Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник
Авто
Автоматизація
Архітектура
Астрономія
Аудит
Біологія
Будівництво
Бухгалтерія
Винахідництво
Виробництво
Військова справа
Генетика
Географія
Геологія
Господарство
Держава
Дім
Екологія
Економетрика
Економіка
Електроніка
Журналістика та ЗМІ
Зв'язок
Іноземні мови
Інформатика
Історія
Комп'ютери
Креслення
Кулінарія
Культура
Лексикологія
Література
Логіка
Маркетинг
Математика
Машинобудування
Медицина
Менеджмент
Метали і Зварювання
Механіка
Мистецтво
Музика
Населення
Освіта
Охорона безпеки життя
Охорона Праці
Педагогіка
Політика
Право
Програмування
Промисловість
Психологія
Радіо
Регилия
Соціологія
Спорт
Стандартизація
Технології
Торгівля
Туризм
Фізика
Фізіологія
Філософія
Фінанси
Хімія
Юриспунденкция






Особливості світового футуризму

Засуджені повторно до різних строків ув'язнення, померли там же, в місцях ув'яз­нення, Й. Гермайзе (за колючим дротом ГУЛАГу), Г. Іваниця, А. Залеський, 3. Моргуліс. Помер і сам С.Єфремов - 31 березня 1939 року, за три місяці до закінчення строку покарання.

Отже, тринадцять чоловік із сорока п'яти в наступні роки за вироком позасудових інстанцій були розстріляні.

Порівняно „м'який” вирок, який, між тим, касаційному оскарженню не підлягав, був трагедією для кожного засудженого не тільки тому, що завдав значних фізичних і моральних страждань, а й тому, що визначив подальшу додю майже кожного з них. Коли почалося масове полювання на «ворогів народу» і коли без вини винуваті в судовому чи позасудовому порядку або знищувались, або зазнавали нових випробувань, то мало кому із засудже­них у справі «СВУ» вдавалося звільнитися з місць позбавлення волі після закінчення строку покарання. Для них починався другий етап драматичних перипетій.

Так, А. Барбар під час відбування пока­рання трибуналом УНКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року був засуджений до смертної кари. М. Ботвинського 1 грудня 1937 року трійка УНКВС Алма-Атинської області також засудила до розстрілу. До такої ж, найвищої міри покарання, були засуджені О. Гребенецький (7 грудня 1937 року трійкою УНКВС Марійської АРСР, оскільки «зай­мався шпигунською діяльністю серед студен­тів Марійського педінституту»), М. Павлуш-ков (9 жовтня 1937 року), В. Підгаєцький (9 жовтня 1937 року), В. Удовенко (25 листо­пада 1937 року трійкою УНКВС Ленінградсь­кої області), Г. Холодний ( 14 лютого 1938 ро­ку), В. Чехівський (9 жовтня 1937 року трійкою УНКВС Ленінградської області), М. Чехівський (4 грудня 1937 року трійкою УНКВС Курської області), В. Дурдуківський (31 грудня 1937 року особливою нарадою УНКВС Київської області), М. Лагута (у справі «СВУ» засуджений до трьох років умовно, а 15 листопада 1937 року УНКВС Одеської області засуджений до розстрілу за те, шо «був керівником антирадянськоі на­ціоналістичної організації у Миколаєві»), Т. Слабченко (27 жовтня 1937 року військо­вою колегією Верховного Суду СРСР), В. Щепотьєв (19 листопада 1937 року трій­кою УНКВС Полтавської області).

Варто відзначити що політична організація під назвою Союз визволення України (СВУ) дійсно існувала під час першої світової війни в Австрії й Німеччині. Вона була створена в 1914 році українськими діячами вихідцями з російської імперії, які в часи післяреволюційної реакції 1907-1908 років змушені були покинути її через політичні переслідування. Організація діяла під керівництвом О. Скоропис-Йолтуховського, Володимира Дорошенка (історик), А.Жука, М. Меленевського. Крім політичної діяльності, СВУ вела організаційну допомогу, релігійну та культурно-освітню роботу серед українських біженців та полонених солдатів царської армії. Зокрема, члени організації намагалися нормалізувати життя українських біженців, покращити умови перебування полонених російської армії в таборах. Ними було видано український буквар (Антін Крушельницькій, Олена Кульчицька, Богдан Лепкий, Омелян Попович), відкрито українську гімназію, організовано видання часопису „Вісник СВУ”, читалися лекції з історії України, проводилися диспути на літературні теми тощо. Організація припинила своє існування у 1918 році. Як бачимо, до організації „СВУ” в радянські часи вона не мала ніякого відношення.

