Колоніальне суперництво.

Початок війн за об’єднання Італії. Австро-італо-французька війна або «друга війна за незалежність Італії».

У 1859 р. розгорілася війна на Апеннінському півострові. Проти Австрії її розв’язали Франці і Сардинське королівство (П’ємонт). Однією з головних перепон на шляху створення єдиної італійської держави була політика Австрії яка за рішенням Віденського конгресу володіла Ломбардією та територіями Венеційської республіки.

Цілі: Для Італії це була національно-визвольна війна яка стала першим етапом в об'єднанні країни під орудою П'ємонту, що завершилося у 1870-му.

Сардинське королівство прагнуло – боротьба за об’єднання Італії.

Франція – спробувати ослабити позиції Австрії у центрі Європи, повна ревізія трактатів 1815 р., анексія лівого берегу р. Рейн і перетворення дрібних держав Західної і Південної Німеччини на своїх сателітів, або ж передової лінії оборони. За допомогу Сардинському королівству Франція зажадала повернення Савойї і Ніцци, що відійшли до Сардинії за договором 1815 р.

Австрія першою розпочала воєнні дії 26 квітня 1859 р. Війна була короткотривалою, австрійські війська були розбиті при Маженте і Сольферіно.

11 липня Наполеон ІІІ уклав сепаратне Віллафранкське перемир'я з Австрією, за умовами якого, підтвердженими Цюрихськими договорами 1859 та відмовилася лише від Ломбардії, а Венеція залишилася австрійським володінням. За Туринським договором 1860 р. Франція отримала п'ємонтські Савою та Ніццу.

До цього часу національний рух в Італії досяг такого розмаху, що ні наполеонівська Франція, ні яка інша сила не могли стримати його напору.

У травні 1860 1200 добровольців під командуванням Джузеппе Гарібальді висадилися на Сицилії і підняли повстання проти реакційного уряду Королівства Обох Сицилії.

У жовтні того ж року в Королівстві Обох Сицилії пройшов плебісцит, в ході якого більшість громадян висловилися за утворення єдиної італійської держави.

У лютому 1861 відбулися вибори до загальноіталійського парламенту. Через місяць, 14 березня, на його засіданні було оголошено про створення Італійського королівства на чолі з королем Віктором Еммануїлом.

Національні війни в Європі, що спалахнули в результаті краху Віденського легітимного порядку, також призвели до посилення колоніального суперництва найбільших держав. Однак це суперництво знайшло вираження не стільки в прямих зіткненнях між самими колоніальними державами, скільки в їх боротьбі за колоніальний поділ тих країн Азії та Африки, куди ще, образно кажучи, «не ступала нога» європейських колонізаторів, особливо Південно-Східної Азії, Китаю та Японії.

Помітно активізувала свою колоніальну політику Франція. Спільно з Великобританією і США вона в 1854 р. зажадала від Китаю надати іноземним державам необмежене право торгівлі на всій його території, офіційно дозволити торгівлю опіумом, а також допустити до Пекіна їх дипломатичні місії. Цинський уряд відкинув ці вимоги. Так, розпочалася «друга опіумна війна» - 1856 – 1860 рр., що закінчилася підписанням у липні 1858 р. були укладені англо-китайський і франко-китайський договори:

1) Великобританія і Франція отримали право прислати до Пекіна свої постійні дипломатичні місії, а піддані обох держав - вільно пересуватися по території Китаю і торгувати в басейні річки Янцзи

2) Була повністю легалізована торгівля опіумом

3) ще більше знижено митні тарифи на імпорт,

4) надана повна свобода діяльності місіонерам.

У 1860 р. війна знову поновилася. Британські та французькі війська знову захопили і розграбували спочатку Тяньцзінь, а потім літній палац китайських імператорів поблизу Пекіна і саму китайську столицю. Після цього представники цінського уряду, Великобританії та Франції підписали так звані Пекінські конвенції:

1)вони підтверджували умови тяньцзіньських договорів,

2)зобов'язували Китай виплатити велику контрибуцію, відкрити для іноземної торгівлі ще одне місто - Тяньцзінь, передати у володіння Великобританії південну частину Коулунського півострова (навпроти острова Гонконг ) і не перешкоджати вивезенню дешевої робочої сили – кулі.

У листопаді 1860 Росія уклала з Китаєм Пекінський договір, за яким Уссурійський край визнавався російським володінням.

У 1862 р. Франція встановлює протекторат над провінціями Індокитаю (Сайгон, Дананг, Хює), 1863 р. – над Камбоджею, 1867 р. – південною частиною В’єтнаму.

У середині XIX в. європейці і американці почали активно освоювати Японію. У 1854 р. США і Японія підписали договір про відкриття 2 японських портів для торгівлі. Потім такий же договір підписала Великобританія. У 1858 р. Японія уклала торгові договори з США, Нідерландами, Росією, Великобританією і Францією, які надавали цим країнам широкі права і привілеї.

Активна колоніальна експансія Франції з часом привела до погіршення відносин з іншими країнами: Англією через Суецький канал (1859-1867 рр.); США – через спільну інтервенцію Великобританії, Франції і Іспанії (1861 р., Лондонська конвенція) в Мексику.

У 60-ті роки XIX ст. на перший план виступає конфлікт через поділ територій та сфер впливу між Великобританією, США і Росією. За договором 18 (30) березня 1867 Росія поступилася уряду США Аляскою і Алеутськими островами за 7,2 млн. долл. (менше ніж за 11 млн рублів).

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Революції 18148 – 1849 рр.	\|	Франко-прусська війна 1870-1871 рр.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.