Демократія.

На противагу тоталітарному та авторитарному, демократичний режим — це такий державно-політичний устрій суспільства, управлінські функції в якому ґрунтуються на визнанні народу як джерела влади, його праві брати участь у розв'язанні державних справ у поєднанні з широким колом громадянських прав і свобод. У сучасній політичній мові термін «демократія» — один із найбільш поширених і багатозначних. «Демократія» в перекладі з грецької — «народовладдя» (demos — народ і krattion — володарювання). Нині термін «демократія» вживається насамперед для визначення типу держави і політичної системи в цілому, так само як «тоталітаризм» і «авторитаризм».

Поняття «демократія» використовується також для визначення форми устрою будь-якої організації, що заснована на принципах рівноправності її членів, періодичності виборів органів управління, прийняття рішень у них більшістю голосів. У цьому разі йдеться про партійні, профспілкові, виробничі демократії.

Далі, термін «демократія» розглядається як заснований на відповідних цінностях ідеал суспільного устрою. До таких цінностей належать свобода, рівність, права людини, народний суверенітет, участь громадян в управлінні. І нарешті, поняття «демократія» тлумачиться як соціальний рух за відповідні світоглядні цінності (соціал-демократи, християнські демократи, ліберали).

У політичній науці існує два методологічних підходи до визначення демократії: нормативний і описово-емпіричний (дескриптний).

Нормативний підхід передбачає конструювання ідеальної моделі демократії, обґрунтування її переваг порівняно з іншими формами правління, аналіз шляхів здійснення демократичного ідеалу.

Описово-емпіричний підхід аналізує демократію в тому вигляді, в якому вона існує в дійсності. На такому підході ґрунтується, зокрема, теорія елітарної демократії.

Реально ці два підходи переплітаються, їх поєднання випливає з первинного розуміння демократії як устрою держави, всієї політичної системи у формі народовладдя.

Чи реальне народовладдя? Демократія як народовладдя насправді є утопічним ідеалом. Проте зберігає важливе нормативне значення як орієнтир, мета політичного розвитку суспільства.

Реальна демократія у кращому своєму варіанті — влада більшості над меншістю, а в гіршому — панування добре організованої меншості, яка спирається на економічну та інформаційну владу над більшістю за її формальною згодою, а також на соціальні привілеї.

Сучасні демократії, засновані на цінностях лібералізму, виходять з пріоритету прав людини над правами держави, поваги до права меншості мати свою думку і відстоювати її, верховенства закону та ін.

Усі концепції демократії можна поділити на три великі групи: теорії колективістські (тоталітарні), індивідуальні (ліберальні), плюралістичні (теорії груп).

В історично першій, античній (полісній) формі демократія явно тяжіла до колективістської моделі. Для античної демократії були характерні фактичне ототожнення народу з більшістю населення, а також необмежена влада більшості над меншістю. Ця демократія мала тенденцію до переродження в охлократію — владу юрби, черні, а потім — у деспотію. Спроби здійснення теорій колективістських демократій на практиці зазвичай призводили до тоталітаризму, пригніченості індивідуальної волі, масового терору. Свого часу це відзначав Ж.-Ж. Руссо: «Якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього змушений всім організмом, а це означає ні що інше, як те, що його присилують бути вільним».

Ліберальні концепції демократії, на відміну від колективістських, виокремлювали особу із суспільства і держави, визнавали особу первинним, головним джерелом влади, віддавали пріоритет правам особи над правами держави. Проте ліберальне трактування демократії не є безперечним, воно призводить, зокрема, до поглиблення соціальної нерівності і наростання соціальних конфліктів, що ставить під сумнів саму демократичну форму правління.

Плюралістичні концепції демократії виходять із того, що ні народ, складне, внутрішньо суперечливе утворення, ні особа не можуть бути головними рушійними силами політики в демократичній державі. Саме в групі, в міжгрупових стосунках формуються інтереси, ціннісні орієнтації і мотиви політичної діяльності індивіда. За допомогою групи особистість дістає можливість політичного вираження своїх інтересів.

Плюралістичні теорії демократії визнані і практично застосовуються в багатьох країнах світу, збігаються з теорією і практикою соціальної держави. Разом з тим критики плюралістичних теорій демократії вважають, що втручання держави в економічні процеси і сферу розподілу продукту підриває основи ринкової економіки, звужує рамки громадянського суспільства і таким чином сприяє посиленню тоталітарних тенденцій.

Більш повного розуміння демократії можна досягти відповівши на запитання: «Як народ здійснює владу?», «Хто і як безпосередньо виконує владні функції, управляє державою?».

