Внутрішня та зовнішня політика Індії в 50-70-х роках.

Державний розвиток Індії в 80-90-х роках.

Пакистан в 70-90-х роках.

Проголошення незалежності Бангладеш.

Внутрішня та зовнішня політика Пакистану в 50-60-х роках.

Внутрішня та зовнішня політика Індії в 50-70-х роках.

ТЕМА: Індія та Пакистан в 1950-1999 роках

ЛЕКЦІЯ № 8.

Після смерті М. Ганді лідером Індії став Джавахарлал Неру, який з 1947 р. займав пост прем'єр-міністра країни й уважався спадкоємцем керівника Національного Конгресу. Під його керівництвом розпочалося державне будівництво. Протягом 1948-1949 років здійснено адміністративну реформу, яка зміцнила владну вертикаль. Скликані для прийняття основного закону Установчі збори в листопаді 1949 р. ухвалили конституцію країни, що ввійшла в дію 26 січня 1950 р. Цей день став датою проголошення повної незалежності Індії. Конституція ввела демократичні свободи, скасувала кастовий поділ, заборонила будь-які форми дискримінації. На проведених у кінці 1951 — на початку 1952 років перших всезагальних виборах переконливу перемогу отримав Національний Конгрес. Дж. Неру залишився на посаді прем'єр-міністра, а президентом країни обрано Раджендра Прасада. Запропонований Дж. Неру політичний курс поєднував демократичні риси західного способу господарювання з елементами соціалістичної економіки: націоналізація важкої промисловості, п'ятирічні терміни планування, часткова земельна реформа. Для індійської "соціалістично орієнтованої" економіки були характерні поміркованість та відсутність ідеологічного догматизму. До успіхів внутрішньої політики Дж. Неру необхідно віднести покращення ситуації жінок, реалізацію програм, спрямованих на ліквідацію неписьменності, а також прийняття законів про захист "недоторканих".

У 1951-1955 роках Індія провела першу п'ятирічку. Зважаючи на серйозні труднощі із забезпеченням населення продуктами, п'ятирічка була орієнтована на розвиток сільського господарства. За час її реалізації було значно розширено посівні площі та збудовано низку іригаційних споруд. Лише 8% запланованих державою капіталовкладень того періоду пішло на розвиток промисловості. Наступний п'ятирічний план (1956-1961) був орієнтований на розвиток промисловості. Хоча через інвестиційні проблеми Індії не вдалося досягнути запланованих цифр економічного зростання, валовий виробіток промисловості країни збільшився на 20%. Розвиток національної промисловості супроводжувався витісненням з ринку зарубіжних фірм. Лише протягом 1947-1954 років у Індії припинили свою діяльність 98 великих західних компаній. За час правління Дж. Неру Індії вдалося значно збільшити виробіток сільськогосподарської продукції та подвоїти виробіток промислової продукції.

Закордонна політика Індії була менш успішною. Укладаючи у 1954 р. угоду про співпрацю з Китаєм, Дж. Неру відмовився від успадкованих з часів Британської імперії прав на Тибет, що, однак, не завадило китайцям у 1959-1962 роках розв'язати серйозний конфлікт. У 1959 р. на номінально належних Індії, але фактично безлюдних і ніколи не адміністрованих просторах провінції Аксай Чін китайці розпочали будівництво стратегічної дороги, що мала поєднати Тибет з провінцією Синцзян. Ситуація ускладнилася після поразки антикитайського повстання в Тибеті, коли далай-лама та майже 20000 тибетців емігрували до Індії. Китайці запропонували обміняти території Аксай Чін на більші території в інших ділянках кордону, але Дж. Неру не погоджувався на такий обмін.

Після того, як 18 грудня 1961 р. індійська армія успішно продемонструвала свою боєздатність, зайнявши португальські колонії Гоа, Діу та Даман (СРСР наклав вето на резолюцію ООН, котра засуджувала дії Індії), індійський уряд вирішив спробувати силою повернути окуповані китайцями території. У червні-листопаді 1962 р. в Аксай Чін тривали бої, що завершилися нищівним наступом китайців, після якого індійські війська було розгромлено, а сили КНР вийшли на так звану лінію Мак-Магона, що відділяла від спірних територій штат Ассам. 21 листопада 1962 р. китайці оголосили одностороннє припинення вогню, повернули полонених і трофейну техніку й вивели свої війська із зайнятих в останній фазі боїв територій, залишивши за собою Аксай Чін.

Успішніше розвивалися стосунки Індії з країнами, що безпосередньо не межували з її територією. У квітні 1955 р. Дж. Неру взяв участь у роботі Бандунзької конференції, де було визнано провідну роль Індії в русі країн неприєднання. Індія декларувала п'ять принципів своєї зовнішньої політики "панча шила", що мали стати основою мирного співробітництва на міжнародній арені. До цих принципів належали: повага територіальної цілісності, ненапад, невтручання у внутрішні справи, рівність і паритетність у стосунках та дотримання мирного співіснування.

