Політична участь як наслідок політичної соціалізації.

Результатом процесу політичної соціалізації є готовність людини до участі в політичному житті суспільства, що виявляється в певному рівні її політичної мобілізованості. Ця готовність включає в себе наступні елементи:

¾ знання, достатні для свідомого включення у політичний процес, які передбачають уявлення про принципи функціонування політичної системи та наслідки участі індивіда у політиці;

¾ визнання фундаментальних цінностей суспільства на рівні пізнавального, емоційного та вольового аспектів;

¾ політичні навички, які сприяють переходу до політичної діяльності.

Наявність чи відсутність цих трьох компонентів у внутрішній структурі особистості спричиняє той чи інший тип політичної поведінки особи. Вперше таке важливе явище як політична поведінка особи в політичному житті суспільства було розглянуте вченими бігейвіористами. На їх думку об’єктом досліджень політології мають бути дії людей, спрямовані на досягнення їхніх політичних цілей.

Політична поведінка – та чи інша форма практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які він виражає своє ставлення до політичної або всієї суспільної системи й інших соціальних об’єктів. Може бути активною або пасивною, виражатись у політичній заінтересованості та участі, або, навпаки, в політичній байдужості та неучасті. Політична поведінка – це будь-яка форма реакції людини на імпульси, що йдуть від політичної системи, яка може проявлятись у двох видах: відкритий – участь у політичному житті (політична діяльність) і закритий – політична неучасть (бездіяльність) (див. схему № 5.3.).

Розглянемо більш детально феномен політичної участі. Роль стимулу, який спонукає людину до політичної діяльності виконують інтереси людей.

Під інтересом розуміють спрямованість людини чи групи людей на певний об’єкт або певну діяльність. Усвідомлення людьми своїх потреб та можливих шляхів їх задоволення призводить до формування інтересу, який спонукає суб’єкт до суспільної діяльності.

За об’єктом, на який спрямована діяльність суб’єкта, суспільні інтереси поділяються на економічні, політичні, соціальні, духовні. Власне політичні інтереси виступають стимулом до політичної діяльності індивіда. У процесі реалізації політичного інтересу особистість самоутверджується та демонструє своє ставлення до політичної влади. Оскільки політика виступає засобом регулювання суспільного життя, то в процесі політичної діяльності задовольняються і інші види інтересів та потреб: економічні, культурні, духовні, релігійні. Інтерес індивіда до політики можуть викликати будь-які незадоволені потреби, якщо їх вирішення залежить від дій та рішень влади (шкільна реформа, рівень податків та ін.), при цьому ці проблеми можуть набувати політичного характеру, що в свою чергу значно посилює ступінь політичної активності людей.

Що ж виступає спонукою до політичної діяльності людини? У тоталітарній державі (колишній СРСР) таке питання взагалі не піднімалось. Вважалось, що політика держави сама собою повинна викликати інтерес у кожної людини, який мав проявлятися у активній підтримці дій влади. Однак, мотиви політичної участі не зводяться до виконання громадянами Конституції чи бездумного ентузіазму.

Соціологічні дослідження демонструють, що в першу чергу через участь у політиці людина задовольняє одну зі своїх базових потреб – потребу у спілкуванні. Спілкування відбувається на різних рівнях – у сім’ї, в товаристві, в трудовому колективі. Але політика надає змогу людині спілкуватись з великими групами людей, співставляти свої інтереси з інтересами групи, впливати на поведінку членів групи. В такому спілкуванні формується громадянська ідентичність людини – усвідомлення себе як члена даного суспільства.

Інколи політиком стає людина, яка не зуміла реалізувати себе у сім’ї, професійній кар’єрі. У такому випадку політична участь стає засобом компенсації особистих, професійних або творчих невдач.

Ще одна потреба, яка схиляє людей до активності у політиці – це потреба особистого контролю над перебігом політичних подій. Об’єктом контролю в даному випадку виступають політичні інституції, їх діяльність та поведінка окремих людей і груп у вирішальних суспільно-політичних ситуаціях. Вчені зазначають, що якщо в процесі участі у політиці не задовольняється потреба у контролі, то це призводить або до відчуження людини від політики, або її участі в політичних групах екстремістського спрямування, які схильні до насильства.

Політична участь – це форма активної поведінки громадян у сфері політики, дії пересічних громадян, які намагаються впливати на прийняття владою політичних рішень або на вибір політичних лідерів.

Політична участь може бути більш активною і свідомою, або більш пасивною(наприклад виконання чийогось наказу). Але в обох випадках відбувається втручання громадян у сферу політичних відносин. Жодна сучасна політична система не обходиться без такого втручання.

Політична участь може бути організована або неорганізована, епізодична або постійна, пряма або опосередкована, санкціонована (легітимна), або несанкціонована (нелегітимна). З огляду на специфіку розвитку демократичних форм політичного життя, особливої уваги заслуговує розгляд таких форм політичної участі як пряма і опосередкована.

Пряма політична участь спостерігається у межах невеликих політичних спільнот і передбачає прийняття рішення більшістю голосів на всенародних зборах. На загальнонаціональному рівні формою прямої участі виступають референдум та плебісцит.

Референдум (від лат. referendum) означає “те, про що треба сповістити”. Лідером у проведенні референдумів є Швейцарія (з 1945 по 1980рр. було проведено 169 референдумів). В умовах сучасного політичного розвитку референдум – це безпосереднє звернення до виборців для остаточного вирішення певного питання. Прикладом такого референдуму може слугувати всеукраїнський референдум 1 грудня 1991року на якому 90,92 відсотки голосуючих дали ствердну відповідь на питання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Це була рішуча перемога демократичних сил, всіх українців на довгому і тернистому шляху до своєї держави. Референдум може мати і локальний характер, якщо на нього виноситься питання, що має значення для людей, які проживають в певному регіоні.

