• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Гуманітарного права.

Обов’язок держав-учасниць щодо імплементації міжнародного

Національне законодавство України

Міжнародного гуманітарного права в

Необхідність імплементації норм

_______________________________________________________________________________

Приймаючи Женевські конвенції держави взяли на себе зобов’язання поважати прийняті конвенції. Таке зобов’язання передбачене загальною статтею 1, в якій записано: “Високі Договірні Сторони зобов’язуються дотримуватися та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за всіх обставин”.

Всі держави-учасниці Женевських конвенцій та Протоколів до них повинні вжити всіх необхідних заходів для дотримання ними всіх положень цих угод та забезпечити їх дотримання кожною людиною на їхній території у випадку виникнення збройного конфлікту та в мирний час. Усі держави-учасниці повинні також вжити необхідних заходів проти договірної сторони, яка порушує свої зобов’язання, з метою забезпечення дотримання Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них.

Можна зробити перший висновок, що імплементація міжнародного гуманітарного права може відбуватись на двох різних рівнях:

1.Імплементація на національному рівні, коли кожна держава-учасниця угод МГП повинна вжити відповідних заходів для дотримання під час війни та в мирний час усіх положень угод, та впевнитись, що індивіди дотримуються цих положень у всіх необхідних ситуаціях.

2.Імплементація в рамках міжнародних відносин, коли кожна держава-учасниця угод з МГП повинна виступати проти іншої договірної сторони, яка своїми діями порушує дотримання цих угод.[67]

Треба наголосити, що відмінність між “національною імплементацією” міжнародного гуманітарного права та його “міжнародною імплементацією”, які описуються як зобов’язання держави, яка їх підписала, не є офіційною.

У вступі не будемо заглиблюватися в першу тему, яку визначено як “міжнародна імплементація”, а зосереджу свою увагу на питанні “національної імплементації” міжнародного гуманітарного права, що є досить важливою проблемою.

Норми міжнародного гуманітарного права значною мірою є імперативними і у відповідності зі статтею 53 Віденської конвенції по договірному праву “приймаються та визнаються всім міжнародним співтовариством держав”, як норми невиконання яких вважається недопустимим і які можуть бути змінені тільки прийняттям інших норм міжнародного права. Більшість положень міжнародного гуманітарного права вступають в силу негайно, і не потребують додаткових законодавчих заходів на національному рівні. Разом з тим деякі положення міжнародного гуманітарного права вимагають прийняття додаткових законодавчих заходів для свого виконання.[68]

Досить складно розглянути всі заходи, яких повинні вжити держави для виконання своїх зобов’язань щодо імплементації. Зупинимося на найважливіших, використавши особливу систему для їх класифікації (відповідно до ролі, яку вони відіграють):

- заходи для запобігання конфлікту, що виникає;

- нагляд за тим, щоб з жертвами збройних конфліктів поводились відповідно до Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них;

- покарання за порушення угод з МГП.

Засоби запровадження МГП.

Запровадження міжнародного гуманітарного права означає для договірних сторін ухвалення відповідних заходів для введення в дію положень Женевських конвенцій та Протоколів до них, так само як і деяких угод, наприклад, старих Гаазьких конвенцій 1907 року та додаткових Положень до них, Конвенцій ЮНЕСКО 1954 року про захист культурних цінностей у разі збройного конфлікту, Конвенцій ООН 1980 року про заборону чи обмеження застосування деяких звичайних видів озброєнь невибіркової дії і таких, що завдають невиправданої шкоди та Протоколів до них, а саме: Протоколу ІІ про міни з важливим питанням про протипіхотні міни, нового Протоколу ІV про засліплюючу лазерну зброю.

Що означає для договірних сторін вжиття відповідних заходів?

Це означає прийняття правових, адміністративних і технічних заходів, що їх я розмістив би у такому порядку:

а) превентивні заходи, які запроваджуються до введення в дію положень міжнародного гуманітарного права стосовно жертв, до виникнення збройного конфлікту, тобто заходи, що забезпечують дію міжнародного гуманітарного права у відповідний час;

б) заходи контролю, тобто заходи, які дають можливість контролювати виконання положень щодо жертв у відповідний час;

в) санкції, які є невід’ємною частиною кожної правової системи, особливо зважаючи на їхню застерігаючу дію.

