Образотворче мистецтво, музика, театр

Характерним для українського образотворчого мистецтва другої половини XIX ст. було становлення його на позиціях реалізму, народності, життєвої правди. На розвитку художнього життя в Україні, на утвердженні демократичних тенденцій у живопису позначилась діяльність Товариства пересувних художніх виставок ("передвижники"), що виникло 1870 р. в Росії. Членами його були багато українських митців. Високої професійної майстерності українські художники набували в Петербурзькій Академії мистецтв. В Одесі, Харкові, Києві відкрилися малювальні школи (згодом училища). Консолідації мистецьких сил України сприяли Товариство південноросійських художників у Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство для розвою руської штуки у Львові, Товариство харківських художників та інші об´єднання.

В українському живопису чітко окреслились і набули специфічних ознак усі жанри. Під впливом демократичних тенденцій у розвитку культури на перше місце висувається побутовий жанр, який безпосередньо відображає життя народу. Тематичні рамки цього жанру розширюються, він збагачується на нові сюжети й міцніше пов´язується із суспільною проблематикою. Художники прагнуть осмислити нового героя часу, нові відносини, що складаються в суспільстві, знайти й утвердити нові мистецькі цінності. Зростання інтересу до минулого України, до національно-визвольної тематики зумовило піднесення історичного жанру. Любов до рідного краю, відчуття природи як суттєвого чинника в понятті "батьківщина" було основою формування пейзажного жанру, який набуває самостійного ідейно-естетичного значення. Взагалі переважна більшість українських митців не були майстрами якогось одного жанру, а володіли багатьма з них.

Живописцями, які піднесли український побутовий жанр на високий рівень, були продовжувачі демократичних традицій Т.Г. Шевченка — Л.М. Жемчужников, І.І. Соколов, К.О. Трутовський. Творча діяльність Л.М. Жемчужникова (1828—1912) пройнята щирою любов´ю до українського народу, його історії та культури. Він створив проникливі картини "Кобзар на шляху", "Козак їде на Січ", "Чумаки в степу" та інші, був видавцем альбому, присвяченого Україні і, в пам´ять шевченківського, названого також "Живописною Україною". Найвище піднесення мистецьких здібностей І.І. Соколова (1823—1918), про якого Шевченко відгукнувся як про людину, що "любить наш народ і нашу країну", виявилося в картинах "Повернення з ярмарку", "Проводи рекрутів", "Погорільці", "Ніч напередодні Івана Купала", "Ранок після весілля в Малоросії", "Українські дівчата ворожать на вінках". До золотого фонду українського живопису по праву належить творча спадщина К.О. Трутовського (1826—1893). Митець з глибоким знанням відтворював побут та звичаї українського і російського народів ("Хоровод у Курській губернії", "Весільний викуп", "Колядки на Україні", "Сорочинський ярмарок" та ін.), гостро засуджував суспільні порядки ("Збирання недоїдок на селі", "Рекрутський набір", "У судді" та ін.). Художник залишив багато ілюстрацій до творів Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя та інших письменників.

Історичний жанр в українському мистецтві ще не відзначався широтою тематики. Художники здебільшого вдавалися до героїчної історії козацтва ("Сторожа запорозьких вольностей", "Козачий пікет" С.І. Васильківського, "Проводи на Січ" О.Г. Сластіона, "Запорожці викликають ворога на герць" А.І. Кандаурова, "Тривога" Г.С. Крушевського, "Похорон кошового" О.О. Мурашка та ін.).

Пейзажний жанр представлений насамперед у творчості видатного українського художника-реаліста С.І. Васильківського (1854—1917). Найцікавіше у його доробку — твори, присвячені рідній природі, — "Козача левада", "Залишки вікового лісу", "Степ на Україні", "Ранок" та ін. Чарівність рідної землі прагнув розкрити у своїх пейзажах К.Я. Крижицький (1858—1911) — "Хутір на Україні", "Перед грозою", "Лісові далі", "Косарі на Україні", "Жнива".

