• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема Демократія.

1. Історія виникнення демократії.

Поняття демократія в дослівному перекладі означає «влада народу».

Виникнення демократії, за загальноприйнятою у науці думкою, пов'язано з появою античного полісу. Поліс об'єднував у собі елемент цивільної самоврядної громади і був частиною міської структури з розвиненою приватною власністю. Батько історії Геродот (484-425 рр. до н.е.) був родоначальником поняття «демократія» і виділяв два основні принципи афінської демократії: свободу слова і рівність всіх громадян перед законом. Демократія обговорювалася вже в ті часи такими відомими філософами як: Фукідід, Платон, Аристотель. Але не існувало єдиної думки з приводу того, чи є демократія найбільш правильним політичним устроєм.

Середньовіччя не внесло суттєвих змін у розуміння демократії. Лише наприкінці середніх віків виникла ідея поділу влади: законодавча має належати народу, а виконавча – монархові (Марсилій Падуанський, 14 ст.).

Новий час ознаменувався сплеском інтересу до поняття «демократія». Це поняття набуває форми вимог до обмеження державної влади щодо громадянина: свобода віросповідання (В. Пені), свобода особистості і власності (Ш. Монтеск'є), участь народу в державотворенні (Ж.-Ж. Руссо), свобода торгівлі та промислової діяльності (А. Сміт), право на легальний і ненасильницький спротив владі (І. Кант), можливість революційної і бунтівної боротьби (І. Фіхте). Проте єдності в розумінні демократії не було і в цей період. Англійський філософ Дж. Мілль вбачав у ній тиранію більшості. Американський президент А. Лінкольн вважав її правлінням, що походить від народу, здійснюваним народом і для народу. У. Черчілль говорив: «У демократії багато недоліків, але поки що не знайдено нічого кращого».

1. Демократичний політичний режим.

У сучасній політології виділяють три політичні режими: демократичний, авторитарний, тоталітарний.

Авторитарний режим - державно-політичний устрій суспільства, в якому політична влада здійснюється конкретною особою (класом, партією, елітною групою та т.д.) при мінімальній участі народу. Авторитаризм властивий владі і політиці, але підстави та ступінь його різні. Як визначають можуть виступати природні, природжені якості політичного лідера ( "авторитарною", владної особистості); розумні, раціональні, виправдані ситуацією (необхідністю особливого роду, наприклад, станом війни, суспільної кризи і т.п.); соціальні (виникнення соціальних або національних конфліктів) і т.д., аж до ірраціональних, коли авторитаризм переходить у його крайню форму - тоталітаризм, деспотизм, створення особливо жорстокого, репресивного режиму.

Тоталітаризм— система політичного панування, за якої державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Політичний режим – це система методів, способів і засобів здійснення політичної влади.

Демократія (від грецьк. Demos – народ + kratos – влада) – політичний режим, заснований на визнанні верховенства законів і народовладдя.

Гасло демократичного політичного режиму: «Дозволено все, що не заборонено законом».

Характерні ознаки режиму:

· Народ – джерело влади;

· Поділ влади (законодавча, виконавча, судова);

· Правова держава, права особистості закріплені законом і гарантовані; громадянське суспільство;

· Демократичні вибори до органів державної влади;

· Політичний плюралізм;

· Легальна опозиція;

· ЗМІ вільні від цензури;

· Дії армії і спецслужб регулюються й обмежені законом; підтримання правопорядку – функції міліції та суду;

· Відсутність офіційної ідеології;

· Церква відокремлені від держави.

В реальному суспільстві частіше зустрічаються режими не в чистому, а зазвичай змішаному вигляді.

1. Політичний статус особистості.

Тільки відкриті політичні процеси, що відбуваються на очах в усього суспільства і за відомої політичної участі громадян, ведуть у майбутнє. Це справжні демократичні процеси, у яких громадяни беруть політичну участь. Саме про це йде мова, коли говоримо про політичний статус особистості.

У політичному житті беруть участь різні люди, соціальні групи. У цій сфері суспільства особистість набуває відтворених у правових актах прав та обов'язків, які характеризують правове життя особистості.

Перелічимо політичні права і свободи громадянина:

1) Право обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування;

2) Об'єднуватися в громадські організації, утому числі і в політичні партії;

3) Проводити мітинги, вуличні ходи, демонстрації, пікетування за умови попереднього повідомлення влади;

4) Спрямовувати особисті та колективні звернення (петиції) до державних органів та посадових осіб.

У зв'язку з цими правами у людини з'являються політичні ролі: виборець, депутат, член партії, учасник мітингу тощо.

- Які посади є виборними в Україні? В Україні обирають президента, Верховну Раду, органи місцевого самоврядування.

- Виборче право мають всі громадяни країни, за винятком тих, хто за рішенням суду визнаний недієздатним, а також осіб, яких утримують в місцях позбавлення волі за вироком суду. Активне виборче право – з 18 років, пасивне – під час виборів на посаду президента – з 35 років, до Верховної Ради – з 21 року.

1. Політична участь і політична культура.

Політична участь – це дії громадян, які впливають на прийняття і реалізацію державних рішень, вибір представників до інститутів влади, залучення членів суспільства в політичний процес.

Політична участь буває опосередкованою (представницькою) і безпосередньою (прямою).

Опосередкована участь здійснюється через обраних представників.

Безпосередня:

· Участь у діяльності політичних партій;

· Звернення та листи, зустрічі з політичними діячами;

· Участь у мітингах.

У демократичному політичному режимі існує поняття «народний суверенітет (верховна влада)»: воно передбачає, що народ виражає свою волю через вибори, референдуми (Референдум — один з елементів так званої прямої демократії (безпосередньої демократії).) тощо, та є вищою владою і джерелом будь-якої влади в державі.

