Акмеїзм та його представники.

Акмеїзм (грецьк. acme - вершина, найвищий ступінь) — модерністський напрямок, що виник в російській поезії 1910-х років. Акмеїсти, як прибічники чітких і зрозумілих форм художнього вираження, протиставили себе занадто абстрагованим, на їхню думку, символістським інтерпретаціям дійсності. Самі російські символісти користувалися для позначення свого напрямку й іншими термінами: “адамізм” і “кларизм”. Адамізм М.Гумільов розумів як таку природність погляду на життя, яку можна порівняти із початковим, кришталево “чистим” поглядом, що відрізняв першу людину – Адама. Терміном «кларизм» (від лат. clarus — ясний) інший представник напряму М.Кузьмін пропонував називати “кришталеву ясність” художніх образів акмеїстичної поезії.

Зародження акмеїзму пов'язано з іменем М. Гумільова, котрий спочатку належав до групи молодих поетів, які вважали себе "третім поколінням" символістів, що об'єдналося навколо журналу "Аполлон". Однак творчі пошуки М. Гумільова призвели до суперечностей з принципами символізму, і поет із прибічника цього напряму перетворюється на його супротивника, розробляє естетичні засади нової течії. До нього приєдналися такі поети, як О. Мандельштам, А. Ахматова, С. Городецький та ін., разом з якими М. Гумільов 1911 р. заснував літературне об'єднання "Цех поетів", що невдовзі перетворилося на центр акмеїзму.

У першій книзі журналу «Аполлон» за 1913 рік були надруковані маніфести акмеїстів: стаття М. Гумільова «Спадщина символізму та акмеїзм» і стаття С. Городецького «Деякі напрями в сучасній російській поезії». Паралельно був створений ще один (щоправда, надрукований лише 1919 р.) акмеїстичний маніфест «Ранок акмеїзму», автором якого був О. Мандельштам. У своїх маніфестах акмеїсти проголосили звільнення поезії від символістських поривів до “ідеального”, від багатозначності та розпливчатості образів, ускладненої метафоричності, закликали повернутися до матеріального світу, його природного єства, до точних значень слів.

Виступаючи проти символістів та їх схильності повсюди та у всьому бачити містичні символи, О.Мандельштам, наприклад, писав, що російські символісти «закупорили усі слова, усі образи, призначивши їх виключно для літургічного використання. Склалася дуже незручна ситуація – ні пройти, ні встати, ні сісти. На столі не можна обідати, тому що це не просто стіл. Не можна запалювати вогонь, тому що це, можливо, означає щось таке, що потім сам не будеш радий». ”У акмеїстів, - порівнюючи їх із символістами, зауважував С. Городецький, - троянда знову стала прекрасна сама по собі, своїми пелюстками, запахом і кольором, а не своєю вигаданою схожістю з містичним коханням чи ще з чимось”. О. Мандельштам влучно визначив акмеїзм як «тугу за світовою культурою», підкресливши тим самим її виразну орієнтацію на різноманітні культурні асоціації, на перегук з культурними епохами минулого. Поети течії торкаються у своїх творах античності й середньовіччя, світу слов'янської міфології та української культури й побуту, екзотики Китаю та Африки. Історико-культурні, релігійні, літературні ремінісценції — одна з головних ознак акмеїстської поезії. Водночас попри декларовану спільність теоретичних поглядів, упродовж усього свого існування акмеїсти не були цільною і монолітною групою, оскільки кожен з них був занадто яскравою творчою індивідуальністю, що, зрештою, обумовило й недовговічність існування напряму, який відомий критик Б. Ейхенбаум назвав «останнім словом модернізму» в російській поезії.

“Він по-справжньому любив і цікавився на цьому світі лише одним – поезією…” – писав про Миколу Гумільова(1886-1921) його сучасник Георгій Іванов. Основоположник акмеїзму, один з найталановитіших представників “срібної доби” російської поезії, Гумільов ввів до неї, за словами Д.Святополка-Мирського, “елемент мужнього романтизму”.

За життя Гумільова були надруковані поетичні збірки “Шлях конквістадорів”(1905), “Романтичні квіти”(1908), “Перлини”(1910), “Чуже небо”(1912), “Колчан”(1916), “Фарфоровий павільон”(1918), “Вогнище”(1918), “Намет”(1921). Посмертно були видані ще три збірки його поезій “Вогняний стовбур”(1921), “Вірші. Посмертна збірка”(1922) і “До Синьої збірки”(1923). Крім того, Гумільов відомий як автор кількох поем “Відкриття Америки”, “Поема початку”, “Мік” та інш., прозових книг “Африканський щоденник”, “Із записок кавалериста” а також як теоретик вірша (“Листи про російську поезію», 1923) і організатор “Цеху поетів”, з якого розпочинався російський акмеїзм.

