Студопедия
Новини освіти і науки:
МАРК РЕГНЕРУС ДОСЛІДЖЕННЯ: Наскільки відрізняються діти, які виросли в одностатевих союзах


РЕЗОЛЮЦІЯ: Громадського обговорення навчальної програми статевого виховання


ЧОМУ ФОНД ОЛЕНИ ПІНЧУК І МОЗ УКРАЇНИ ПРОПАГУЮТЬ "СЕКСУАЛЬНІ УРОКИ"


ЕКЗИСТЕНЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПОРУШЕННЯ СТАТЕВОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ПІДЛІТКІВ


Батьківський, громадянський рух в Україні закликає МОН зупинити тотальну сексуалізацію дітей і підлітків


Відкрите звернення Міністру освіти й науки України - Гриневич Лілії Михайлівні


Представництво українського жіноцтва в ООН: низький рівень культури спілкування в соціальних мережах


Гендерна антидискримінаційна експертиза може зробити нас моральними рабами


ЛІВИЙ МАРКСИЗМ У НОВИХ ПІДРУЧНИКАХ ДЛЯ ШКОЛЯРІВ


ВІДКРИТА ЗАЯВА на підтримку позиції Ганни Турчинової та права кожної людини на свободу думки, світогляду та вираження поглядів



Контакти
 


Тлумачний словник






Руси і Русь у ІХ-Х століттях

Перша нині відома достовірна згадка про русів зафіксована під 839 р. у франкській хроніці “Бертинські анали”. Оповідаючи про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише:

Він також послав з ними [послами] якихось людей, котрі сказали, що вони, тобто їхній народ, зветьсяРос [Rhos] і що їхній король, який зветься хакан[chacanus], прислав їх до нього ·візантійського імператора‚, як вони твердять, заради дружби...

При детальнішому розслідуванні, зазначає хроніст, виявилося, що роси належали до народу свеонів [шведів] і були насправді не шукачами дружби, а вивідниками.

Перші згадки про росів у візантійських джерелах відносяться теж до другої чверті ІХ ст. В інформаціях про їхні напади на малоазійське місто Амастріду (842) та Константинополь (860) вони характеризуються як народ дикий і жорстокий, про котрий багато і часто говориться.

Дискусії вчених довкола етимології слова Русь (а, отже, і походження самих русів) точаться з прадавніх часів: ще автор Густинського літопису, укладеного в Києві у 20-х роках ХVІІ ст., писав: Єсть недоумініє многим, откуду, і в кая літа, і чесо ради наш Словенский народ наречеся Русю. З іншого боку, цілком очевидно, що ця проблема не може бути ототожнена з проблемою становлення Давньоруської держави як політичної одиниці. На багатьох прикладах європейської історії можна побачити, як химерно усталювалися назви держав, коли їх витворення було підштовхнуте прийшлими колективами, що з плином часу злилися з місцевим етносом. Так, назва Болгарії спирається на політонім булгари, яким позначали кочовиків-завойовників, Франції – на ім’я германського племінного союзу, очоленого франками, що захопили Галлію, Британії – на германське плем’я бритів, котре завоювало місцеве кельтське населення і т.д. Однак “патріотичне” прочитання історії подеколи й донині дає рецидиви у періодично відроджуваному протистоянні “норманістів” та “антинорманістів”, що було започатковане ще баталіями в Санкт-Петербурзькій Академії Наук середини ХVІІІ ст. між Герхардом Фрідріхом Мюллером і Михайлом Ломоносовим. Перший, як відомо, доводив, що Київську Русь заснували нормани, точніше шведи [руси], а другий вважав, що це вкриває ганьбою Росію.