У політичному житті Індії до кінця 50-х років найвшшвовішою силою був Індійський Національний Конгрес. Послаблення його позицій спостерігалося з початку 60-х років. Унаслідок економічних труднощів та провалів, у зовнішній політиці посилилася права опозиція, яку представляла створена 1959 р. партія "Сватантра". У 1964 р., після смерті Дж. Неру і формування урядового кабінету Лала Бахадура Шастрі, дезінтеграційні процеси почалися всередині самого Конгресу. Зі складу ІНК вийшли створені на регіональній основі Бенгальський і Керальський конгреси. Невдалий для Індії конфлікт з Пакистаном у квітні — вересні 1965 р. ще більше понизив авторитет Національного Конгресу. Одразу ж після підписання за посередництвом СРСР індо-пакистанської мирної угоди в Ташкенті від серцевого нападу помер прем'єр-міністр Л. Б. Шастрі. На виборах 1967 р. правляча партія вперше в повоєнній історії втратила частину голосів. У 9 штатах країни ІНК був змушений формувати коаліції з представниками опозиції.

На той час прем'єр-міністром країни була донька Дж. Неру Індіра Ганді, висунута на цю посаду в січні 1966 р. після смерті Л. Б. Шастрі. Усередині Конгресу відбувалася гостра фракційна боротьба. Групі прихильників І. Ганді, що виступала за продовження політики регульованих державою економічних перетворень, протистояла група, очолена Морарджем Десаї, котрий наголошував на необхідності створення в країні вільного ринку на основі приватного підприємництва і обмеження державного втручання в господарські питання. Після поразки прихильників М. Десаї на внутрішньопартійних виборах президента Конгресу, де переміг підтримуваний І. Ганді В. Гірі, противники офіційного курсу в листопаді 1969 р. вийшли із ІНК і створили власну партію "Організація Конгрес". Після цього почалася парламентська криза, оскільки в ІНК залишилося замало депутатів парламенту, щоб приймати закони.

Після здійснення впродовж 1970 р. націоналізації важкої промисловості Національному Конгресу вдалося поправити свій політичний імідж і на виборах у березні 1971 р. відновити домінуюче положення у парламенті. Додала авторитету Національному Конгресові блискавична переможна війна з Пакистаном у грудні 1971 р., у результаті якої проголошено незалежність Східного Пакистану як Республіки Бангладеш.

Повільне поліпшення економічного становища на початку 70-х років було перерване в 1973 р. початком енергетичної кризи та зростанням світових цін на нафту. Надмірна увага уряду до державного сектора економіки, невиправдане надання кредитів і пільг неефективно працюючим націоналізованим підприємствам, корупція та спекуляція в загальнодержавних масштабах спричинили 1974 р. гостру економічну кризу. Крім того, ситуацію ускладнювали демографічний вибух і необхідність утримувати велику кількість біженців із Східної Бенгалії, які опинилися на території Індії після війни з Пакистаном у грудні 1971 р. У середині 70-х років щоденно на утримання таборів біженців уряд Індії витрачав 3 млн. доларів. Запропонована урядом програма скорочення народжуваності, якою керував син І. Ганді Санджай, супроводжувалася зловживаннями та масовим застосуванням примусу.

Після низки невдалих спроб виправити економічну ситуацію і скандальної спроби опозиції позбавити 1. Ганді депутатського мандату, в липні 1975 р. в Індії було запроваджено надзвичайний стан. Поліція арештувала кілька тисяч осіб, включно з лідером опозиції М. Десаї та членами зарламенту, що викрили фальсифікації правлячої партії на виборах. Обмеживши діяльність партій наклавши заборону на проведення страйків і вуличних маніфестацій, уряд І. Ганді запропонував програму радикального оздоровлення економіки під назвою "20 пунктів". Крім економічних заходів, уряд пропонував законодавчо обмежити народжуваність.

Через зростання невдоволення черговими економічними провалами І. Ганді була змушена відмінити надзвичайний стан і провести в березні 1977 р. вибори до парламенту. На виборах перемогу отримала партія "Джаната" ("Народна"), лідер якої М. Десаї сформував новий уряд. Поразка ІНК призвела до його остаточного розколу. У 1978 р. І. Ганді оголосила про створення нової партії Індійський Національний Конгрес Індіри (ІНК (І)).

Політична коаліція 5 партій, на основі якої було сформовано уряд М. Десаї, виявилася нетривкою. Ситуативна збіжність інтересів членів коаліції не дозволила проводити ефективні заходи з оздоровлення економіки, а через постійні конфлікти з союзниками М. Десаї швидко змушений був піти у відставку. На посаді прем'єр-міністра коаліційного уряду 1979 р. його змінив Чаран Сінгх. Через загострення економічної та політичної кризи "Джаната" змушена була призначити нові вибори.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Етнорелігійні конфлікти 1947-1949 років.	\|	Проголошення незалежності Бангладеш.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.