ПРАСУСПІЛЬСТВО ТА ПРАІСТОРІЯ

Витоки людини й суспільства потрібно шукати у тваринному світі. Між безпосередніми тваринними предками людини, з одного боку, і людьми сучасного типу, з іншого, лежить тривалий перехідний період, що розпочався 1,8 млн. років тому. Це був період перетворення тварини в людину, формування людини (антропогенезу) та одночасно період становлення людського суспільства (соціогенезу). Антропогенез і соціогенез були двома нерозривно пов’язаними сторонами єдиного процесу – антропосоціогенезу – процесу становлення людини й суспільства. Люди, що жили в цей період, відрізнялися й від тварин, і від людей сучасного типу. Це були люди, що формуються (пралюди). Відповідно вони жили у суспільстві, що формується (прасуспільстві).

Витоки людського суспільства полягають в об’єднаннях тварин. Етологія (наука, що досліджує поведінку тварин) виявила стимули й мотиви поведінки тварин. Ними є біологічні інстинкти. До їх числа насамперед відносяться харчовий, статевий і самозбереження, які є індивідуалістичними, оскільки орієнтовані на турботу лише про себе. Тому правомірно говорити про панування у тваринному світі зоологічного індивідуалізму. Орієнтація на задоволення індивідуалістичних інстинктів (тваринний егоїзм) призводить до об’єднання тварин. Там, де тварини поодинці виявляються не в змозі задовольнити свої інстинкти, включаючи індивідуалістичні, вони об’єднуються для спільної діяльності. Необхідна умова існування зоологічного об’єднання полягає у систематичному узгодженні прагнень усіх тварин, які входять до групи. Воно здійснюється шляхом домінування. Домінування є такого роду відношенням між двома тваринами, при якому одна тварина отримує можливість задовольнити свої інстинкти, незважаючи на потреби іншої тварини та навіть за її рахунок, а ця друга тварина змушена втримуватися від задоволення своїх інстинктів, якщо це прагнення суперечить прагненням першої тварини; перша тварина займає положення домінуючої, а друга - положення підлеглої.

Початок становлення суспільства пов’язаний з виникненням архантропів. Вони були пралюдьми, а їхні об’єднання стали першими соціально-історичними організми - праобщинами.

Ключову роль у становленні людського суспільства відігравало подолання відносин домінування у задоволенні харчового інстинкту. Поступово встановлюється колективна (загальна) власність на їжу, а згодом взагалі на усі речі. Утвердження таких комуналістичних відносин означало встановлення соціального контролю над харчовим інстинктом

Перетворення ранніх палеоантропів у пізніх ознаменувалося переломом у формуванні суспільних відносин. Дані палеоантропології й археології свідчать: у праобщині ранніх палеоантропів, як й у праобщині архантропів, досить поширеним було вбивство й, можливо, існував канібалізм, але у пізніх палеоантропів більш-менш переконливі ознаки насильницької смерті й сліди канібалізму виявляються значно рідше. Контраст між ранніми й пізніми палеоантропами щодо цього разючий. Крім цих є й інші дані про більш високий, ніж у ранніх палеоантропів, рівень згуртованості колективу пізніх неандертальців.

До епохи палеоантропів відноситься виникнення перших безперечних пам’ятників духовної культури. Найвідомішими з них є поховання. Вони з’явилися з переходом від ранніх палеоантропів до пізніх. Раніше труп просто викидали. Тепер же, коли людина вмирала, у печері, що була житлом групи, викопувалася яма. До неї клали небіжчика, а також нерідко шматки м’яса та знаряддя праці. Потім яму засипали землею, закладали гілками та камінням.