Репресії проти укр. інтелігенції мали не лише ідеологічну мотивацію, вони були пов’язані з усією політичною і соціально-економічною ситуацією в країні. У такий спосіб влада намагалась деморалізувати її (яскравим прикладом цього може бути арешт у свій день народженя 19 березня 1931 року М.Рильського), щоб вона не змогла прийти на допомогу українському селянству. Геноцид проти якого уже був спланований і втілений у 1932-1933 роках. І таких виступів не було, якщо не брати до уваги актів відчаю (самогубства) М.Хвильового, який щоб привернути увагу громадськості до кривавого терору проти українського народу застрелився 13 травня 1933 р. та Через два місяці, 7 липня 1933 р., кінчає життя самогуб­ством Микола Скрипник, якого звинуватили в тому, що він «докотився до прямих закликів розвивати національну свідомість». Покінчив із життям талановитий поет Аркадій Казка.

Розпочинаються чистки в усіх сферах. Їх жертвами стають як „праві попутники”, так і „ліві” футуристи, але як і раніше найбільше достається колишнім ваплітянам та неокласикам.

Виявилося, що М.Драй-Хмара проводив „уперту боротьбу з пролетарською літературою”. М.Зеров, П.Филипович, М.Рильський „штурмують укр. рад. літературу, хочуть зробити її зброєю реставрації” старого режиму.

23 квітня 1932 було прийнято постанову ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій». За цією постановою було ліквідовано всі літературні організації, які натоді ще існували в Україні - ВУСПП, «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», і був створений підготовний комітет для організації єдиної Спілки письменників СРСР і відповідні республіканський комітети. Спілки письменників союзних республік входили як підрядні до СП СРСР.

Спілка радянських письменників України була створена в період з 16 червня - 12 серпня 1934 у Києві на I Всеукраїнському з'їзді радянських письменників як складова частина Спілки письменників СРСР, створеної того ж року. Ухвалений тоді статут СП СРСР зобов'язував радянських письменників до активної участі в соціалістичному будівництві і підпорядкування політиці комуністичної партії. Статут визначав і єдино дозволений для радянської літератури творчий метод - соціалістичний реалізм, в основу якого покладено засади «партійності та народності».

У грудні 1932 р. і січені 1933 р. – відбулися пленуми ЦК ВКП(б) що мали фатальне значення для України. На Україну приїхали П.Постишев, М.Хатаєвич, Є.Вегер, шеф ДПУ В.Балицький з ними велика кількість керівників різних рангів. Так розпочався другий період масового терору, який спровокував голод.

Протягом 1933-1935 рр. були здійснені геноцидні спустошення в укр. культурі і науці. Розгромлено Всеукраїнську Академію наук (було заарештовано і заслано до концтаборів 250 її членів, з них 27 академіків), Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів, цілий ряд інших науково-дослідницьких закладів. Розгромлено Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ), Митрополита Василя Липківського після третього арешту етаповано на заслання, де він і загинув.

Репресивна машина набирала обертів. Після провокаційного вбивства 1 грудня 1934 року Кірова почалась нова хвиля масових арештів та звинувачень інтелігентів у приналежності до теро­ристичних організацій, провідники яких нібито діяли за кор­доном. Лише в ніч з 4 на 5 грудня 1934 року заарештовано 65 українських письменників, у наступні дні - прозаїка Григорія Епіка й драматурга Миколу Куліша. Вже 15 груд­ня зачитано вирок: двадцять вісім чоловік (серед них - Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Костя Буревія) засуджено до страти. Відкривав цей список талановитий Олекса Влизько, якого критики нарекли «молодим українським Пушкіним». Його збірки віршів «За всіх скажу» (1927) і «Поезії» (1927), «Книга балад» (1930), «П'яний корабель» (1933) пройняті ненастанною любов'ю до людей, землі, природи. Юнак з романтичним пафосом оспівував образ України, викривав ан-тигуманну суть нової диктатури.

У середині тридцятих років жертвами більшовицького терору стали Л.Курбас і все мистецьке обєднання «Березіль», М.Бойчук і вся школа „бойчукістів”, голова об'єднання се­лянських письменників «Плуг» Сергій Пилипенко, письменники О.Вишня, М.Куліш, О.Досвітній, В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, Михайль Семенко, Гео Шкурупій, М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, О.Слісаренко, В.Поліщук, Василь Бобинський, Дмитро Загул та ін.

