Близькосхідна проблема на рубежі 60-70-х років.

Після війни в арабських країнах почався потужний антиізраїльський та антизахідний рух. З Ізраїлем були розірвані дипломатичні стосунки, біля посольств західних країн відбувалися протестаційні демонстрації, напади на іноземців і погроми їх магазинів та фірм. У деяких арабських країнах офіційно заборонено поширення західних книг, преси та кінофільмів. Підтримуючи арабів, соціалістичні країни (крім Румунії) розірвали дипломатичні стосунки з Тель-Авівом. Ще одним наслідком "шестиденної війни" стало збільшення числа арабських біженців.

Арабські країни вирішили готуватися до реваншу за програну війну. На зустрічі керівників арабських держав у Хартумі 29 серпня — 3 вересня 1967 р. було вирішено, що багаті нафтові країни регіону (Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт) щорічно виділятимуть Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. У відповідь Єгипет погодився вивести свої війська із Йємену. Саудівська Аравія, в свою чергу, пообіцяла припинити підтримку монархістських сил у цій країні. Було вирішено не вести з Ізраїлем мирних переговорів і не погоджуватися на підписання мирної угоди перш, ніж будуть звільнені окуповані ізраїльтянами унаслідок "шестиденної війни" території.

Незважаючи на військову поразку, Г. А. Насер не втратив свого авторитету. Ще 10 червня 1967 р. він оголосив, що добровільно пішов у відставку, але через масові маніфестації вже наступного дня повернувся на свій пост. Вину за програну війну було покладено на військових. У лютому 1968 р. відбувся судовий процес над низкою генералів єгипетської армії, звинувачених у поразці. Президент Єгипту оголосив програму реорганізації суспільного та державного устрою країни, скерованого на модернізацію єгипетського суспільства. На референдумі 2 травня запропонована Г. А. Насером "програма 30 березня" була схвалена народом Єгипту. Радянський Союз одразу ж після війни розпочав поставки нових партій зброї, тому вже в середині 1968 р. повністю було відновлено ВПС Єгипту, а до середини 1969 р. кількість танків у його армії перевищила довоєнний рівень.

Безпосереднім наслідком загострення антизахідних настроїв в арабському світі стала поява на Аравійському півострові нових незалежних держав. У 1967 р. Англія змушена була розпочати процес надання незалежності своїм колоніям у регіоні. Першим незалежність отримав Південний Йємен, до складу якого ввійшли території навколо Адена та частини створеної 1959 р. Швденноарабської федерації арабських еміратів. Проголошена 1967 р. держава отримала назву Народно-демократичної республіки Йємен і в зовнішній політиці дотримувалася просоціалістич-ного курсу. Наступного року залишки федерації перетворено в Союз договірного Оману, Бахрейну і Катару. Союз виявився нетривким, і в 1971 р. Бахрейн і Катар вийшли з нього. Тоді ж незалежність здобув Оман. Залишки федерації перетворилися на Об'єднані Арабські Емірати. Ці події завершили деколонізацію Аравійського півострова, у результаті якої виникла низка нових незалежних держав.

Поразка арабів у війні призвела до кризи в керівництві ОВП. Ще в кінці 1966 р. усередині ОВП стався конфлікт між Шукейрі та незадоволеними його авторитарними методами керівництва організацією. Опозиційну групу очолив керівник бюро ОВП у Бейруті Шафік аль-Хут і командуючий Армією визволення Палестини Ваджіх аль-Мадані, в минулому активні діячі групи "Герої повернення". У відповідь на створення опозиційної групи Шукейрі одноособово розпустив виконком організації та створив з відданих собі людей Революційну раду. Невдачі зазнані в ході війни 1967 р. викликали гостру критику з боку противників Шукейрі. У липні він відновив виконком, увівши туди додатково аль-Мадані, а згодом змушений був піти у відставку. У 1968 р. було створено еміграційций палестинський парламент. Згодом сформовано Виконавчий комітет ОВП, очолений лідером найактивнішої організації "ФАТХ" Ясером Арафатом. Організація нав'язала близькі стосунки з СРСР, який надавав їй велику матеріальну та військову допомогу.

Військова поразка арабів у війні 1967 р. спричинила зміни в тактиці палестинського руху опору. Усвідомивши неможливість прямої конфронтації з Ізраїлем, частина ОВП вирішила вдатися до терористичної діяльності як засобу тиску на окупаційний режим. 23 липня 1968 р. група з трьох бійців Народного фронту визволення Палестини, захопивши на аеродромі в Афінах Боїнг 707 ізраїльської авіакомпанії, змусила екіпаж перелетіти до Алжиру. Уряд Ізраїлю погодився обміняти
35 заручників та екіпаж на групу ув'язнених діячів палестинського руху опору. Поступки інспірували нові напади, і вже 26 грудня сталася нова спроба захоплення ізраїльського аеробуса. Цього разу Тель-Авів вирішив жорстко відреагувати й вислав до Бейрута спеціальний підрозділ командос. Висадившись з вертольотів у аеропорту ліванської столиці, 150 ізраїльтян упродовж півгодини висадили в повітря 13 цивільних літаків пасажирських авіаліній арабських країн і без втрат повернулися додому. Хоча в результаті цієї акції ніхто не загинув, світове співтовариство негативно поставилося до подібного методу боротьби з тероризмом, а палестинці лише посилили свої акції.

Бажаючи ліквідувати некерований палестинський партизанський рух, король Йорданії Хусейн наказав 16 вересня 1970 р. знищити палестинські підрозділи на території країни. Приводом до репресій послугували події на "Полі Доусона" — закинутому військовому аеродромі часів Другої світової війни в Йорданії. Упродовж 6-9 вересня палестинці захопили 4 цивільні авіалайнери західних країн, 3 з яких (американський, англійський та швейцарський) перегнали на „Поле Доусона". Хоча після довгих переговорів палестинці випустили заручників, Хусейн був незадоволений діями палестинського руху опору.

Запеклі бойові дії між йорданською армією та палестинцями навколо Аммана та на заході Йорданії тривали протягом 10 днів. На допомогу палестинцям з півночі безуспішно намагалися пробитися сирійські танкові колони. Арабські країни висловили незадоволення акцією Хусейна, а президент Єгипту запросив палестинців та йорданців до Каїра для термінових переговорів. За активним посередництвом Г. А. Насера 27 вересня 1970 р. досягнуто порозуміння про припинення вогню та наступну евакуацію сил ОВП з Йорданії до Лівану. У результаті цих подій виникли ультрарадикальні терористичні групи Абу Нідаля, "Хезболла" та "Чорний вересень". Розчарований усобицями в арабському таборі, Г. А. Насер наступного дня після закінчення переговорів помер від серцевого нападу. Наступником Г. А. Насера став засновник організації "вільних офіцерів" Анвар Садат. Більш поступливий щодо питань переговорів з Ізраїлем, А. Садат погодився в лютому 1971 р. на відкриття наступного раунду переговорів.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Арабо-ізраїльська війна 1967 р.	\|	Арабо-ізраїльська війна 1973 р. та Кемп-Девідська мирна угода.

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.015 сек.