Перші поетичні спроби Гумільова формуються під впливом символістів, зокрема К.Бальмонта, а визнання йому приносить перша ж збірка “Шлях конквістадорів”, в віршах якої він створив образ сильної, мужньої особистості, людини, що відкриває і відважно завойовує незвідані таємничі світи. Честь, мужність, відвага – це й найважливіші мотиви поезії Гумільова і головні принципи його біографічної постаті, яка для сучасників поета асоціювалась із образом конквістадора в залізному панцирі. Гумільов першим ввів до російської поезії екзотичні теми. «Країна Гумільова – характеризував його поезію В.Брюсов, - це якийсь острів, десь поза «водовертю» і «бурхливою піною» океану. Там є чарівні, завжди «нічні» або вічно «сутінкові» озера посеред гір. Навколо «діброви пальм і хащі алоє», але вони переповнені «мандрагорами, квітами жаху і зла». Країною блукають вільні дикі звірі: «королівські барси», «мандрівні пантери», «слони-пустельники», «легкі вовки», «сиві медведі», «вепри», «мавпи». Часом можна побачити «дракона», що розлігся на оголеному плато… Герої М.Гумільова – або якісь темні лицарі, на гербі яких «багряні квіти» і яких навіть жінки тієї країни називають «дивовижними паладинами», або старі конвістадори, що заблукали в незвіданих ланцюгах гір, або капітани, «відкривачі нових земель», у вискоих ботфортах, з пістолетом за поясом, або царівни, що владарюють над невідомими народами чарами своєї нечуваної краси, або чоловіки, «відмічені знаком вищої ганьби», або, нарешті, звичайні блукальці пустелями, які в смерті суперничають з Гераклом. Поряд з ними стоять істоти вже зовсім фантастичні або, принаймні, такі, що трапляються рідко: «похмурі друїди», які знають таємниці каміння, «дівчата-чарівниці», які ворожують біля вікна тихою ніччю, хтось «звиклий до похмурих перемог», і таємничий блукалець усіма морями «летючий голандець». І дивовижні в цьому світі відбуваються події серед цих дивовижних героїв…» Доля Гумільова склалася трагічно. В 1921 році він був звинувачений у контрреволюційній змові проти радянської влади і за вироком суду розстріляний.

“Любіть існування речі більше, ніж саму річ і своє буття більше від самих себе – ось найвища заповідь акмеїзма”, - писав один з найталановитіших представників “срібної доби” російської поезії Осип Мандельштам (1891-1938).

Він починав як поет-символіст, дебютувавши на початку ХХ ст. В 10-ті роки ХХ ст. зблизився з акмеїстами. В дореволюційний період світ побачили три збірки його віршів під назвою “Камінь”(1913, 1915, 1916 рр.). Наскрізна тема ранньої лірики Мандельштама – непевність буття світу і людини у ньому перед випробовуваннями невблаганної вічності і долі. Поет порівнює себе із архітектором. За висловом Мандельштама, зразки поетичного мистецтва для нього – це «архітектурно зумовлене сходження, що відповідає ярусам готичного собору». Теми перших збірок – роздуми над суттю і спрямованістю власного поетичного “я”, його ставлення до світу, війна, історія, побут, численні асоціації і переклички з загальнокультурними надбаннями минулих епох. Хаотичній невлаштованості сучасного світу і власної долі він намагається протиставити упорядкований світ культурно-історичних явищ, образів літератури і мистецтва, що виражають ідею духовного подвижництва, яке кидає виклик природним “стихіям”. В післяреволюційний період з’являються нові поетичні збірки Мандельштама “Tristia”(1922), “Друга книга”(1923), “Вірші”(1928), поетичний цикл “Вірменія”(1931) та інші. Вірші збірок втрачають колишню акмеїстичну чіткість, стають більш ірраціональними, вбирають до себе складні культурно-історичні асоціації, водночас пафос віршів Мандельштама стає більш похмурим і песимістичним, пророкує катастрофц, загибель старої (“християнсько-еліністичної”, за його висловом) культури і її “останніх” носіїв. Мандельштам не сприймає радянську дійсність, відчуває себе “хворим сином віку”, пише знаменитий вірш “Епоха”, в якому порівнює сталінську сучасність з жорстоким звіром. Мандельштам виступав не тільки як поет, але і як перекладач і прозаїк, автор автобіографічної прози “Шум часу”(1925), “Єгипетська марка”(1928), збірки статей “Про поезію”(1928), нарисів “Мандрівка до Арменії” а також есе "Розмова про Данте”. В 1934 році Мандельштам був заарештований і загинув у концтаборі.

_______________________________

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Російський символізм, його школи і естетичні пошуки .	\|	Російський поетичний футуризм .

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.