Поява поховань витлумачується по-різному. Деякі дослідники вважають, що він свідчить про появу у пізніх палеоантропів віри в душі померлих і загробне життя. Але можливо й соціальне пояснення. Поховання свідчать про те, що живі почали піклуватися про мертвих. Турбота живих членів колективу про мертвих не могла б з’явитися без існування турботи живих членів колективу один про одного. За даними етнографії, у народів, що стоять на стадії первісного суспільства, турбота про мертвих характеризувалася тим, що вони й після смерті продовжували вважатися членами колективу. Турботу про небіжчиків, яку проявляли пізні палеоантропи, неможливо пояснити, не допустивши, що мерці розглядалися як повноправні члени колективу - праобщини. Але усвідомлення зв’язку між мертвими членами колективу й колективом неможливо без усвідомлення зв’язку між усіма живими його членами, тобто без усвідомлення єдності праобщини. Оскільки людина й після смерті продовжувала вважатися членом колективу, то на неї й тоді продовжувала поширюватися дія норм, що регулювали відносини усередині колективу. Як ми вже знаємо, рання первісна община була комуною. Всі засоби виробництва й предмети споживання, насамперед - їжа, перебували у повній власності колективу. У силу цього кожен член общини мав безумовне право на частку цих благ. Ціла низка особливостей неандертальських поховань свідчить про те, що у праобщині пізніх палеоантропів уже у значній мірі утвердилися такі відносини. Кожен член праобщини мав право жити у печері - місці перебування колективу. Тому небіжчика залишали у житлі. Кожен член праобщини мав право на частину здобичі колективу. Тому поруч з небіжчиком клали частку, що належала йому. Небіжчик продовжував зберігати право на знаряддя, що були власністю праобщини. Цим, мабуть, пояснюється знаходження знарядь праці біля кістяків.

У той же час однією тільки турботою про мертвих появу поховань пояснити не можна. У всіх первісних народів виявляється двоїсте відношення до небіжчиків. З одного боку, про них піклувалися, з іншого боку - їх побоювалися. Як свідчать дані етнографії, віра у душу, що залишає тіло після смерті, і страх перед нею - явище досить пізнє. Більше раннє - уявлення про «живих» мерців (вовкулаків, упирів, вампірів), що виходять з могил і шкодять живим. А найбільш древнє й чи не первісне - переконання в існуванні таємничого, шкідливого для живих впливу трупу, що несе хвороби й смерть. Саме для того, щоб нейтралізувати цей смертоносний вплив трупу, його закопували, закладали камінням, а нерідко й зв’язували, у результаті чого тіло приймало скорчене положення. Усі ці ознаки, включаючи скрюченість трупів, властиві й неандертальським похованням. Пізні палеоантропи не тільки піклувалися про небіжчиків, але й боялися їх. Страх перед трупами мав настільки універсальне поширення серед народів, що перебували на стадії докласового суспільства, і був настільки живучим, що його неможливо пояснити, не допустивши, що трупи насправді становили реальну небезпеку для живих. Вони стали небезпечними тоді, коли люди почали піклуватися про мертвих. Перебування трупа, що розкладається, у житлі впливало на живих, спричиняючи хвороби та смерть інших членів колективу. Люди не могли з часом не усвідомити, що їм з боку небіжчиків загрожує небезпека, що від небіжчиків походить якийсь смертоносний вплив. Розкрити дійсну природу цього шкідливого впливу палеоантропи, цілком зрозуміло, не могли. Вона була ними усвідомлена, але в ілюзорній формі. Усвідомлення це прийшло до них не в процесі міркувань, а в ході практичної діяльності, спрямованої на нейтралізацію реального шкідливого впливу трупа. Засобами нейтралізації були закладання його гілками, каменями, засипання землею, нарешті, переміщення до спеціально виритої ями з наступним засипанням землею. Усі ці заходи нейтралізували небезпеку, яка походила від трупа, що розкладається, але не могли перешкодити передачі інфекції. Почуваючи недостатність цих заходів, люди почали застосовувати додаткові прийоми, як, наприклад, зв’язування небіжчика. Таким чином, причиною появи поховань пізніх палеоантропів стала спільна дія двох протилежних чинників: турботи про членів свого колективу й страху перед трупами.

Постійна турбота членів праобщини один про одного передбачала усвідомлення як своєї єдності, так і своєї відмінності від членів інших праобщин. Найбільш примітивна й архаїчна з усіх відомих форм усвідомлення спільності членів людської групи - тотемізм. Тотемізм у своїй вихідній формі - віра у тотожність усіх членів первісного людського об’єднання (найчастіше - роду) з особинами одного певного виду тварин.

Засноване на аналізі неандертальських поховань припущення, що у цю епоху вже виникло усвідомлення єдності людського колективу, і базоване на даних етнографії припущення, що первісною формою усвідомлення єдності людського колективу був тотемізм, знаходить своє підтвердження в даних археології (ведмежі печери – Іллінська під Одесою тощо).

Неандертальські поховання, крім усього іншого, - докази існування у пізніх палеоантропів релігії у формі магії та примітивного фетишизму. Про появу фетишизму, можливо, свідчать предмети, знайдені на мустьєрських стоянках, які витлумачуються як амулети. Ними вважаються вироби з кістки з отворами, що могли призначатися для носіння на тілі (находилися на кримських стоянках доби мустьє). До тієї ж епохи відноситься зародження образотворчого мистецтва, яке, можливо, спочатку було тісно пов'язане з магічними практиками.

