• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

МАТЕРІАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА

ТЕМА 9

План.

1. РОЛЬ, ФОРМИ І ДЖЕРЕЛА СТИМУЛЮВАННЯ.

2. СТИМУЛЮЮЧА ФУНКЦІЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ.

3. ОПЛАТА ПРАЦІ ЗА КІНЦЕВИМ КОЛЕКТИВНИМ РЕЗУЛЬТАТОМ І ЇЇ СТИМУЛЮЮЧА РОЛЬ.

4. СТИМУЛЮВАННЯ ЧЕРЕЗ УЧАСТЬ У ПРИБУТКУ.

8.1. РОЛЬ, ФОРМИ І ДЖЕРЕЛА СТИМУЛЮВАННЯ.

Будь-який організований процес, у тому числі й виробництво, здійснюється і регулюється людьми. Його ефективність значною мірою залежить від того, як працівники ставляться до виконання своїх функцій і реалізації мети, задля якої цей процес здійснюється

Як відомо, в основі поведінки людини, а отже і ставлення її до праці, є мотиви. Термін «мотив» походить від латинського слова moveo (фр. motif), що в усталеній економічній інтерпретації означає спонукальну причину дій і вчинків людини. Поряд зі словом мотив у літературі й на практиці широко вживається термін «стимул» (від лат. stimulus – загострена палка, стрекало), зміст якого можна по­яснити як спонукання до дії в певному напрямку. У більшості ви­падків ці терміни розглядають як синоніми, тобто як такі, що вира­жають одну й ту саму сутність, що в принципі правильно. Водночас між мотивом і стимулом є певна сутнісна відмінність, хоча якогось практичного значення вона не має. Мотив – це внутрішня спону­кальна сила, прагнення. Стимул – зовнішнє збудження з певною метою. Тому можна вважати, що стимулювання здійснюється з ме­тою мотивації потрібної поведінки працівників.

Мотивація взагалі ґрунтується на потребах людей. Оскільки людині властиві різні потреби, теоретики їх класифікують за пев­ною ієрархією. Найбільш поширеною є класифікація потреб А. Маслоу, яка описана в спеціальній літературі. Виходячи з неї базовими для людини є матеріальні потреби. Відповідно у систе­мі мотивації вирішальна роль належить матеріальному (економіч­ному) стимулюванню, яке здійснюється в таких формах, як гро­шові виплати (прямі і непрямі), передання матеріальних благ і надання певних пільг. У нормально функціонуючій ринковій економіці грошова форма матеріального стимулювання є основ­ною. Винагорода у формі матеріальних благ чи пільг вважається винятковою і застосовується епізодично.

Поряд з матеріальним заохоченням широко застосовуються різні форми соціально-психологічного (неекономічного) стиму­лювання, яке в нас традиційно називають моральним. З підви­щенням освітньо-кваліфікаційного рівня працівників та якості їх життя роль соціально-психологічних чинників мотивації зростає.

Проте ця форма заохочення за будь-яких умов не знижує ефекти­вності й універсальності дії матеріальних важелів стимулювання, тому останнім приділяється основна увага в системі управління.

Матеріальне стимулювання потребує належних коштів, які формуються з певних джерел. Для підприємства таким загальним джерелом є дохід від його операційної (основної), інвестиційної та фінансової діяльності. Але дохід підприємства як сума всіх надходжень від зазначених видів діяльності поділяється на дві частини – відшкодування витрат на операційну та іншу діяль­ність, які формують собівартість продукції чи послуг у широкому її розумінні (повні витрати); прибуток, що є різницею між дохо­дом і витратами. Отже, виникає питання, за рахунок якої із зазна­чених частин і якою мірою слід здійснювати стимулювання. Ця проблема вирішується з урахуванням теоретичних засад форму­вання вартості та практичних вимог до побудови механізму сти­мулювання в конкретних умовах.

Як відомо, праця є одним із основних факторів виробництва. Це означає, що кошти на її відтворення, чи точніше – відтворення здатності до її здійснення працівниками, належать до витрат під­приємства як складової собівартості продукції. Таким чином, оплата праці належить до витрат, що зменшують прибуток. Але таке кате­горичне твердження справедливе щодо основної (постійної) части­ни заробітної плати. Що стосується додаткової (змінної) оплати праці з підвищеною стимулюючою функцією (наприклад, премію­вання), то рішення про джерела її формування можуть бути різними залежно від призначення виплат і вимог нормативних матеріалів.

З позиції підприємства будь-які виплати вигідніше розглядати як витрати й елементи повної собівартості, ніж здійснювати їх за рахунок прибутку. У цьому випадку зменшується база оподатку­вання і величина податку. Водночас такі виплати, у тому числі й у формі додаткової оплати праці, обмежуються законодавче із фіскальних міркувань. Тому частина виплат за результати праці може здійснюватись за рахунок прибутку. До того ж треба мати на увазі, що прибуток – це основний результативний показник діяльності підприємства. Його величина значною мірою залежить від зусиль, трудової та творчої активності всіх працівників під­приємства. Отже, вони мусять бути заінтересовані в прибутково­сті підприємства, зростанні величини прибутку. А для цього останній має бути включений у механізм стимулювання. Це здій­снюється організацією різних форм участі працівників підприєм­ства у його прибутку. Незалежно від конкретних особливостей і мотивів виплат працівникам із прибутку всі вони діляться на два види: виплати за результати діяльності та виплати за участь у ка­піталі (власності). Докладніше ці питання викладено нижче.

Коротко розглянуті питання щодо форм і джерел матеріально­го стимулювання узагальнено на рис. 8.1. Вони стосуються як підприємства в цілому, так і окремих його підрозділів незалежно від того, є останні центрами витрат чи прибутку. Щоправда, у підрозділах, у яких формується прибуток, механізм стимулюван­ня в межах підприємства, як правило, більш автономний і дійо­вий, що і спонукає до їх предметної структуризації і за відповід­них умов перетворення центрів витрат у центри прибутку.