Прославлені на весь світ фільми О.Довженка зняли з прокату, а самого кінорежисера змусили переїхати до Москви. На кобзарський з’їзд було запрошено кілька сотень кобзарів, яких заарештували і розстріляли. Деякі письменники, щоб урятуватися, стали писати під диктовку Москви: П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, М.Рильський.

1934 р. був роком викриття більш тонко „законспірованих” і замаскованих ворогів.

Наступ йшов по такій лінії:

а) добивання решток розгромленого 1933 р. блоку укр. націоналістів і троцькістів;

б) висування на всі дільниці укр. рад. культури більшовицьких рад. кадрів;

в) перебудування системи і роботи науково-дослідних і учбових закладів;

г) дальшого зміцнення позицій пролетарського інтернаціоналізму на Україні.

Як постанови Постишева конкретизувалися в літ. житті, яскраво засвідчує опублікована 10 лютого 1935 р. в газеті „Комуніст” стаття С.Щупака „Вороже створення історії літератури”.

Вона є реєстром „викриттів” на той час „диверсій класового ворога” в галузі укр. літературознавства.

„Лицарями дворушницької контрреволюції”, - С.Щупак називає, - Христюка, В.Десняка, А.Річицького та ін., оголошує І.Франка „першим укр. пролетарським письменником”, тоді як він був реформістом, М.Драгоманова оголошують проводирем „укр. марксизму”, тоді як В.Ленін називав його „укр. міщанином”. За Щупаком: П. Куліш був не демократом, а ідеалог пруської реакції в Росії, Я.Щоголев був реакційним представником феодалізму, Нечуй-Левицький – буржуазний шовініст, В.Винниченко – ідеолог буржуазної контрреволюції, група модерністів відбивала період розкладу і занепаду буржуазної літератури.

Літературознавцеві М.Степняку дісталося за те, оголосив новаторами в укр. літ. „молодонузівців” (виразників фашистської ідеології) Б.Лепкого (автора фашистської трилогії „Мазепа”) і В.Пачовського (буржуазного самостійника, який ідеалізує в своїх творах гетьманщину).

27 січня 1938 р. на пленумі ЦК КП(б)У першим секретарем ЦК було обрано М.Хрущова. Незаба­ром до Політбюро у Москву з Києва надійшла шифрограма з проханням дати ліміти на репресування 30 тисяч громадян України. (Така тоді практикувалася форма: хоче глава республіки чи області виявити класових ворогів - шле до Москви прохання, щоб дали ліміти, і обов'язково вказує кількість (!) осіб. Відмов історія не зафіксувала.)

1938 р. почався резонансною справою "правотроцькістського блоку". У зв'язку з нею було притягнуто до відповідальності велику групу пар­тійних і державних діячів на чолі з М.Бухаріним -опонентів і можливих політичних конкурентів Ста­ліна. Їх треба було знищити. І нищили... Шукали троцькістів, бухаринців і в Україні. Зрозуміло, знаходили. І теж таврували, викорінювали. Ці справи широко висвітлювалися у пресі, а виро­ки, звичайно ж, "схвалювалися" трудящими.

Яку ж позицію у цих політичних завихреннях посідає література? У середині 30-х рр. виходять знакові для української та й для всієї радянської літератури збірки: М.Рильського "Моя Батьківщина", П.Тичини "Партія веде" і "Чуття єдиної родини". Можна сказати, що ці видання вже повністю відповідали партійній лінії й вимо­гам соціалістичного реалізму. У М.Рильського по­мітний відхід од теми України до теми народів радянської землі, до теми Батьківщини - СРСР. У П.Тичини - "перевисання до народів" прева­лює над національним.

А перелік лояльних тем відомий: революція, вожді, індустріалізація, колективізація та ще дружба народів. Особливого схвалення заслуговували письменники, які розробляли революційну тематику. Наприклад, П.Панч, С.Скляренко, О.Десняк. Тих, хто цікавився історичним минулим, оголошували націоналістами. 3.Тулуб, авторку роману "Людолови", заслали до Серед­ньої Азії. Заарештували О.Соколовського (роман "Богун"), П.Ванченка (повість "Онопрій Кудь").

Дедалі більше звужувалася сфера застосування україн­ської мови як засобу спілкування. 1938 р. Рад-нарком УРСР і ЦК КП(б)У прийняли постанову "Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України".

На всіх рівнях суспільного життя культивували­ся, заохочувалися доноси. Досить було сказати про когось, що він націоналіст чи троцькіст, і людину одразу ж кидали до в'язниці... Докази брутально фальсифікувалися. Часто й цього не робили. Чому? Легше тортурами, шанта­жем вибити будь-яке зізнання...

