• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Тема 1.Феномен української культури. Джерельна база та методологічні

засади її вивчення

План

1. Предмет, мета, завдання та структура курсу «Історія української культури».

2. Культура : визначення поняття, види й форми.

3. Джерела та методи дослідження історії української культури.

Культура – духовний і суспільний феномен, її сутність та філософський зміст. Взаємодія світової й національної культури, їх особливості та відмінності. Поняття “українська національна культура” як певний тип культури, що відображає систему наукових, філософських, релігійних, естетичних і морально-етичних поглядів, переконань, витворених українським народом упродовж історії. Українська культура в контексті європейської та світової культури.

Предмет історії української культура, головні етапи на шляху її розвитку. Джерельна база й методологічні засади вивчення історії української культури.

Феномен української культури як самобутнє духовне утворення. Історичні та духовні складники української культурної самобутності. Мова і ментальність народу, релігійні вірування, звичаї й обряди, побут – вагомі елементи української духовної культури.

Основні поняття і терміни теми :культура, цивілізація, субкультура, контркультура, масова культура, елітарна культура, світова культура, національна культура, артефакт.

1.На сьогоднішній день осмислення процесів розвитку культури є одним із основних завдань гуманітаристики. Це пов’язано з тим, що в кінці ХХ ст. проблеми розвитку культури стали проблемами збереження самої людини. На думку дослідників, саме людина є найбільшою небезпекою для людства.

У ситуації культурного розмаїття, коли в межах однієї державної території зазвичай історично співіснують різні етноси, підвищується інтерес до національних особливостей культури. Мабуть, не буде перебільшенням стверджувати, що сьогодні культурна самобутність власного народу оцінюється нами не нижче, ніж його військова могутність. (етнокультурна ідентичність мешканців Донбасу)

Предметом курсу є культурний процес і культурне буття українського народу в контексті культурологічної думки.

Метоюнавчальної дисципліни «Історія української культури» є вивчення основних періодів розвитку української культури, проблеми етногенезу та культурогенезу українського народу, аналіз історичної специфіки української національної культурної традиції, що постає невід’ємною умовою формування ціннісних орієнтирів та гуманізації сучасного українського соціокультурного простору.

Завданнякурсу полягає у тому, щоб ознайомити студентів із основами сучасних підходів до історії національної культури, особливостями історичного розвитку української культури, виявити її зв’язок із соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами і процесами, навчити студентів вільно оперувати сучасними концептами історичної культурології та широким фактологічним матеріалом.

Історія української культури робить наголос на діяльності окремих особистостей – митців, учених, педагогів, духовних пасторів тощо, які, власне, й створюють духовні цінності, а також наслідки їх творчої праці – художні твори, наукові праці тощо.

2. Сфера вживання поняття культура надзвичайно різноманітна, наприклад, культура поведінки, культура побуту, фізична культура, політична культура, культура мови, художня культура тощо.

Слово «культура» в буквальному перекладі з латинського означає : обробка, опрацювання, обробіток, догляд, удосконалення. У Давньому Римі воно спочатку вживалося у значенні уміння обробляти землю. Уперше це слово вжив у поетичному трактаті «Землероство» римський письменник Марк Порцій Катон (234–149 до н.е.), позначивши ним процес впливу людини на природу з метою її зміни. Автор помітив, що своєю працею хлібороб вносить у світ природи людський початок. Вирощуючи рослини, в які вкладені не тільки праця, а й знання, він змінює, «культивує» їх.

Стосовно духовного життя цей термін вжив римський філософ і оратор Цицерон. У 45 р. до н. е. в одному із своїх листів він називає філософію культурою душі, тобто мистецтвом плекання розуму, вдосконалення своїх розумових здібностей. Цицерон вважав, що за допомогою філософії можна «обробляти» розум людини і розвивати в ньому якості, гідні громадянина.

В епоху середньовіччя це поняття пов’язувалося зі словом «культ», тобто поклоніння Богу. Лише у XVIII ст. в епоху Просвітництва воно набуло широкого значення і стало позначати всю повноту людської діяльності (причому і як процес, і як результат цієї діяльності) і як специфічну, притаманну тільки людині, ознаку, яка і виокремлює людину від решти живих істот. Саме культура робить людину людиною: люди відрізняються лише рівнем культури – некультурних людей не існує.

Увага до культури як самостійного явища була викликана в ХІХ ст. – столітті бурхливого розвитку природничих наук, машинного виробництва, соціального переосмислення буття. Нині існує понад 500 визначень культури.

Певну ясність у розуміння поняття «культура» внесла Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 року. Вона прийняла декларацію, в якій культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

Прийняти таке розуміння культури спонукає не тільки авторитет ЮНЕСКО. Книги та лекційні курси з історії культури являють собою по суті історію окремих мистецтв, літератури, освіти тощо. Але у загальному слововжитку термін «культура» означає щось значно більше, ніж сукупність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва. Ми розрізняємо живопис і культуру живопису, тобто культуру творення предметів живопису та культуру їх сприйняття, розуміння, вживання у повсякденному житті. Ми розрізняємо побут і культуру побуту. Ми розрізняємо музику як сукупність творів різних жанрів і музичну культуру цього суспільства, тобто здатність творити і сприймати музику.