Як свідчать усі дані, праобщина пізніх палеоантропів була згуртованим колективом, члени якого проявляли усебічну турботу один про одного. Праобщина пізніх палеоантропів була колективом не просто єдиним, але й таким, що усвідомлював (у формі тотемізму) свою єдність та відмінність від інших. Це призвело до замикання общини у собі. Вона перетворилася на групу кревних родичів. Виникнення інбридингу (родинного схрещування), причому тісного, бо розміри праобщин були порівняно невеликими, негативно позначилося на фізичному розвитку палеоантропів. Відбулося збідніння їхньої спадковості. Морфологічна організація палеоантропів втратила еволюційну пластичність та набула консервативного характеру. Те ж відноситься також до їхньої матеріальної культури: науковці звернули увагу на застійні риси мустьєрської індустрії, що не зазнала скільки-небудь значних змін за кілька десятків тисяч років.

Важливе значення мало встановлення соціального контролю над статевим інстинктом. У хабілісів відносини між статями напевно регулювалися системою домінування. Домінуючі самці мали переважний доступ до самиць. З переходом до прасуспільства старий спосіб забезпечення порядку в колективі зник. Проте якщо у царині розподілу їжі виник та утвердився новий порядок - комуналістичний розподіл, то у сфері відносини статей цього не відбулося. Старий біологічний спосіб забезпечення порядку зник, а новий, тобто соціальний, не виник. Відносини між статями виявилися неупорядкованими (проміскуїтетними). У результаті вони стали джерелом постійних конфліктів у праобщині. Пари на цій стадії могли виникати, але жодних соціальних норм, які регулювали б їхнє утворення й розпад - та й взагалі вступ людей у статеві відносини, не існувало.

Конфлікти на ґрунті задоволення статевого інстинкту, навіть коли вони не вели до відкритих зіткнень, розладнували господарське життя праобщини, особливо негативно позначаючись на таких її формах, які для свого успіху вимагали згуртованості її членів. Найважливішою з них було полювання. На певному етапі розвитку прасуспільства нагальною потребою стало повне усунення конфліктів між членами праобщини у періоди підготовки до полювання й самого полювання. Оскільки головним джерелом зіткнень були проміскуїтетні статеві відносини, життєвою необхідністю стала їхня заборона на цей період. Так поступово почали виникати праобщині мисливські статеві табу.

Становлення статевих мисливських табу йшло поступово. Уже у хабілісів, напевно, у полюванні брали участь не усі дорослі члени стада, а лише молоді й дорослі самці та, можливо, бездітні самиці. Усунути відносини між статями усередині мисливців було просто: достатньо було повністю виключити з її складу жінок. Це призвело до закріплення поділу праці між статями. Полювання на великих тварин стало винятково чоловічою справою. Надалі необхідність усунення конфліктів у період підготовки до полювання призвела до того, що група дорослих чоловіків і юнаків почала відокремлюватися від іншої частини праобщини на усе більш тривалий час. Через це у вільний від статевих відносин період, під час господарської активності, праобщина розпадалася на дві більш-менш відособлені групи, одна з яких включала юнаків і дорослих чоловіків, а інша - жінок і дітей. Ця остання складалася із двох підгруп - жіночої та дитячої.

Становлення мисливських статевих табу відноситься до епохи ранніх палеоантропів. Саме до цієї доби відносяться дані, що свідчать про певне відокремлення чоловіків і жінок у господарській та інших сферах. За даними археології, у середньому й пізньому ашелі виникли мисливські табори, у яких мешкали лише чоловіки, причому іноді впродовж цілого сезону. У результаті просторового й побутового відокремлення статей у праобщині під час дії статевих табу пар бути не могло. Їхнє існування стало можливим тепер лише у періоди проміскуїтету. Розвиток господарської діяльності вимагав збільшення числа й тривалості періодів, впродовж яких статеві відносини були неможливими. У міру того, як періоди, вільні від дії статевих табу, ставали усе більш рідкими, інтенсивність статевого життя колективу протягом таких періодів безупинно зростала, що робило складним здійснення в цей час якої-небудь господарської діяльності. У результаті проміскуїтетні періоди перетворилися на своєрідні свята з бурхливим, нічим не обмеженим статевим спілкуванням. Коли через короткочасність проміскуїтетних періодів та їхнього оргіастичного характеру пари в праобщині припинили утворюватися, була усунута можливість конфліктів на ґрунті задоволення статевого інстинкту. Це сприяло різкому зростанню згуртованості праобщини. Таке явище мало місце при переході від ранніх палеоантропів до пізніх. Тому саме тоді в основному завершилося становлення мисливських статевих табу.

