Література

В 50—60-ті роки XIX століття українська література йшла, в основному, шляхом реалізму. Послідовники Тараса Шевченка Марко Вовчок, Л. Глібов, С. Руданський, А. Свидницький, Ю. Федькович збагатили красне письменство новими темами, образами, жанрами. У цей же час в художній прозі паралельно співіснує етнографічно-побутова традиція, представлена творами П. Куліша, Ганни Барвінок, О. Стороженка. Вона продовжує кращі тенденції літератури 30—40-х років.

Українська проза цього періоду позначена різноманітними жанрово-стильовими пошуками. Дебютує в жанрі оповідання Марко Вовчок, пізніше з´являється соціальна її повість "Інститутка". Значне місце займають її антикріпосницькі оповідання соціальної та сімейно-побутової тематики ("Козачка", "Горпина", "Сестра", "Свекруха"). Майстерно використовуючи принцип контрастного зображення, письменниця протиставляє світлі поривання людей і жорстоку дійсність. Галерея жіночих образів — Олеся, Горпина, Одарка доносить до читача весь жах безправного становища жінки-кріпачки.

Соціальні проблеми визначають гострі конфлікти і в оповіданнях Ю. Федьковича ("Хто винен?", "Сафат Зінич", "Максим Чудатий"). Письменник звертається до психологічного аспекту в зображенні конфлікту. У його прозі переважають теми з жовнірського та селянського життя, і всі вони здійснені в оповідній манері. Але особа оповідача в них не є сталою. Часто вона переходить у постать самого письменника ("Люба-згуба", "Кобзар і жовніри"). Залежно від особистості оповідача стиль оповідань Ю. Федьковича набуває певного забарвлення: якщо це селяни ("Хто винен?"), то в творі переважають глибокий ліризм і особливості усного мовлення.

Поряд з інтенсивним розвитком реалізму в літературі 50—60-х років продовжували жити певні традиції романтизму. Марко Вовчок і Ю. Федькович розгортали деякі конфлікти в руслі саме цих традицій. Наділені надзвичайними пристрастями, герої оповідань "Максим Тримач", "Побратим", "Люба-згуба" — це романтичні характери, що ведуть гостру, непримиренну боротьбу.

У романтичному аспекті подають письменники й епізоди минулого ("Кармелюк", "Невільничка" Марка Вовчка, "Чорна рада" П. Куліша).

Роман П. Куліша повертає нас до складної історичної доби 1663 року, коли настав спад у героїчному піднесенні, коли більшість козацької старшини виявляла свою зрадницьку суть. Жанр історичного роману з його особливостями дає всеохоплюючу характеристику часу.

Висунутий Кулішем принцип "етнографічної правди", стає настановою для Ганни Барвінок (оповідання "Сирітський жаль", "Нещаслива доля"), Олекси Стороженка ("Закоханий чорт", "Не впусти рака з рота"). Найчастіше це обробка легенд, переказів, анекдотів. Герої творів змальовані як зразки моральної досконалості, суспільні проблеми тут не піднімаються, проповідується мир між селянами й панами.

Суттєвим кроком у розвитку великої епічної форми в українській літературі є створення соціально-побутового реалістичного роману.

Досить часто в літературі цього періоду зустрічається такий жанровий різновид, як оповідання-казка. Твори Марка Вовчка "Невільничка", "Кармелюк", "Дев´ять братів і десята сестриця Галя" поетизують волелюбні народні характери. У них частково використано умовний елемент, прийом казкової оповіді, основну увагу тут несе життєвий матеріал.

Поширюється також в літературі художній нарис з елементами публіцистики, етнографії. У деяких нарисах відображались економіка і відносини пореформеного села ("Розмова в клуні" С. Войтока, "Заметки о нашей сельской жизни" О. Кониського), інші мали суто етнографічний характер ("Великдень у подолян" А. Свидницького, "Різдвяні святки" М. Номиса).

У 70—90-ті роки XIX століття в українську літературу вступають чимало нових прозаїків — Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький, І. Франко. В їхніх творах порушено глибинні проблеми епохи, художньо зафіксовано зрушення і зміни у всіх сферах народного життя. Значних художніх результатів досягли у своїх творах також Б. Грінченко, Н. Кобринська, М. Павлик, Т. Бордуляк, О. Маковей. Помітно змінюється форма оповіді — від усної до об´єктивно-побутової, соціально-психологічної, соціально-філософської.

