Попереднє інтерв’ю.

Вступ

ПЛАН-КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЇ

Проведення заняття

ПЛАН

№ п/п	Зміст	Час (хв.)

І	Вступна частина: перевірка наявності курсантів (студентів), їх готовності до заняття; оголошення теми лекційного заняття і питань; надання основної та додаткової літератури за темою; визначення навчальної та виховної мети заняття; визначення актуальності теми, її логічного зв’язку з іншими темами і практичною діяльністю;	до 10
ІІ	Основна частина: 1. Динаміка зміни уявлень про технічну процедуру та в теорії терапевтичного процесу. Висновки до 1-го питання 2. Компоненти класичної психоаналітичної техніки. Висновки до 2-го питання.
ІІІ	Підсумкова частина заняття 1) висновки до лекції; 2) відповіді на запитання; 3) оцінювання ефективності навчального заняття, активності курсантів (студентів) і виставлення оцінок; 4) постановка завдань на самостійну роботу та наступне заняття.	до 10

І питання: Динаміка зміни уявлень про технічну процедуру та в теорії терапевтичного процесу.

За А. А. Осиповою психоаналіз полягає в пошуку прихованих хворобливих вогнищ в просторі підсвідомого і психологічна допомога людині в усвідомленні і переоцінці переживань, які її тривожать.

Фраза доволі розпливчаста, яка не дуже добре розкриває суть психоаналізу. Один зі способів з’ясувати, що складає суть психоаналітичної процедури та терапії, це звернутися до її історичного розвитку і прослідкувати основні етапи зміни психологічних процедур та процесів лікування.

Техніка психоаналізу склалася не одномоментно. Вона поступово еволюціонувала. Фрейд був проникливим клініцистом. Володіючи даром уяви та теоретичного осмислення, він будував гіпотези, але коли щось виявлялось неправильним, тобто не підтверджувалось на практиці, у нього вистачало скромності змінити як техніку так і теорію.

Спочатку Фрейд впродовж 20 місяців, починаючи з лютого 1886 р., застосовував всі загальноприйняті методи того часу: електростимуляцію, водолікування, масаж, тощо. Незадоволений результатами, він почав практикувати гіпноз, намагаючись пригнітити симптоми пацієнта.

Хоча він знав про випадок Анни О. Від Брейєра, вперше він застосував гіпноз з метою катарсиса у випадку Емми фон Н. (1889). Його підхід полягав у тому, що він гіпнотизував пацієнтку і наказував їй розповісти про походження кожного з її симптомів. Він наполегливо допитувався коли відбувалися ці події. Спочатку це лякало її, викликало блювання, тощо, а потім пацієнтка відповідала серією спогадів. Вкінці Фрейд навіював пацієнтці, що вона забула ці спогади.

У 1882 р. Фрейд усвідомив, що він не найкращий гіпнотизер і став перед вибором чи відмовитись від катактичного лікування чи спробувати досягнути цього без сомнамбулічного стану. Пояснюючи свій підхід, він нагадав, що Бренхейм продемонстрував, що пацієнтів можна спонукати до просто за допомогою навіювання. Тому Фрейд прийшов до висновку, що пацієнти знають все, що відіграє для них патогенну роль і проблема лише в тому, щоб змусити їх пригадати це. Він наказував пацієнтам лягти, заплющити очі і сконцентруватись. Він натискав на чоло і наполегливо говорив, що спогади мусять з’явитися.

У 1896 р. Фрейд відмовився від гіпнозу зовсім. У тому ж році він остаточно закінчив „Тлумачення собачень”, яка була опублікована в 1900 р. із його здатністю розуміти структуру і значення собачень, зросла і можливість його інтерпретацій символів. Як наслідок, Фрейд отримав можливість інтерпретувати спонтанно продукований матеріал, щоб досягнути витіснених спогадів. Впевнено очищаючи процедуру від гіпнозу, навіювання і допитувань, він все більше наближався до методу вільних соціалій. Перші натяки його з’явились вже у 1889 р. Коли Фрейд наполегливо допитував Елізабет фон Р., вона дорікнула йому за те, що він перериває хід її думок. Фрейд скромно дослухався до її закиду і метод вільних асоціацій зробив великий крок вперед.