У цьому контексті теорії демократії можна поділити на дві групи: безпосередньої і представницької (репрезентативної) демократії.

Перша виходить із того, що в демократичній державі воля народу і державна влада повинні бути тотожні. Сам народ має безпосередньо брати участь у прийнятті найважливіших політичних рішень, здійсненні влади. В історії безпосередній характер мала антична демократія, а також демократія в стародавньому Києві і Новгороді та ряді інших міст-держав. Нині — це сільські сходини, референдуми. На думку прихильників безпосередньої демократії, тільки вона є дійсне народовладдя, оскільки забезпечує міцну легітимність влади; долає політичне відчуження громадян, що підвищує стабільність політичної системи; розширює інтелектуальний потенціал політичних рішень завдяки участі багатьох людей у їх прийнятті; забезпечує ефективний контроль за політичними інститутами і посадовими особами. До недоліків безпосередньої демократії слід віднести низьку в ряді випадків ефективність рішень, що з'являються внаслідок недостатньої компетенції тих, хто ці рішення приймає.

Прихильники концепції репрезентативної (представницької) демократії виходять із розуміння демократії як компетентного і відповідального перед народом представницького управління. При цьому наголошується на чіткій реалізації принципу відповідальності на всіх рівнях влади й державного управління. Воля народу не ототожнюється з його прямою участю в управлінні державою, а виражається як безпосередньо на виборах, так і делегується депутатам і представницьким органам влади. Відносини між народом і його представниками будуються на основі контролю (участь у виборах), довіри, конституційного обмеження компетенції органів влади і посадових осіб.

Своє специфічне обгрунтування концепція представницької демократії отримала в теорії елітарної демократії. Згідно з нею, політична влада належить не всьому народу, а його меншості — політичній еліті, яка править формально від імені народу, що, на думку прихильників цієї теорії, не може управляти сам собою. Будь-яке управління передбачає поділ на тих, хто управляє, і тих, ким управляють, владарювання небагатьох над багатьма. Маси повинні мати право періодичного, переважно електорального, контролю за складом політичної влади. Слід зауважити, що останнім часом долається ідеологізований підхід у дослідженні проблеми політичної еліти, коли ця проблема розглядалась не інакше, як у гострокритичній формі. Опубліковано ряд фундаментальних праць, в яких феномен політичної еліти розглядається як відповідна політологічна категорія в її цілісності й системності.

Головними перевагами представницької демократії є вільний суспільний устрій і висока ефективність у розв'язанні суспільних завдань. Висока ефективність представницької демократії забезпечується чітким поділом праці, високою компетентністю і відповідальністю осіб, які приймають рішення.

Політична система демократичного режиму характеризується тим, що функції законодавчої, виконавчої, судової влади чітко визначені. Вибори лідерів на всіх рівнях політичного життя провадяться лише на альтернативних засадах. І що особливо важливо: ефективно діє механізм контролю електорату над владними структурами. Функціонує багатопар-тійна система; офіційна опозиція конкурує із своїми політичними суперниками і тим самим сприяє розв'язанню соціально-економічних проблем. Адже найбільш цінне в демократії — це можливість порівняти різноманітні погляди на мету та засоби її здійснення.

У сучасній світовій практиці існує два підходи до обгрунтування демократії: ціннісний та раціонально-утилітарний.

Згідно з першим, демократія розглядається як цінність сама по собі, як реальне втілення в державному устрої найважливіших загальнолюдських цінностей: свободи, рівності, соціальної справедливості, народовладдя.

Прихильники другого підходу розглядають демократію як найбільш раціональну, корисну для суспільства і громадян форму організації. Демократія неприйнятна в екстремальній ситуації — в періоди воєн, гострих кризових ситуацій. Перехід до демократії вимагає поступовості, тривалого проміжку часу. У цьому контексті тим народам, яким властиві демократичний менталітет і демократичні орієнтації, потяг до індивідуальної свободи і відповідальності, демократія дійсно створює найкращі можливості для індивідуального і суспільного розвитку, реалізації гуманістичних цінностей: свободи, рівноправності, справедливості, соціальної творчості.

Наявність демократичного устрою є необхідною передумовою формування правової держави — системи органів та інститутів, які гарантують і забезпечують нормальне функціонування громадянського суспільства.

Читайте також:

Тема Демократія.

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Лекція 4. Політичні системи та режими сучасності	\|	Особистість та її місце у суспільстві. Соціологічна структура особистості

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.002 сек.