МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах
РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ" ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів
Контакти
Тлумачний словник Авто Автоматизація Архітектура Астрономія Аудит Біологія Будівництво Бухгалтерія Винахідництво Виробництво Військова справа Генетика Географія Геологія Господарство Держава Дім Екологія Економетрика Економіка Електроніка Журналістика та ЗМІ Зв'язок Іноземні мови Інформатика Історія Комп'ютери Креслення Кулінарія Культура Лексикологія Література Логіка Маркетинг Математика Машинобудування Медицина Менеджмент Метали і Зварювання Механіка Мистецтво Музика Населення Освіта Охорона безпеки життя Охорона Праці Педагогіка Політика Право Програмування Промисловість Психологія Радіо Регилия Соціологія Спорт Стандартизація Технології Торгівля Туризм Фізика Фізіологія Філософія Фінанси Хімія Юриспунденкция |
|
|||||||
Гуманітарного праваВідповідальність за порушення норм міжнародного
Відповідальність за порушення міжнародного гуманітарного права можна розглядати як колективну відповідальність або як індивідуальну відповідальність конкретних правопорушників. Обидві форми відповідальності знайшли своє відображення в існуючій сукупності правових норм. Колективна відповідальність сторін за порушення права збройного конфлікту може мати різні форми. В першу чергу вона виявляється тоді, коли одна з сторін, що знаходяться у конфлікті, виявивши факт порушення певної правової норми або сукупності норм, не вважає себе більш зобов'язаною поважати цю норму або сукупність норм. Подібна реакція рівнозначна жорсткому дотриманню принципу негативної взаємності. Автори Женевських конвенцій 1949 р. поклали заборону дії цього грубого принципу, встановивши в загальній статті 1, що сторони зобов'язані дотримуватися положень Конвенцій "за будь-яких обставин." В той час, коли стовідсоткова дієвість цього положення викличе сумнів навіть в контексті права Женеви, щодо Гаазького права про це взагалі не може бути і мови. Гаазькі домовленості не містять положення, яке виключало б принципи негативної взаємності; сумнів є особливо виправданим у тих випадках, коли порушення певних норм може забезпечити винній стороні реальну військову перевагу.[63] Дійсно, важко погодитися з тим, що воююча сторона повинна буде змиритися з негативними наслідками, які можуть наступити для неї після застосування противником хімічної зброї, в той час як вона має потенціал адекватного відповідного удару і може таким чином встановити військову рівновагу. Однак, хоча принцип взаємності дуже поганий, є в нього і позитивний аспект. Наприклад, повага до норм права однією стороною тягне за собою таке ж саме відношення до права з іншого боку. Цей позитивний аспект принципу взаємності можна, як і його негативний аспект, проілюструвати на прикладі хімічної зброї: хоча під час Другої світової війни хімічну зброю мали обидві сторони, жодна з них фактично не застосовувала її. Репресалії, або відповідні заходи воюючих сторін - другий прояв принципу колективної відповідальності. Репресалії - це свідоме порушення певної норми права збройного конфлікту, здійснене однією із сторін, що знаходиться у конфлікті, з метою примусити владу супротивної сторони припинити політику порушення тієї ж самої або іншої норми з того ж закону. Згідно звичаєвого права збройного конфлікту, репресалії, які застосовуються воюючими сторонами, належали до офіційно визнаних заходів з забезпечення дотримання законності. Однак ці заходи нерідко призводили до ескалації конфлікту, та, крім того, завжди існувала можливість того, що вони торкнуться не справжніх винних в порушенні осіб, а зовсім сторонніх. Тому право воюючих сторін застосовувати репресалії стало піддаватися все більшим обмеженням. Так, репресалії по відношенню до осіб та майна під покровительством заборонені у всіх чотирьох Женевських конвенціях 1949 року та в Гаазькій конвенції 1954 р. про захист культурних цінностей. Третій вид колективної відповідальності у вузькому, техніко-правовому розумінні полягає у фінансовій відповідальності держави за шкоду, яку вона заподіяла неправомірними діями. У 1907 році цей вид відповідальності держав був офіційно включений до Гаазької конвенції про закони та звичаї війни на суші : як передбачено статтею 3, воююча сторона, відповідальна за порушення правил, встановлених Положенням, "повинна буде відшкодувати збитки, якщо є для цього підстави". В статті записано, що подібну відповідальність вона несе, зокрема, "за всі дії, скоєні особами, що входять до складу її збройних сил."