• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Літературна дискусія 1925 - 1928 років.

Друга половина 20-х р. відзначається ускладненням про­цесів літературного й мистецького життя і загостренням ідеологічної боротьби. Пояснюється це як диференціацією літературно-мистецьких сил, їхньою конкуренцією, що за умов надмірної політизованості та ідеологізованості набу­вала спотворених форм, так і насамперед тим, що намаган­ня багатьох письменників і митців, цілих угруповань макси­мально використати усі можливості для повноти самовияв­лення, досягти жаданої творчої свободи, подати втілення волі українського народу до національного буття,- прихо­дило в суперечність з лінією партії на цілковитий контроль над усіма сферами життя, на забезпечення потрібної їй ін­терпретації дійсності та виховання зручної для неї «нової» людини. Партійна пропаганда постійно прокручувала тезу про те, що класовий ворог, зазнавши поразки в збройній і політичній боротьбі, тепер сподівається взяти реванш на фронті культурному й літературно-мистецькому. Ця зло­вісна теза (не позбавлена підстав у тому, що духовна сво­бода і житейський глузд, вигнані з політики й ідеології, все-таки пробивалися у літературі й мистецтві) падала гні­тючою тінню на діяльність творчих організацій та на літе­ратурні й мистецькі дискусії другої половини 20-х р. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія, в ході якої порушувалися проблеми традицій і новаторства, ставлення до класичної спадщини, шляхів розвитку нового мистецтва. Але головним було вирішення питання бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку.

У газеті "Культура і побут" - додатку до газети "Вісті ВУЦВК", ", редактором якої був Василь Еллан-Блакитний, 30 квітня 1925 року було надруковано одразу дві статті: «плужанина» Григорія Яковенка "Про критиків і критику в літературі" та відповідь на неї Миколи Хвильового "Про "сатану в бочці", або про графома­нів, спекулянтів та інших просвітян", спрямованою проти плужанського масовізму та „червоної” халтури. Це була відповідь тим силам, які дискредитували мистецтво слова, пишучи примітивні й банальні твори. Критик висунув дилему: «Європа чи просвіта?» - і закликав дати відсіч при­мітивізму, опановувати європейську культуру, серйозно зайнятися професійною роботою. Це і був початок літературної дискусії. 21 травня Яковенко відповів Хвильовому статтею "Не про "або", а про те ж саме".

Статті справили величезне враження не лише на літе­ратурну громадськість, а й на всю національну інтелігенцію. Уже 24 травня з приводу них у великому залі Всенародної бібліотеки України в Києві відбувся диспут «Шляхи розвитку сучасної літератури», на якому були присутні понад 800 осіб. У диспуті взяли участь представники всіх літературних організацій. Частина письменників підтримувала погляди М.Хвильового, частина – заперечувала.

А вже 31 травня з'явилася відповідь Миколи Хвильового "Про Коперніка з Фрауепбургу, або абетка азіатського ренесансу в мистецтві (Другий лист до літературної молоді). Памфлет Хвильового, що продовжував розвивати думки, висловлені в попередніх, під назвою "Про демагогічну водичку, або справжня адреса української воронщини, вільна конкуренція ВУАН і т.д. (Третій лист до літературної молоді)", був надрукований на сторінках цієї ж газети 21 червня.

На початку червня в полеміку із Миколою Хвильовим ув'язується один із найбільш затятих його суперників Сергій Пилипенко, голова спілки селянських письменників "Плуг".

До кінця 1925 року памфлети Миколи Хвильового цього періоду вийшли окремою книжкою під назвою "Камо грядеши [?]"(«Куди йдеш?»). Її основні позиції:

- "олімпійство" проти масовізму;

- мистецтво як засіб пізнання життя, а не будування життя;

- думка про азіатський ренесанс;

- кинено гасло Європи.

Того ж 1925 року, від 22 листопада до 13 грудня, у "Культурі і побуті" була видрукувана наступна серія памфлетів Миколи Хвильового, яка у 1926 році укупі з антиполіщуківським "Ахтанабілем сучасності" вийшла у Держвидаві окремою книжкою "Думки проти течії". Це була остання збірка памфлетів. видана збірником. У "Думках проти течії" Микола Хвильовий продовжує критикувати примітивізм у мистецтві, а також розвиває тезу Європи - як психологічного типу активної, вольової людини.