Соціально-побутові романи, повісті та оповідання порушували найгостріші питання суспільного життя — безземелля, солдатчину, бурлакування. Зокрема, у творах І. Нечуя-Левицького, присвячених показу селянського життя, охоплено широкий історичний проміжок, починаючи від панських часів й закінчуючи розвитком капіталістичних відносин на початку нового століття.

"Микола Джеря" (1876) несе гострий соціально-викривальний зміст, зображує жах часів кріпацтва, умови й характер праці втікачів-кріпаків, висуває, за словами І. Франка, "лицарський тип, що втілює невмирущість вільнолюбства українського народу".

Повість "Бурлачка" відображує період першого пореформеного десятиріччя. Центральний жіночий образ допомагає авторові провести читача шляхом знедоленої жінки-покритки: бурлакування, безпритульність, експлуатація на заводі. Засобами внутрішньої мови, точними пейзажними замальовками, асоціативними паралелями повно й багатогранно розкривається у творі характер головної героїні Василини.

Одна з найталановитіших реалістичних соціально-побутових повістей І. Нечуя-Левицького "Кайдашева сім´я" насичена епізодами сімейного життя, які в сатиричній і гумористичній стихії розкривають егоїзм, бездуховність та черствість рідних між собою людей. Широко використано у творі арсенал фольклорних засобів, який допомагає глибшому розкриттю художніх образів.

Перший в українській літературі соціально-психологічний роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" (1880) Панаса Мирного простежує розвиток характерів протягом цілих історичних епох, в умовах соціально-економічних змін і оновлень. "Будинком з багатьма прибудовами й надбудовами" — так назвав композицію цього роману О.І. Білецький. Через складну архітектоніку глибоко і всебічно розкриваються внутрішні закономірності народного життя, підіймаються його глибинні пласти. Головний сюжетний стрижень твору пов´язаний з образом селянина-бунтаря Чіпки Вареника. Із психологічною достовірністю Мирний розгортає ретроспекцію біографії героя, підводить нас до причин, які зробили з нього "пропащу силу".

Ще одна жіноча доля постає в романі Панаса Мирного "Повія" (1883). Христя, пройшовши всі кола поневірянь, повертається до рідного дому, щоб померти там на порозі... У творі органічно поєднані нищівна соціальна критика пореформеної дійсності і тонкий психологічний аналіз. Особливо виразно звучить у творі ліричний струмінь, що проймає авторську мову при зображенні поведінки персонажів, описі їх зовнішності, зокрема Христі, де часто авторська мова непомітно зливається з її думками, мріями, переживаннями.

Соціально-філософську тенденцію в прозі представляють повісті Панаса Мирного "Лихі люди", "На дні", а також "Борислав сміється" І. Франка, "Пропащий чоловік" М. Павлика. Ці твори, викриваючи існуючий лад, у романтично піднесеному плані малювали окремі риси суспільного майбутнього.

"Борислав сміється" І. Франка присвячений спробі першого організованого страйку в Галичині. Тут широко змальовано робітниче життя, побут, умови важкої праці. Через художні образи й сюжетні перипетії І. Франко на локальному матеріалі доносить до нас думки із своєї статті "Мислі о еволюції в історії людськості".

Не тільки жанрова, але й тематична розмаїтість визначає багатство реалістичної прози 70—90-х років. Поряд з традиційними темами, що не втратили своєї актуальності (кріпаччина, життя духовенства, солдатчина), розгортаються нові. Згадана повість І. Франка "Борислав сміється" висунула нову для української літератури тему робітничого руху.

Такою ж новою темою стало змалювання життя інтелігенції. Першими ще в 60-ті роки до проблеми "нових людей" звернулись О. Кобинський, І. Нечуй-Левицький, О. Пчілка, І. Франко, М. Коцюбинський. Тип діяча-культурника, який виступає за національну освіту, представляють твори О. Кониського ("Семен Жук і його родичі", "Непримиренна"), Б. Грінченка ("Сонячний промінь", "На розпутті"), І. Нечуя-Левицького ("Хмари"). Реалістичні образи українських інтелігентів в цих творах розгортають свою діяльність, незважаючи на урядові заборони, розвивають культуру, несуть в народ ідеї національної самосвідомості.