За підрахунками відомого історика літератури Богдана Кравціва, протягом 20-30-х років 89 українських письмен­ників були розстріляні; 212 — перестали писати; 22 - вижи­ли і здебільшого повернулися в літературу; 42 — померли, деякі з них були ув'язнені; 83 - емігрували з України під час Другої світової війни. Разом вибуло з літературного життя 448 українських письменників.

О. Субтельний в своїй „Історії України” відзначає, що в ті часи українською мовою писало 240 письменників – зникло 200; із 85 вчених – мовознавців - зникло 62.

За даними вітчизняних істориків у 1930 р. друкувалося 269 письменників укр. мовою.

1938 р. їх залишилося тільки 36.

17 – розстріляли.

8 – закінчили життя самогубством.

178 – заслано в т.зв. трудові табори.

16 – зникло без вісті.

Тільки 7 – померли своєю смертю.

Статистична звітність репресивно-каральних органів свідчить, що 1935 р. в Україні було заарештовано 24943 громадянина, 1936 – 15717, 1937 – 159573, 1938 – 108006 громадян. Найбільше ці чистки торкнулися інтелігенції, особливо письменників – генераторів національної ідеї. „Просіювали” націю також голодомори, департації, переселення, вербування. Все це разом трагічно відбилося на українському етносі, який і сьогодні не здатний об’єднатися навколо національної ідеї.

Саме в лісовому урочищі Сандормох, що знаходиться в далекій Карелії,між 27 жовтня і 4 листопада "на відзначення 20-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції" було замордовано 1111 в’язнів, доправлених сюди із Соловецького табору особливого призначення (російська абревіатура — СЛОН).

5 серпня 1937 року нарком НКВС Єжов підписав наказ № 00447, одним з пунктів якого велілося використовувати урочище Сандормох для розстрілу і поховання репресованих мешканців прилеглих районів Карелії та в'язнів тамтешніх таборів. Злощасний наказ став відправною точкою початку нещадної операції з масового винищення населення СРСР, що відібрала сотні тисяч людських життів і увійшла в історію під назвою "великого терору".

Восени того ж таки 37-го Єжов оголосив перші нормативні цифри ворогів народу, яких належало розстріляти. Соловки мали делегувати на той світ 1200 осіб. Керівництво СЛОНу вийшло з зустрічною пропозицією, подавши списки на 1625 чоловік, а зго­дом — ще на 200 (в СРСР було прийнято перевиконувати будь-які норми). "Особлива трійка" НКВС не заперечувала і оперативно засудила всіх 1825 ув'язнених до розстрілу. Відомо, що групу кількістю 509 душ розстріляли на околицях Ленінграда,198 —лягло в Соловецьку землю, а найбільше в'язнів (1111, серед яких було 190 українців) етапували до Сандормоху. Цією групою "опікувався" відряджений з Ленінграда спеціально для каральних акцій капітан Михайло Матвєєв.

Капітан Матвєєв, "керуючись революційною свідомістю", власноруч стріляв з револьвера у потилицю кожній людині, коли ту ставили на коліна. Забитого підручні скидали в яму, трупи присипали вапном, закопували і маскували. Більшість українців були розстріляні 3 листопада. За правилами, що тоді існували, місця знищення людей належало конспірувати, і в акти про розстріли вони не вносилися: в такий спосіб влада намагалася приховати сліди своїх злочинів.

Український ренесанс за сталінщини не відбувся, бо в сандормохські ями лягли: режисер Лесь Курбас, драматург М.Куліш, поети, професори Київського університету М.Зеров і П.Филипович, письменники Михайло Козоріз, Мирослав Ірчан, Олекса Слісаренко, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Михайло Яловий, Валер'ян Підмогильний, Марко Вороний, академіки Степан Рудницький і Максим Яворський, науковці Петро Демчук, Василь Волков, Микола Трохименко, міністр освіти УНР Антін Крушельницький і його три сини, міністр фінансів УРСР Михайло Полоз та багато інших.

"Доповідаю, що вирок стосовно засуджених до вищої міри покарання мною виконано", — рапортував більшовицький кат своєму начальству. У службовій записці він також повідомляв, що один в'язень помер, а чотирьох етаповано в інші місця позбавлення волі. Управлінням НКВС СРСР в Ленінгранській області за успішну боротьбу з контрреволюцією товариш М.Матвєєв був нагороджений цінним подарунком, про що свідчать документи архіву ФСБ в Карелії. Щоправда, перепало М.Матвєєву і на горіхи: в 1938 році його арештували, але не за "політику", а за перевищення службових повноважень і знущання над в'язнями соловецького етапу. Нагороджений пізніше орденом Червоної зірки, Герострат українського відродження, доживши до глибокої старості, помер в Ленінграді 1974 року.