У творчості західноукраїнських художників, які здобули освіту у Відні, Кракові та Мюнхені, досить виразно виявлявся вплив академічних традицій. Поступово їхній живопис набуває все демократичнішого характеру. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи були К.М. Устиянович (1839—1903) — "Бойківська пара", "Гуцулка біля джерела", "Шевченко на засланні" та ін.; Т.Д. Копистинський (1844—1916) — "Гуцул з Липовиці", "В селянській хаті", "Погорільці".

Реалізм в українській скульптурі утверджувався повільніше. У найбільш поширених в тематично-жанровій скульптурі малих формах і жанрі портрета помітних успіхів досягли Л.В. Позен ("Кобзар", "Переселенці", "Жебрак", "Оранка в Малоросії", "Запорожець у розвідці"), П.П. Забіла (бюст М.В. Гоголя, мармуровий портрет Т.Г. Шевченка), Б.В. Едуарс ("Катерина", "Життя невеселе", скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. 1888 р. в Києві було відкрито пам´ятник Б. Хмельницькому (скульптор М.Й. Микешин). На західноукраїнських землях працювали скульптори Т. Баронч, К. Островський, О. Северин, С. Яжимовський, С. Левандовський, Т. Рігер та ін.

Розвиток капіталізму наклав значний відбиток на розмах міського будівництва, сприяв удосконаленню будівельної техніки, появі нових матеріалів і конструкцій. В архітектурі переважав еклектизм — суміш елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. у Києві було споруджено будинки Міської думи (арх. О.Я. Шілле), готелю "Континенталь", політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.В. Беретті), театру Соловцова та ін.

На західноукраїнських землях з´явилося чимало примітних споруд: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.О. Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. Ю. Гохбергер), у Чернівцях — будинок резиденції митрополита Буковини (арх. Й. Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборнів, будинок ужгородської синагоги, комітетський будинок у Береговому. Отже, в архітектурі України другої половини XIX століття разом із поглибленням суперечностей у пошуках стилю мали місце помітні здобутки кращих архітекторів.

Завдяки зусиллям передових діячів культури великі зрушення відбулися і в галузі розвитку музичної культури. Один з таких поштовхів дали українські драматичні професійні трупи, що широко пропагували українські народні мелодії, здобутки професійної музики, самотужки ставили оперні спектаклі. Видатний театральний діяч М.Л. Кропивницький набув широкої популярності також як співак і композитор (зокрема, велику популярність здобули його пісня "Соловейко" та дует "Де ти бродиш, моя доле"). Українська музична культура поширювалася завдяки концертно-виконавській діяльності М.В. Лисенка та створених ним хорових колективів, що гастролювали в Україні.

Великим надбанням українського мистецтва стало формування самобутньої композиторської школи. Уже в перший пореформений рік славетний співак С.С. Гулак-Артемовський (1813—1873) завершив створення першої української опери "Запорожець за Дунаєм", яка стала міцним підґрунтям національного оперного мистецтва. Довге сценічне життя цьому творові забезпечили демократичний характер сюжету, мелодійність музики, що увібрала барви українського пісенного мелосу, колоритність образів, соковитий народний гумор. Композиторові належать також відомі пісні "Стоїть явір над водою" і "Спать мені не хочеться".

Перлиною української класики стала виразна музична картина з народного життя "Вечорниці" П.І. Ніщинського (1832—1896). Центральна частина її — знаменитий чоловічий хор "Закувала та сива зозуля", в якому відображені страждання козаків у турецькій неволі, їхнє непереборне прагнення до визволення. У музичній спадщині композитора є обробки народних пісень: "Про козака Софрона", "Про Байду", романси "Порада", "У діброві чорна галка". Палкий відгук широкого слухача завоювала опера М.М. Аркаса (1853—1909) "Катерина" на текст однойменної поеми Т.Г. Шевченка. Вона відзначалася хвилюючим сюжетом, мелодійним багатством і співучістю.