Для виконання різноманітних політичних ролей потрібні знання, певна система цінностей і оволодіння способами політичної діяльності. Названі умови в сукупності характеризують демократичну політичну культуру.

Політичні знання – це знання людини про політику, політичну систему, про різні політичні ідеології, а також про ті інститути та процедури, за допомогою яких забезпечується участь громадян у політичному процесі.

Політичні ціннісні орієнтації – це уявлення людини про ідеали і цінності розумного чи бажаного суспільного устрою.

Способи практичних політичних дій – це зразки і правила політичної поведінки, які визначають, як можна і як слід чинити.

Політичні дії, політичні знання, політична участь та ціннісні орієнтації складають собою систему політичної культури.

Вчені-політологи виділяють шість основних функцій, які виконує політична культура в політичному житті суспільства:

1. Ідентифікація – розкриває постійну потребу людини в розумінні своєї групової приналежності і в прагненні визначити прийнятні для себе способи участі у вираженні та відстоюванні інтересів даної спільності.
2. Орієнтація – характеризує прагнення людини до змістового відображення політичних явищ, розуміння суспільних можливостей при реалізації прав і свобод у конкретній політичній системі.
3. Адаптація – висловлює потребу людини у пристосуванні до мінливого політичного життя.
4. Соціалізація – характеризує набуття людиною певних навичок і властивостей, що дозволяють реалізувати в тій чи іншій системі влади свої громадянські права, політичні функції та інтереси.
5. Інтеграція – забезпечує різним групам можливість співіснувати в рамках певної політичної системи, зберігаючи цілісність держави та її взаємовідносини із суспільством загалом.
6. Комунікація - пов'язана із взаємодією всіх суб'єктів та інститутів влади на базі використання загальноприйнятих понять, символів, стереотипів та інших засобів інформації та мови спілкування.

1. Вибори як інструмент демократії.

Наприкінці 18 ст. було розроблено класичну теорію виборів, основні ідеї якої зводяться до визнання того, що суверенітет невід'ємно належить народу, який є джерелом будь-якої влади. Народ доручає здійснення влади своїм представникам (депутатам), яких визначає шляхом проведення демократичних виборів.

З часом утвердилися певні вимоги і правила, виконання яких покликане забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:

· Норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані із власне процедурою проведення виборів;

· Норми, що визначають коло осіб, яких наділяють активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;

· Норми, що визначають коло осіб, яких наділяють пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраним до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Вибори - передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

В історії відомі різні шляхи здійснення безпосередньої демократії. Найдавніший — Народні збори, де кожен міг висловлювати свою думку. Для прийняття рішень під час народних зборів різні народи використовували різні способи голосування. У стародавніх Греції та Римі громадяни голосували піднятими руками або кидали у величезний глек чорні і білі боби. У Великому Новгороді голосували криком. Звідси походить саме поняття «голосувати» — подавати голос, кричати. Перемагав на виборах той кандидат, за якого голосніше кричали. Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом (лат. elector — виборець).

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права.

Виборче право - це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Завдяки виборам, що є формою безпосереднього народовладдя, одержують можливість функціонувати на законних підставах органи представницької демократії.

Історично склалося, що в демократичних країнах діють 2 типи виборчих систем, кожна з яких має переваги і недоліки. Склалися вони природним чином в ході пошуку найбільш раціонального поєднання державних інтересів, інтересів виборців та інтересів кандидатів.

За мажоритарної системи (від франц. Maqorite – більшість) обраним вважається кандидат, який одержав більшість (абсолютне або відносне число) голосів виборців. Закон може прямо вказувати на відносну більшість, тобто перемагає той кандидат, який отримав більше голосів, ніж його суперники. Абсолютна більшість має скласти 50% + 1 голос. Кваліфікована більшість – 2/3, ¾ від загального числа поданих голосів.

Пропорційна система передбачає розподіл депутатських мандатів (функція, якої набуває депутат (член) представн. органу державної влади (парламенту) у зв'язку з його обранням і наділенням певними повноваженнями (правами та обов'язками) у сфері владування, визначеними конституцією та законод. актами. Часто під мандатом розуміють зміст відповідних повноважень.) від політичних партій залежно від поданих за них голосів. Законодавець додатково встановлює ще й бар'єр до 5%, який потрібно подолати, щоб брати участь у розподілі депутатських мандатів.

Стадії виборчого процесу:

Виборчий процес зазвичай визначається як врегульована законом та інсоціальними нормами діяльності індивідів, органів, організацій і груп з підготовки та проведення виборів в державі і в самоврядні органи.

План проведення виборів:

1. Призначення виборів.
2. Утворення виборчих округів.
3. Створення виборчих органів.
4. Регістрація виборців.
5. Висування кандидатів.
6. Агітаційна кампанія (виступи з програмовими заявами, відкриті дебати між кандидатами, використання ЗМІ і т.ін.)
7. Голосування.
8. Підрахування голосів і підсумків голосування.
9. Повторні вибори.
10. Кінцеве визначення результатів виборів.

Підсумок заняття: Уже за рік-два ви станете повноправними громадянами своєї країни і зможете реалізувати виборче право, виконувати свій громадянський обов'язок, голосуючи на виборах. Ви маєте усвідомити, що від позиції кожної людини залежить збереження й розвиток демократичних процесів в Україні. Чим більше виборців прийдуть на вибори і добровільно віддадуть свої голоси за будь-якого з кандидатів, тим менше буде можливостей фальсифікації і обману.

Потрібно пам'ятати, що ваш голос можуть використати для недобросовісних підтасовок результатів виборів. Ваша громадянська позиція – це усвідомлена відповідальність за все, що відбувається в нашій країні.

Читайте також:

1. Демократія.

Переглядів: 1890