Нищення української культури політичні гіпнотизери називали боротьбою за українську культуру, і це пропагандистське навіювання багатьох позбавило розуму і волі. Тим паче, що водночас з цим нищенням справді виховувалися нові кадри, друкувалися книжки, зводилися нові театри, палаци культури, святкувалися ювілеї видатних діячів культури.

 

 


СПИСОК МЕШКАНЦІВ БУДИНКУ «СЛОВО» ПО ПІД'ЇЗДАХ (ЗІ СПОГАДІВ ВОЛОДИМИРА КУЛІША)

ПІД’ЇЗД Ч. І.

1. Щупак. Літ. критик. Засланий. (Розст. 10.03.1937)

2. Сенченко Іван. Письменник.

3. Чернов Леонід. Письменник. Помер на сухоти.

4. Квітка. Письменник. Засланий.

5. Биковець Мих. Дир. Бібліотеки В. Блакитного. Засланий.

6. Головко Андрій. Письменник. Живе.

7. Епік Гр. Письменник, Засланий. Ростр. (3 листопада 1937).

8. Хвильовий Мик. Письменник. Застрілився 13.05.1933.

9. Йогансен Майк. Письменник. Засланий. (Розст. 27.10.1937)

10. Копиленко Ол. Письменник. Помер.

11. Петрицький Анатоль. Маляр. Помер.

12. Панів Андрій. Поет. Засланий.

13. Тичина Павло. Поет. Живе.

14. Лейтес. Критик. Засланий.

ПІД'ЇЗД II.

1. Варава Ол. Письменник. На еміграції.

2. Касяненко Євген. Редактор «Вістей». Розстріляний.

3. Дніпровський Іван. Письменник. Помер на сухоти. 1.12.1934.

4. Підмогильний Валеріян. Письменник. Розстріляний. 3.11.1937.

5. Вишня Остап. Письменник. Засланий. Повернувся.

6. Забіла Наталя. Письменниця. Живе.

7. Шмигельський Ант. Поет. Живе.

8. Коцюба Г. Письменник. Засланий. 17.12.1938

9. Падалка. Маляр. Розстріляний.

10. Седляр. Маляр. Розстріляний.

11. Сергій Пилипенко. Письменник. Розстріляний (3.3.1934)

12. Юрезанський. Письменник.

ПІД'ЇЗД III.

1. Козицький Пилип. Композитор. Помер.

2. Коряк В. Літ. критик. Засланий (22.12.1937)

3. Досвітній Олесь. Письменник. Розстріляний (3.3.1934)

4. Яловий Мих. Письменник. Розстріляний. (3. 11.1937).

5. Вовчик Лідія. Дружина Вас. Блакитного.

6. Куліш Микола. Драматург. Засланий. (3 листопада 1937).

7. Панч Петро. Письменник. Живе.

8. Слісаренко Ол. Письменник. Засланий. (3 листопада 1937).

9. Річицький Андрій. Відп. працівник ЦК партії. Роз­стріляний.

10. Любченко Аркадій. Письменник. Помер на еміграції.

11. Усенко Павло. Поет. Живе.

12. Первомайський Леонід. Поет. Живе.

ПІД'ЇЗД IV.

1. Лісовий Петро. Письменник. Засланий.Доля не відома.

2. Кулик Іван. Поет. Засланий. (10.10.1937)

3. Микитенко Іван. Письменник. Засланий. (Р.18.10.1937)

4. Дикий Антін. Поет. Засланий.

В. Семенко Мих. Поет. Засланий. (23.10.1937).

6. Панченко. Письменник. Засланий.

7. Радугин. Поет.

9. Бажан Микола. Поет. Живе.

10. Яновський Юрій. Письменник. Помер.

11. Фельдман. Поет. Виїхав до Москви.

ПІД'ЇЗД V.

1. Піддубний. Письменник. Засланий.

2. Гжицький. Волод, Письменник. Засланий. Повернувся. Живе.

3. Мелєр Вадим. Маляр. Живе.

4. Доленго. Поет.

5. Сосюра Володимир. Поет. Помер.

6. Вражливий Вас. Письменник. Засланий.

7. Масенко Терень. Поет. Живе.

8. Іванов Павло. Перекладач. Засланий.

9. Поліщук Вал. Поет. Засланий. (3 листопада 1937).

10. Смолич Юр. Письменник. Живе.

11. Вухналь Юрій. Письменник. Засланий. (15.7.1937).

