Архітектура. Образотворче мистецтво

Кіномистецтво – це вид художньої творчості, що ввійшов у систему синтетичних видів мистецтва в XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.

Ідея рухомого зображення виникла не на безплідному ґрунті, а була підготовлена всім попереднім розвитком культури. Геніальна думка про передачу динаміки зображення через послідовну серію картинок або предметів існувала ще задовго до її технічного втілення. Першим кроком до реалізації цієї думки стало винайдення способу відтворення зображення на спеціальній плівці, папері. Проте історія фотографії починається із дослідів, коли зображення за допомогою камери-обскури переносилося на площину і перемальовувалося (кінець XV ст.). Фотографія в сучасному її розумінні виникла у XIХ ст. із відкриттям чутливих до світла матеріалів. У 1802 р. Томас Уєджвуд (Англія) вперше отримав зображення на пластинці, але ще не володів способом його закріплення. Датою виникнення фотографії вважають 1839 р., коли Луї-Жак-Манде Дагер доповів Паризькій академії про свій спосіб фотографування (дагеротипію). Майже одночасно з Дагером про свій спосіб доповів Уїльям Толбот (спосіб запатентований у 1841 р.). Різниця полягала в тому, що в одному випадку отримували спочатку негатив, а в іншому – позитив.

Досконало вивчивши принцип роботи кінетоскопа Томаса Едісона (апарата для спостереження швидкозмінюваних фотографій, що створював ефект руху об'єктів, 1891 р.), брати Луї та Огюст Люм'єри винайшли, а в 1895 р. запатентували „кінематограф”. 28 грудня 1895 р. в підвалі „Гранд кафе” на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Зрозуміло, що спочатку кінематограф хвилював публіку не своїми художніми досягненнями, а технічними можливостями. Тому перша „програма Люм'єра” включала сцени, зняті з натури: „Вихід робітників із заводу Люм'єра”, „Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота”, „Политий поливальник” та ін. Усього фірма Люм'єра випустила близько 1,5 тис. одно-, двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні й історичні сюжети.

Утвердження власне естетичних принципів кінематографа та основ його поетичної виразності пов'язані з теоретичним осмисленням у 10-20-их рр. XX ст. того факту, що сама рухома фотографія (кадр) і поєднання їх у певній послідовності (монтаж) здатні виконувати активну, формотворчу функцію. Власне, монтаж, або поєднання коротких фрагментів двох дій, що розгортаються одночасно (наприклад, втеча та переслідування), декількох планів (крупний, середній, загальний) – основний специфічний виражальний засіб кінематографа. Вперше монтаж як засіб узагальнено-метафоричного осмислення теми був використаний американським кінорежисером Девізом-Уорком Гріффітом (фільм „Нетерпимість”, 1916). Розвиток кінематографа пов'язаний з іменами Чарлі Чапліна, Сергія Ейзенштейна, Лева Кулешова, Олександра Довженка й інших.

У 30-их рр. XX ст. поява звукового кіно знаменувала якісні зміни у поетиці кінематографа. Більші вимоги тепер висувалися до послідовної сюжетної картини життя, до створення психологічного акторського образу. Та все одно центральною постаттю у цьому виді мистецтва був і залишається кінорежисер, який зобов'язаний об'єднати зусилля сценариста, оператора, акторів, художника для створення динамічно цілого кінообразу. Ці складні завдання з успіхом удалося розв’язати видатним кінорежисерам, імена котрих відомі всім – Федеріко Фелліні, Р. Дзефіреллі, Б. Бертолуччі, Клод Лелюш, І. Бергман, Жан Кокто, Мілош Форман, Андрій Тарковський, Сергій Бондарчук, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Ларс фон Трієр та інші.

Одним із видів кіномистецтва є мультиплікаційне кіно, у якому моделюється екранна дія через „оживлення, одушевлення” малюнка. Звідси ще одна назва цього виду мистецтва – анімація (від лат. „душа”).

Днем народження анімації вважається 30 серпня 1877 р., коли винахід був запатентований. Перші сеанси розпочалися з 28 жовтня 1892 р. в Паризькому музеї Гревен. Перші мальовані фільми, зняті покадровим методом, з'явилися в 1906-1908 роках („Фантасмагорія”, „Магічна авторучка”). Бурхливий розвиток мистецтва мультиплікації пов'язаний із появою звукового кіно і діяльністю Уолта Діснея. Його фільми „Фантазія” (1940), „Бембі” (1942), „Леді та бродяга” поклали початок мистецтву мультиплікації в усьому світі. Сьогодні найпоширенішими видами мультиплікації є мальована, лялькова й комбінована.