Як ми пізніше побачимо, існують й інші засоби запровадження МГП на національному рівні, які не потрапляють до класифікації за цими трьома категоріями. На них я спираюсь в останньому пункті:

г) інші заходи

Питання стосовно неміжнародних збройних конфліктів, оскільки стаття 3, яка є спільною для чотирьох Женевських конвенцій та Додаткового протоколу ІІ, становить частину міжнародного гуманітарного права і має братися до уваги, коли йдеться про національну імплементацію.

Виходячи з цього та вимог чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткового протоколу І, законодавство України повинно містити норми, які передбачають відповідні покарання за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права.

Таке законодавство в Україні є. В розділі XI Кримінального кодексу України передбачена кримінальна відповідальність за чотири військові злочини, що посягають на ці правовідносини. Коротко зупинюсь на них. Стаття 260 – мародерство, тобто викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих і поранених - карається позбавленням волі на строк від 3 до 10 років або смертною карою. Стаття 261 - насильство над населенням у районі воєнних дій, тобто розбій, протизаконне знищення майна, насильство, а також протизаконне відібрання майна під приводом воєнної необхідності, вчинені щодо населення в районі воєнних дій (таке саме покарання). Стаття 262 - погане поводження з військовополоненими кваліфікується як злочин в тому разі, якщо воно мало місце неодноразово, або було пов’язано з особливою жорстокістю, або спрямовано проти хворих чи поранених, а так само недбале виконання обов’язків щодо хворих і поранених особами, на яких покладено їх лікування або піклування про них, – карається позбавленням волі на строк до трьох років. І нарешті, ст. 263 – незаконне носіння знаків Червоного Хреста і Червоного Півмісяця та зловживання ними. Цей злочин виявляється у використанні в районі бойових дій знаків Червоного Хреста і Червоного Півмісяця військовослужбовцями, які не мають на це права; у зловживанні під час війни розпізнавальними знаками, які надані санітарній службі. Караються такі дії позбавленням волі на термін від 3 місяців до 1 року.

На щастя, в Україні немає практичного досвіду застосування наведених норм кримінального законодавства. Що ж до теорії та історії, то мабуть не зайвим буде сказати, що ці норми з’явились в законодавстві ще колишньої УРСР після прийняття в Радянському Союзі Закону від 25 грудня 1958 року “Про кримінальну відповідальність за військові злочини”. З того часу ці норми залишились без змін.

Звичайно, наявність в Кримінальному кодексі України лише цих чотирьох складів злочинів не означає, що військовослужбовець, який вчинить інші серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, не буде притягнутий до відповідальності. Це можна зробити на підставі інших норм кримінального закону - тих, що передбачають відповідальність за злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи, проти власності, за посадові злочини.

Чи можна визнати таке становище цілком правильним і логічним? Відповісти на це запитання повинні фахівці, що працюють в галузі вдосконалення кримінального законодавства. Але, вважаю, не можна не враховувати, що перелік так званих серйозних порушень міжнародного гуманітарного права є значно ширшим, ніж той, який встановлений КК України.

Прийняття нового Кримінального кодексу України мало було б вирішити ці питання. 10 вересня 1998 року Верховна Рада України прийняла в першому читанні проект нового Кримінального кодексу України. В цьому документі питання виконання зобов’язань нашої держави стосовно кримінального переслідування осіб, які порушили норми міжнародного гуманітарного права, на перший погляд вирішені майже повністю. В проекті Кримінального кодексу України з'явилася нова глава “Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку”.

Таким чином, прийняття нового Кримінального кодексу України сприятиме виконанню взятих нашою державою міжнародних зобов’язань по імплементації міжнародного гуманітарного права до національного кримінального законодавства.