12. Кириленко Іван. Письменник. Засланий. (Р. 23.09.1938)

13. Костюк Гр. Викладач української літератури. На еміграції.

14. Курбас Лесь, Режисер. Засланий.. (3 листопада 1937).

 

Символізм(від грецьк. sуmbо1оn - знак, символ, ознака). Виник у Франції в 60-70-ті роки XIX ст., згодом став загальноєвропейською течією. Символістами в свій час були: Поль Верлен, Артюр Рембо, Стефан Малларме, Моріс Метерлінк, Райнер Марія Рільке, О.Блок, В.Брюсов, А.Белий, М.Вороний, Олександр Олесь, О.Слісаренко, Д.Загул, П.Тичина, С.Черкасенко. Головні риси :

1.Неприйняття дійсності з її міщанською мораллю, відхід від суспільних проблем.

2. Провідний мотив — прагнення втілити ідею в чуттєву форму, перетворити емоції на лінії, кольорові плями, звуки, яким надається символічне значення, бажання малювати не предмет, а ефект, який той створює.

3. Заміна конкретного образу символом, крізь який пізнавався та уявлявся світ і який є знаком мінливого життя душі й пошуком вічної істини. Тому іноді світ, образ малювався ніби крізь сутінки, дощову зливу, напівпрозорі завіси, фіранки.

4.Прагнення до суб'єктивних узагальнень, "солодких символів", які б протистояли повсякденності, до­помагали б уникнути її.

5.Інтерес до особистості, усвідомлення її індивідуалізму та трагедії.

6.Віра в наближення внутрішнього життя митця до ідеалу; ідеал не є наслідком творчості, він є процес.

7.Поетика ліричного твору в умовностях, інакомовленнях, натяках, багатозначності слів, у музиці та ритмі, які народжують численні асоціації.

Імпресіонізм (від франц. іmргеssiоn — враження) – напрямок у мистецтві другої пол. ХІХ ст. – поч. ХХ ст., представники якого прагнули відтворити реальний світ у його рухливості і мінливості, передавали свої враження. Розглядаючи світ як об’єктивну дійсність, вони не відокремлювали дійсність від сприйняття і вважали, що передані засобами мистецтва враження здатні виражати істини буття. З'явився у Франції в другій половині XIX ст.

Риси імпресіонізму притаманні творам Гі де Мопассана, Кнута Гамсуна, Оскара Уайльда, А.Фета, О.Кобилянської, М. Коцюбинського, В.Стефаника, М.Вороного, М.Хвильового, Г.Косинки та ін. Головні риси:

1.Привідний мотив—бажання витончено передати суб'єктивні миттєві враження, настрої, бажання "зупинити мить".

2.Коло камерних тем: змальовування світу (природа та людина) у процесі безпосереднього бачення, у постійній мінливості, швидкоплинності.

3.Дія відбувається лише в теперішнім часі.

4.Підкреслений ліризм.

5.Епізодичність, фрагментарність описів.

6.Твори у формі ліричного монолога, незакінчення фраз, думок.

7.Передача внутрішніх почуттів (почуттєвих ста­нів) героя через засоби відтворення кольорів, світло-тіней, звукових барв і тонів.

8.Багатство використання тропів (метафор, епіте­тів, символів тощо).

Неоромантизм або "Новий романтизм" розвивався в Англії, Німеччині, Україні, Росії у кінці XIX - початку XX ст. Неоромантики зробили свій внесок у розвиток прози. Наприклад, романи, повісті, новели А.Конан Дойля, Р.Л.Стівенсона, Р.Кіплінга, Г.Р.Хаггарда. У поезії та драмі були створені справжні шедеври. На­приклад, цикл "Капітани" М.Гумільова, "Лісова піс­ня" Лесі Українки. Творчість М.Йогансена, О.Влизька, Ю.Яновського, О.Теліги, О.Ольжича таін.помічена рисами неоромантизму. Головні риси:

1. Провідний мотив - спроба подолати розрив між ідеалом і дійсністю.

2. Негативне ставлення до сучасної буржуазної "грошової" цивілізації.

3. Протиставлення їй далекого минулого, екзотич­ного світу незайманих цивілізацією країн Африки, Азії, Південної Америки, світу фантазій.

4. Головний герой - сильна особистість, здатна перетворити бажане на дійсне завдяки могутній силі духу та цілеспрямованості.

5. Драматична напруга подій, що швидко розвиваються.

6. Виховання могутнього життєлюбства, допитли­вості, жаги пригод, здорового авантюризму.