Фрейд стверджував, що метод вільних асоціацій абсолютно достатній замінник гіпнозу та навіювання, який дозволяє мимовільним думкам проявитися в терапевтичній ситуації. От опис цього методу, запропонований самим Фрейдом: „Не чинячи будь-якого тиску, аналітик пропонує пацієнту зручно вмоститися на софі, тоді як сам сидить на кріслі за ним, поза полем його зору. Він навіть не просить його заплющити очі і уникає будь-яким чином доторкатися до пацієнта. Сеанс таким чином проходить як звичайна бесіда між двома людьми, які в рівній мірі не сплять, але один із них утримується від будь-яких м’язових зусиль і від спрямування розумової діяльності. Для осягнення ідей і асоціацій пацієнта, аналітик просить пацієнта „дозволити собі ввійти” в такий стан, ніби вони розмовляють безцільно, незв’язно, навмання”. Процедура вільної асоціація стала відомою як фундаментальне чи основне правило психоаналізу.

Метод вільних асоціацій залишається і донині одним з методів комунікації в ході психоаналітичної корекції. Інтерпретація же залишається основним, найважливішим інструментом психоаналітика. Ці дві техніки процедури, надають психоаналітичній корекції визначальну відмінність.

Робота „Про істерію” може вважатися початком психоаналізу. В ній очевидно, як Фрейд боровся за визначення того, що складає суть терапевтичного процесу. Ті із явищ, котрі Фрейд описував раніше, стали основою психоаналітичної теорії.

У попередніх повідомленнях (1893) Брейєр і Фрейд (1893-1895) стверджували що „кожен окремий симптом одразу ж і надовго зникає, коли ми викриваємо спогади про події, котрими цей симптом був спровокований і у збудженні відповідного супроводжуючого афекту. І коли пацієнт описує ту подію як можна динамічніше і переводить афекти у слова”. Вони вважали, що тільки шляхом від реагування пацієнт може досягнути повного звільнення („катартистичного ефекту”) від істеричного симптому. Ці переживання, стверджували вони, відсутні в пам’яті пацієнта за звичайних умов.

Патогенні думки зберігалися настільки „свіжими” афективно зарядженими тому, що вони не були включеними в нормальний процес розрядки через обмовлення та обговорення з іншими. Вони мали справу з „задушеними” афектами. Розрядка „задушених” афектів позбавила би патогенних спогадів їх афективної сили і тому симптоми могли б зникнути.

У цей момент історії психоаналізу процеси відреагування і розрядки розглядалися як терапевтичні процеси, причому з акцентом на відреагуванні.

Початком катарсистичної терапії був випадок Анни О., яку Брейєр лікував у 1882 р. У неї були спонтанні гіпнотичні транси, під час яких вона переживала знов і знов минулі травматичні події. Коли вона виходила з сомнамбулічного стану, то почувала полегшення. Сама вона називала це „лікуванням розмовою”.

Поступово у Фрейда склалося уявлення про ту силу в пацієнті, котра протистоїть лікуванню. Остаточно воно викристалізувалося у випадку з Елізабет фон Р., котру він не зумів загіпнотизувати і котра відмовилася повідомити деякі свої думки. Він прийшов до висновку, що ця сила, котра противиться лікуванню, є тією ж силою, котра охороняє патогенні думки. Її мета – захист. „Незнання істеричного пацієнта є насправді небажанням знати”. Завдання терапевта, за Фрейдом, подолати цей спротив, що він і робив, наполягаючи, підштовхуючи, допитуючись, натискаючи на чоло, тощо.

Крім того Фрейд помічав, що особистий вплив лікаря також може бути надзвичайно значимим і пропонував терапевту діяти як просвітитель, вчитель, духівник. Поряд з цим, він усвідомив, що за певних обставин, відношення пацієнта до лікаря може „зіпсуватись” – фактор, який перетворить стосунки лікар–пацієнт у найгіршу перепону на шляху аналізу. Таке, на його думку, могло виникнути у тих випадках, коли пацієнт почуває зневагу, коли пацієнт стає сексуально залежним чи коли пацієнт переносить на особу лікаря такі, що викликають страх чи невротизацію, думки зі змісту аналізу.

При роботі з такими явищами необхідно вивести все це на свідомий рівень і повернутися назад, до того моменту, коли це явище виникло. Після цього необхідно переконати пацієнта спілкуватися, не дивлячись на ці почуття.