Головне у творчому доробку П.П. Сокальського (1832—1887) — опери "Мазепа" (за поемою О.С Пушкіна "Полтава"), "Майська ніч", "Облога Дубна" (обидві за М.В. Гоголем), фантазії "Українські вечори", "На берегах Дунаю" та інші фортепіанні твори, а також романси і хори. Його перу належить капітальна теоретична праця "Русская народная песня, великорусская и малорусская в ее строении мелодическом и ритмическом...", в якій проводилась думка про зв´язок національних особливостей мелодики народної пісні з мовою даної національності. М.М. Калачевський (1851—1910) написав відому "Українську симфонію", в основу якої ліг народнопісенний матеріал ("Віють вітри", "Дівка в сінях стояла", "Побратався сокіл с сизокрилим орлом", "Ой джиґуне, джиґуне" та ін.). Переважаючий настрій симфонії — світла лірика, лагідний гумор.

Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М.В. Лисенка (1841—1912) — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця і активного громадського діяча демократичного напряму. Йому судилося стати основоположником української класичної музики.

Починаючи з 70-х років М. Лисенко обробив та опублікував понад 600 зразків українського музичного фольклору, створив великий цикл "Музика до "Кобзаря" Т.Г. Шевченка", який включає понад 80 творів різних жанрів і форм. Різноманітні за темами і настроями, дуети і хори написані на тексти І.Я. Франка ("Безмежноє поле"), Є.П. Гребінки ("Човен", "Ні, мамо, не можна..."), С.В. Руданського ("Ти не моя"), Г. Гейне ("Коли розлучаються двоє") та ін. Зразком національної героїко-патріотичної опери стала монументальна народна музична драма Лисенка "Тарас Бульба". На сюжети повістей М.В. Гоголя написані також опери "Різдвяна ніч", "Утоплена". Композитор створив музику до п´єси І.П. Котляревського "Наталка Полтавка", оперету "Чорноморці", дитячі опери "Коза-дереза", "Пан Коцький"» "Зима і Весна".

Розвиток музики на західноукраїнських землях також значною мірою стимулювався драматичним театром. У багатьох п´єсах музичні номери були органічною часткою спектаклів, які називалися "комедіо-опера", "мелодрама", "оперета". Значного поширення набув хоровий рух, завдяки якому виникло чимало музичних шкіл і музично-видавничих організацій. Діяли хорові товариства "Торбан", "Львівський Боян". Масовими стали збирання і вивчення музичного фольклору.

Із народнопісенними джерелами пов´язана творчість одного з перших українських композиторів-професіоналів Галичини М.М. Вербицького (1815—1870). Йому належать хорові твори "Заповіт" на вірші Т.Г. Шевченка, "Поклін" на вірші Ю. Федьковича, музика до театральних вистав, близько десяти симфоній-увертюр. Зразки професійної національної музики створив І.А. Лавровський (1822—1873) — автор багатьох хорів ("Козак до торбана", "Осінь", "Руська річка", "Заспівай, мій соловію" та ін.), пісень, музики до драматичних спектаклів.

Широкою популярністю на західноукраїнських землях, зокрема на Північній Буковині, користувалася музика І.І. Воробкевича (1863—1903). Серед його хорових творів — композиції на слова Т. Шевченка, І. Франка, Ю. Федьковича. Знаними були його пісні "Над Прутом у лузі", "Заграй ми, цигане старий", "Сонце ся сховало", "Сині очі", вальси, мазурки, польки, музика до спектаклів.

Важливою сферою діяльності західноукраїнських композиторів слід вважати їх активну участь в громадсько-культурному житті, видавництві підручників з музики тощо.

Таким чином, в другій половині XIX ст. українські композитори створили чимало безцінних музичних скарбів, вивели національну музику на новий щабель поступу.

Незважаючи на адміністративно-цензурні утиски царського уряду, українська драматургія і театральне мистецтво також досягли високого рівня розвитку. Це сталося завдяки подвижницькій творчій діяльності видатних письменників і майстрів сцени.