Футуризм (від лат. futurum - майбутнє) – напрямок, що виник на початку XX століття в Італії, звідки пошири­вся в інших країнах. Представники: Ф.Марінетгі, В.Маяковський, В.Хлебников, В.Каменський, Д. і М.Бурлюки, М.Семенко та ін. Футуризмом позначена творчість О.Влизька, В.Хмелюка, С.Гординського та ін. Головні риси:

1. Розрив із традиційною буржуазною культурою і протест проти неї.

2.Відображення динамізму індустріальної доби, су­часної урбаністичної цивілізації.

3. Відтворення перенасиченості свідомості сучасної людини безліччю вражень, що тиснуть одне на одне.

4. Нівелювання особистості.

5.Експериментаторство з формою, а саме: відтво­рення інтенсивності та масштабності життя хаотичною динамікою ритмів, несподіваністю ритму, особливою строфікою.

6.Експериментаторство з мовою художніх творів, а саме: звукове письмо, вільний синтаксис, багатство неологізмів.

а) італійський футуризм був більш агресивним:вінмалював "безособову людину", яка прагне культу си­ли, що все підкорює;

б) російський футуризм був різноманітним:

кубофутуристи заперечували людську особистість заради революційного створення "всесвітнього людс­тва" і "всесвітньої гармонії";

егофутуристи навпаки віддавали перевагу розвит­ку людської свідомості, зокрема піднесено ставилися до своєї творчої індивідуальності;

в)український футуризм в особі М.Семенка об'єднав сучасні форми з елементами фольклору, бароко, вертепу. Недарма М.Семенко вважав себе і "футуристом", і "антикваром", і поетом-філософом.

Сюрреалізм (від франц, suггeа1іtе — надреальне, надприродне). - зародився на початку XX століття у Франції, звідки поширився в інші країни Європи, в США. Представ­ники: Поль Елюар, Луї Арагон, Федеріко Гарсіа Лорка, Пабло Неруда, Богдан-Ігор Антонич, Василь Барка та ін. Головні риси:

1.Провідний мотив - звільнення мистецтва від недуховленої дійсності через сферу надреального, підсвідомого.

2.Створення власної моделі Всесвіту, де співісну­ють справжнє і фантастичне.

3.Безконтрольне, автоматичне відтворення свідо­мості та підсвідомості, а звідси політематична будова твору, в якому змальовуються роздуми, враження, факти, явища, традиційно не сумісні один з одним і з поезією.

4.Герой - "мандрівник", для якого все розділилось на "до" і "після", а він намагається об'єднати розколо­тий світ.

5.Здійснення реальним героєм нереальних дій і на­впаки.

6.Об'єднання в окремому образі загального та ін­тимного, суспільного та особистого.

7.Створення ємких асоціативне складних образів, майже символів.

8.Несподіваність і асоціативність приводів для створення книги, вірша, картини.

9.Експериментаторство з мовою, формою художніх творів (незвичайне мистецтво запису, ритмів, введення непоетичної лексики тощо).

Експресіонізм (від франц. ехsргеssiоn — вираження, виразність) -виник у Німеччині на початку XX століття, поши­рився у країни Європи. Його представники: Бертольт Брехт, Франц Верфель, Макс Бродт. Характерні риси експресіонізму знаходимо у творчості Юрія Клена, Миколи Куліша, Миколи Хвильового, Тодося Осьмачки, Василя Стефаника тощо. Головні риси:

1. Гіпертрофоване авторське "я".

2. Провідна тема — життя як нагромадження люд­ських страждань, як поєднання красномовних симво­лів і знаків.

3. Ідея — катастрофічність, безцільність буття, відчуття страху та самотності людини.

4. Задавлений бездушною буржуазною дійсністю герой-песиміст, який перебуває в стані відчаю.

5. Створення гротескних, деформованих, умовних, фантастичних образів

6. Зображення дійсності у зіткненні контрастів (чорне - біле; позитивне - негативне; примітивізм буденщини - космічний безмір).

7. Анархічне ставлення до суспільства.

8. Драматична напруга дії.

9.Основні жанри: лірична поезія, публіцистична драма, що перетворилась на схвильований монолог автора.\

Екзистенціалізм (від лат. ехіstепtіа — існування)– течія, що виникла перед другою світовою війною. Пред­ставники: Альбер Камю, Жан Поль Сартр, Симона де Бувуар, поети української "Нью-Йоркської групи". Головні риси:

1. Провідні теми — існування людини в центрі абсу­рдного буття; критика буржуазної цивілізації, що при­душує людську особистість, яка через це позбавляєть­ся зв'язківі з суспільством.

2. Ідея - звільнення розуму й душі людини від аб­сурдної дійсності.