Так Фрейд виявив явища спротиву і переносу, хоча вони все ще розглядалися ним як перепони у роботі. Основною метою все ще залишалося досягнути афективного від реагування і поновити травматичні спогади.

У роботі „Про істерію” Фрейд вже усвідомлював, що ця форма терапії симптоматична, а не казуальна. У випадку Дори, який він опублікував у 1905 р. (хоча написаний у 1901 р.), Фрейд констатував, що психоаналітична техніка повністю еволюціонувала. Тепер він пропонував пацієнту самому підібрати матеріал для сеансу, а сам починав роботу з підсвідомими думками пацієнта, котрі можна було розшифрувати з цього матеріалу. Фрейд усвідомив, що робота у вигляді однієї єдиної операції не мала сенсу, бо невротичні симптоми мають не одну, а декілька причин. Він вказував, що перехід від гіпнозу і навіювання до методу вільних асоціацій дали можливість отримувати додаткові дані. Гіпноз і навіювання маскували спротив і заважали виявити психологічні сили, які викликали приховування спогадів. Шляхом уникнення спогадів можна отримати лише неповну інформацію і досягнути тимчасового успіху. Терапевтична задача полягає в подоланні спротиву, тоді прогалини в пам’яті будуть заповнені.

Тут ми бачимо зсув у теорії психотерапевтичного процесу від домінуючої важливості від реагування до подолання амнезії. При цьому не заперечується, що катарсис має позитивне значення. Він знижує афективну напруженість, що полегшує подальшу роботу. Вербалізація, що супроводжує розрядку емоцій і спонукань, допомагає усвідомити їх. Але катарсис більше не є кінцевою метою. Новий акцент тепер робиться на усуненні амнезії та відновленні пам’яті. Спротив став наріжним каменем психоаналізу. Аналітик використовує інтерпретацію для того ,щоб зламати спротив.

Крім того у випадку Дори (1905 р.) Фрейд вперше підкреслив вирішальну роль переносу. „Перенос, якому, як видавалося, випадало бути найбільшою перепоною в психоаналізі, стає його найсильнішим союзником, якщо щоразу його присутність наголошується і пояснюється пацієнту”.

„Боротьба між лікарем і пацієнтом, між інтелектом та інстинктивним життям, проявляється майже виключно в явищі переносу”. Контроль за явищем переносу пов’язаний для психоаналітика з великими труднощами, але такий контроль відіграє неоціненну роль, роблячи скриті і забуті еротичні спонуки безпосередніми і явними.

Фрейд застерігав проти „задоволення переносу” і стверджував, що психоаналітик має бути непроникним як дзеркало для пацієнта і має зберігати свою анонімність. Він використовує термін „невроз переносу” для позначення того, що під час психоаналізу пацієнт замінює свій звичайний невроз цим неврозом, втягуючи аналітика.

Фрейд відзначає, що перебудова Его стає можливою завдяки аналізу переносу. При інтерпретації неусвідомлене переходить у свідоме і збільшує Его завдяки підсвідомому.

Аналітик використовує вільні асоціації, аналіз собачень, помилок, переносу і спротиву, сподіваючись зробити неусвідомлене усвідомленим, повернути витіснені спогади. Але і це вже більше не єдина мета. Єдиною метою відтепер є збільшення сили Его по відношенню до Суперего та зовнішнього світу. Аналізований психологічний феномен в чіткий фокус. Значні деталі повинні бути розкопані, старанно відокремлені від сторонніх і проаналізовані.

Так як З. Фройд в першу чергу був клініцистом і «першопроходцем» у психокорекції, то у нього теорія йшла за технікою.

Теорія, з одного боку, пояснювала зміни у технічній процедурі, проте залежно від ефективності застосовуваних кроків змінювалася і сама. ЇХ вплив був взаємний ─ практика вдосконалювала теорію, теорія змінюала акценти, на які звертали увагу при визначенні мети психокорекції.

