Російський поетичний футуризм .

Футуризм(від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10—30-х років XX століття. Футуризм зародився в Італії, де його основні теоретичні постулати обгрунтував у 1909 році відомий поет Філіппо Томмазо Марінетті. У своєму “Першому маніфесті футуризму” Марінетті закликав до безпрецедентно радикального реформування сучасної літератури шляхом повного заперечення художніх здобутків минулого і протиставлення йому “мистецтва майбутнього”, що відбиває досягнення технічного прогресу і урбаністичної цивілізації, а в суто художньому плані грунтується на руйнації звичних норм мовного і смислового виразу. Марінетті прагнув зруйнувати моральність, поширені естетичні смаки та уподобання, а також музеї, бібліотеки та інші осередки традиційної культури, щоб утвердити нову красу - сили, насильства, руйнації, швидкості та технічного прогресу. Паралельно декларовані ним теоретичні принципи Марінетті апробує й у художній формі. Якщо перші його художні експерименти – поема “Завоювання зірок”(1902) – була написана під впливом французького символізму, то в пізнішій поезії (збірка “Занг тумб тумб”,1914) Марінетті вдається до вкрай радикальних футуристичних прийомів, серед яких коллаж, зміна шрифтів, використання математичних і телеграфних знаків, звуконаслідування, руйнація системи розділових знаків, за допомогою яких змальовує один із епізодів італо-турецької війни 1913 р. і імітує вибухи та стрілянину.

З Італії футуризм поширився по Європі, найбільшу популярність здобувши у Франції, Росії, Україні, Польщі, частково в Англії та Німеччині.

В Росії ідеї футуризму стверджуються на початку 1910-х років. Народження футуризму в Росії зумовила криза російського символізму і водночас бажання молодих, радикально настроєних поетів відмежуватися від акмеїзму (якщо перших вони знаважливо називали «символятиною», то других – «зграєю Адамів»). У російській поезії склалися чотири групи футуристів: 1) "Гілея" (кубофутуристи) — В. Маяковський, В. Хлєбніков, В. Каменський, Д. і М. Бурлюки та ін.; 2) "Асоціація егофутуристів" — І. Северянін, І. Ігнатьєв, К. Олімпов; 3) "Мезонін поезії" — В. Шершеневич, Р. Івнєв та ін.; 4) "Центрифуга" — С. Бобров, М. Асєєв, Б. Пастернак. Попри відмінності, які характеризували кожну із цих груп, усім їм були притаманні й спільні риси. Загальною основою футуристичного руху було стихійне відчуття "неминучості краху старого мотлоху" (Маяковський), прагнення передбачити й осягнути через мистецтво "неминучий світовий переворот" та народження "нового людства".

Обличчя російського футуризму визначали поети-кубофутуристи — найбільш радикальна й продуктивна група (назва запозичена від так званих художників-кубістів, що намагалися епатувати глядача, розкладаючи зображуване в найпростіші геометричні фігури – куби (звідки й назва), лінії, циліндри, прямокутники тощо. Саме діяльність кубофутуристів, або «будетлян» (що означає «провісник майбутнього»), як називав їх Хлєбников, нерідко ототожнюється взагалі з футуристами в Росії. «Будетляни», як і митці групи Марінетті, оголошують війну традиції: у знаменитому маніфесті «Ляпас громадському смаку» вони вимагають «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого... з Пароплава сучасності». Пориваючи з минулим, яке уявляється їм тісним («Академія та Пушкін незрозуміліші за ієрогліфи»), кубофутуристи оголошують себе «обличчям нашого Часу». Російські футуристи проголошують звичайні людські почуття, ідеали любові, щастя, добра – слабкостями, проголошуючи критеріями прекрасного “енергію”, “швидкість”, “силу” (“мотор – найкращий із поетів”), зверталися до матеріальної культури міста, ще не оспіваної в поезії, створювали гімни технічному прогресові. Висувають вони й «нові принципи творчості». Так, поети-кубофутуристи відкидають правопис, пунктуацію, «розхитують» синтаксис. Вони розробляють нові типи рим (фонетична рима) опрацьовують нові ритми («Ми перестали шукати розміри в підручниках — кожний рух народжує новий вільний ритм поетові»), експериментують у галузі віршової графіки (фігурні вірші, візуальна поезія, автографічна книга). Футуристи наголошують на «словотворчості і словоноваціях» без обмежень. Футуризм виходив за межі літератури або живопису і втілювався у поведінці, стилі життя його прибічників: фарбування чола і долоней, дивний одяг (славнозвісна морквинка в жовтій кофті В.Маяковського, дерев'яна ложка у петлиці К.Малєвича або подушка на мотузці, перекинутій через шию у О.Кручоних), повсякчасна атмосфера скандалу, що супроводжував кожного з прибічників цього напрямку, — все це було своєрідним проявом бунтарства проти суспільства, його дрімоти і байдужості.