[64] На практиці ідея фінансової відповідальності держави за порушення норм права збройного конфлікту рідко призводить до будь-яких значних результатів. У крайньому випадку мирна угода може покласти на програвшу сторону обов'язок виплатити переможцю велику суму як репарацію за фінансові витрати, які сталися внаслідок війни. Ясно, що обсяг репарацій буде значно менше сукупних фінансових витрат, які понесла ця сторона. В довершення всього, зазнавши поразку, сторона може бути примушена не тільки зректися будь-яких претензій з відшкодування збитків, які вона могла б мати до переможця, але буде вимушена прийняти будь-які претензії, які її громадяни могли б мати до переможця, на свій рахунок. Основні значення різних видів державної відповідальності полягають в їх стримуючому впливі. Усвідомлення того, що будь-яке порушення права збройного конфлікту веде до відповідальності держави, може стати для влади додатковим стимулом до того, щоб дотримуватись та примушувати дотримуватись цих законів. Зрозуміло, що тиск на владу ззовні може значно посилити цей вплив. Як і у випадку з колективною відповідальністю за порушення права збройного конфлікту, ідеї індивідуальної відповідальності за військові злочини не завжди надається однакового значення. Практично ця ідея здійснювалась більше за все після Другої світової війни у вигляді масового, однак однобічного судового переслідування та покарання військових злочинців держав, що зазнали поразки. В Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 р. про закони і звичаї війни на суші нічого не сказано з приводу індивідуальної кримінальної відповідальності за порушення доданих до них Положень. Однак з цього не випливає, що така індивідуальна відповідальність суперечила б намірам сторін, що домовляються: навпаки, правомочність держав по відношенню до покарання громадян своєї країни чи громадян супротивника за вчинення військових злочинів давно вже перетворилася в визнану частину звичаєвого права, навіть в такій мірі, що навіть не виникало потреби в спеціальному підтвердженні її міжнародною угодою. Очевидно, що правомірність та обов'язковість засудити та покарати за вчинення певних злочинів - зовсім різні речі. Що стосується переслідування за військові злочини, то існуючі у звичаєвому праві обов'язки можуть торкнутися тільки громадян своєї країни. Яких-небудь загальних обов'язків переслідувати в судовому порядку конкретних осіб тієї чи іншої держави, крім своїх громадян, не передбачено. Не було це передбачено і Конвенціями про закони та звичаї війни 1899 р. та 1907 р.[65] І все ж думка про такі обов'язки виникла вже в той час: прийняття державою законодавчих заходів з припинення деяких порушень було вперше сформульовано у тексті Женевської конвенції 1906 р. про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суші, а в наступному році на Другій Гаазькій конвенції миру аналогічне положення було включене до Гаазької конвенції про застосування Женевської конвенції до війни на морі. В 1929 році ця ідея мала подальший розвиток в Женевській конвенції про поліпшення долі поранених і хворих воїнів під час війни на суші. З іншого боку, Конвенція про військовополонених, яка була прийнята на тій же Конференції, як і раніш, не згадувала про індивідуальну кримінальну відповідальність. Нарешті, у 1949 р. у текст усіх чотирьох Женевських конвенцій були внесені досконало розроблені положення про обов'язки держав забезпечувати кримінальні санкції та переслідування стосовно порушників міжнародного гуманітарного права. Кожна Конвенція містить точне визначення дій, які входять до складу "серйозних порушень" цієї Конвенції. Серйозними порушеннями вважаються: вбивства, тортури, розправа без суду над особами, що користуються покровительством, напади на цивільне населення, спрямування воєнних операцій проти устаткування під захистом або місцевостей, які не обороняються, віроломне використання емблеми Червоного Хреста, депортація населення окупованої території, утримання заручників. Протокол І доповнює Конвенції додаючи в статті 85 до переліку порушень, які вже наявні в Конвенціях, ще декілька тяжких порушень. Як тяжкі кваліфікуються такі порушення, якщо вони вчинені умисно і заподіяли смерть, каліцтва чи завдали серйозної шкоди здоров’ю: атакування на цивільне населення; невибіркова атака чи атака на споруди або установи, які містять у собі небезпечні сили, коли відомо, що така атака призведе до надмірного ушкодження цивільних об’єктів. Кожна країна, що підписала Конвенції, бере на себе зобов'язання ввести в своєму законодавстві в дію норми, що забезпечували ефективне кримінальне переслідування осіб, які скоїли або наказали скоїти ті чи