотін не вважає божественним єством, хоч вона стоїть нижче Духа, з'являючись ніби його тінню, або відбитком. Душа знаходиться вже в часі, з її повстанням повстає час. Душа, з одного боку, дивиться догори, приймаючи з Духа форми буття, з другого боку, вона чинна відносно нижчої сфери (матерії) втискуючи в ній форми ідеального буття, формуючи її. Цей подвійний характер душі різко виявляється в людській душі, що належить "двом світам", та зумовлює собою посереднє становище людини в світі.

4. Формуючи матерію (найнижчу форму буття), Душа приводить до повстання світу, Космосу. Це ніби образ духовного світу, що відбивається в свічаді матерії. Космос Плотін малює цілком в дусі грецьких традицій, як повний краси, гармонійний організм, окремі частини якого зв'язані між собою взаємочинністю симпатії. Плотін символізує Всесвіт в образі великої рослини. Краса і гармонія Всесвіту походить з чинности Душі: краса є взагалі лише виявлення вищої сфери в нижчій, вище ніби просвічує крізь нижчі шари буття.

Плотін, отже, розуміється, значно примирливіше ставиться до мистецтва, ніж ГІлатон.

5. Найнижчий шар буття є матерія, що, власне, є небуття, цілком позбавлена ознак, її ознаки є власне брак, "позбавлення" (стересис) певних ознак. Лише через вплив ідей повстає матеріяльний світ. Матерія як така є лише чиста "можливість" (навіть не можливість-динаміс в сенсі Арістотеля, бо це є певна активна здібність чимось стати). Вона лише приймає впливи згори. Брак позитивних ознак в матерії характеризує її, як джерело зла, також і морального зла.

Картина світу, розуміється, значно відрізняється від християнського світогляду, але вона і не пантеїзм: Бог-Єдине відрізняється від світу, стоїть над ним. Бог не чинний творець світу, процес "еманації" в основі відрізняється від "утворення" світу за уявленням християнської релігії. Але ціла низка мотивів по меншій мірі нагадує відповідні думки християнського світогляду, зокрема ідей "негативної теології".

Те ж саме і в уявленні про людину. Людина належить до різних шарів буття: тіло — до найнижчого матеріяльного шару, душа — до сфери душевного буття (є й інші душі, одушевлений є цілий світ, тут знаходять собі місце й поганські боги). З цим зв'язані і різні функції душі: фізична, здібність приймання та здібність мислення. Душа є в тілі ніби у в'язниці і природно прагне звільнитись з нижчої сфери та піднятись до вищих, а, власне, до свого "джерела". Це є те стремління нижчого до вищого, що знають і інші грецькі філософи (Ерос Платона, подібне в Арістотеля, та навіть у стоїків). Цей поворот до вищого, "шлях догори" є етичний та релігійний шлях людини.

Цей шлях догори проводить душу через усі сфери в порядку, протилежному еманації: душа, а власне, розумна сила в ній прагне звільнити єство людини, вище в ній від усього нижчого та зовнішнього. Чесноти Платона є лише підготовкою, вони утримують пристрасті людини, утворюють певну душевну гармонію. Але власний шлях догори сягає глибше і є власне містичним шляхом. По-перше, душа "очищується" (катарсис) від тіла і зв'язаних з ним пристрастей. Це уможливлює споглядання (теорія) вищого, а через це уподібнення йому (обоження). На цьому шляху душа піднімається до "просвітлення"; душа не може досягнути обоження власними силами, до душі має влитись згори божественне світло; найвища ступінь є злиття, сполучення душі з Єдиним. Це є лише момент екстази, що не триває довго. Завдання людини залишаються в сфері її буття в цьому світі, і Плотін вимагає виконання моральних завдань в родині, в суспільстві, в державі. Доброчинність є разом з тим і блаженство. Плотін не забуває і тих інших сфер, через які веде шлях догори: краса та пізнання.

Містична теорія Плотіна не оригінальна, але вона цілком відповідає пізнішим уявленням християнської містики. Безпосередній вплив Плотіна, що посередньо доторкнувся декого з отців церкви, належить, одначе, не стільки середньовіччю, скільки вже новітньому часу.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Філон Олександрівський	\|	П Л А Н

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.