У 1926 році Микола Хвильовий друкує наступну серію памфлетів "Апологети писаризму". Десь у цей час написана "Україна чи Малоросія".(1926). У них письменник окреслив програму українського національного відродження. Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, на культуру Європи з її гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського провінціалізму. Адже російські ЛЕФ (Лівий фронт), РАПП мали вплив і на українські організації, насаджували антиестетичні тенденції, нігілістично ставилися до української культури та мови. Тому Хвильовий висунув гасло «Геть від Москви!» і не радив українським митцям орієнтува­тись на російську комуністичну культуру. Письменник вважав тогочасну Москву «центром всесоюзного міщанства». На його погляд, повинен настати кінець імперській, великодержавницькій гегемонії. Він міркував: «Росія самостійна держава? Самостійна! Так і Україна самостійна! Українське мистецтво має розвиватися самобутньо. Уже тепер воно утверджує неповторну концепцію: ідею вітаїзму {лат. vita — життя), активного романтизму, або «азіатського ренесансу».

Чому митець назвав новий стиль «азіатським ренесансом»? На думку Хвильового, тоді наставало четверте відродження людства. Здійснити його стара Європа уже не могла, і це збагнув німецький філософ Освальд Шпенглер у трактаті «Присмерк Європи». Хто ж його здійснить? Така місія випадає Україні, бо вона розташована між Азією і Європою, Заходом і Сходом й увібрала в себе їхні культурні контакти. Оскільки Україна, як і азійські народи, була пригноблена віками, то з початком четвертого відродження вона всю свою нагромаджену енергію, всі творчі сили віддасть людству. Вже тепер в Україні виник новий стиль відродження - ро­мантика вітаїзму. Отже, українські митці будуть першими заспівувачами «азіатського ренесансу» в мистецтві, їхній стиль - активний романтизм - стане стилем четвертоїепохи Відродження.

Виступи Хвильового торкалися не тільки проблеми літера­тури, розвитку стильових напрямів, а й культури в цілому, ідеології, врешті питання, як вижити українській нації в межах СРСР, як зберегти свою національну й духовну самобутність під тяжкою загрозою наступу російської імперії. Ці виступи письменника відбили загальний настрій нації. Його підтримали науковці, вчителі, студенти, митці. До його тез приєднались Українська Академія Наук, політики, економісти, інженери. Зокрема, економіст Михайло Волобуєв за допомогою статистичних даних довів, що більшовицький уряд з Москви продовжує стару імперську колоніально-економічну політику в Україні. Тому вчений вимагав зробити Україну не­залежною від імперського центру - Москви. Член ЦК КП(б)У Олександр Шумський доповнив Хвильового, вимагаючи від Сталіна усунути російське керівництво з ЦК КП(б)У та уряду України, сприяти дерусифікації українського пролетаріату.

Протилежну позицію зайняла комуністична влада. У дискусію втрутився Йосип Сталін написавши лист «До тов. Кагановича Л. М., першого секретаря ЦК Компартії України та інших членів ЦК КП(б)У» від 26 квітня 1926 року, в якому виправдовував більшовицьку експансію в Україні, в усіх «гріхах» звинувачуючи Миколу Хвильового і так званих українських націоналістів. Він звертається до них з порадою "придивитися" до антиросійської пропаганди, що її проводить тов. Хвильовий. 30 травня цього ж року у пресі проти лідера ВАПЛІТЕ виступив голова Раднаркому УРСР Влас Чубар. З розгромними статтями, спрямованими проти духовного відродження України, виступили й інші вітчизняні партійні функціонери, спрямувавши свої удари проти «хвильовизму» як нібито соціал-націоналістичного ухилу в партії. Дискусія з естетичної площини перейшла в політичну. Почалися політичні звинувачення, навішування ярликів «ворогів народу».