У повісті "Лихі люди" та оповіданні "Народолюбивець" Панас Мирний виводить ще один тип "нових людей" — борців за соціальне та національне визволення. Ці люди — діячі часів народництва. Вони прихильники не тільки освіти серед народних мас, але й пропагандисти методів революційної боротьби, ідеалів нового суспільного ладу.

Романтична традиція також продовжується багатьма авторами в 70—90-ті роки. Події далекого минулого стають для письменників основним матеріалом, що дозволяє говорити про насущні національні проблеми сучасності. Герої повістей Є. Грушкевича ("Марія, княжна руська"), І. Грабовича ("Марта Борецька") виступають носіями надзвичайних пристрастей, їхні пригоди змальовано в романтичному дусі. Художньо довершеним твором цього ряду є повість І. Франка "Захар Беркут". Скрупульозно і детально письменник передає дух, настрій древніх часів. Захар Беркут і Максим виступають як справжні народні герої, вони не протиставлені народу, а є його живою, органічною часткою.

У романтичному руслі писали свої твори також І. Нечуй-Левицький ("Запорожці"), Б. Грінченко ("Галіма", "Олеся").

Стильова розмаїтість української прози другої половини XIX століття відзначається розвитком, поряд з ліро-епічним та епічним, гумористичного та сатиричного стилів. Продовжувачем традицій Г. Квітки-Основ´яненка був І. Нечуй-Левицький. Гумор в його повістях та оповіданнях "Кайдашева сім´я", "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі" не стільки розважає читача, скільки примушує його замислитись над життєвими проблемами та конфліктами, що викликають цей "сміх крізь сльози". У сатиричному світлі змальовує І. Нечуй-Левицький численних представників духовенства, викриваючи їхню убогість та бездуховність ("Афонський пройдисвіт", "Старосвітські батюшки та матушки", "Поміж ворогами").

Чимало зразків гострої соціальної сатири є також у прозі І. Франка. Його гнівний погляд було звернуто до вищих верств суспільства — польської шляхти, духовенства, буржуазії. Нищівно викривав він також політику уряду Австро-Угорщини ("Свинська конституція", "Опозиція", "Звірячий бюджет", "Свиня").

Творчі здобутки українських прозаїків другої половини XIX століття стали якісно новим етапом в літературі, збагативши її новими темами, стильовими напрямами. Кращі зразки творів П. Мирного, І. Франка, І. Нечуя-Левицького сягають світового рівня.

Розвиток української поезії в другій половині XIX століття теж ніс могутній імпульс традицій Т. Шевченка. З цього приводу І. Франко писав: "Зі смертю Кобзаря закінчився цілий один період нашої літератури, вичерпалася ціла окрема манера поетичної творчості. 50—60-ті роки висунули ряд багатьох послідовників і продовжувачів Шевченка. Гуманістичні мотиви звучать в байках Л. Глібова і співомовках С. Руданського, викривальний пафос проймає лірику Ю. Федьковича, М. Шашкевича. Патріотичні ідеї висловлював у своїх поезіях П. Куліш.

У творчості Л. Глібова вміло трансформовано давній байкарський жанр, його насичено глибокою ліричністю, подано зразки різноскладової строфічної байки. Всього ним створено понад сотню творів цього жанру, яким притаманний яскраво виражений український колорит. Критичне звучання байок Глібова спостерігається вже в їх назвах періоду реформи ("Вовк та зозуля", "Квіти", "Хмара", "Ведмідь-пасічник"); викриваються влада грошей ("Торбина", "Скоробагатько"); марнотратство та невміння господарювати ("Мірошник"). Порушено також важливі морально-етичні проблеми ("Цуцик", "Лев та Миша", "Коник-стрибунець").

Вірші-медитації, вірші-заклики громадського спрямування склали творчу спадщину С. Руданського. Новим в українській літературі був і жанр його співомовок. Талановито опрацьовуючи фольклорні джерела, використовуючи бурлеск, створюючи гострі комедійні ситуації, автор розкривав народне ставлення до панства, попівства, чиновників.