“Колумбом нових поетичних материків” назвав Хлєбнікова В.Маяковський. Один з найцікавіших і найоригінальніших поетів не лише з числа футуристів, але й у масштабі усієї російської поезії. Велемир (справжнє ім’я – Віктор Володимирович) Хлєбніков (1885-1922) розпочинав як символіст, але дуже швидко перейшов до лав поетів-футуристів, серед яких зайняв найбільш радикальну авангардистську позицію, залишивши позаду у своїх експериментальних пошуках навіть такого ультрасучасного поета як Маяковський.

Перу Хлєбнікова належать десятки поем, п’єси, уривки, фрагменти, статті з етології, біології, історіософії, літературної критики та публіцистики. Значна частина архіву поета ще й досі не вивчена. В своїй експериментальній поезії Хлєбніков намагався створити нову міфологію, надзвичайно багату на образи фантастичних звірів, птахів, рослин і проміжних форм життя: “діва-лосось”, “дерево-звір”, “свиристелі”, “зінзівер” та ін. За спостереженнями критиків, багато творів Хлєбнікова побудовані як своєрідні маленькі енциклопедії тваринного та рослинного царств. Природа, за Хлєбніковим, містить у собі прообрази і зародок усіх цивілізацій, технічних та архітектурних форм, різноманітних людських стосунків, звідси в його поезії величезна кількість метафорично переосмислених паралелей між природою і культурою, суспільством, історією. Утопічне мислення Хлєбнікова виявило себе в картинах майбутнього перетворення природи, що стане, на його думку, частиною розумно влаштованої цивілізації. Хлєбніков створив вчення про “уявну філологію”, про “самовите слово” (“заумну мову”), розробив нові принципи словотворчості, висунув ідею єдиної “зоряної мови” для усіх мешканців Землі. Сфера творчих зацікавлень Хлєбнікова надзвичайно широка. За висловом критиків, усю творчість Хлєбнікова можна розцінювати як велетенський фрагмент словесного вираження природно-космічного і земного буття. Історія Русі у співвіднесеності з історією Польщі (поема «Марина Мнішек»), з історією Азії ( поема «Хаджі-Тархан»), з сучасністю (поема «Сільська дружба»); міфологія індуїстська (вірш «Мене приносять на слонових…») і слов’янська (вірші «Перуну», «Ніч в Галіції»); те ж розмаїття – в повістях: азіатські мотиви – в «Мисливці Уса-галі», російські – в «Миколаї», південнослов’янські («чорногорські») – в «Загартованому серці»… В багатьох із названих творів помітно виділяється і елмент автобіографізму, що легко поєднується з надзвичайно широкими історичними узагальненнями». Серед творів Хлєбнікова – численні «епоси» – слов’янський фольклорний епос («Лісова діва», «Віла і Лісовик», «Шаман і Венера», драма-казка «Сніжимочка» та інші), азіатський («Труба Гуль-мули», «Ази і узи», «Тиран без Те»), фантастична лірико-філософська повість «Ка» – про людський дух, що поєднує часи, народи, міфологічні і історичні уявлення про душу, вторчість, кохання. Це, нарешті, стаття «Ряв про залізниці», в якій Хлєбніков розмірковує про розвиток цивілізації у зв’язку з розвитком транспорту в країнах Європи, Америки, Росії. Геніально обдарований Хлєбніков, на жаль, прожив дуже коротке життя. Він помер у віці тридцяти семи років

_________________________

“Нові селянські” поети.