8.2. СТИМУЛЮЮЧА ФУНКЦІЯ ОПЛАТИ ПРАЦІ.

Оплата праці, як відомо, виконує дві основні функції: відтворювальну і стимулюючу. Тобто вона повинна забезпечити відтворення здатності до праці та якість життя на нормально­му рівні й водночас спонукати працівника до оптимальних дій у межах своєї компетенції. Ці функції тісно поєднані й реалізуються одночасно. Проте, природно, з позиції роботода­вця (підприємства) стимулююча функція сприймається як ос­новна, оскільки вона безпосередньо сприяє досягненню його мети.

Стимулююча сила заробітної плати обумовлена ступенем за­лежності її величини від результатів праці в конкретних умовах діяльності. Вимога такої залежності є принциповою, загальною. На практиці вона не завжди може бути реалізованою сповна. Тому досить часто платять не за результати, а за кількість праці певної складності, вважаючи, що між ними є прямий зв'язок. Відповідно існують дві форми оплати праці – відрядна і поча­сова, які мають певні різновиди, що називаються системами

Водночас, відрядна форма оплати праці має певні недоліки, які проявляються по-різному, залежно від конкретних умов. До них належать:

• можливе послаблення уваги до якості продукції з боку вико­навців технологічних операцій з метою спрямування всіх зусиль на кількісний аспект роботи;

• спокуса порушення оптимальних режимів технологічних процесів, їх надмірної інтенсифікації, недодержання регламенту

• обслуговування машин, техніки безпеки, Ідо призводить до дода­ткових витрат;

• складна і трудомістка робота з нормування праці й установ­лення норми виробітку (Л^г_м) і відрядних розцінок (3₀), спорадичне невдоволення робітників їх рівнем.

Отже, відрядна оплата праці потребує посиленого додержання режимів технологічного процесу, регламенту його обслуговуван­ня і якості продукції.

Відрядну оплату праці раціонально застосовувати за таких умов:

• можливе чітке кількісне вимірювання результатів праці та їх залежності від одного або кількох працівників (бригади);

• працівники мають можливість збільшити виробіток чи обсяг виконуваної роботи (продукції);

• існує точний облік роботи кожного виконавця;

• є потреба на певній дільниці стимулювати підвищення про­дуктивності праці або збільшення обсягу продукції;

• на належному рівні організовано нормування праці.

Зазначені умови притаманні передусім процесам, де ручна праця відіграє істотну роль у їх здійсненні. Це, наприклад, ручні складальні роботи (не в системі регламентованих конвеєрів), об­робка деталей на індивідуальних машинних робочих місцях, по­шиття одягу, виконання інших масових робіт (переміщення ван­тажу, видобуток сировини) та ін. З підвищенням рівня меха­нізації та автоматизації виробництва, машинної регламентації виробничого процесу і за відповідної зміни функцій робітників сфера застосування традиційної відрядної оплати праці звужується. Проте вона завжди залишається дійовим стимулюючим ін­струментом у безпосередній чи модифікованій формі в конкрет­них умовах діяльності підрозділів підприємства.

Почасова оплата праці передбачає залежність заробітку від установленої тарифної ставки за одиницю часу роботи (як прави­ло, годину) і тривалості останнього у розрахунковому періоді (місяці). Оскільки тарифна ставка визначається складністю вико­нуваної роботи і вимогами до рівня ділових якостей працівника, вона передусім стимулює підвищення кваліфікації та дисципліни (за належного обліку часу роботи). При зростанні продуктивності праці за цієї форми зарплати величина останньої на одиницю продукції знижується, і навпаки (рис. 8.4). Тому тут мають бути створені належні умови для підтримання нормальної інтенсивно­сті роботи. Інакше є ризик підвищення собівартості продукції (послуг) внаслідок низької продуктивності праці.

Застосування почасової оплати праці доцільне, коли:

• кількісний результат процесу визначається машиною або машинною системою, і працівник не може безпосередньо впли­вати на його величину;

• результат праці не можна вимірювати кількісно і відповідно немає можливості встановити норми виробітку і розцінки або ко­ли така робота є надто трудомісткою;

• якість результатів праці, а значить, і якість самої праці є ви­значальним чинником; кількісний результат особливого значення не має;

• робота є небезпечною для працівника;

• завантаження роботою нерегулярне і має імовірнісний ха­рактер.

Зазначені умови властиві багатьом видам діяльності. Пе­редусім тим, що пов'язані з комплексно механізованими та автоматизованими процесами, потоковими лініями, обслуго­вуванням устаткування, виготовленням оригінальних чи уні­кальних виробів (наприклад, інструментів), сфери управління тощо.

Як показує досвід, застосування почасової оплати праці у її простій формі (залежність заробітку лише від тарифної ставки і відпрацьованого часу) здебільшого не забезпечує належного сти­мулюючого ефекту, недостатньо орієнтує працівників на кінцеві результати праці. Тому на практиці відповідно до конкретних умов застосовуються модифіковані системи почасової оплати праці, створюються гібридні форми почасової і відрядної оплати, ретельніше враховуються рівень кваліфікації, якість та умови праці тощо. Коротко зупинимось на деяких напрямках удоскона­лення оплати праці в підрозділах підприємства.

Найбільш поширеними, досить ефективними і легко впрова­джуваними є системи оплати праці, у яких прості форми почасової та відрядної зарплати доповнюються преміюванням. Показ­ники й умови преміювання вибираються такими, щоб нейтралі­зувати певною мірою недоліки простих форм оплати праці й під­вищити їх стимулюючу роль у певному напрямку. Показники преміювання визначають величину премії за певною шкалою, а умови є достатньою підставою для її виплати.

Подальшим кроком в удосконаленні системи заробітної плати є врахування конкретних умов і якості праці в її оплаті, особливо в почасовій. На основі державних тарифних вимог розробляють­ся внутрішньозаводські тарифні системи, у яких ураховуються складність, умови роботи на певних процесах (робочих місцях), вимоги до рівня кваліфікації та ділових якостей працівників із відповідними доплатами. На роботах, що потребують групових (бригадних) форм праці, ефективною є оплата за кінцевим ре­зультатом з наступним розподілом заробітку між працівниками відповідно до кількості і якості їх праці, що докладніше буде роз­глянуто нижче.