Але для того, щоб засвоїти і навчитися створювати певний комплекс явищ культури, треба мати не тільки систему умінь і навичок, а й систему цінностей. На жаль, ми не тільки погано знаємо все те, що було створено нашим народом впродовж його історії. Ми часто не розуміємо, що саме ці культурні набутки означали для людей в ті минулі часи і, отже, як їх нам читати і сприймати сьогодні.

Запропонований посібник з історії української культури являє собою спробу саме такого викладу. Тут містяться і загальнонеобхідні факти з історії культури України. Але суть викладу — в спробі подати фундаментальні культурні цінності різних епох як цілісні системи. Тоді і наступність епох може виглядати як поступовий розвиток зі своїми втратами і набутками.

Проте такий підхід має свої труднощі.

Поставимо, наприклад, таке запитання: чи належить творчість Бетховена до сучасної української національної культури? Відповідь залежить від того, як ми розуміємо вираз «національна культура». З одного боку, неможливо уявити не лише українського професійного музиканта, а й просто культурну людину, в /4/ пам’яті якої час від часу не звучали б музичні фрази з творів великого німецького композитора. Проте чи дає це підстави змішувати в кожній культурі своє і запозичене? Можна сформулювати характеристики власне української музичної культури і віднести до національної традиції тільки ті твори, яким ці характеристики властиві.

Але в такому разі можна навести каверзніший приклад: чи належить до української культури Біблія?

Заперечуючи належність Біблії до нашої національної культури, ми ризикуємо вилучити з неї всі ікони і храми, всю систему свят і обрядів, без яких немислима культура побуту нашого народу впродовж віків. Звичайно, народна свідомість прийняла християнство з його віровченням і обрядовістю далеко не у повній відповідності до канонічної книжно-церковної норми. Та неможливо відокремити в культурному фонді нації «власне українське» від «набутого християнського».

Будемо розглядати в цілості все те, що входить до культурного фонду українського народу, по можливості як систему, і будемо пам’ятати, що різні люди, соціально-культурні верстви, політичні течії завжди вибирали собі з цього фонду не все набуте, а лише те, що хотіли і на що були здатні.

І, нарешті, ще одна складність, мабуть, найбільш серйозна: що вважати нацією? З якого часу можна говорити про українців як націю, а, отже, який період і який культурний комплекс належать до української національної культурної традиції?

Одразу слід відкинути відповідь, що здається найпростішою: спиратися на українську мову як необхідну ознаку української культури. По-перше, не вся культура втілюється в мові. По-друге, навіть такі сфери культури, як література, далеко не завжди спираються на національну мову. Нарешті, мова змінюється, і було б помилкою вилучати з історії української культури якийсь період тільки тому, що мова тих наших предків відрізнялася від сучасної.

Національна чи етнічна організація є однією з структур, що нагромаджують досвід і передають його новим поколінням. Як класифікувати етнічні спільноти, як відділити нації європейського типу від інших видів етнічної спільності — це проблема соціології та філософії історії. Для курсу історії культури достатньо констатувати, що певна спільність — може, не така згуртована, може, надто крихка, але спільність — існувала, в її рамках жила культура.

Духовна культура українського суспільства розглядається у взаємозв’язку з політичною та господарською. Увесь комплекс проблем розвитку української культури висвітлюється у зв’язку з світовим культурним процесом.

Прийнято вважати, що перше визначення поняття «культура» належить Е. Б. Тейлору (англійський історик культури, 1832–1917), яке він подав у своїй фундаментальній праці «Первісна культура». Визначення Б. Тейлора на сьогодні вважається класичним.

«Культура – комплекс, що включає знання, вірування, мистецтво, мораль, закони, звичаї, а також інші здібності та навики, засвоєні людиною як членом суспільства».

У сучасних європейських мовах слово «культура» вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом «культура» користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. У цьому значенні поняття «культура» збігається з поняттям «цивілізація». По-третє, під «культурою» розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово «культура» вживається як абстрактна, узагальнювальна назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо. Культуру можна визначити як світ свідомого буття людини, створеного людьми в процесі взаємодії з природою та між собою. Вона проявляється в матеріальних, духовних, соціальних продуктах, що покладені в основу суспільного, колективного й індивідуального життя.

Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною «другу природу». По-друге, культура як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. По-третє, культура – це міра людського в людині та суспільстві, що є чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

На основі різновидів людської діяльності вчені виділяють в культурі матеріальну, духовну і соціальну (політичну) сфери.

Матеріальна культура включає фізичні об’єкти, створені руками людини (артефакти). Матеріальна культура – це також культура праці і матеріального виробництва, культура і охорона навколишнього середовища, культура топосу (місце проживання), культура ставлення до власного тіла, фізична культура.