Вже з першої половини ХІХ ст. в російській поезії починають звучати голоса поетів, вихідців із народних низів Ф.Слєпушкіна, О.Кольцова, І Сурікова, І.Білоусова та ін., які спирались у своїй творчості на здобутки російського фольклора, народної пісні. Селянська тематика стала наскрізною в творчості визначного російського поета ХІХ ст. М.Нєкрасова. З новою силою традиції народної поезії відродилися на початку ХХ ст. у творчості “нових селянських” поетів, вихідців із різних місцевостей селянської Росії: із Заонежжя – М.Клюєва, з Тверського краю – С.Кличкова, з мещерської Рязанщини – С.Єсеніна, з Нижнього Поволжя – О.Ширяєвця та П.Орєшина. Гострий інтерес до їхньої творчості значною мірою був обумовлений інтенсивними пошуками і ствердженням в сучасному їм мистецтві духовного світу національної самобутності. Основу цього світу сучасники цих поетів бачили, по-перше, в мистецтві допетровської Русі, втраченому з того моменту, коли Росія вступила на шлях європейської освіченості, по-друге, в майже непоціновуваній до цього часу духовній культурі простого народу, насамперед селянства. В творчості цих поетів, за словами О.Блока, виявила себе, на противагу інтелігентській “волі до смерті”, “воля до життя”. Творчості цих поетів було притаманне складне асоціативне мислення, поетизація природи і народного побуту, релігійно-філософська символіка, самобутня “хатня” філософія. У віршах поетів групи ідеалізувалося життя, побут та праця сучасної і минулої сільської Росії, її представників, відвторювались пейзажні картини, найчастіше поєднані з темами батьківщини та кохання, широко використовувались мотиви, образи та художні засоби фольклорної поетики. Значною мірою “новоселянські” поети розвивали традиції російського символізму з тією різницею, що трагічна свідомість інтелігента, відірваного від народного життя, змінилась в “новоселянській” культурі трагічною свідомістю людини з народа, чиї традиційні уявлення про світ наштовхуються на незворотні зміни в Росії, пов’язані з процесами урбанізації, модернізації, індустріалізації, колективізації. Революцію 1917 р. ці поети, за словами С.Єсеніна, сприйняли з “селянським ухилом”, вони сподівалися, що Росія, позбавившись влади царизму та буржуазії, відмовиться і від Європи з її машинною цивілізацією і повернеться до колишніх, патріархально-селянських основ та звичаїв життя. Однак, цього не відбулося, навпаки, радянська влада остаточно звела нанівець ті кращі патріархальні традиції, якими віками жило російське село, підірвало економічну міць села, винищило або прирекло на голод мільйони селян. Трагічно в нових соціально-політичних умовах склалася й доля поетів – співців села. Майже усі вони були знищені як “кулацькі поети” і на довгі роки викреслені з історії російської літератури.

“З перших же рядків мені стало зрозуміло, яка радість прийшла в російську поезію” – таке враження склалося від знайомства з поезією Єсеніна у О.Блока. Сергій Єсенін (1895-1925) - один з найяскравіших представників російського поетичного імажинізму, поет російського села, російської природи.