8.3. ОПЛАТА ПРАЦІ ЗА КІНЦЕВИМ КОЛЕКТИВНИМ РЕЗУЛЬТАТОМ І її СТИМУЛЮЮЧА РОЛЬ.

Фонд оплати праці підрозділів підприємства визначається, як і по підприємству в цілому, на основі встановлених форм і сис­тем заробітної плати, тобто суми необхідних виплат узагаль­нюються знизу вверх. Водночас на рівні невеликих підрозділів (дільниць, бригад), продукція яких є дефіцитною і підприємство заінтересоване в зростанні обсягу її виробництва, ефективно може застосовуватись оплата за кінцевим колективним резуль­татом. У даному разі під кінцевим результатом розуміють ре­зультат роботи всього підрозділу, а не окремого працівника. Така форма оплати праці поширена на рівні бригади. Але за відпо­відних умов вона може успішно застосовуватись і в інших орга­нізаційних виробничих підрозділах, особливо тих, що працюють за договором підряду.

Згідно з цією формою оплати праці загальний (колективний) фонд заробітної плати підрозділу формується на основі обсягу виготовленої ним продукції у натуральному виразі, комплексних розцінок на кожну її одиницю і встановлених доплат і премій. Після цього загальний заробіток розподіляється між членами колективу (бригади) згідно з відпрацьованим часом і коефіцієнтом трудової участі (КТУ) або за іншою методикою, яка обов'язково повинна враховувати внесок кожного працівника в кінцевий ре­зультат.

Комплексні розцінки як нормативи оплати праці на одиницю продукції охоплюють основну зарплату всіх працівників підроз­ділу (бригади), що працює на умовах підряду. Основна заробітна плата виробничих робітників на одиницю продукції обчислюєть­ся підсумовуванням поопераційних відрядних розцінок або мно­женням нормованої технологічної трудомісткості виробів на се­редньочасову тарифну ставку виробничих робітників.

Внесок конкретного працівника в результати колективної праці на основі КТУ в більшості випадків визначається так:

• установлюється базовий КТУ;

• оцінюється робота кожного виконавця за певною системою показників і визначається збільшення (зменшення) базового КТУ за встановленою шкалою в балах;

• обчислюється фактичний КТУ за місяць як сума базового КТУ і загальної величини його зміни.

8.4. СТИМУЛЮВАННЯ ЧЕРЕЗ УЧАСТЬ У ПРИБУТКУ.

Участь працівників у прибутку, який виражає, як правило, ос­новну мету і кінцевий результат діяльності підприємства, є важ­ливим напрямком стимулювання підвищення ефективності виро­бництва. Така участь здійснюється у формі виплат Із прибутку, тобто певна частина прибутку розподіляється між працівниками. Як уже зазначалося, виплати персоналу підприємства з прибутку поділяються на два види: виплати за участь у капіталі та виплати за результати діяльності. Принципова відмінність між ними по­лягає в тому, що виплати за участь у капіталі ґрунтуються на від­носинах власності і є формою доходу на капітал. Другий вид ви­плат не пов'язаний з відносинами власності на капітал підпри­ємства і є формою заохочення працівників у досягненні високих кінцевих результатів.

Виплати працівникам за участь у капіталі стосуються переду­сім акціонерних підприємств. Вони здійснюються у формі щорі­чних дивідендів тим працівникам, які є власниками акцій підприємства. Джерело виплат дивідендів – прибуток підприємства як суб'єкта власності, а не умовні чи реальні прибутки підрозділів, оскільки останні не є емітентами акцій.

Викладене стосується всіх акціонерів, а не тільки акціоне­рів–працівників підприємства. Але у світовій практиці досить поширені специфічні методи залучення підприємствами своїх працівників до участі в капіталі та (відповідно) у прибутку з метою створення стійкої їх заінтересованості в ефективній діяльно­сті підприємства. Через механізм участі в капіталі змінюється статус працівників: вони стають не просто найманими працівни­ками, а й співвласниками підприємства, що, крім підвищення економічних стимулів, послаблює соціальне напруження.

Варіанти залучення працівників до участі в капіталі бувають різні. Проте всі вони передбачають певні пільги, а відповідно і додаткові витрати для підприємства. Організаційно досить про­стим і зрозумілим варіантом залучення персоналу до участі в капіталі є купівля підприємством своїх акцій на ринку цінних паперів і наступний їх продаж своїм працівникам за пільговими цінами. Цей метод досить поширений у Німеччині. Він допов­нюється пільгами на оподаткування прибутку, що спрямовуєть­ся на купівлю акцій, та обмеженням терміну продажу акцій пра­цівниками. Інший, досить поширений варіант залучення праців­ників до участі в капіталі був обґрунтований американським юристом Луїсом Келсо в його програмі розвитку індивідуально-колективної власності – ESOP. Згідно з цим варіантом компа­нія виділяє частину капіталу для розподілу між працівниками (довірчий фонд). Паї (акції) цього фонду розподіляються між працівниками пропорційно, як правило, середній зарплаті. На паї (акції) нараховуються дивіденди, але вони числяться на ра­хунках працівників і перебувають в обороті підприємства. Паї (акції) і нагромаджені дивіденди видаються тільки при звіль­ненні працівника з підприємства.

Досить ефективним і поширеним є стимулювання працівників із прибутку, не пов'язане з відносинами власності. Його механізм може бути різним залежно від конкретних умов і політики сти­мулювання на підприємстві. При цьому важливе значення має економічний статус підрозділів підприємства – є вони центрами витрат чи центрами прибутку.