Будучи короткочасними, оргіастичні свята не могли забезпечити повного задоволення статевого інстинкту. Стримуваний табу, статевий інстинкт прагнув вивільнення. Прорив його усередині праобщини був неможливим, бо колектив карав порушників табу. Це штовхало до пошуків статевих партнерів в інших праобщинах. Коли статеві зв’язки між членами різних колективів перетворилися з випадковості на правило, стала можливою повна заборона статевих відносин усередині кожного з колективів. Так кожна праобщина трансформувалася в цілком екзогамну групу, тобто в рід.

У результаті статеві зв’язки між членами різних колективів стали необхідністю. Кожна з раніше ізольованих праобщин, перетворившись у рід, виявилася міцно пов’язаною з одним з інших подібних людських колективів. Повсюдно виникли системи, які складалися спочатку з двох взаємно шлюбних праобщин - дуально-праобщинні організації. З перетворенням праобщин на роди вони відповідно трансформувалися в дуально-родові організації. З розростанням родів кожний з них розпадався на декілька дочірніх. Нові роди, що виникли внаслідок поділу одного старого роду, утворювали об’єднання, яке називають фратрією. У результаті дуально-родова організація перетворилася на дуально-фратріальну.

Виникнення дуально-праобщинної організації уможливило завершення формування людини та суспільства. Кожна з праобщин була з погляду біології інбредною лінією. Відповідно зав’язування статевих відносин між їхніми членами було не чим іншим, як внутрішньовидовою гібридизацією. Як відомо, важливий наслідок гібридизації - різке зростання життєздатності, а у випадку внутрішньовидового схрещування також і плідності потомства у порівнянні з вихідними батьківськими формами. Інший найважливіший наслідок гібридизації - збагачення спадкової основи, різке підвищення широти мінливості, надзвичайне зростання еволюційної пластичності організму.

З виникненням дуально-родової організації статеві зв’язки припинили бути неупорядкованими (проміскуїтетними). Вони були цілком поставлені у соціальні рамки. На зміну проміскуїтету прийшов шлюб, але не між індивідами, а між їхніми групами. Першою формою шлюбних відносин був груповий, дуально-родовий шлюб.

З появою родів і дуально-родового шлюбу був повністю приборканий та поставлений під соціальний контроль єдиний біологічний інстинкт, який ще залишався поза позитивним суспільним регулюванням, - статевий. Таким чином, усі інстинкти опинилися під контролем соціальних сил, суспільних відносин. Суспільні відносини перетворилися на панівні у всіх сферах життя. Тим самим був завершений процес становлення людського суспільства. Відбулося це одночасно із завершенням становлення людини, з появою людей сучасного фізичного типу - неоантропів або Homo sapiens. Скінчилася праісторія та почалася історія людського суспільства.

Впродовж усього раннього й середнього палеоліту ішов процес еволюції людини як біологічного виду. Між архантропами, палеоантропами та неоантропами існують значні біологічні відмінності, які можуть бути оцінені як видові. Процес перетворення архантропів у палеоантропів, а їх - у неоантропів слід розглядати як процес виникнення нових біологічних видів. З появою неоантропа розвиток людини як біологічного виду припинився. Це аж ніяк не означає, що людина взагалі перестала розвиватися. Навпаки, тільки з появою неоантропів почався стрімкий розвиток людини, який надалі безупинно пришвидшувався. Якщо за 1,6 млн. років існування прасуспільства успіхи людей в області виробництва зводяться до руху від двох-трьох видів кам’яних знарядь до кількох десятків їхніх типів, до використання, крім каменю й дерева, кості й рогу та освоєння вогню, то за останні якісь 35-40 тис. років людство пройшло шлях від кам’яної сокири до сучасних високих технологій. Проте ці колосальні зміни не торкнулися людини як біологічного виду. Людина докорінно змінилася, але не як біологічна, а як соціальна істота. Усе це свідчить про те, що з появою неоантропа сформувалося суспільство, і розвиток людства став цілковито визначатися соціальними закономірностями.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Періодизація історії первісного суспільства	\|	РАННЄ ПЕРВІСНЕ СУСПІЛЬСТВО

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.