З перших поетичних збірок “Радуниця”(1916) і “Сільський часослов”(1918) Єсенін виступив як тонкий і проникливий лірик, майстер глибоко психологізованого пейзажу, співець селянської Русі, неперевершений знавець народної мови і народної душі. Разом з образами Русі, рідної землі Єсенін приніс з собою у поезію і мову простого народу, його пісні, його світовідчуття і світосприйняття. Навіть уся словесна організація його лірики (метафори, епітети, порівняння, лексика) запозичені ним із традиційного селянського побуту, із спогадів дитинства про звичаї та стосунки мешканців села. Поезію Єсеніна відрізняє глибока щирість та висока емоційна напруга. Провідною рисою творчості Єсеніна стало звернення до образів російської природи. В мистецтві національного поетичного пейзажу він не знає собі рівних серед російських поетів. В пейзажних картинах Єсеніна з надзвичайно проникливим ліричним відчуттям передана єдність людини і природного світу, його рослинного і тваринного начала. За спостереженнями дослідників в поезії Єсеніна місяць у нього згадується понад 160 разів, небо і зоря – по 90, зірки – близько 80-ти. У віршах поета, крім різноманітних трав та злаків, описується близько 20 різновидів квітів, понад 20 порід дерев, 30 найменувань птахів. Єсенінська поезія природи, яка, за словами М.Горького, виражає “любов до усього живого в світі і милосердя”, є насправді новаторським явищем в російській поезії, оскільки вперше послідовно вводить до неї принцип уподіблення природи природі (а не людині, як це прийнято), немовби з середини розкриваючи її невичерпні творчі можливості. Своє ставлення до революційних подій Єсенін інтерпретує через міфологічні образи та біблійні легенди, в яких звучать космогонічні, богоборницькі мотиви («Перетворення», 1917; «Іонія»,1918; «Йорданська голубиця»,1918). Майбутнє своєї країни він уявляє як ідилічне царство селянського добробуту і достатку. Але ці його ілюзії швидко розтанули під ідеологічним тиском соціалістичної дійсності. Трагічне світовідчуття, душевний неспокій Єсенін висловив в поетичному циклі “Москва кабацька”(1924), де відтворений образ “хулігана”, своєрідного “другого я” ліричного героя Єсеніна, що інтерпретує мотиви російської вольниці, сполучені з елементами традиційних для романтичної поетики “розбійницьких” мотивів. Ці ж настрої переважають в драмі “Країна негідників”(1924-1926), поемах “Чорна людина”(1925) і “Анна Снєгіна”(1925), збірці “Русь Радянська”(1925). Головною в ліриці Єсеніна 20-х років стає тема Росії. «Моя лірика, - писав він, - жива однією великою любов’ю – любов’ю до батьківщини. Почуття батьківщини – основне в моїй творчості». Образ Росії передусім асоціювався для нього з життям, звичаями та побутом села, які він ідеалізував і оспівував. Себе Єсенін називав «останнім поетом села» і найбільше скаржився на те, що місто неухильно наступає на село, знищуючи його матеріально і духовно, руйнуючи століттями створювану національно-патріархальну культуру. Важливе місце в ліриці Єсеніна 20-х років займає також любовна лірика. Життя Єсеніна трагічно обірвалося в 30 років. Після його смерті письменник О.Толстой написав: “Помер великий національний поет... Він спалив своє життя як вогнище. Він згорів перед нами... Його поезія це немовби розкидування обома пригоршнями скарбів його душі”.

Російський поет, один з представників “нової селянської поезії”, “поет великої країни, її краси та долі”, - як називав себе сам Клюєв, “напівселянин-напівінтелігент”, за висловом В.Брюсова, Микола Олексійович Клюєв (1884-1937) вважав себе виразником настроїв, дум і сподівань селянства, народу.

Поетичний світ Клюєва— це селянський світ, який за багатовікову історію просякнув міфами, релігійними легендами, апокрифами, обрядами, забобонами, прикметами, казками, об'єднавши, розчинивши в собі християнство і язичництво, релігійне і побутове начала. У центрі його поезій — сільський світ, «матері-земля», «матір-вітчизна» з її хатою, робітниками, богами, ангелами і нечистою силою. Автор численних поетичних збірок “Братерські пісні”(1912), “Лісові бувальщини”(1913), “Мирські думи”(1916), “Піснеслів”(1919), “Мідний кит”(1919), “Селянські пісні”(1920), з яких найбільш відомою є збірка “Сосен передзін”(1912), що присвячена О.Блоку. Брюсов порівнював вірші цієї збірки з диким лісом, який розрісся “як попало”, по галявинам, схилам, ярам. Нічого в ньому не передбачено, не вирішено заздалегідь, на кожнім кроці несподіванки — те химерний пень, то давно завалений, порослий мохом стовбур, то несподівана галявинка,— але в ньому є сила і принадність вільного життя... Поезія Клюева схожа на цей дикий вільний ліс, що не знає ніяких «планів», ніяких «правил». У першій книзі поета чітко позначилися прикметні риси клюевскої поезії — активне використання образів, тем, поетичних прийомів пісенної народної творчості, бунтарські мотиви Клюєв відомий також як автор поем “Мати-Субота”(1922), “Село”(1927), “Плач за Єсеніним”(1927), “Заозер’я”(1927), “Пісня про Велику Матір”(1930), п’єс та ін. В 1934 році поет був заарештований і загинув в сталінських катівнях.

________________________________________________

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Акмеїзм та його представники.	\|	Російські поети поза літературними угрупованнями.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.017 сек.