Пантелеймон Куліш активно виступив як поет вже по смерті Т. Шевченка. У його першій збірці "Досвітки" (1862) домінуючими були романтичні теми та настрої. Туди увійшли історичні вірші та поеми — "Кумейки", "Дунайська дума". Друга збірка, "Хуторна поезія" (1882), стала підсумком двадцятирічних пошуків, розчарувань, роздумів. У ній передусім пропагується ідея національного просвітянства, заперечення революційного шляху визволення народу. Перу П. Куліша належать також поеми "Маруся Богуславка", "Сковорода", "Куліш у пеклі".

Талант Ю. Федьковича, що розцвів у цей час, І. Франко визначив як "переважно ліричний". Розпочавши писати німецькою мовою, поет справжній хист розкрив лише в творах, написаних українською мовою. Побут гуцулів у його віршах змінюється картинами природи, переходить в мотиви кохання ("При відході", "Думки", "До неї"). Особливе місце посідає в поетичній спадщині Ю. Федьковича антимілітарна тема. У таких творах, як "В арешті", "Трупарня", "Дезертир" зображено нестерпні муки жовніра, відірваного від сім´ї, муштру, каліцтво і смерть людини.

Багатством тем і мотивів відзначається українська поезія 70—90-х років. Поряд з громадянською ширше розвинулась у цей час лірика філософська, психологічно-рефлексійна, пейзажна та інтимна. Передові поети спрямовували свій погляд на зображення життя селянина, робітника, інтелігента.

Глибокий ліризм і громадянська пристрасність відзначають поетичні твори П. Грабовського, Б. Грінченка, І. Манжури, в них знайшли відображення людські страждання й найтонші ліричні почуття.

М. Старицький у творах "Темрява", "Швачка", "До Шевченка" засобом контрасту протиставляє поневіряння бідних розкошам багатих. Тема поета і його місця в суспільстві розробляється у віршах "Поету", "В грудях вогонь, холодне повівання", "На спомин Котляревського". М. Старицький урізноманітнює лексичні засоби поезії, збагачує поетичний словник.

Але найпомітніше місце на цьому етапі належить, безперечно, І. Франку. Збірка його поезій "З вершин і низин" (1887) відзначилась новим поглядом на суспільні проблеми. У розділах "З глибин", "Осінні думи", "Скорбні пісні" постає образ поета-громадянина, що підноситься над буденним, прославляє все прогресивне і засуджує потворне. Справжніми шедеврами вважаються його "Вольні сонети" і "Тюремні сонети". Невідповідність змістового наповнення традиційній формі загострила і з більшою силою підняла важливі проблеми сучасності.

Ліричною драмою назвав Франко поетичну збірку "Зів´яле листя" (1896). У ній розкрито глибоку інтимну драму людини, широку гаму почуттів, переживань, роздумів і мрій. Від пробудження почуття герой проходить по життю шляхом відчаю, надії, розчарувань. Надзвичайна музикальність Франкових поезій перетворює їх у широковідомі пісні ("Ой ти, дівчино, з горіха зерня", "Чого являєшся мені").

Наступна збірка — "Мій ізмарагд" — продовжила виступ поета-демократа з питань громадянського обов´язку людини, патріотизму ("Україна мовить", "Редоленсія", "Сідоглавому"). Різножанрове спрямування мають поеми І. Франка: сатиричні ("Дума про Наума Безумовича", "Лис Микита"), соціально-побутові ("Наймит", "Панські жарти"), філософські ("Смерть Каїна", "Іван Вишенський", "Мойсей"). Останні з названих творів на високому художньому рівні піднімають важливу для поета проблему вождя і народу, героя і маси.

Поезія І. Франка, П. Грабовського, М. Старицького, Я. Щоголіва збагатила українську літературу розмаїттям тем, мотивів і ритмів, глибиною філософської думки, жанровою багатоплановістю.

Широтою охоплення життя, рівнем художньої майстерності, новаторством українське письменство другої половини XIX ст. посіло помітне місце у світовій літературі.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Українська суспільна думка; розвиток науки і філософії	\|	Образотворче мистецтво, музика, театр

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.005 сек.