У листопаді 1927 року на Х з'їзді КП(б)У у звіті ЦК Лазар Каганович говорив про "ухили" Хвильового. Ось вони:

1) переорієнтація української літератури від червоної Москви до буржуазної Європи;

2) переродження теорії боротьби двох культур, з українськими національними модифікаціями;

3) прихильність до капіталістичної теорії "відродження нації";

4) блокування з буржуазно-націоналістичними елементами (напр., неокласиками) і таким шляхом прийняття тодішньої неприпустимої Ідеї з'єднаного національного фронту;

5) нерозуміння ролі пролетаріату як активного керівника та творчого учасника культурного будівництва в Україні;

6) пропаганда шпенглерівської теорії у месіанській ідеї азіатського ренесансу під українським керівництвом;

7) троцькізм щодо розуміння радянської дійсності;

8) пропаганда ідей українського фашизму.

У такий спосіб літературну дискусію було силоміць згорнуто. Особливо посилилась і набула скоординованого характеру ідеологічна критика на адресу «Вапліте» і самого М. Хвильового після утворення «Молодняка» та ВУСППу. Не маючи естетичних та ідеологічних аргументів, незабаром компартія вдалася до тотального терору українців, провокацій, голодомору.

У розпал цих подій з’являються літературні твори високого ґатунку. В цей час розцвітають два видатних поети доби П.Тичина й М.Рильський.

Збірки П.Тичин „Сонячні Кларнети” 1918 р., „Замість сонетів і октав” 1920р. та „Вітер з України” 1924р. засвідчили, що його твори є справжньою віхою в розвитку укр. поезії (ліричні описи природи, мистецьке володіння словом).

М.Рильський та його поезії були вражаючим контрастом до творчості П.Тичини. Його поезії, що публікувалися у збірках „Під осінніми зорями” (1918), „Синя далечінь” (1922), „Тринадцята весна” (1926), були стриманими, філософськими, у стилі класики Заходу.

На особливу увагу заслуговують М.Зеров, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Є.Плужник, В.Сосюра, М.Бажан та Т.Осьмачка.

У „Синіх етюдах” (1923) М.Хвильовий оспівує революцію, в той же час в „Осені” (1924) і „Я” (1924) він відображає її суперечності й своє зростаюче розчарування нею.

У збірці новел „В житах” (1926) Г.Косинка майстерно змальовує рішучість селян у боротьбі з чужоземцями. У романі „Місто” скептично-містичний В.Підмогильний описує, як укр. селянинові вдається „завоювати” місто, проте ціною відмови від кращих селянських традицій.

„Із записок холуя” (1927) майстер сатири І.Сенченко висміює безхребетність лакиз, що їх породжує радянський лад.

У романі Ю.Яновського „Чотири шаблі” проступає дух запорізьких козаків.

Неперевершеним щодо популярності був Остап Вишня, дотепні гуморески якого читали мільйони.

Серед драматургів найвідомішою постаттю був М.Куліш. Його п’єси „Народний Малахій” (1928), „Мина Мазайло” (1929), „Патетична соната” (1930) – викликали сенсацію своєю модерністською формою і трагікомічним трактуванням нової рад. дійсності.Значні досягнення українського театру цього часу пов’язані з діяльністю Л.Курбаса і створеного ним літературно-мистецького об’єднання „Березіль”.

Розвивається укр. музика, образотворче мистецтво. Саме 20-ті роки стали добою становлення укр. кінематографа. Укр. тематика починається з 1923-1924 рр. У фільмі „Остап Бандура” В.Гардіна грала М.Заньковецька. В укр. кіно працюють режисери Л.Курбас, Ф.Лопатинський, М.Терещенко та ін.; видатний оператор Д.Демуцький, актори М.Садовський, А.Бучна, І.Мар’яненко та ін. Сценаристами та режисерами виступають Д.Бузько, О.Досвітній, М.Бажан, М.Яловий, Ю.Яновський та ін. Світової слави набув О.Довженко. Його фільми „Звенигора” (1927), „Арсенал” (1929), „Земля” (1930), перший звуковий фільм „Іван” (1932) стали новим словом у розвитку кінематографічного мистецтва і ввійшли до золотого фонду.