У першому випадку, тобто коли підрозділи – центри витрат, виплати із прибутку працівникам підрозділів здійснюються цент­ралізовано на основі певної системи оцінки результатів роботи чи просто у відсотках від заробітної плати. Такі виплати можуть бу­ти періодичними (1–2 рази на рік, так звані бонуси), епізодич­ними – за окремі особливі результати, пов'язані з видатними да­тами, у вигляді матеріальної допомоги та ін.

Виплати з прибутку (премії) доцільні й за економне викорис­тання ресурсів і зниження витрат порівняно з установленим пла­новим завданням (нормами), оскільки воно безпосередньо впливає на його величину. У цьому разі суму виплат треба встанов­лювати у відсотках від одержаної надпланової економії з урахуванням оподаткування.

У випадку, коли підрозділи є центрами прибутку, стимулю­вання з останнього здійснюється децентралізовано і має форми індивідуального і колективного заохочення. Варіанти знову-таки можуть бути різними. При цьому важливо, який прибуток фор­мує підрозділ – умовний (розрахунковий) чи реальний (від про­дажу продукції).

Якщо прибуток підрозділів умовний, тобто утворюється як розрахункова величина в межах підприємства, то така форма стимулювання є трансформованою формою централізованого за­охочення виплатами з прибутку. Хоча формально прибуток під­розділів утворюється за результатами їх діяльності (різниця між обсягом кінцевої продукції у трансфертних цінах і витратами підрозділу), фактично він являє собою певну частину прибутку підприємства, що розподіляється між підрозділами на цілі стиму­лювання. При цьому сума прибутків підрозділів не може бути більшою за ту частину прибутку підприємства, яка спрямовуєть­ся на децентралізоване стимулювання.

Напрямки використання прибутку підрозділів при зазначено­му його формуванні визначаються одночасно з вибором моделі внутрішніх цін. Це передусім індивідуальні виплати працівникам підрозділів, аналогічні розглянутим вище (для центрів витрат І. Крім цього, таким чином можуть фінансуватись (повністю або частково) деякі загальні потреби і проекти підрозділів: поліп­шення умов праці, соціально-культурні заходи та ін.

У підрозділах, що виготовляють продукцію безпосередньо на ринок і одержують реальний прибуток від її продажу, стимулю­вання з прибутку є самостійним у межах установленого підпри­ємством порядку його розподілу. Приблизний порядок такого розподілу прибутку показано на рис. 8.5.

Податок на прибуток виплачується окремо або в складі за­гального податку на консолідований прибуток підприємства. Ча­стина прибутку після оподаткування (чистого прибутку) центра­лізується для фінансування проектів та інших потреб на рівні підприємства. Інша частина залишається у розпорядженні підро­зділу. Напрямки використання цього прибутку показані на ри­сунку і додаткових пояснень не потребують. Виплати персоналу аналогічні розглянутим вище.

РЕЗУЛЬТАТИ РОБОТИ

ПЛАН

1. ФОРМИ І ЗМІСТ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.

2. МЕТОДИ ОБЧИСЛЕННЯ ЗБИТКІВ І ЕКОНОМІЧНИХ САНКЦІЙ.

3. ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬОВИРОДНИЧОЇ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

9.1. ФОРМИ І МЕТОДИ МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

У процесі виробничої, інвестиційної, фінансової та іншої діяльності підприємство бере на себе певні обв’язки. Вони обумовлені чинним законодавством іншими нормативними актами, господарськими договорами тощо. Отже, підприємство повинно нести відповідальність за належне виконання своїх функцій і обов’язків згідно з установленими нормами і правилами господарювання. Основним видом діяльності підприємства є виробнича діяльність, тобто виготовлення і збут продукції. Тому його відповідальність стосується передусім цієї важливої сфери.

Підприємство несе відповідальність за виконання забов язань щодо поставок продукції та її якості перед споживачами і державою.

Є два виду споживачів продукції – підприємства і населення. На підприємствах здійснюється виробниче споживання. Куплені товари стають факторами виробництва, яке має чіткий регламент за часом. Тому важлива своєчасна їх поставка, а також належна якість. При порушенні термінів поставки продукції, невідповідності її якості встановленим вимогам підприємство-споживачі зазнають певні збитки, чим порушується еквівалентність товарно-грошових відносин між партнерами. Захист економічних інтересів потерпілої сторони здійснюється через правовий механізм матеріальної відповідальності.

Підприємства – виробники продукції кінцевого призначення (предметів народного споживання) відповідають перед населенням за її якість із Законом України “Про захист прав споживачів”. Цей закон передбачає матеріальну відповідальність за виготовлення і продаж неякісних товарів у таких формах, як їх обмін, повернення грошей, заплачених за товар, компенсації втрат тощо.

Усі підприємства відповідають перед державою за дотримання вимог і чинного законодавства стосовно виробничої діяльності. Насамперед це стосується забезпечення відповідності параметрів якості продукції вимогам чинних стандартів і сертифікатів, цінової політики – нормам антимонопольних державних актів та ін.

Надалі, розглядаючи це питання, обмежимося питанням матеріальної відповідальності у відносинами між підприємствами, яка органічно доповнюється внутрішньовиробничою економічною відповідальністю підрозділів підприємства за результати своєї роботи.

Відносини між підприємствами ґрунтуються на договірній основі. Така форма регулювання зв’язків з певною модифікацією поширюється і на підрозділи, що що мають високий рівень операційної самостійності. За цих умов підприємства матеріально відповідають за виконання господарських договорів, у яких зазначаються санкції за порушення зобов’язань. Підрозділи, діяльність яких обмежується внутрішніми відносинами на підприємстві, відповідають за виконання планових завдань з виготовлення продукції та її внутрішньовиробничих поставок.

Матеріальна відповідальність підприємств та їхніх підрозділів – суб’єктів ринку за виконання своїх договірних зобов’язань перед контрагентами здійснюється у формах штрафних санкцій і відшкодування збитків.