2. Засоби імплементації міжнародного гуманітарного права

а) превентивні заходи

На початку треба наголосити, що міжнародне гуманітарне право треба імплементувати передусім ще в мирний час, а його імплементація під час війни взагалі не викликає сумнівів. Це положення можна знайти в різних статтях, в яких ідеться про імплементацію та розповсюдження міжнародне гуманітарне право на національному рівні.

Розповсюдження знань про міжнародне гуманітарне право має відбуватись ще в мирний час. Кожній людині треба бути готовою до війни, тобто знання з міжнародного гуманітарного права треба поширювати до виникнення конфлікту.

Тобто, більшість правових заходів з імплементації повинна бути вжита в мирний час, це особливо стосується ухвалення національних законів, декретів та положень, тобто роботи, яку навряд чи можна буде ефективно виконувати під час війни.

Те саме стосується і деяких технічних та адміністративних заходів, таких, наприклад, як створення національних інформаційних бюро. Отже, такі рішення треба приймати ще в мирний час, так само як і здійснювати всі підготовчі заходи, якщо відповідні держави хочуть бути готовими до війни та уникнути хаосу в день прикрих та драматичних подій.

Pacta sunt servanda: дотримання відповідними державами Закону є найкращою гарантією, що міжнародне гуманітарне право буде імплементованим і дотриманим.

Це положення є невід’ємною частиною кожної міжнародної угоди. Кожна держава, яка стає членом міжнародної угоди, автоматично зобов’язана відповідати всім положенням цієї угоди, їх виконувати та забезпечувати їх дотримання.

Pacta sunt servanda стає одним з основних універсальних принципів міжнародного права ще до отримання формального визнання в статті 26 Віденьської конвенції з прав угод від 23 березня 1969 р., де говориться: “Кожна введена в дію угода повинна відповідно виконуватись її учасниками”. [69]

Коли держава стає учасником Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них, вона повинна забезпечити дотримання їх положень і це повинно починатися з доведення цих положень до населення. Отже, першочерговим завданням держав-учасниць Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них є розповсюдження знань про міжнародне гуманітарне право.

Зобов’язання держав розповсюджувати положення МГП є очевидним для кожного. Адже в чотирьох Женевських конвенціях та Додатковому протоколі І ми знаходимо ідентичні статті (стаття 47, 48, 127, 144, 83\1), в яких говориться, що Високі Договірні Сторони зобов’язуються:

“як у мирний, так і у воєнний час якнайширше розповсюджувати текст цієї Конвенції в своїх країнах, і, зокрема включити його вивчення в навчальні програми військової та, якщо це можливо, цивільної освіти з тим, щоб з її принципами було ознайомлено все населення в цілому, зокрема, збройні сили, санітарний персонал та священиків”.

Очевидно, що це зобов’язання загального розповсюдження є основним. Треба зазначити, що такі зобов’язання щодо МГП мають не лише країни-учасниці угод з МГП, а і кожна людина, яка належить до конфліктуючої сторони. Тобто кожна людина має бути підготовленою діяти згідно з положеннями МГП у відповідних випадках.

Дуже просто зобов’язати держави якнайбільше розповсюджувати Женевські конвенції та Протоколи до них, але на практиці часто це є неможливим через те, що групи для розповсюдження не мають доступу до документів, оскільки останні просто не перекладені відповідною мовою.

На жаль, офіційні версії Женевських конвенцій існують тільки англійською та французькою мовами, з додатковими офіційними перекладами російською та іспанською мовами, які були зроблені Швейцарією (країною-депозитарієм). Офіційні версії Додаткових протоколів І та ІІ наявні арабською, китайською, англійською, французькою, російською та іспанською мовами.

Тобто, відповідно до обов’язку розповсюджувати міжнародне гуманітарне право на національному рівні, першим практичним кроком держави має бути здійснення перекладу Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них національною мовою, розповсюдження угод серед населення і з метою їх доведення до кожної людини. Держави мають зробити цей крок якнайшвидше в мирний час.