3. Самотній герой - індивідуаліст і песиміст, здіб­ний лише на даремний бунт проти суспільства або на героїчну подію заради утвердження себе перед власною свідомістю та совістю.

4. Етичні заперечення та протест проти будь-якого насильства.

5. Створення "прикордонних ситуацій" (наприклад, людина перед лицем смерті).

6. Проведення історичних паралелей та алегорій (твори з підтекстом, алюзіями, з подвійним дном).

7. Надання переваги жанрам роману-притчі, філо­софського роману та новели, згодом - тяжіння до поезії.


 

Найвищим органом СПУ (НСПУ) є з'їзди, які довгий час відбувалися нерегулярно, а почавши з 5-го (1966), скликалися за зразком партійних з'їздів раз на 5 років. З'їзд обирає правління НСПУ, яке виділяє з себе для керівництва поточною роботою раду, правління та секретаріат на чолі з головою правління.

У більших обласних центрах є місцеві літературні організації. При президії СПУ працюють комісії поезії, прози, драматургії, перекладів тощо.

IV з'їзд (10—14 березня 1959) перейменував СРПУ на Спілку письменників України.

Число членів СРПУ на час її оформлення (1934) внаслідок терору початку 1930-х становило ледве 206 осіб, 1945 їх було 250, 1958 — 500.

На II з'їзді СРПУ (6-12 грудня 1948) у доповіді Олександра Корнійчука була названа кількість членів Спілки — 263.

На час III з'їзду (27 жовтня — 1 листопада 1954) СРПУ нараховувала 323 члени і 35 кандидатів.

IV з'їзд (10—14 березня 1959) нарахував 534 члени СПУ.

V з'їзд (16—19 листопада 1966) — 770 членів

VI (18—21 травня 1971) — 858 членів

VII (14—16 квітня 1976) — 922 члени

VIII (7—9 квітня 1981) — 1009 членів

IX (5—7 червня 1986) — 1095 членів.

СПУ мало власні друковані органи: «Літературна Україна», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор»; спільно з Українським товариством дружби і культурних зв'язку з зарубіжними країнами — «Всесвіт», а з Інститутом літератури імені Тараса Шевченка — «Радянське літературознавство»; російською мовою — «Радуга».

Власне видавництво СПУ (НСПУ) — «Радянський письменник» (тепер — «Український письменник»).

Комуністична партія здійснювала керівництво СПУ через свій партійний комітет у в ній. Дедалі більшу роль в керівництві СПУ відігравав КҐБ. 1971 на посаду секретаря президії СПУ «обрали» полковника КҐБ Івана Солдатенка, на VII з'їзді (1976) його замінив Полікарп Шабатин.

На межі 1980-х і 1990-х Спілка письменників України була центром національно-визвольної боротьби, у середовищі українського письменства започатковувалися Народний Рух України, «Просвіта» та «Меморіал».

За весь час її існування СРПУ-СПУ-НСПУ очолювали

§ Іван Кулик,

§ Іван Микитенко,

§ Олександр Корнійчук (1938—1941 і 1946—1953),

§ Микола Бажан (1953—1959),

§ Максим Рильський,

§ Олесь Гончар (1959—1971),

§ Юрій Смолич короткочасно по VI з'їзді (1971),

§ Василь Козаченко (1973—1978),

§ Павло Загребельний (1979—1986),

§ Юрій Мушкетик (1986—2001),

§ Володимир Яворівський (від 2001).


 


Читайте також:

  1. I. Особливості аферентних і еферентних шляхів вегетативного і соматичного відділів нервової системи
  2. III. Географічна структура світового ринку позичкового капіталу
  3. VI.3.3. Особливості концепції Йоганна Гайнріха Песталоцці
  4. VI.3.4. Особливості концепції Йоганна Фрідриха Гербарта
  5. А. Особливості диференціації навчального процесу в школах США
  6. Агітація за і проти та деякі особливості її техніки.
  7. Аграрне виробництво і його особливості
  8. Аграрне право як галузь права, його історичні витоки та особливості.
  9. АНАТОМІЯ І ФІЗІОЛОГІЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ ТА ПЕРИФЕРИЧНОЇ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ, ЇЇ ВІКОВІ ОСОБЛИВОСТІ
  10. Анатомо-фізіолгічні особливості
  11. Анатомо-фізіологічна перебудова організму підлітка та її вплив на його психологічні особливості й поведінку.
  12. Анатомо-фізіологічні особливості молодших школярів




Переглядів: 836

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Літературна дискусія 1925 - 1928 років. | Історія систематики рослин

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.032 сек.