Значних успіхів було досягнуто у науці і освіті. Над розбудовою української науки працювали природознавець В.Вернадський, мікробіолог Д.Заболотний, математики Д.Граве, М.Кравчук, історики Д.Багалій, Д.Яворницький, М.Грушевський, філологи і літературознавці С.Єфремов, М.Сумцов, В.Перетц, А.Кримський та інші.

Як політична, так і культурна ситуація в СРСР, а відповідно (і особливо) на Україні вже з другої половини 20-х починає змінюватися на гірше.

Певний плюралізм у сфері науки, літературі і мистецтва був бар’єром на шляху досягнення більшовиками абсолютного монополізму на ідеологію, тим більше, що будь-які відхилення від ідеологічних догм розглядалися ними як прояви буржуазної орієнтації. Ще більше непокоєння викликали у комуністів наслідки українізації. Задумана як засіб впливу на укр. суспільство вона не оправдовувала себе в очах більшовиків.

Влада чимраз більше пересвідчувалася, що ситуація не підлягає контролю, що розвиток України йде в напрямі утвердження ідеї радянської України як самостійної політично-державної величини, хоча і в складі СРСР.

Найвиразніше ідея суверенності України була виражена в публіцистиці М.Хвильового. В громадянських і культурних колах, а особливо в літературі утвердився ідеал соціалістичної України як могутньої сучасної індустріальної держави рівної серед рівних. Все це непокоїло Москву і своїх рускоплясів.

З 1926 р. починаються політичні гоніння М.Хвильового і ВАПЛІТЕ. Поряд з цим мішенню партійної критики стали всі літературні течії та групи, насамперед неокласики.

Репресії розпочалися у 1929 році арештами в так званій справі СВУ (Спілка визволення України). У справі обвинувачувалось, як відомо, 45 чоловік. Це, так би мовити, осередок. Серед них - 26 вчених, два письменники, два студенти, священик, решта - викладачі шкіл та службовці різних установ. Мешканці восьми міст України. А всього причетними до „СВУ” вважалося більш як 400 осіб.

Першими арештували 18 травня 1929 року двох студентів КІНО - Б. Матушевського та М.Павлушкова. Розрахунок тих, хто фабрикував справу, був точним: молодих хлопців легше було зламати на попередньому слідстві, і вони дадуть такі свідчення, які було потрібно. Миколі Павлушкову тут відводилась головна роль, адже він був племінником В.Дурдуківського, найближчого товариша С.Єфремова. Пізніше заарештували решту діячів цієї міфічної організації, зокрема С.Єфремова – 21 липня 1929 року.

На думку обвинувачів, С. Єфремов, В. Дурдуківський, Й.Гермайзе, А. Ніковський, Г. Голоскевич і К. Товкач після розгрому петлюрівщини створили підпільну контрре­волюційну організацію «Братство української державності» («БУД»). Ця організація, очолювана Єфремовим, з 1920 по 1924 рік нібито вела роботу по підготовці збройного повстання. Сам Єфремов керував куркульсь­ким та диверсійним бандитизмом на Україні. «БУД», стверджували обвинувачі, провадив масовий та індивідуальний терор проти робіт­ників і селян й організовував на Україні мережу контрреволюційних бойових осеред­ків.

Після самоліквідації «БУДу» 1924 року С. Єфремов та інші організатори антирадянських групувань приступили нібито до створення нової антирадянської підпільної організації, формуючи її з опозиційно на­строєних щодо Радянської влади колишніх соціалістів-федералістів, українських соціал-демократів, соціалістів-революціонерів і т. п. У 1926 році було завершено створення органі­зації, що дістала назву «Спілка визволення України».