Існує також технічне питання пріоритетності положень внутрішнього законодавства та міжнародного права, що реалізується в угодах, які підписують та ратифікують держави. Це питання скоріше конституційне.

Якщо є розбіжності між національними нормами, які закладені в Конституції, чи в інших законах, правових положеннях та декретах, з одного боку, та міжнародними нормами, закладеними в Женевських конвенціях та Додаткових протоколах до них після їх підписання та ухвалення державою, з іншого – які норми мають пріоритет у внутрішній правовій системі?

Відповідь буде однозначною – міжнародне право. Положення міжнародного гуманітарного права, які реалізуються в угодах, підписаних та ратифікованих державою, мають пріоритет над національними нормами.

Тобто національне законодавство мусить чітко визначити принцип пріоритетності міжнародного права (в нашому випадку – міжнародного гуманітарного права) через Конституцію чи законодавство, впроваджуючи принципи міжнародного права у внутрішнє законодавство. Це знайшло своє відображення у Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 року. В статті 9 Конституції України записано: “Чинні міжнародні угоди, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства”.

Також необхідно наголосити на принципі безумовного дотримання положень міжнародного права судами, особливо у випадках розбіжностей з положеннями внутрішнього законодавства.

На жаль, навіть цього недостатньо для повної імплементації міжнародного гуманітарного права на національному рівні. Навіть якщо Конституція підтверджує пріоритетність МГП над внутрішнім правом, якщо правова система використовує положення МГП, що станеться, коли певна особа тяжко порушила Конвенції, але внутрішній кримінальний кодекс не кваліфікує її дії як порушення? Відповідно до принципу ”nullum crimen, nulla poena sine legge” винуватця не буде покарано в цій країні.

Ми вже говорили про зобов’язання держав розповсюджувати міжнародне гуманітарне право. Держави також зобов’язані забезпечувати певні категорії осіб спеціальними інструкціями, оскільки ці особи несуть відповідальність за пряму імплементацію положень МГП.

Це особи, які належать до органів державної влади, відповідальних за застосування МГП; військові командири; особи з так званого кола кваліфікованого персоналу; юридичні радники збройних сил.

Існують певні категорії цивільних, військових чи поліцейських органів влади, які під час війни чи окупації, що може бути її наслідком, несуть відповідність за осіб, котрі підлягають захисту. Ці особи відповідно до третьої та четвертої Женевських конвенцій та Додаткового протоколу І (статті 127\2, 144\2, 83\2) ”повинні опрацювати текст Конвенції та отримати спеціальну підготовку стосовно її положень”.

Ці особи мусять мати спеціальні інструкції для повного ознайомлення з текстами угод з МГП та з усіма положеннями, які стосуються їхньої діяльності стосовно осіб, які підлягають захисту.

Військові командири (стаття 87 ДП І) зобов’язані контролювати дотримання міжнародного гуманітарного права, а також повинні доповідати відповідним органам влади про його порушення.

Військові командири мусять пройти спеціальну підготовку для виконання вищевказаних завдань. Така підготовка проводиться в мирний час.

Отримавши спеціальну підготовку, військові командири мають забезпечити знання зобов’язань щодо Конвенцій та Додаткового протоколу І (див. статтю 87\2 ДП І) підлеглими. Це положення дуже є важливим, тому що військові командири нестимуть відповідальність за порушення їхніми підлеглими закону через необізнаність з ним або незнання своїх обов’язків.

Додатковий протокол І (стаття 6\1) вимагає від Договірних сторін підготовки так званого кваліфікованого персоналу для поліпшення впровадження Додаткового протоколуІ.

Насамперед треба наголосити, що наймання та підготовка кваліфікованого персоналу є складовою заходів з імплементації, яких повинна вжити держава з введенням в дію на її території Протоколу І, тобто ще в мирний час.

Роль кваліфікованого персоналу полягає в полегшенні запровадження міжнародного гуманітарного права під час воєнних конфліктів, але він може бути корисним і в мирний час, беручи участь в розповсюдженні чи надаючи допомогу органам влади щодо підготовки та запровадження національних заходів для імплементації міжнародного гуманітарного права.

