РОЛЬ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ОСНОВОПОЛОЖНИХ СВОБОД В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИХ ДОКУМЕНТІВ.

Більш ніж 60 років тому, 4 листопада 1950 року, текст Конвенції про захист прав людини і основних свобод було узгоджено і відкрито для підписання членами Ради Європи.

Україна, ставши членом Ради Європи 9 листопада 1995 року, підписала конвенцію. З набранням нею чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року, наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського Суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.

Конвенція – чи не єдиний міжнародний документ, що не тільки закріплює права людини, а й створює систему їх захисту. Тому її цінність є не стільки у фіксації прав та свобод, скільки у створенні механізму їх імплементації, сутність якого полягає у виникненні на європейському просторі особливого органу – Європейського Суду з прав людини.

Крім того, Європейська Конвенція з прав людини є не тільки міжнародно-правовим інструментом в галузі прав людини, що має на меті захист широкого спектра громадянських і політичних прав особи, разом з тим вона є договором, юридично обов’язковим для Високих Договірних Сторін, який встановлює систему контролю за здійсненням прав людини в межах країни-члена Ради Європи, якою є й Україна.

Міжнародно-правовим нормам в українській правовій системі віддається перевага перед національними (ст. 9 Конституції України). Це обумовлює існування наднаціональної системи захисту прав і свобод людини, однією з підсистем якої є дієвий правозахисний механізм передбачений Європейською Конвенцією про захист прав людини й основних свобод.

Європейська конвенція з прав людини стала першим міжнародним правозахисним документом спрямованим на захист широкого спектру цивільних та політичних прав, що запровадив ефективний контрольний механізм. Це стало можливим як завдяки тому, що сам документ був представлений у вигляді міжнародної угоди, держави-учасниці якої брали на себе відповідні зобов'язання, так і в результаті запровадження системи контролю за імплементацією прав на національному рівні.

Права і свободи, що гарантуються Європейською конвенцією про захист прав і основних свобод людини, забезпечуються у першу чергу органами влади держав-учасників Конвенції. Діяльність Європейського суду як контрольного механізму носить виключно субсидіарний характер, що неодноразово підкреслювалося в рішеннях як Європейської комісії з прав людини, так і Європейського суду з прав людини. Те, в якій мірі національні суди держав-учасниць можуть забезпечувати гарантовані Конвенцією права і свободи, розглядаючи справи про дію чи бездіяльність органів влади, багато в чому залежить від вирішення питання про те, чи можуть суди прямо застосовувати положення міжнародних договорів взагалі і Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини зокрема. У свою чергу, відповідь на це питання залежить від вирішення проблеми дії міжнародного права в рамках національної правової системи тієї чи іншої держави-учасниці.

Відповідно до ст. 9 Конституції то "чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України".

Разом з тим важливо пам'ятати, що навіть коли відповідно до державного (конституційного) права держави міжнародне право користується статусом внутрішнього права і має верховенство, подібний статус міжнародне право набуває не в силу своєї власної природи, а саме завдяки відповідним нормам внутрішньодержавного права.

Відповідно до п. 1 ст. 17 Закону України від 22 грудня 1993 року "Про міжнародні договори України" встановлюється, що якщо міжнародним договором України, "укладення якого відбулось у формі закону", встановлені інші правила, ніж ті, котрі передбачено внутрішнім законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Слід підкреслити, що це правило міститься і в багатьох законах України, прийнятих в останні роки.

Висновок: Таким чином, в Україні Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини має такий же статус, як і інші законодавчі акти, тобто є частиною національного законодавства України згідно із положенням ст. 9 Конституції.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
	\|

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.