Втім, нині “норманістами” (в сенсі визнання скандинавського походження і слова Русь, і династії київських князів Рюриковичів) є більшість фахівців, тож з їх гіпотез про коріння етноніма руси варто розпочати побіжний огляд точок зору на це питання. Слово русь, згідно з такою версією, пов’язується з давньоскандинавським коренем *роð, засвідченим у давньошведських поняттях roðеr – гребля, судноплавання, Roðslaghin [Roslagen] – округ, що поставляє в ополчення одне весельне судно, ruði– морський похід на весельних суднах тощо. Ймовірно, що першим передавачем самоназви скандинавських мореплавців стала людність узбереж сучасної Фінляндії та Естонії, де шведів, котрі почали з’являтися тут з середини першого тисячоліття, називали по-естонському Rootsi, по-фінському Ruotsi. Інше коріння слова Русь бачить відомий орієнталіст і історик Омелян Пріцак, виводячи його від кельтського етноніма Рут(г)ені, який у німецьких діалектах трансформувався за схемою *Rut-/Ruzz-/Ruz- > Russ-/Rus. Історичними носіями назви Руззі, за Пріцаком, були фризькі купці, що Ruzzi вели трансєвропейську торгівлю і, змішавшись зі скандинавами, утворили на Волзі політичне об’єднання, котре згодом слов’янізувалося і розвинулося в Державу Русів.

На противагу германській (скандинавській) етимології існує припущення про зв’язок слова Русь з іраномовними мешканцями одного з регіонів Середнього Подніпров’я, присутність яких засвідчена у місцевих гідронімах Рось, Роська, Росава тощо, гіпотетично похідних від іранського ruxc/roxc – світлий. Носієм етноніма рос [рус, русь], як вважають прихильники цієї точки зору, могла виступати котрась із сармато-аланських, згодом слов’янізованих, племінних груп, що входила до антського союзу племен.

Врешті, є прибічники слов’янської етимології поняття Русь, прив’язаної до праслов’янського кореня *rud-/rus із значенням світлий, русий. За гіпотезою Бориса Рибакова східнослов’янське плем’я з такою назвою мешкало на цих теренах уже в VІ-VІІІ ст. Врешті, за ще одним варіантом слов’янської версії, носіями назви Русь могли бути ругії Ruqi – слов’янське населення о.Рюген на Балтиці, чиїх ватажків нібито запрошували для оборони міста мешканці торгового Новгорода.

З перерахованих гіпотез скандинавська має найбільше опертя у загальному контексті європейської історії тих часів, де ІХ – середину ХІ ст. називають “епохою вікінгів”. Скандинавські ватаги професійних воїнів, яких на заході Європи звали норманами, а на сході варягами, з кінця ІХ – початку Х ст. стали справжнім бичем Європи. Внутрішня нестабільність виштовхувала з небагатих північних угідь майбутньої Данії, Швеції і Норвегії молодших членів родових общин, які не отримували в спадок, згідно зі звичаєм, ні землі, ні худоби, змалечку готуючись здобувати собі засоби прожитку зброєю. На скандинавських узбережжях збиралися загони відчайдушних юнаків, готових, спорядивши легкий парусник (а всі скандинави були відмінними мореплавцями), прямувати за здобиччю до будь-яких берегів. Прямуючи на схід Європи, скандинави переслідували швидше торгову, ніж військову мету. Їх вабили великі ріки, які перетинали слов’янські й угро-фінські простори з півночі на південь. Ладозьке озеро і р.Волхов служили “в’їздними ворітьми” з Балтики: через басейн оз.Ільмень звідси можна було дістатися до Волги, нею досягти земель волзьких булгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море – арабських країн Середньої і Передньої Азії. Підприємливі купці-воїни сплавляли на південь мед, віск і хутра, проте головним товаром було не це – скандинавська торгівля VІІІ-ХІ ст. орієнтувалася передовсім на работоргівлю. Адже і безупинні набіги на європейський захід, і вилазки на слов’янські, балтські та угро-фінські землі сходу супроводжувалися захопленням величезних полонів. Людський товар, сягаючи в окремі роки десятків тисяч, перепродувався до Візантії та в арабські країни Середземномор’я, Північної Африки і Азії. Арабські джерела, в яких усі раби слов’янського, угро-фінського, а, ймовірно, і германського походження звуться сакаліба, сам річковий шлях по Волзі й Дону називали Nahr as-Şaqaliba, тобто Головний шлях рабів.