інші серйозні порушення, що передбачені Конвенціями. Кожна держава також зобов'язується розшукувати осіб, що звинувачуються в тому, що вони скоїли або наказали скоїти вищенаведені серйозні порушення. На сьогоднішній день практичний ефект цих положень є зовсім незадовільний. Зовсім небагато держав ввели в своє законодавство спеціально передбачені кримінальні санкції проти осіб, винних у серйозних порушеннях, у відповідності з вимогами Конвенцій. В багатьох державах вважають, що їх кримінальне законодавство цілком забезпечує судове переслідування осіб, що скоїли серйозні порушення. Винятком з цього правила можна назвати Україну. В главі XI "Військові злочини" Кримінального кодексу України знайшли свій відбиток обов'язки держави з виконання Женевських конвенцій по кримінальному переслідуванню осіб, винних у серйозних порушеннях. Статті 260-263 передбачають кримінальну відповідальність за мародерство, насильство над населенням у районах воєнних дій, погане поводження з військовополоненими, незаконне носіння знаків Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними. Але треба вказати, що хоча закон ставить покарання в залежність від обтяжуючих обставин злочину, але іноді ступінь скоєних злочинів не знаходить адекватного співвідношення з відповідальністю за їх порушення. Прикладом може служити стаття 262 КК України. Ця стаття передбачає за погане поводження з військовополоненими покарання у вигляді позбавлення волі на строк від одного до трьох років, навіть коли таке поводження знаходить прояв у спричиненні тілесних ушкоджень, катуванні та інших проявах жорстокості стосовно військовополонених. Що стосується обов'язків з розслідування порушень та покарання винних, то тут справи ще гірші. З моменту вступу в силу Женевської конвенції у жовтні 1950 року жодних дій такого роду по відношенню до підозрюваних, що не є громадянами даної держави, практично не було здійснено, і навіть судові процеси, що були проведені по відношенню до громадян відповідних держав, залишилися рідким виключенням. Свіжим прикладом можуть стати події навколо Боснії та Герцеговини або ж Чечні. Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту 1954 р. теж містить положення про санкції за порушення цієї конвенції. Але випадки виконання взятих на себе обов'язків з приведення у відповідність кримінального законодавства є поодинокими. 3. Військові злочини. Поняття відповідальності за військові злочини остаточно склалося після Другої світової війни. Злочини, які скоїли нацисти під час війни, викликали справедливий гнів усіх народів. Навіть найзатятіші противники розробки системи норм про міжнародно-правову відповідальність не змогли перешкодити ствердженню та розвитку теорії відповідальності за військові злочини. 8 серпня 1945 року в Лондоні була підписана угода між урядами союзних держав про переслідування та покарання головних військових злочинців. В основу цієї угоди була покладена Московська декларація від 30 жовтня 1943 року, в якій говорилося, що німецькі солдати та офіцери, які скоїли умисні злочини та відповідальні за такі злочини, будуть передані та засуджені судами країн, на території яких вони скоїли злочин. У відповідності з Угодою від 8 серпня 1945 року для розгляду справ головних військових злочинців, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем, створювався Міжнародний військовий трибунал. Статут Міжнародного військового трибуналу, який став частиною Угоди, встановлював склад міжнародних злочинів, які тягнули за собою міжнародну відповідальність, та вводив в міжнародне право визначення: - злочини проти миру: планування, підготовка, розв'язання або ведення агресивної війни або війни, яка порушує міжнародні угоди, або участь у загальному плані або змові, спрямованих на здійснення будь-яких вищезгаданих дій; - військові злочини: порушення законів та звичаїв війни. До цих порушень належать вбивства, тортури цивільного населення окупованих територій, вбивства та тортури військовополонених або осіб, що знаходяться в морі, вбивства заручників, пограбування суспільної або особистої власності, безглузде руйнування міст та сіл та інші злочини; - злочини проти людяності: вбивства, знищення, поневолення, заслання або інша жорстокість, які здійснюються у відношенні цивільного населення до або під час війни, або переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів. Згідно розробленого Статуту Міжнародного військового трибуналу в 1945-1946 роках в Нюрнберзі відбувся судовий процес над головними німецько-фашистськими військовими злочинцями. Трибунал, який складався з юристів країн антигітлерівської коаліції, засудив 12 