Штрафні санкції –це попередньо встановлені виплати за певні порушення. Їх особливість полягає у тому, що вони фіксовані і кількісно прямо не пов’язані з величиною збитків потерпілої сторони. У договорах штрафи можуть установлюватись на певну суму за факт порушення. Наприклад, штраф на таку-то суму гривень за запізнення поставки устаткування. Іноді штрафи встановлюються залежно від обсягу і терміну невиконання зобов’язань , наприклад за одиницю непоставленої продукції і термін запізнення в днях. Можуть бути й інші варіанти. Проте штрафним санкціям більш властива карально-профілактична функція, ніж компенсаційна. Тому для компенсації економічних втрат і підтримання еквівалентних відносин важливе значення має така форма матеріальної відповідальності, як відшкодування збитків, спричинених порушенням господарських договорів і невиконанням інших взятих на себе обов’язків однією зі сторін.

Згідно з положеннями цивільного законодавства до збитків належать:

- додаткові витрати потерпілої сторони внаслідок порушень узгоджених чи регламентованих дій з боку контрагента. Так, несвоєчасна поставка сировини, матеріалів, комплектувальних виробів може призвести до додаткових витрат через простої, екстрену доставку потрібних матеріалів з інших джерел, їх заміну. Поставка неякісної продукції спричинює брак у виробництві і відповідно додаткові витрати тощо. Крім цього, порушення нормального ритму виробництва може призвести до неналежного виконання своїх обов’язків потерпілою стороною перед партнерами, у наслідок чого виникають додаткові витрати у вигляді економічних санкцій (штрафів, відшкодування збитків);

- втрата або пошкодження майна. Цей вид збитків може бути спричинений не належним зберіганням і пакуванням продукції, несвоєчасною її поставкою (наприклад, вугілля для коксових батарей, сировини для підприємств харчової промисловості) тощо.

- неодеоржаний прибуток(втрачена вигода). Мається на увазі прибуток, який одержала б потерпіла сторона за незалежного виконання контрагентом своїх зобов’язань (наприклад, величина зниження прибутку внаслідок вимушеного зменшення обсягу виробництва і продажу продукції, зміни її асортименту, зниження якості та ціни виробів тощо).

Якщо договірні зобов’язання одночасно порушили кілька контрагентів, кожний з них відповідає за величину спричинених ним збитків. У разі, коли виокремити величину збитків, завданих кожним контрагентом, неможливо, загальна їх сума розподіляється між усіма винуватцями рівними частками.

9.2. МЕТОДИ ОБЧИСЛЕННЯ ЗБИТКІВ

І ЕКОНОМІЧНИХ САНКЦІЙ

Якщо матеріальна відповідальність реалізується у формі відшкодування збитків, то обчислюється величина останніх для застосування економічних санкцій до контрагентів, які своїми діями спричинили втрати. Величина збитків розраховується на основі діючих у потерпілої сторони норм, тарифів і цін. Наднормативні фактичні витрати відшкодуванню не підлягають.

У разі, коли потерпілій стороні завдано збитків кількох видів, то вони обчислюються за кожним видом окремо, після чого підсумовуються. При цьому важливо уникнути повторного врахування деяких втрат.

Збитки обчислюються за наслідками порушень договірних зобов’язань незалежно від цих порушень. Річ у тім, що одне й те саме порушення може спричинити різні наслідки (наприклад, через поставки неякісних комплектуючих зменшується обсяг виробництва і виникає необхідність їх зміни). І навпаки, різні порушення можуть призвести до одного наслідку (наприклад, несвоєчасна поставка матеріалів і порушення графіка виконання ремонтних робіт зумовлюють простої і форсування виробництва).

До основних наслідків порушення договірних зобов’язань в більшості випадках належать: простої і форсування виробництва, заміна матеріалів і комплектуючих виробів, усунення недоліків в одержаній продукції (виконаній роботі), повернення неякісної або некомплектної продукції, брак від прихованих дефектів в одержаних матеріалах і комплектуючих виробах, доставка продукції прискореним способом, купівля продукції в іншого продавця або виготовлення її своїми силами, зміна асортименту продукції, зниження її якості, утрата або пошкодження майна, зменшення обсягу виробництва. Обчислення величин збитків за кожним із зазначених наслідків має свої особливості.

Простої і форсування виробництва.Мається на увазі, що обсяг продукції внаслідок простоїв у певному періоді не зменшується, оскільки він компенсується наступним форсуванням виробництва. У цьому разі вини кають додаткові витрати на виплати працівникам за час вимушеного простою, а також доплати за надурочну роботу, роботу у вихідні (святкові) дні згідно з чинним законодавством. До нарахованих основних доплат додається додаткова заробітна плата (у частині відрахувань на оплату відпустки) і відрахування на соціальні заходи. Якщо інтенсифікація виробництва під час його форсування потребує інших додаткових витрат (електроенергії, інструменту тощо) і вони можуть бути обчислені, їх теж треба включати в суму збитків. До них слід віднести і витрати на оплату санкцій контрагентам за порушення термінів (графіків) поставки продукції чи виконання робіт.

Заміна матеріалів і комплектуючих виробів. Тут можуть бути додаткові витрати внаслідок зміни ціни та кількості матеріалів і комплектуючих виробів. Вони обчислюються як різниця між вартістю фактично використаних матеріалів і замінених з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. При цьому можливі додаткові витрати на оплату праці (при підвищенні трудомісткості операцій) та інші експлуатаційні потреби (електроенергію, інструмент, підготовку матеріалів та ін.).

Усунення недоліків в одержаній продукції (виконаній роботі). При необхідності й доцільності виконання таких операцій виникають додаткові витрати на оплату праці працівників щодо усунення недоліків у продукції і доведення її параметрів до належного рівня (нескладний ремонт, заміна дефективних деталей, усунення зовнішніх недоліків та ін.), відрахування на соціальні заходи, а також на матеріали та інші експлуатаційні витрати, пов’язані з виконанням зазначених операцій.