Додатковий протокол І вимагає в статті 82 від договірних сторін, щоб “вони завжди забезпечували наявність юридичних радників, коли це потрібно для консультування військових командирів на відповідному рівні з питань імплементації Конвенцій та цього протоколу та інструктування збройних сил щодо цих проблем”.

Ще раз наголошую, що дуже важливо, щоб ці радники призначалися ще в мирний час та були проінструктовані якнайшвидше з метою їх повного ознайомлення з усіма положеннями МГП у випадку збройного конфлікту.

Завдання юридичних радників полягає в консультуванні військових командирів щодо законів, які запроваджуються під час збройних конфліктів та в наданні відповідних інструкцій щодо цих законів. Вони повинні впевнитись, що всі команди стосовно воєнних операцій, які плануються чи вже відбуваються, відповідають вимогам міжнародного гуманітарного права. Вони також повинні консультувати військових командирів щодо загальних та специфічних питань ведення бойових дій і нагадувати військовим командирам їхні гуманітарні обов’язки під час ведення бойових дій.

У мирний час юридичні радники відповідають насамперед за розповсюдження міжнародного гуманітарного права у військових школах та академіях, серед військових командирів та їх підлеглих, а також у військах (передувсім через військові навчання). Вони братимуть активну участь у підготовці керівників для можливих кризових ситуацій та контролюватимуть виконання наданих інструкцій.

З метою виконання своїх зобов’язань щодо імплементації і стосовно тих питань, на які вже вказувалося, держави-учасниці чотирьох Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них повинні ввести в дію нові закони та положення, змінивши та скасувавши інші закони і положення.

Такі зобов’язання мають превентивний характер, треба наголосити, що вони є першочерговими для держав, оскільки безпосередньо пов’язані з контролем над застосуванням міжнародного гуманітарного права та із санкціями за порушення такого права.

Ця робота організована в Міністерстві оборони України з огляду на міжнародні зобов’язання держави щодо виконання ратифікованих Женевських конвенцій про захист жертв війни і Додаткових протоколів до них, міжнародних договорів, зокрема підписаного Президентом України 3 грудня 1994 року Кодексу поведінки, що стосується воєнно-політичних аспектів безпеки. Відповідно до ст. 29 зазначеного Кодексу поведінки держави-учасниці зобов’язались розповсюджувати у своїх країнах документи з міжнародного гуманітарного права, відображати свої зобов’язання в цій галузі у військових програмах і правилах.

Необхідність проведення такої роботи випливає також з Воєнної доктрини України в розділі 1.2 цього важливого документа чітко сказано, що держава її Збройні сили в разі виникнення війни суворо дотримуватимуть своїх зобов’язань, передбачених угодами про захист жертв збройних конфліктів.

16 лютого 1990 року, тобто аж через 16 років після ратифікації Президією Верховної Ради СРСР Женевських конвенцій про захист жертв війни, було видано наказ Міністра оборони СРСР № 75, яким оголошувались чотири Женевські конвенції 1949 р. та два Додаткові протоколи до них. Наказом затверджувалось відповідне положення по застосуванню норм міжнародного гуманітарного права в Збройних Силах. Наказ доводився до окремого батальйону разом з текстами Конвенцій і Протоколів.

В 1993 році наказом Міністра оборони України № 136 “Про правову підготовку в Збройних Силах України” цей наказ військового відомства колишнього СРСР був включений у перелік нормативних, обов’язкових для вивчення командним складом Збройних Сил України.

У 1994 р. у Збройних Силах розпочата робота, спрямована на організацію вивчення різними категоріями військовослужбовців основних положень міжнародного гуманітарного права, яке являє собою сукупність міжнародно-правових норм, спрямованих на обмеження методів і засобів збройної боротьби, визначення статусу жертв війни, відповідальності держав та осіб за порушення права війни.