злочинців до смертної кари, 7 - до тривалих строків ув'язнення. На основі Потсдамської декларації та рішення Московської наради міністрів закордонних справ СРСР, США та Великобританії (1945 р.) був створений також Токійський військовий трибунал для суду над головними японськими військовими злочинцями. В результаті процесу, який проходив у Токіо (1946-1948 рр.) 7 підсудних були засуджені до смертної кари, а 21 - до різних строків ув'язнення. Принципи Нюрнберга та Токіо справили великий вплив на подальший розвиток міжнародного права в галузі переслідування військових злочинців. У своїй резолюції від 21 листопада 1947 року Генеральна Асамблея Організації Об'єднаних Націй, виходячи з принципів міжнародного права, визнаних у Статуті Нюрнбергського трибуналу та в його вироку, доручила Комісії міжнародного права скласти проект Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Такий проект був прийнятий Комісією у 1954 році і направлений на розгляд Генеральній Асамблеї ООН. Однак Генеральна Асамблея відклала його розгляд до того часу, поки не буде визначене поняття агресії, що було зроблено лише в 1974 році. Робота над проектом поновилася лише в 1982 році. Розглянувши декілька доповідей з цього питання, комісія на 43-й сесії у 1991 році в попередньому порядку прийняла у першому читанні проекти статей Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства. Принципи Статуту Нюрнбергського трибуналу значно вплинули і на розвиток міжнародного права про видачу військових злочинців, на застосування строку давності до військових злочинів. Конвенція про незастосування строків давності до військових злочинів та злочинів проти людства, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1968 році, остаточно закріпила принципи Нюрнбергу. І ще одному питанню в міжнародно-правовому аспекті відповідальності за порушення законів та звичаїв війни надається велике значення. Це відповідальність за виконання злочинного наказу, внаслідок якого були порушені норми міжнародного гуманітарного права. Міжнародний військовий трибунал у своєму вироку проголосив, що більшість звинувачених заявили у свій захист, що вони виконували накази і, виходячи з цього, не несуть відповідальність за дії, що були здійснені під час виконання цих наказів. Трибунал підкреслив, що той факт, що солдат розстрілював та катував, підкоряючись наказу та порушуючи міжнародні закони війни, ніколи не визнавався важливим аргументом проти засудження за такі дії. Ці принципи знайшли продовження у Додаткових протоколах 1977р. до Женевських конвенцій 1949 року. Будь-яка особа, що видала наказ, який порушує положення Конвенцій та протоколів, є винною у здійсненні військового злочину. Виконавець такого наказу також є злочинцем. Протоколи підтвердили правила Статуту Нюрнбергського трибуналу, і, зокрема статті 8, яка встановлює, що "той факт, що підсудний діяв за розпорядженням уряду або наказу начальника, не звільнює його від відповідальності". Працюючи над проектом Кодексу злочинів проти миру та безпеки людства, Комісія міжнародного права підняла питання про створення міжнародного органу кримінального правосуддя. В 1992 році Комісія на своїй 44-й сесії створила робочу групу з питання про міжнародну кримінальну юстицію. Практичним втіленням цієї роботи можна вважати створення Міжнародного трибуналу згідно рішення Ради Безпеки ООН 1993 та 1994 роках. (для засудження осіб, винних у вчиненні злочинів на території колишньої Югославії та в Руанді). Створення цих трибуналів стало значним етапом в розвитку міжнародного гуманітарного права. Воно надало можливість здійснювати контроль за дотриманням норм міжнародного гуманітарного права та кримінального переслідування осіб, відповідальних за грубе порушення цього права. Діяльність міжнародних кримінальних трибуналів говорить про те, що на міжнародному рівні боротьба з грубими порушеннями міжнародного гуманітарного права більш не є суто теоретичним поняттям. Двадцять один обвинувачений та підозрюваний, що були доставлені в Трибунал по Руанді та декілька обвинувальних вироків, що були винесені Трибуналом по колишній Югославії говорять про дієвість цих міжнародних органів.[66] Наступним кроком в цьому напрямку стало прийняття Статуту Міжнародного кримінального суду. Це відбулося 18 липня 1998 року в Римі. Створення нового суду можна сподіватися внесе значний вклад в забезпеченні поваги до міжнародного гуманітарного права. Таким чином, в сучасному міжнародному праві з'явилася система відповідальності за порушення законів та звичаїв війни. Це сприяло запобіганню злочинів та посиленню захисту прав людини.
Читайте також:
|
||||||||
|