Духовна культура – це результат пізнавальної та інтелектуальної, духовної діяльності людини. Духовну культуру утворюють норми, правила, еталони, моделі і норми поведінки, закони, цінності, ритуали, символи, міфи, знання, звичаї, мова. До духовної культури теж належать відповідні установи, організації і заклади, як от: наукові інститути, вузи, школи, театри, музеї, концертні зали тощо, які забезпечують функціонування духовної культури.

Водночас необхідно вказати на умовність поділу культури на матеріальну й духовну, бо всі без винятку її прояви містять у собі матеріальне і духовне начало.

Соціальна культура фокусує світ людських стосунків. Це культура спілкування, сімейних стосунків, правова культура та ін. Різновидами соціальної культури є також етнічна, національна, елітарна, масова культури, тощо.

Крім типів, виділяють також культурні форми – це форми, в яких існує, зберігається і розвивається інформаційно-знаковий зміст життя суспільства. Вони є засобами та умовами необхідними для задоволення і розвитку людських потреб. У них вирішується завдання збереження, відтворення і примноження соціальної інформації. До найбільших культурних форм у світовому масштабі відносять:

1. Національні культури – є синтезом цінностей створених різними соціальними групами людей і класами певного суспільства. Основними її ознаками є спільна мова, домінуюча релігія, традиції, звичаї, що передаються з покоління в покоління.

2. Регіональні культури – характерні для цілих регіонів, наприклад, форми релігії, філософії, мистецтва.

3. Цивілізації(від лат. сivilis – громадянський, державний) – ступінь розвитку матеріальної і духовної культури.

У межах цих великих культурних форм існують менші форми:

а) субкультура – це культура певної соціальної групи, яка включає стійкі норми, ритуали, особливості мови, зовнішнього вигляду тощо; може бути молодіжна, професійна, кримінальна, релігійна (наприклад, рокери, байкери, армійська, бандитська).

У сучасному світі розрізняють такі субкультури:

– регіональні (зумовлені певними відмінностями між окремими регіонами країни);

– професійні (зумовлені наявністю в суспільстві різних за соціальним статусом груп, що визначає їх соціальні ролі):

– релігійні (що створюються у випадку, якщо релігійні норми стають основним елементом культури);

– вікові (пов’язані з різними системами цінностей у представників різних поколінь).

б) контркультура– субкультура, що містить у собі соціокультурні цінності та настанови, які суперечать фундаментальним принципам домінуючого культури. Наприклад, нацистські угрупування, тоталітарні секти та ін.;

в) масова культура – це сукупність явищ культури ХХ–ХХІ ст., характерних для економіки (виробництво масових товарів), дозвілля, спілкування і сфери художньої культури, орієнтованих на посередній рівень розвитку масового споживача;

г) елітарна культура – створюється і використовується елітарною частиною суспільства (наприклад, світське мистецтво, салонна музика тощо); вона більш складна за змістом і важка для сприйняття непідготовленими людьми (кінофільми Фелліні, Тарковського, музика Шнітке);

д) народна культура – містить два види – популярну (поп-культура) і фольклорну;

є) сільська культура – культура сільського населення, що ґрунтується на традиціях, сталості відносин, певній замкненості;

ж)міська культура – культура великих адміністративних та індустріальних центрів.

Поняттям «культурний регіон» прийнято позначати своєрідну єдність етнічних і національних духовних характеристик, що проявляються у схожості традицій, стійкості генетичних і контактних культурних зв’язків, близькості релігійно-філософських та етико-естетичних світоглядних засад. Сьогодні виділяють такі культурні регіони: європейський (західноєвропейський-північно-американський), далекосхідний, індійський, арабо-мусульманський, тропічно-африканський, латиноамериканський. На формування своєрідності того чи іншого регіону впливали різні фактори, до найважливіших із яких відносять: природно-біологічний (адаптація людини до природних умов, її боротьба за виживання), географічний (ландшафт, клімат), етнічний (специфіка формування і взаємодії етносів та етнічних груп).

Читайте також:

1. VI . Екзаменаційні питання з історії української культури
2. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
3. Адміністративно-політичний устрій Української козацької держави середини XVII ст. Зміни в соціально-економічних відносинах
4. Артефакти культури. Знання, цінності і регулятиви як три основних види смислів культури.
5. АРХІВИ ТА АРХІВНА СПРАВА ДОБИ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ І ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ (1917-1920 РР.)
6. Аудіювання на уроках української мови
7. Боротьба Директорії за відродження УНР. Занепад Української державності.
8. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60- 80-х роках XVII ст.
9. Боротьба за возз’єднання Української держави, за незалежність у 60-80-х роках XVII ст.
10. Братства та їх роль в розвитку української культури.
11. В чому була провідна роль української шляхти як верхівки українського суспільства в політичному житті XIV-XVI ст.
12. В. І. Ленін про ставлення до Всеукраїнської вчительської спілки. (З виступу 3 грудня 1919 р.)

Переглядів: 3810