Повернення неякісної або некомплектної продукції.У цьому разі до збитків відносять витрати на доставку продукції на підприємство, що її замовляло, на її вивантаження, зберігання і повернення. Якщо це складна продукція і здійснено її монтаж, то до збитків слід віднести витрати на її монтаж і демонтаж. За змістом до таких витрат належать витрати на оплату праці з відповідними відрахуваннями і транспортно-заготівельні витрати.

Брак від приховання дефектів одержаних матеріалів і комплектуючих виробів. Брак може бути виявлений у процесі виробництва продукції або під час її використання у споживача, тобто треба розрізняти в даному разі внутрішній і зовнішній брак унаслідок прихованих дефектів матеріалів і комплектуючих виробів. Збитки від внутрішнього браку дорівнюють виробничій, а від зовнішнього – повній собівартості забракованої продукції, зменшеній на виручку від її продажу (якщо забракована продукція не зменшується). Крім цього, можливі санкції від споживача за продаж продукції з прихованими дефектами, а також утрата прибутку у разі зменшення обсягу виробництва.

Доставка продукції прискореним способом.У цій ситуації виникають додаткові витрати, що являють собою різницю між фактичними транспортними витратами на доставку продукції прискореним способом і витратами на транспортування способом, передбаченим договором.

Купівля продукції в іншого продавця або виготовлення її власними силами. Додаткові витрати, пов’язані з вимушеною купівлею продукцією іншого контрагента або з її виготовленням у власному виробництві, обчислюються порівнянням її вартості.

Зміна асортименту продукції і зниження її якості.Тут сума збитків визначається в основному зменшенням прибутку внаслідок негативного цінового фактора. Можливі санкції за порушення умов договору і додаткові витрати на гарантійне обслуговування продукції пониженої якості.

Втрата або пошкодження майна. Збитки в цьому випадку дорівнюють балансовій (залишковій) вартості втраченого майна та величині зниження вартості пошкодженого майна або витрат на усунення цього пошкодження. Зниження вартості майна визначається експертним методом, а витрати на усунення пошкодження – на основі відповідного кошторису.

Зменшення обсягу виробництва продукції. Цей наслідок порушень договірних зобов’язань призводить до зменшення прибутку (втраченої вигоди). Крім цього, можливі санкції за неналежну кількість поставки продукції через зменшення обсягу її виробництва. Зменшення прибутку в даній ситуації обчислюється безпосередньо на основі цін на продукцію та її собівартості. Тут можливі два варіанти визначення зменшення прибутку.

Така схема обчислення відповідає методиці калькулювання за повними витратами. Постійні витрати враховуються окремо тому, що зменшення обсягу виробництва призводить до їх зростання на одиницю продукції і відповідного зменшення прибутку. Але сліз зауважити, що показник повної собівартості одиниці продукції за такого методу розрахунку зайвий. При зменшенні обсягу виробництва загальні постійні витрати за певний період не знижуються. Це означає, що в даному випадку зменшення прибутку відповідає його маргінальній величині. До змінних належать здебільшого прямі витрати, які точно обчислюються на одиницю продукції. Постійні витрати, як правило, непрямі й при калькулюванні в багато продуктовому виробництві розподіляються між виробами досить приблизно залежно від вибраної бази розподілу.

Якщо через порушення контрагентом договірних зобов’язань виникла потреба залучити ресурси, то плата за кредит (відсотки) теж включаються у додаткові витрати.

9.3. ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНЬОВИРОБНИЧОЇ

МАТЕРІАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Матеріальна відповідальність підприємства в цілому і його підрозділів тісно взаємопов’язана, на єдиній методичній основі. Слід зауважити, що економічно санкції адресовані підприємству, повинні доводитись тією чи іншою мірою до його підрозділів, безпосередніх винуватців заподіяних збитків стороннім контрагентам. Разом з тим внутрішня матеріальна відповідальність має свої особливості, що суттєво впливають на її організацію.

Внутрішня матеріальна відповідальність обмежується відносинами між підрозділами підприємства, що не є юридичними особами і власниками майна, яке перебуває в їх оперативному розпорядженні. Тому таку відповідальність майновою в юридичному розумінні цього слова назвати не можна. Внутрішня матеріальна відповідальність підрозділів організується самим підприємством і ним регулюється, хоча це й здійснюється на загальних засадах цивільного права і методики визначення збитків. Крім цього, треба мати на увазі, що внутрішні відносини й адекватна їм матеріальна відповідальність здебільшого ґрунтується не на договірній, а на плановій основі, тобто вони здійснюються в процесі виконання встановлених планових завдань і є інструментом їх реалізації.

Незважаючи на певну обмеженість, внутрішня матеріальна відповідальність відіграє важливу стимулюючу і дисциплінуючу роль. Кожний організаційний підрозділ повинен матеріально відповідати за недоліки в роботі, неякісне і несвоєчасне виконання робіт, спричинені збитки іншим підрозділом. Підрозділи підприємства поєднані технологічним і коопераційним зв’язками виготовлення продукції та надання послуг, працюють за чітко скоординованим планом. Тому невиконання одним із підрозділів своїх завдань призводить до негативних наслідків у інших підрозділах.

Внутрішня матеріальна відповідальність реалізується через систему економічних претензій виробничих, обслуговуючих підрозділів і функціональних служб у випадках порушення взаємних зобов’язань. Функціонування такої системи претензій і застосування економічних санкцій потребує чіткого організаційного забезпечення. Це стосується передусім сутності, термінів і порядку пред’явлення претензій, їх розгляду, реалізації і впливу на економічні інтереси підрозділів.

Система внутрішньої матеріальної відповідальності на основі економічних претензій включає такі регламентуючі складові:

- класифікатор претензій, в якому зазначається зміст типових порушень, і наслідки, що призводять до втрат (простої, брак тощо). Фрагмент такого класифікатора показано в таблиці 1.:

- документи, що фіксують факт порушень і на основі яких може бути оформлена претензія;

- порядок оформлення і подання претензії;

- терміни подання, розгляду і задоволення чи відхилення претензії;

- організація обліку пред’явлених і одержаних претензій;

- вплив пред’явлених і одержаних претензій на результати діяльності підрозділів та їх економічні інтереси;

- орган (комісія) що виконує арбітражні функції щодо взаємних внутрішніх і зовнішніх претензій;

- методика обчислення збитків (втрат) і величини Претензій.