Зокрема, підготовлено та надіслано до військ посібник для військовослужбовців строкової служби. Кодекс поведінки учасників бойових дій; у 1996-1997 роках відпрацьовано та видано порадники для командного складу Збройних Сил України “Право війни”, “Право війни. Вибрані питання”, які найближчим часом будуть надіслані до військ.

Вживаються інші заходи щодо поширення знань про міжнародне гуманітарне право, необхідність яких випливає з міжнародних зобов’язань держави щодо виконання ратифікованих Україною в 1954 році Женевських конвенцій про захист жертв війни та Додаткових протоколів до них в 1990році, інших міжнародних договорів, а також Воєнної доктрини України. З метою ефективної організації навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права начальником Генерального штабу Збройних Сил України 11.03.97р.виданий наказ № 30 “Про організацію навчання військовослужбовців Збройних Сил України основним положенням міжнародного гуманітарного права”. Це сприяло поширенню норм МГП серед всіх військовослужбовців Збройних Сил.

б) заходи контролю.

Найпершим і основним обов’язком держав-учасниць Женевських конвенцій та Додаткових протоколів до них є забезпечення достатнього та постійного нагляду за дотриманням права вже в мирний час і під час війни.

На жаль, якщо договірні сторони роблять усе можливе (а це не завжди так!) для контролю за відповідністю угод з МГП, окремі випадки порушень не можуть бути своєчасно виявлені, якою б ефективною не була система контролю.

В подібній ситуації сторони, які поставили свій підпис, мають негайно припинити виявлені порушення. Цей обов’язок вже закладено в положення щодо забезпечення дотримання Конвенцій та протоколів в загальній статті 1, а також повторено в статтях 49\3-50\3-129\3-146\3-85\1 чотирьох Женевських конвенцій та Додаткового протоколу І.

Військові командири також зобов’язані, як ми вже бачили (див статтю 87 ДП І) запобігати та карати порушення угод своїми підлеглими. Вони повинні вживати дисциплінарних і карних заходів щодо підлеглих, які тільки намагались порушити угоди.

Тут важливо наголосити, що військові командири можуть бути переслідувані за порушення, вчинені їхніми підлеглими, а відтак вони самі зацікавлені викривати такі порушення і повідомляти про них.

Міжнародне право в традиційному розумінні - це міждержавне право. Тобто санкції за порушення такого права можуть вживатись у сфері міжнародних відносин та відповідно до правил, які керують такими відносинами. У цьому розумінні міжнародне гуманітарне право є винятком, оскільки воно передбачає особисту карну відповідальність як для представників держави, як і окремих осіб, винних у певних порушеннях.

Учасники Женевських конвенцій мають покласти край порушенням Конвенцій. Вони також повинні реагувати на окремі порушення, відомі як “тяжкі порушення”Конвенцій, що означає, іншими словами, “військові злочини”.

Коли сказати точніше, у випадку тяжких порушень Конвенцій дію принцип aut judicare aut dedere, що означає, право вибору судового переслідування винних у військових злочинах своїм судом чи судом іншої Високої Договірної Сторони (див. загальні статті 49, 50, 129, 146).[70]

Таким чином у зв’язку з порушеннями міжнародного гуманітарного права які набувають все більших масштабів зростає необхідність у виконанні державами своїх зобов’язань по забезпеченню дотримання цього права.

Читайте також:

1. А/. Фізичні особи як суб’єкти цивільного права.
2. Аксіологія права у структурі філософсько-правового знання. Соціальна цінність права.
3. Аналіз доцільності фінансових інвестицій у корпоративні права.
4. Б/. Принципи виборчого права.
5. Б/. Юридичні особи як суб’єкти цивільного права.
6. Види норм права.
7. Визначення поняття права. Значення загального поняття права. Різні підходи до визначення поняття права.
8. Виникнення загальної теорії держави і права.
9. Виникнення і розвиток мусульманського права.
10. Відмінність міжнародного гуманітарного права від права держав на ведення війни (збройного конфлікту) та від права прав людини
11. Внутрішнє законодавство як джерело міжнародного приватного права.
12. Вправа.

Переглядів: 1419