З ІХ ст. скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву Путі з варяг у греки. З оз.Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни простували до верхів’я Дніпра, а вже звідти Дніпром спускалися в Чорне море. Вихідним північним пунктом нового шляху став Новгород, а нижче понад Дніпром як центри густо залюднених округ або як опірні точки на важливіших відрізках водного шляху поступово підносяться інші ранньоміські населені пункти, котрі населяв різноетнічний строкатий люд, причетний до торгівлі, її охорони чи обслуги. Щодо Києва, то сюди сходилися річкові транзитні шляхи двох найбільших Дніпрових допливів – Прип’яті й Десни, і власне ця специфіка розташування майбутньої столиці Русі, яка дозволяла контролювати увесь Дніпровський шлях, визначила місту роль бази, з якої впродовж ІХ ст. нормани-руси здійснили поступове об’єднання територій, пов’язаних сіткою гідрографічної мережі з Дніпром.

Осідаючи в прирічкових укріпленнях, скандинави або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини (полюддя), або вступали з ними у союзницькі відносини. Ймовірну чисельність княжої дружини, яка взимку виходила з Києва на полюддя, а навесні, перетворившись на купецьку флотилію, сплавляла здобуті товари і рабів униз по Дніпру до візантійських берегів, обраховують приблизно на тисячу осіб. Отже, нормани-руси як політична сила з’явилися на території полянського союзу племен та його сусідів у першій половині ІХ ст., а їхня група мала характер відносно невеликого й мобільного військового колективу, що нав’язав місцевим племенам відносини данництва чи союзництва. Процес же поступового об’єднання слов’янських племен довкола київського центру розтягнувся на значно триваліший час, завершившись аж наприкінці Х – на початку ХІ ст. За літописною легендою, щоправда, сталося це набагато простіше: у 882 р. прибулець з Новгорода Олег [зі шведськ. Helqu] убив місцевих володарів Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започаткував генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: СЕ БУДИ МАТИ ГРАДОМ РУСЬКИМ.

За правління Олега та його наступника Ігоря [Inqvar] (882-945) Держава Русів почала набувати виразніших обрисів. До неї, зокрема, були остаточно приєднані племена деревляни і уличів, а після кількох успішних воєн з хозарами перепідкорені колишні хозарські данники – радимичі, кривичі і сіверяни. Водночас владу київського князя в якості його федератів визнали і північнослов’янські регіони – Новгород, де віднині сидів спадкоємець або близький родич київського князя, Полоцьк і Смоленськ. З часів Олега та Ігоря походять і письмові угоди Києва з Константинополем 907, 911 та 944 рр., що стали першими політичними актами молодої держави; у них декларуються засади мирних відносин та способи регуляції комерційних справ і конфліктів, зокрема – гарантії безпеки купцям з Русі в Константинополі і навпаки.

Завершує шерег князів героїчної доби постать Ігоревого сина Святослава (962-972), одного з найромантичніших героїв літописної традиції: князь хоробрий і легкий, ходить, акр пардус [немов гепард], не возить за собою в походи ні возів, ні казанів, не ховається вночі до шатра, бо спить разом з дружиною просто неба, поклавши сідло під голову, не нападає на противника зненацька, але завжди посилає виклик: Хочу на вас іти! Візантійський мемуарист Х ст. Лев Диякон лишив і перший словесний портрет київського князя:

Ось якою була його зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясносиніми очима, кирпатий, безбородий, з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного її боку звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким... Одежа його була біла і відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою*.

Смерть, яка спіткала войовничого Святослава, була такою ж бурхливою, як і його життя: повертаючись з багатою здобиччю і величезним полоном з Подунав’я, дружина русів на Дніпрових порогах зазнала у 972 р. нападу печенігів. Князь був убитий, і за наказом печенізького хана Курі з його черепа зробили чашу, окуту золотом.