Іншою формою прямої участі громадян у політиці є плебісцит – опитування населення через голосування про приналежність території на якій воно проживає, тій чи іншій державі. Під час референдуму або плебісциту остаточне рішення з винесеного на голосування питання приймають самі виборці.

Найбільш розповсюдженою та виправданою в сучасних умовах суспільно-політичного розвитку є опосередкована участь, яка здійснюється у формі представництва. В ході виборів, шляхом голосування виборці обирають представників владних структур, які безпосередньо реалізовуватимуть політичні курси та прийматимуть закони. Делегуючи захист своїх інтересів представникам, люди відчувають свою причетність до політики, прийняття політичних рішень. Однак, ця форма участі має суттєві недоліки. Вона допускає можливість викривлення волі мас, захист представниками влади власних інтересів (які не завжди збігаються з інтересами виборців) та втрати контролю над своїми представниками.

Протягом ХХ століття у різних країнах світу було проведено низку досліджень мета яких полягала у вивченні якісних показників пересічного виборця. Згідно раціоналістичної моделі характерної для демократичної форми правління, що ототожнюється з народовладдям, виборцю притаманні наступні риси: усвідомлення своїх інтересів; твереза і адекватна оцінка інформації; свідомий вибір кращого (на думку конкретного виборця) представника до органів влади. В ході дослідження поведінки виборців раціоналістична модель була спростована і вчені дійшли висновку, що пересічний виборець слабо орієнтується у політиці, а його вибір залежить від емоцій, приналежності до певної суспільної групи та впливу агентів політичної соціалізації (сім’я, ЗМІ, політичні партії, трудові колективи тощо). Таким чином сучасна модель пересічного виборця трактує його як людину, що не дуже (або зовсім) не цікавиться політикою; байдужа до суті проблем пов’язаних з політикою; має приблизне уявлення про механізми реалізації політики, а, звідси, не може компетентно оцінювати діяльність політичних партій та лідерів. В цілому на вибір пересічного громадянина впливають наступні фактори:

¾ структурні, до яких відносять модель виборчої системи, ЗМІ, демократичність або недемократичність політичної системи та особливості її побудови;

¾ ситуативні, до яких зачислюють вплив і чисельність наявних в країні політичних партій, авторитет політичних лідерів, можливість створення коаліції;

¾ кон’юктурні, серед них економічне становище держави, міжнародна ситуація, взаємовідносини між політичними партіями та особливості політичної боротьби;

¾ політична культура, яка опирається на демократичні, або недемократичні традиції політичного життя в країні.

Серед політологів дедалі більшої популярності набуває ідея сполучення прямої та представницької форм участі громадян у політиці. Так, на місцевому рівні більш ефективними є інститути прямої демократії, а інститути представницької демократії у поєднанні із формами прямої участі громадян більш доцільно використовувати на загальнонаціональному рівні.

Складним соціально - психологічним феноменом є закрита політична поведінка, що проявляється у формі політичної неучасті (бездіяльності). Мотиви відмови громадянина від політичної участі можуть бути викликані різними чинниками, структурними компонентами яких є:

1. вилученість із політичних відносин, спричинена низьким рівнем розвитку даної особи;

2. неучасть у політиці як результат заорганізованості політичної системи, низької ефективності механізмів зворотного зв’язку між системою і громадянським суспільством, розчарування у діяльності політичних інститутів, байдужості до їх функціонування;

3. політична апатія як форма несприйняття політичної системи, яка виникає внаслідок чужоземного завоювання (окупації), перемоги контрреволюції, кривавого придушення масових соціальних і політичних рухів;

4. політичний бойкот як вираз активного несприйняття даної політичної системи та її інститутів;

5. політичний нейтралітет як вираз задоволеності станом справ в умовах стабільного розвитку системи (див. схему № 5.3.)

Таким чином політична участь і політична неучасть – це дві різні форми політичної поведінки індивіда (відповідно відкрита і закрита), два способи практичної взаємодії соціального суб’єкта з політичним середовищем, через які особа висловлює своє ставлення до політичної і суспільної системи та інших соціальних суб’єктів.

В умовах стабільності суспільно-політичної системи рівновага між політичною участю та неучастю (політичною бездіяльністю), між суспільним консенсусом і конфліктом виступають чинниками які забезпечують стійкість, стабільність та демократизм системи. З іншого боку, періоди криз та кардинальних суспільних змін впливають на значне підвищення політичної активності громадян. Прикладом може служити Помаранчева революція 2004 р. в Україні, яка дала поштовх до небаченого зросту активності українців. Наступні виборчі кампанії в Україні, в ході яких відбувався вибір до найвищого законодавчого органу – Верховної Ради продемонстрували досить високий рівень активності громадян. Проте, і надалі в Україні існує проблема підвищення компетенції вибору, яка може бути вирішена шляхом набуття досвіду політичної участі в умовах демократизації. Однак ця проблема є досить складною і пов’язана з процесом розбудови демократичних традицій та демократичної політичної культури, що потребує часу і зусиль.

Отже, результатом процесу політичної соціалізації, що має певні етапи, фактори, моделі та типи, є готовність особи до участі у політичній діяльності, залучення її до політичного процесу, який проходить в рамках соціально-політичної системи.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Політична соціалізація особи.	\|	Схема 5.1.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.003 сек.