Українська драматургія розвивалася, спираючись на кращі здобутки усієї літератури, на драматургічні традиції І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, на досвід передової російської драматургії. Цей розвиток нерозривно пов´язаний із театром, оскільки провідні драматурги були водночас організаторами і керівниками театральних труп. Остаточно утвердившись на позиціях реалізму, українська драматургія збагатилася десятками нових п´єс (нерідко першорядної суспільно-культурної та художньої цінності), в яких порушувалися важливі проблеми життя народу, висвітлювалися найголовніші конфлікти того часу.

Драматургічна спадщина М.Л. Кропивницького (1840—1910) — це понад 40 п´єс. Серед них: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Глитай, або ж павук", "Дві сім´ї", водевіль "По ревізії", жарт "Пошились у дурні" та ін. У постійних творчих пошуках драматург ішов шляхом поглиблення психологічних характеристик своїх героїв, використання скарбів усної народної творчості, розширення жанрів української драматургії. Характерною особливістю Кропивницького є незвичайне вміння добирати й майстерно представляти типові соціальні явища, створювати характерні побутові сцени, малювати драматичні картини народного життя.

Багатогранним був і талант письменника, драматурга М.П. Старицького (1840—1904), автора численних історичних романів (трилогія — "Перед бурею", "Буря", "Біля пристані", "Руїна", "Молодість Мазепи", "Розбійник Кармелюк"). Дбаючи про розширення репертуару українського театру, Старицький вправно обробив ряд малосценічних п´єс різних авторів та інсценізував багато прозових творів українських, російських, зарубіжних письменників — "За двома зайцями", "Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Сорочинський ярмарок", "Утоплена", "Юрко Довбиш", "Циганка Аза" тощо. Переосмислені та значно художньо ускладнені, ці обробки стали по суті новими самостійними творами. Серед власних п´єс Старицького найвідоміші соціально-побутові драми "Не судилось", "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці", "Талан", історичні драми "Богдан Хмельницький", "Маруся Богуславка", "Остання ніч", низка дотепних водевілів. В основі своїй творчість Старицького реалістична, демократична змістом і спрямуванням, перейнята гарячим почуттям любові до рідного народу та його героїчного минулого.

Найвизначнішою постаттю в українській драматургії другої половини XIX ст. є І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич, 1845—1907). Його драми та комедії поряд із п´єсами Кропивницького і Старицького становили міцну основу репертуару українського реалістичного театру. У драмі "Бурлака" змальовано глибоко правдиві картини приниження і визискування селянства багатіями, подано образ шукача правди, що утверджував ідею непримиренності до будь-якої соціальної несправедливості. Комедія "Розумний і дурень" показує переродження прошарку "хазяйновитих мужиків", які перетворились в нову експлуататорську силу. У плані психологічної соціально-побутової драми написані відомі п´єси "Наймичка", "Безталанна". Невмирущу славу драматургові принесли його сатиричні комедії "Мартин Боруля", "Сто тисяч", "Хазяїн", у яких висміяно гонитву багатіїв різного калібру за наживою, їхню глитайську психологію. Кілька п´єс Карпенко-Карий присвятив історичному минулому України ("Бондарівна", "Сава Чалий" та ін.). Творам драматурга притаманні незвичайна емоційність, ліричність, напруженість ситуації, яскравість мови персонажів, показ органічних зв´язків людини з її оточенням. "Я взяв життя", — говорив драматург і цим визначив основний принцип своєї творчості.

Драматичні твори писали також прозаїки І.С. Нечуй-Левицький ("Маруся Богуславка", "На Кожум´яках"), Панас Мирний ("Лимерівна", "Перемудрив"), Б.Д. Грінченко ("Степовий гість", "Ясні зорі") та ін.

Ідейна глибина, демократичний пафос соціального викриття, сила реалістичного проникнення в суспільні відносини, в морально-етичні засади пореформеної доби — все це свідчило про новаторський характер української драматургії другої половини XIX ст.