Перебуваючи увесь час у походах то в Хозарії і Волзькій Булгарії*, то в Болгарському царстві у Подунав’ї, Святослав розподілив свої володіння між трьома синами. На київський княжий стіл був посаджений старший – Ярополк, в Деревлянській землі – Олег, а в Новгороді – Володимир. Однак миру між братами вистачило ненадовго: у 977 р. спалахнув конфлікт між Ярополком та Олегом і розпочалася війна, під час якої Олег загинув. Володимир, рятуючись від можливої розправи, теж утік, як каже літописець, за море, тобто в Швецію. Проте уже 980 р. йому вдалося повернутися з загоном вікінгів, і він швидко здобув Новгород, Полоцьк, а далі й Київ, а Ярополка наказав підступно вбити. Отже, з 980 р., як читаємо у “Повісті минулих літ”, став княжити Володимир у Києві один.

* *

*

Держава Русів не лишалася застиглим тілом у ті півтора століття, що відділяли Аскольда від Володимира. Окрім того, що значно розширилася її територія за рахунок злиття Півночі й Півдня та усунення з політичної арени Хозарії, можемо помітити і суттєві внутрішні зміни. Передовсім вони стосуються відносин між варягами-русами і слов’янським населенням. Розчинення скандинавського елементу в слов’янській стихії відбувалося передовсім завдяки переходові дружинників-варягів на місцеву мову й місцевий побут. Розмиванню відособленості норманської знаті, сконцентрованої довкола князя, сприяло те, що слов’янська племінна верхівка теж поволі вливалася до складу княжого оточення, прискорюючи “ослов'янення” скандинавів завдяки приватним, а особливо шлюбним зв’язкам. Наскільки далеко цей процес посунувся наприкінці Х ст., видно хоча б з того, що син Ігоря [Inqvar] та Ольги [Helqe] став першим князем, який носив слов’янське ім’я – Святослав. Припускають, що двомовність, тобто вживання нарівні слов’янської і руської (себто шведської) мов найдовше затрималось у вищих колах – на княжому дворі та серед наближених князя. Що ж стосується княжої дружини, то вона вже на середину Х ст. була поліетнічною. Так, якщо в угоді Олега з греками 911 р. від народу руського... сущих русів виступають лише особи зі скандинавськими іменами (як Карл, Інѓельд, Фарлоф, Руальд тощо), то в аналогічній угоді Ігоря 944 р. серед послів, які завіряли її клятвою, вперше поруч зі скандинавами згадуються люди зі слов’янськими, балтійськими та фінськими іменами. Характерно, однак, що політонім Русь поширюється і на них: в угоді їх названо од народу руського посли й купці. В цілому ж “скандинавський слід” у місцевій культурній традиції маловиразний. Не виключено, це пояснюється тим, що слідом за асиміляцією варягів на зміну язичницьким дружинним вартостям швидко прийшли християнські, Ґрунтовно перекривши давніші шари культури з їхнім складним плетивом слов’янського, балтійського, готсько-скандинавського, тюркського, булгарського та іранського ферментів, химерно поєднаних (як – нині можна тільки здогадуватись) у тому строкатому етнічному казані, де впродовж першого тисячоліття нашої ери зароджувався народ майбутньої Русі-України.


Читайте також:

  1. Господарського розвитку українських земель у ХVІ-ХVІІ століттях.
  2. Освіта слобожан у другій половині ХVII-ХVIII століттях
  3. Подорожі вікінгів у VІІІ – ХІІ століттях
  4. Поява туризму та розвиток системи гостинності в ХVІІ – ХVШ століттях
  5. Розвиток філософської думки в Україні в ХІХ – ХХ століттях.




Переглядів: 636

<== попередня сторінка | наступна сторінка ==>
Від передслов’янських спільнот до слов’янських племінних союзів. Загадка Кия | Люди Русі: ораторес, беллаторес, лабораторес

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

 

© studopedia.com.ua При використанні або копіюванні матеріалів пряме посилання на сайт обов'язкове.


Генерація сторінки за: 0.013 сек.