„Керівником організації”, на думку слідчих ДПУ, був сам С. Єфремов. Його „заступником” - професор богослов'я, священнослужитель І.Чехівський, „секретарем-скарбником” - завідуючий 1-ю Київською трудовою школою В. Дурдуківський, «членами президії» - професор історії Київського інституту народної освіти Й. Гермайзе, науковий співробітник ВУАН літературознавець А. Ніковський, письменниця, Л. Старицька-Черняхівська (донька Михайла Старицького), учитель 1-ї Київської трудшколи О. Гребенецький. Так звану «медичну секцію СВУ» складали працівники Київського медичного інституту: професори О. Черняхівський (видатний учений гістолог, чоловік Л. Старицької-Черняхівської), В. Удовенко, В. Підгаєцький, І. Кудрицький і старший асистент А. Барбар; «академічну секцію» - професор Київського інституту народної освіти В. Ганцов і редактор «Словника живої мови» Г. Голоскевич; «Спілку української молоді.» у «СВУ» репрезентували студенти Київського інституту народної освіти М. Павлушков і Б. Матушевський, до «шкільної секції СВУ» входили учителі 1-і Київської трудшколи А. Залеський, Н. Токаревська і Ю. Трезвинський, «педагогічну секцію» очолювали професор ВУАН В. Дога і професор Київського інституту народної освіти Г.Іваниця, до «інститутських нарад редакційного активу» увійшли наукові співробітники ВУАН М. Кривенюк, М. Страшкевич, Г. Холодний, редактори Ін­ституту української наукової мови В. Дубровський і К. Туркало, професор Київського кооперативного інституту В. Шарко, заві­дуючий редакційним відділом Київського філіалу Держвидаву К. Шило, до «видавничої секції» - письменник М. Івченко і член Ки­ївської колегії адвокатів, юрисконсульт «Молочарсоюзу» 3. Моргуліс, «автокефальну сек­цію» очолював М. Чехівський, за фахом військовий (на час арешту ніде не працював), «кооперативну секцію» - викладач Київсь­кого кооперативного інституту А. Болозович, член правління «Молочарсоюзу» М. Ботвиновський.

Організація мала свої осередки в Полтаві, Дніпропетровську. Чернігові, Одесі, Вінниці, Миколаєві.

9 березня 1930 року в приміщені Харківського оперного театру було організовано показо­вий судовий процес над членами спілки. Ще раз наголошуємо - міфічною організацією, яку створили на папері самі чекісти, щоб розпочати тотальне винищення україн­ської національно свідомої інтелігенції. На привеликий жаль, серед громадських обвинувачувачів були українські письменники, зокрема О Слісаренко, який пізніше теж попаде під жорна репресій.

Уже 19 квітня 1930 року вирок було оголошено. За „вчинені злочини, спрямовані проти революції, держави, партії і народу”, С. Єфремов, В. Чехівський, А. Ніковський і М. Павлушков були засуджені до десяти років позбавлення волі кожен (тоді це був макси­мальний строк). У резолютивній частині вироку щодо кожного з них сказано, що заслуговує вищої міри соціального захисту - розстрілу, однак, обмежуючи покарання де­сятьма роками позбавлення волі, суд виходить з того, що кожний із цих звинувачуваних заслуговує на поблажливість у зв'язку з ви­знанням провини і каяття. В. Дурдуківський В. Ганцов, Г. Холодний, А. Барбар, В. Удовенко та В. Підгаєцький були засуджені до восьми років позбавлення волі. Переважній більшості „членів СВУ” було призначено покарання у межах від трьох до шести років, зокрема 60-річній Л. Старицькій-Черівській п'ять років з пораженням у правах на три роки. Дев'ять чоловік засуджено умовно, в тому числі письменника М. Івченка, і всіх звільнено з-під варти; сім чоловік вислано за межі республіки терміном на три роки.

Читайте також:

1. Близький Схід на рубежі 40-50-х років.
2. Близькосхідна проблема на рубежі 60-70-х років.
3. В'єтнамська війна 1957-1975 років.
4. Відновлення та продовження процесуальних строків.
5. Війна в Індокитаї 1946-1954 років.
6. Групова дискусія та правила її проведення
7. Группова дискусія
8. Дискусія — засіб навчання та вирішення економічних проблем
9. Дискусія, полеміка, диспут, дебати
10. Дитина має право звернутися за захистом своїх прав та інтересів безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років.
11. Діалогічні та полілогічні види публічних виступів. Інтерв’ю. Суперечка. Дискусія. Диспут.
12. Етнорелігійні конфлікти 1947-1949 років.

Переглядів: 3083