Український драматичний театр по суті був під забороною. Згідно з горезвісним Емським указом 1876 р. зовсім не допускалися "різні сценічні вистави на малоруському наріччі". 1881 р. царат дозволив ставити п´єси українською мовою, якщо вони пропущені цензурою і схвалені генерал-губернатором. Однак і в цей час категорично заборонялося створювати "спеціально малоросійський театр". Цензура обмежувала тематику українських п´єс мотивами побуту або ж кохання. Не дозволялося відображати колишні "вольності" українського народу, його боротьбу за незалежність. 1883 р. київський генерал-губернатор заборонив діяльність українських театральних труп на території п´яти підвладних йому губерній. Ця заборона діяла десять років. Таким чином, театральним діячам України "дозволялося" діяти у надзвичайно важких умовах.

1882 p. M. Кропивницький створив першу українську професійну трупу. До неї були запрошені актори-професіонали й аматори К. Стоян-Максимович, І. Бурлака, М. Садовський, Н. Жаркова, О. Маркова, М. Заньковецька, Л. Манько, О. Вірина, Л. Максимович. До її репертуару увійшли "Наталка Полтавка" І. Котляревського, "Назар Стодоля" Т. Шевченка, "Чорноморці" М. Старицького, "Сватання на Гончарівні" й "Шельменко-денщик" Г. Квітки-Основ´яненка та ін. М. Кропивницький поповнив його своїми п´єсами "Глитай, або ж Павук", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", етюдом "По ревізії". Вистави трупи різко виділялися на тлі тодішнього театру як змістом, так і виконанням. Кропивницький-режисер прагнув до ідейно-художньої цілісності спектаклів, до гармонійного поєднання таких компонентів, як акторська гра, художнє оформлення, музика, співи, танці. Кожна трупа утримувалась лише з касової виручки. Колектив не мав стаціонарного приміщення і був приречений на мандрівне життя.

У 1883 р. директором трупи став М. Старицький, а М. Кропивницький залишився режисером і актором. Об´єднання найвидатніших діячів українського театру благотворно відбилося на творчому зростанні трупи. Її склад поповнився новими талановитими акторами (М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, В. Грицай, Ю. Косиненко, М. Маньківський та ін.), а репертуар — новими постановами ("За двома зайцями" М. Старицького, "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського та ін.). Безпосередню підготовку музичних та вокальних сил трупи здійснював М. Лисенко. Вона могла ставити й оперні спектаклі. 1885 р. трупа, яка налічувала близько ста осіб, розділилася на дві — під керівництвом М. Кропивницького та під керівництвом М. Старицького.

1864 р. у Львові було засновано український професійний театр "Руська бесіда", який очолив О. Бачинський. Його репертуар складався з творів наддніпрянських і західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Колектив гастролював у містах Східної Галичини та Північної Буковини. Однак незабаром через гостре суперництво між москвофілами і народовцями за вплив на нього театр почав занепадати. Його піднесенню багато в чому сприяв М. Кропивницький, який у середині 70-х років працював тут за запрошенням. Саме тоді західноукраїнські глядачі познайомилися з новими п´єсами української та російської класики. У театрі виросли талановиті актори — І. Гриневицький, М. Романович та ін.

Загалом український театр другої половини XIX ст. досяг глибокої народності, національної своєрідності, змістовності, великої критично-викривальної сили і високої художньої довершеності.

Розвиток суспільно-політичного і культурного життя України другої половини XIX ст. свідчив про зростання національної самосвідомості, яке, з одного боку, було найсуттєвішим проявом інтенсифікації процесу становлення української нації, а з другого, й саме впливало на цей процес у сфері такої важливої ознаки будь-якої нації, як спільність її психічного складу, національного характеру.

З цією історичною добою пов´язана стадія українського відродження, коли національний рух переводить українську справу з утопічної всеслов´янської федерації на грунт реальних відносин по всій території проживання українського народу (під владою обох імперій — Російської й Австро-Угорської).

Духовна культура українського народу у XIX ст. досягла значних здобутків. Саме в цей час було закладено міцний фундамент для дальшого розвитку української культури як непересічного утворення, а кращі мистецькі зразки цього періоду дозволяють говорити про нього певним чином як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення у творчості видатних представників народу.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Література	\|	Культура як умова відродження нації в українській естетичній традиції кінця XIX — початку XX ст.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.