Етнорелігійні конфлікти 1947-1949 років.

Про припинення англійського правління в Індії та офіційний поділ країни було оголошено 15 серпня 1947 р. Король Георг VI позбувся титулу імператора Індії, а лорд Л. Маунтбеттен став генерал-губернатором з повноваженнями, що поширювалися лише на Індійський Союз, і були дійсними тільки до 31 березня 1948 р. Генерал-губернатором Пакистану став А. М. Джинна. Індія та Пакистан залишилися в Британській співдружності, хоча вже на першому засіданні заявили про свою особливу позицію, засудивши практику расової дискримінації в Південній Африці.

Після поділу колонії на два домініони в порівняно кращій ситуації опинився Індійський Союз. На його долю припало майже 90% розвіданих корисних копалин, 90% текстильної та цукрової промисловості, більшість заводів з виробництва будматеріалів. Водночас після від'єднання Пакистану в Індії почав відчуватися брак бавовни, джуту та деяких продуктів, передусім хліба.

Значні тертя виникли при розділі авуарів індійських банків та переданого англійцями майна. Пакистан отримав лише 200 з 750 млн. рупій, що мали належати йому згідно з поділом фінансової системи колонії. Лише через особисте втручання М. Ганді, який постійно наголошував на необхідності зберегти добрі стосунки з мусульманами, в січні 1948 р. Резервний банк Індії виплатив решту грошей. Індія саботувала передачу Пакистану військового спорядження та зброї, залишених англійцями для поділу між домініонами.

Офіційне розмежування не припинило збройного протистояння в районах змішаного розселення індусів і мусульман. Особливо напруженою була ситуація в трьох великих князівствах, де більшість населення належала до релігії, відмінної від віросповідання правлячої верхівки. У князівстві Джунагад (півострів Катьявар), яке було населене на 80% індусами, правитель-мусульманин оголосив про приєднання до Пакистану. Це викликало обурення місцевого населення, чим негайно скористалася Індія, ввівши 12 вересня 1947 р. до князівства свої війська. Не бажаючи розгортання конфлікту, англійці порадили Пакистану відмовитися від Джунагаду. Днем пізніше індійські війська зайняли князівство Хайдарабад, нізам якого вирішив приєднати своє володіння до Пакистану, або ж отримати статус домініону на рівні з Індією та Пакистаном.

Інакше складалася ситуація в князівстві Джамму і Кашмір. Хоча мусульмани становили 78% його населення, а в Кашмірській долині навіть 94%, махараджа вирішив приєднати князівство до Індії. Ситуація ускладнювалися й тим, що один з чільних керівників Національного Конгресу Дж. Неру був вихідцем з Джамму і Кашміра, й питання приналежності цієї території певною мірою було питанням особистого престижу. 22 жовтня з території Пакистану до князівства ввійшли племена пуштунів і дарі, які після недовгого опору індуського ополчення зайняли столицю князівства Срінагар. Махараджа звернувся за допомогою до Індії й підписав з нею 27 жовтня угоду про добровільне приєднання князівства до Індійського Союзу, після чого до Джамму і Кашміру вступили індійські війська. Тим часом, у північній частині Джамму і Кашміру було проголошено провінцію Азад Кашмір (Вільний Кашмір), яка приєдналася до Пакистану. Зайнявши Срінагар, індійські війська спробували захопити Азад Кашмір, але після появи в травні 1948 р. на території князівства регулярних пакистанських військ, змушені були зупинитися на лінії рік Раві та Чінаб. 13 серпня 1948 р. Рада Безпеки ООН прийняла спеціальну резолюцію про припинення вогню в Кашмірі. Угоду про припинення вогню та тимчасовий поділ Джамму і Кашміру Індія та Пакистан підписали 27 липня 1947 р. У грудні того ж року Рада Безпеки ООН запропонувала провести на спірній території плебісцит, попередньо вивівши з неї індійські війська та пакистанські сили. Оскільки обидві сторони відмовилися прийняти цю пропозицію, протистояння тривало до 1 січня 1949 р., коли воєнні дії вздовж демаркаційної лінії припинилися.

Бої в спірних прикордонних районах супроводжувалися погромами індусів та мусульман на всій території обох держав. У ході масових зіткнень на етнорелігійному ґрунті, за різними оцінками загинуло від 500000 до 700000 осіб, змушені були залишити місця свого проживання 6 млн. мусульман і 4,5 млн. індусів. Особливо постраждав Пенджаб, де зупинилася промисловість і не були засіяні поля. Криваві події навколо державного розмежування спричинили зростання соціальної напруги всередині Індії. Частина ультранаціоналістів звинувачувала керівництво ІНК у пасивності й неефективній політиці, що в результаті призвело до втрати спірних територій. 30 січня 1948 р. член "Хінду махасабха" Натурам Годсе вбив Махатму Ганді, на якого націоналісти покладали віповідальність за "неготовність" Індії до збройного протистояння з мусульманами.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Антиколоніальні виступи в Індії 1945-1946 років і поділ колонії на два домініони.	\|	Внутрішня та зовнішня політика Індії в 50-70-х роках.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.