Спочатку З. Фройд, як і його сучасники, вважав, що лікувальну силу має саме відреагування витіснених емоцій. Пізніше акцент робився на подоланні амнезії як мети психокорекції. Далі стало зрозуміло, що тільки катарсису чи подолання амнезії не достатньо. Лікувальний ефект виникає тільки тоді, коли пацієнт описує ту подію як можна динамічніше і переводить афекти у слова”. З. Фройд виявив , що мова сновидінь є мовою символів, якою послуговується підсвідоме. Потім стало зрозуміло що тією ж мовою «промовляють» і помилки мовлення.

Далі З. Фройд стикнувся з явищем спротиву. Спочатку теорія висвітлювала спротив як перешкоду психоаналізу і його всяляко намагалися подолати чи обійти. Пізніше З. Фройд зрозумів, що спротив є хорошим інструментом по пошуку прихованих хворобливих вогнищ в просторі підсвідомого, адже «там де нічого не сховано, ніколи не виставляють охорони».

Ще пізніше З. Фройд усвідомив феномени переносу і контрпереносу (феномени трансферу). Ці феномени спочатку теж видалися йому перешкодою у психокорекції, тому що часто викликали припинення психокорекції клієнтом. Так у фокус теорії потрапив психоаналітичний альянс та його значення в процедурі психоаналізу. Пізніше стало зрозуміло. Що через реакцію переноу, шляхом формування неврозу переносу також можна вийти на приховані хворобливі вогнища в просторі підсвідомого.

І останніми інноваціями у теорії, а відтак і у практиці психоаналізу, стали відхід від пошуку прихованих вогнищ, а переконання, що підсвідоме само відкриватиме ті проблематичні зони, які клієнт на цей момент готовий асимілювати без проблем, достатньо тільки проводити психоаналіз доволі довго і регулярно, та акцент на підсиленні функції Его як основній меті психоаналізу.

Висновки до 1-го питання

Отже: Техніка психоаналізу склалася не одномоментно. Вона поступово еволюціонувала. Змінювалася як сама процедура проведення психокорекції так і теорія, яка її пояснювала. Так як З. Фройд в першу чергу був клініцистом і «першопроходцем» у психокорекції, то у нього теорія йшла за технікою. Динаміка зміни технічної процедури відбувалася від всіх загальноприйнятих методів того часу, таких як електростимуляція, водолікування, масаж, тощо, через гіпноз, до методу вільного аналізування, аналізу сновидінь, реакцій переносу та помилок.

ІІ питання: Компоненти класичної психоаналітичної техніки.

Вільне асоціювання починається після попереднього інтерн’ю, в якому аналітик оцінює здатність пацієнта працювати в психоаналітичній процедурі. Частина цієї роботи пов’язана з визначенням здатності Его пацієнта відновлювати сили між регресивними функціями Его, які відкриваються при вільному асоціюванні і більш розвиненими функціями Его необхідними для розуміння аналітичних вторгнень. Адже для психоаналізу характерним є те, що вільне асоціювання переривається аналізом ,пацієнта можуть попросити засоціювати при переказі собачень чи іншого переживання. Його можуть попросити розповісти сновидіння чи інші події повсякденного життя, коли психоаналітик бачить, що асоціювання порушене спротивмо, який має бути визнаний пацієнтом і проаналізований. Все це потребує як певних навичок, так і певного рівня і лабільності, і стійкості психіки, здатності підтримувати своєрідний баланс між цими властивостями психіки.

Екстраординарна ситуація.

Інколи пацієнт не може зупинити вільне асоціювання через те, що функції Его порушені. Інколи внаслідок попереднього інтерв’ю не вдається визначитися із силою пластичності Его і виникає виключна ситуація, коли мислення Его порушується незворотньо. Тоді пацієнту необхідно надавати екстрену допомогу для відновлення логічного мислення Его. Психоаналітик в цьому випадку може вдатися до гіпнозу, навіювання, директивних вказівок для того, щоб вирівняти ситуацію.

Проте, такі заходи потребують дуже високого рівня кваліфікації психоаналітика і не завжди бувають ефективними. Пацієнт може як кажуть психіатри «зірватися у психоз». Тому для запобігання подібних ускладнень проводять попереднє інтерв’ю з метою встановлення небезпеки екстраординарних ситуацій. Якщо виникає підозра про імовірність екстраординарної ситуації у конкретного пацієнта, то метод психоаналізу вважається таким, що для нього не підходить.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Динаміка інтеграції архітипічного матеріалу.	\|	Вільне асоціювання

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.023 сек.