Таблиця 1.

У системі внутрішньої матеріальної відповідальності на основі взаємних претензій особливої уваги заслуговують методичні питання обчислення збитків (втрат) підрозділів унаслідок порушень планової (договірної) дисципліни та способи врахування цих збитків і компенсацій через відповідні санкції (претензії) у показниках кінцевих результатів діяльності.

ТЕМА 10. “АНАЛІЗ СИСТЕМИ “ВИТРАТИ-ВИПУСК-

ПРИБУТОК”

ПЛАН

1. СУТНІСТЬ І ПЕРЕДУМОВА АНАЛІЗУ СИСТЕМИ “ВИТРАТИ-ВИПУСК-ПРИБУТОК”.

2. АНАЛІЗ РІВНОВАГИ ТА БЕЗПЕКИ ОПЕРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

3. ЗАЛЕЖНІСТЬ ПРИБУТКУ ВІД ОПЕРАЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ ТА СТРУКТУРИ ВИТРАТ.

10.1 СУТНІСТЬ І ПЕРЕДУМОВИ АНАЛІЗУ СИСТЕМИ

“ВИТРАТИ-ВИПУСК-ПРИБУТОК”

У зарубіжній практиці досить широко застосовується аналіз співвідношення “витрати-випуск-прибуток”. З огляду на оперативність та ефективність цього методу його популярність зростає і в Україні, особливо в останні роки. Називатимемо його надалі ВВП-аналіз.

За своєю сутністю ВВП-аналіз є досить простим, базується на відомих показниках і дає змогу оперативно оцінити вплив величини і структури витрат, обсягу продажу продукції на прибуток, аналізувати його залежність від рівня цін і структури виробництва, обґрунтовувати маркетингову стратегію. Із самої назви випливає, що ВВП-аналіз з’ясовує зв’язок між витратами, рівнем операційної активності та прибутком. Термін “операційна активність” характеризує результативність діяльності підприємства. Для виробничого підприємства вона визначається обсягом виготовленої продукції. Причому мається на увазі, що вся виготовлена продукція продана, тобто обсяг виробництва і продажу продукції за певний період збігаються. У результаті витрат факторів виробництва створюється продукція, від її продажу підприємство одержує прибуток.

Оскільки прибуток – основний результативний показник діяльності підприємства, важливо знати його залежність від двох попередніх – витрат та обсягу продукції. Ця залежність ускладнюється тим, що витрати поділяються на змінні й постійні, а обсяг виробництва і продажу продукції має непрості зв’язки з цінами на окремі вироби. Крім цього, як відомо, не всі змінні витрати пропорційні, а до постійних входять деякі елементи дегрегуючих змінних витрат. Це все створює певні труднощі в моделюванні зазначеної залежності.

При ВВП-аналізі співвідношення “витрати-випуск-прибуток” спрощується і припускається, що в їх основі лежать лінійні залежності. Тобто аналіз базується на таких передумовах:

- усі витрати можна чітко поділити на змінні й постійні;

- усі змінні витрати пропорційні, а постійні не містять елементів дегрегуючих витрат і є лише функцією часу;

- ціни на вироби не залежить від обсягу виробництва і в межах розрахункового періоду стабільні.

Ці обмеження означають, що ВВП-аналіз здійснюється в межах даної виробничої структури підприємства, тобто стосується короткострокового періоду. За цих умов функції витрат і обсягу виробництва (продажу) лінійні й виражаються так:

С = NC_зо + C_n, (1)

В= NЦ, (2)

Де С - загальні витрати за певний період часу;

N- обсяг виробництва продукції у натуральному виразі;

С_з.о.- змінні витрати на одиницю продукції, грн..;

С_n- постійні витрати за розрахунковий період, грн..;

В – обсяг виробництва і продажу в грошовому виразі (дохід);

Ц – ціна одного виробу, грн..

Нелінійні залежності витрат (С) і обсягу продажу (В) від кількості продукції (N) дуже ускладнюють аналіз і на практиці фактично не застосовуються.

У процесі ВВП-аналіз обчислюються й аналізуються такі показники:

- маргінальний прибуток (збитки);

- коефіцієнт маргінального прибутку;

- рівноважний обсяг операційної (виробничої) діяльності (точка беззбитковості);

- рівень безпеки операційної діяльності;

- обсяг операційної діяльності (обсяг виробництва), що забезпечує цільову прибутковість;

- операційний ліверидж (операційна залежність), який дає змогу оперативно аналізувати залежність прибутку від динаміки обсягу продукції і структури витрат.

При ВВП-аналізі важливе значення має показник маргінального прибутку і його відносна величина – коефіцієнт маргінального прибутку.

Маргінальний прибуток, який іноді називають покриттям, або внеском у прибуток, обчислюється за формулою:

П_м = В - С_з, (3)

Де П_м – величина маргінального прибутку за певний період, грн.;

С_з – змінні витрати за цей самий період.

Отже, маргінальний прибуток дорівнює постійним витратам і операційному прибутку, тобто прибутку від продажу продукції:

П_м = С_п + П, (4)

Де П- операційний прибуток, грн.

Відповідно, операційний прибуток, або просто прибуток, є різницею

П = П_м – С_п, (5)

Маргінальний прибуток є верхньою межею прибутку при зміні величини постійних витрат С_п, а саме : коли постійні витрати прямують до нуля , прибуток прямує до маргінального прибутку.

Ці закономірності цінні при аналізі впливу динаміки обсягу виробництва на прибуток. Коли змінюється обсяг виробництва, постійні витирати залишаються на попередньому рівні, тому прибуток змінюється на величину маргінального прибутку.

Співвідношення між маргінальним прибутком і обсягом виробництва зручно аналізувати за допомогою відносного показника – коефіцієнта маргінального прибутку.