Загальноприйнято, що у сферу кіномистецтва входять:

Ø документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів);

Ø науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й ігровими кадрами та епізодами) ;

Ø рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості;

Ø експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.

Ці види мистецтва належать до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Можна сказати, що пам'ятники архітектури, шедеври живопису втілюють мрію гетівського Фауста: „Зупинись, мить, бо ти прекрасна”. Образи всіх просторових мистецтв створюються художниками з мертвої матерії. Їм надається форма, яка відповідає уявному зоровому образові, що виник у свідомості художника під безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на основі образів, збережених пам'яттю. Тому ці мистецтва ще можна було б назвати формотворчими. Але в широкий ужиток увійшли терміни „образотворчі мистецтва”, „пластичні мистецтва” від грецького слова – ліпити, створювати форми. і

Образи пластичних мистецтв закріплюються у порівняно стійких матеріалах, вони не потребують виконавців, перекладачів. Творами пластичних мистецтв різних епох ми можемо милуватися так само, як і їх сучасники. Звичайно, тісний зв'язок пластичних мистецтв з матеріалом, з ремеслом, яке у певні історичні епохи вважалося далеко не найпочеснішим заняттям, зумовив те, що давні греки ставили вище поезію, музику, театр, вважаючи їх „чистими” мистецтвами. Ні живопис, ні скульптура, ні архітектура не мали навіть своїх муз. Але якою була духовна культура до винайдення писемності, можна довідатися тільки завдяки пам'яткам пластичних мистецтв. Отже, сама собою конкретність форм, матеріальність образів пластичних мистецтв дає їм змогу переходити з епохи в епоху, незмінно даруючи новим поколінням радість пізнання й глибокі естетичні переживання. Кожний з названих видів мистецтва має свій простір та призначення, тому і розглядати їх слід окремо.

Архітектура(лат. агсhіtectura, від грецьк. агсhitekthon – будівничий) – мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя й діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей та естетичних переконань суспільства.

Мета цього виду мистецтва – формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям використовувати цей „олюднений простір” відповідно до їх потреб і можливостей.

Образи архітектури принципово відмінні від образів інших видів мистецтва. Головне, що справляє враження в архітектурному творі, це його пропорції, ритміка об'ємних мас, які й роблять одну споруду величною, а іншу – примхливо-грайливою чи похмурою. У цьому розумінні архітектуру називають „застиглою музикою”.

Коли ж виникає архітектура як вид мистецтва? Чи правильно буде, вгадуючи добу первісності і поселення найдавніших людей, їх печери та землянки, називати це творами архітектури? Очевидно, ні, оскільки ознакою архітектури є наявність чіткого плану, який передбачає надання будівлі естетичного вигляду.

Отже, архітектура зароджується тоді, коли у будівництві починають діяти закони не тільки необхідності, але й краси. Хоч уявлення про красу кожна епоха виробляла своє, що і відображалося в архітектурних спорудах різних стилів.

Порівняно з архітектурою і скульптура, і живопис, і графіка мають свої певні можливості, чим і визначається їх особлива роль у суспільному житті. Їх об'єднують в окрему групу образотворчих мистецтв. Жодне з мистецтв не дає такого ясного, вичерпного уявлення про форми та кольори всього існуючого в природі. Задоволення – не тільки емоційне, але й інтелектуальне – викликає саме впізнавання того, що зображено.

Мистецький образ, матеріалізований художником, ми порівнюємо з образом, який зберегла наша пам'ять, схвалюємо їх схожість, відзначаємо розбіжності. Завдяки цьому порівнянню внутрішній образ яскравішає, оживає. Дуже поширене порівняння дзеркала з картиною, створеною живописцем. Але зображення в дзеркалі не відрізнити від реальності, воно не перетворює, а відбиває всі промені, що подаються на його площину. Тільки досліджуючи форму в умовах різного освітлення, розглядаючи її з різних точок, можна дістати про неї повне уявлення. Це й робить художник. Якби картина або скульптура була непідвладним волі митця дзеркалом, якби художник і глядач не могли доповнювати та виправляти свої зорові образи на основі знань про об'єктивні якості предметів, не було б образотворчого мистецтва з його всемогутніми засобами відтворення видимого світу.

Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які були б недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, котре використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним – це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Концептуальний театр	\|	Живопис – це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.016 сек.