Коефіцієнт маргінального прибутку показує частку величини маргінального прибутку за певний період у виручці від продажу продукції.

10.2 АНАЛІЗ РВНОВАГИ ТА БЕЗПЕКИ

ОПЕРАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Операційна діяльність щодо виготовлення продукції або надання послуг вважається врівноваженою, коли виручка від продажу цієї продукції (послуг), тобто дохід, дорівнює сукупним витратам. Цей обсяг продукції ще називають точкою беззбитковості, оскільки на графіку в точці, що відповідає його величині, перетинаються функції витрат і виручки (доходу). Значний обсяг виробництва – точка беззбитковості – розмежовує сфери збиткового (ділянка 1) і прибуткового (ділянка 2) виробництва.

Через наявність постійних витрат (С_п) виробництво продукції до певного її обсягу (точки беззбитковості) є збитковим, оскільки загальні витрати(сума змінних і постійних затрат) більше за виручку.

Зі зростанням обсягу виробництва за умови, що змінні витрати на одиницю продукції менші за ціну, збитки зменшуються, і в точці беззбитковості вони дорівнюють нулю.

На практиці беззбитковий обсяг виробництва обчислюється як правило, аналітично. Необхідна для цього формула виводиться досить просто. У точці беззбитковості виручка дорівнює сукупним витратам, тобто:

N_бЦ= N_бС_з.о.+С_п , (6)

Звідси маємо відому формулу:

N_б= С_п / Ц-С_з.о. (7)

У чисельнику цієї формули постійні витрати, у знаменнику – маргінальний прибуток на одиницю продукції (питомий маргінальний прибуток).

У стартовий період роботи підприємства, коли N=0, збитки дорівнюють постійним витратам. Зі збільшенням обсягу виробництва і продажу на один виріб, дельта N=1, збитки зменшуються на питомий маргінальний прибуток (Ц-С_з.о.). Після досягнення точки беззбитковості відповідно зростає прибуток.

Беззбитковий обсяг виробництва за формулою (7) визначається у натуральному виразі. Це найбільш прийнято для одно продуктового виробництва. У багато продуктовому виробництві в цьому разі виникає проблема розподілу постійних витрат між виробництвом окремих продуктів. Тому за цих умов частіше визначають загальний обсяг беззбиткового виробництва у грошовому виразі, тобто в обсязі виручки В.

У точці беззбитковості постійні витрати покриваються маргінальним прибутком. Проте не всі постійні витрати є витратами у формі готівкових видатків. Частина з них не потребує грошових виплат, а має форму нарахування. Це передусім амортизаційні відрахування на реновацію основних засобів і нематеріальних активів. Тому іноді важливим є обсяг виробництва, за якого виручкою від продажу продукції покриваються лише ті витрати, що пов’язані з реальними грошовими витратами. Назвемо його обсягом (точкою) готівкової беззбитковості.

На основі беззбиткового обсягу виробництва визначається рівень безпеки операційної діяльності. Критерієм такої безпеки є ступінь перевищення беззбиткового обсягу виробництва над фактичним (плановим) обсягом виготовлюваної продукції.

Коефіцієнт безпеки операційної діяльності можна вважати мірою операційного ризику. Чим він більший, тім безпечніша ситуація з огляду на прибутковість діяльності. З його зростанням зменшується ризик зниження обсягу виробництва до точки рівноваги, і навпаки – при його зниженні такий ризик зростає.

10.3. ЗАЛЕЖНІСТЬ ПРИБУТКУ ВІД ОПЕРАЦІЙНОЇ

АКТИВНОСТІ ТА СТРУКТУРИ ВИТРАТ

Прибуток підприємства залежить від його операційної активності, яка на виробничих підприємствах виражається передусім обсягом виготовлення і продажу продукції. Якщо йдеться про динаміку активності, тобто темп її зміни, то на величину прибутку істотно впливає ще структура витрат, а саме: їх поділ на змінні та постійні витрати.

Під час аналізу залежності прибутку від операційної активності з’ясовуються два питання:

- який обсяг виробництва забезпечує цільовий прибуток підприємства;

- як реагує величина прибутку на зміну обсягу виробництва.

Цільовим у даному випадку називається прибуток, який підприємство хотіло б одержати в певному періоді виходячи зі своїх стратегічних завдань. Тому виникає питання, скільки треба виготовлять і продавати продукції за певних цін і рівня витрат, щоб зазначений прибуток забезпечити.

Щодо відносної реакції прибутку на зміну обсягу виробництва. Цей аспект аналізу ще називають операційною залежністю. Вона визначається за допомогою такого показника, як операційний ліверидж (важіль). Операційний ліверидж характеризує приріст прибутку на одиницю приросту обсягу виробництва.

Операційний ліверидж значною мірою залежить від частки постійних витрат у сукупних витратах підприємства. З її зростанням величина операційного лівериджу збільшується, і навпаки. Чим більша величина операційного лівериджу, тим чутливіша реакція прибутку на зміну обсягу виробництва і продажу продукції.

Розглянута методика універсальна, вона підходить для підприємств різних галузей, організаційно-правових форм і різної величини, у тому числі для внутрішніх центрів прибутку. Вона дає змогу оперативно оцінити важливі параметри операційної діяльності підприємства, зробити належні висновки та обґрунтувати планові (проектні) рішення.

Читайте також:

1. IV. Відповідальність сторін
2. Адміністративна відповідальність
3. Адміністративна відповідальність
4. Адміністративна відповідальність
5. Адміністративна відповідальність
6. Адміністративна відповідальність за порушення аграрного законодавства
7. Адміністративна відповідальність за порушення земельного законодавства
8. Адміністративна відповідальність за порушення митних правил
9. Адміністративна відповідальність за порушення податкового законодавства.
10. Адміністративна відповідальність осіб, винних в порушенні податкового законодавства
11. Адміністративна відповідальність та строки адміністративної відповідальності
12. Адміністративна відповідальність. Види адміністративних стягнень.

Переглядів: 542