Від передслов’янських спільнот до слов’янських племінних союзів. Загадка Кия

Протопочатки слов'ян датуються першою половиною І тис. до н.е., а перші пам’ятки безсумнівно слов’янської матеріальної культури утверджуються на великій території між річками Дніпром і Одрою лише впродовж V-VІ ст. н.е. Тоді ж, у VІ ст., про слов’ян починають згадувати і писемні твори: римського історика Йордана, візантійців Прокопія Кесарійського, Йоана Малали, Менандра Протектора, Маврикія Стратега, сирійця Йоана Ефеського та ін. Фрагментарні свідчення давніх авторів, накладаючись на сітку археологічних пам’яток, дозволяють простежити у тогочасній Центрально-Східній Європі існування чотирьох слов’янських історико-культурних областей: дзєдзіцької* – на території Центральної і Південної Польщі; празької– у смузі від Середнього Подніпров’я до межиріччя Ельби й Заале на заході; пеньківської – від р.Сіверського Дінця до Нижнього Подунав’я з північною пограничною межею в Середньому Подніпров’ї і Середньому Подністров’ї, а південною – в районі Дніпрових порогів; колочинської –на лівому боці Верхнього Дніпра та в Подесенні.

Кожна зі згаданих культур спиралася на власні витоки, виростаючи з циклу попередніх, що послідовно замінювали одна одну, поволі всмоктуючи різноетнічні елементи-вкраплення: кельтські та германські – на заході, балтійські й германські – на півночі і в центрі, фракійські та іранські – на півдні, скіфо-сарматські, угро-фінські та іранські – на сході. Фундаментом, від якого на території України у післяскіфську добу почалося вже більш-менш виразне слов’янське виокремлення, вважається зарубинецька культура. Нині відомо близько 500 поселень і до тисячі поховань зарубинецького типу, які охоплюють простір від Прип’яті й Подесення до Середнього Подніпров’я; датують зарубинецьку культуру кінцем ІІІ ст. до н.е. – ІІ ст. н.е. Етнічна ідентифікація зарубинецького населення лишається дискусійною: його вважають або балто-слов’янським, або передслов’янським. Більшість дослідників схиляється до думки, що зарубинецька культура сформувалася як своєрідне новоутворення, що виникло в ході інтеграції протослов’янських племен (наприклад, Геродотових скіфів-орачів) з сарматськими групами лісостепу та різноетнічним населенням лісової смуги, зокрема – балтами й германцями. Така строкатість обумовила існування в зарубинецькій спільноті відмінних локальних варіантів, об’єднаних, проте, рисами типологічної спорідненості в топографії поселень, житловому будівництві, характерній конфігурації керамічного посуду, наборах прикрас тощо.

Кардинальні зміни в цю культурну специфіку принесла наступна за зарубинецькою черняхівська доба (кінець ІІ – середина V ст. н.е.) – одне з найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Просторове тяжіння черняхівської культури було орієнтоване на південний захід, а інша частина цього ж культурного ареалу простягалася на територію Молдови і Румунії *. В етнічній інтерпретації черняхівської спільноти існують кардинальні розбіжності, однак нині переважає думка про її поліетнічність, якою об’єднувалися гето-даки Дністро-Дунайського межиріччя, сармати Причорномор’я і ранні слов’яни лісостепових регіонів України. Вірогідно, один з провідних компонентів багатомовної черняхівської спільноти складали готи.Просуваючись зі Скандинавії через Північно-Східну Польщу і Україну в Приазов’я, вони з кінця ІІ до кінця ІV ст. н.е. суцільним масивом замешкували нинішню Волинь та частину Східного Поділля, лишивши тут чимало пам’яток так званої вельбарської культури. На думку частини вчених, своєрідну “єдність” черняхівської культури якраз і належить пов’язати з фактом існування так званої держави Германаріха – об’єднання міжплемінних союзів під егідою готів, що в пік своєї могутності – у ІV ст. – розтягалося від Приазов’я і Подніпров’я до Дунаю й Вісли, захоплюючи Крим.

Незважаючи на значний ареал поширення, черняхівські старожитності мають яскраві схожі риси, пов’язані з технологічним прогресом ремісничого виробництва. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво, всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла. Технологічні здобутки цієї культури дозволяють дослідникам оцінювати її як своєрідну місцеву цивілізацію типу кельтської на європейському Заході. Збігаючись з добою активних римських впливів на околицях Середземномор’я, черняхівська культура сформувалася у відсвітах так званої "провінційно-римської цивілізації", перетворивши черняхівський ареал (як і кельтський) на контактну зону між романським світом та його варварським оточенням.

У ІV ст. черняхівський ареал став ареною грандіозного потоку міграцій, що увійшов до історії під назвою Великого переселення народів.Початок йому поклав прихід з глибин євразійського степу у 70-х роках ІV ст. першого конгломерату кочових племен, очолених гунами. Перейшовши Дон, гуни у 375 р. розбили тодішніх володарів Приазов’я – готів, а далі, просуваючись на захід до Дунаю, всмоктали до свого союзу колишніх готських данників зі степових околиць України. Відступаючи перед гунською навалою, готи 376 р. переправились через Дунай, відкриваючи шлюз римського лімесу для потоку варварів: з півночі – германців, а зі сходу – тюркських, ірано-сарматських та угро-фінських племен, серед яких, найімовірніше, вже були й слов’янські вкраплення. У першій половині V ст. на уламках римських провінцій на короткий час витворилася строката “держава” гунського вождя Аттіли з центром у Паннонії [на території суч. Угорщини], яка розпалась негайно після його смерті (453), а рештки гунів та їхніх кочових спільників відступили у причорноморські та приазовські степи.

Наприкінці V – на початку VІ ст. тут оформився новий союз племен, об’єднаних булгарами(угро-фінським з походження, але на той час уже тюркомовним етносом). Останніх, своєю чергою, невдовзі підкорили авари– угри зі степів нинішнього Північного Казахстану. Це племінне об’єднання у 60-х роках VІ ст. під проводом войовничого хагана на ім’я Баян виступає на історичну арену як потужний поліетнічний союз – Аварський каганат. Візантійські свідчення VІ-VІІ ст. нерідко плутають аварів та слов’ян, оскільки останні були широко втягнуті в походи Каганату як данники чи союзники аварів. Тоді ж, як уже згадувалося, вперше фіксуються три слов’янські “народи”: венеди [венети] – на північ від верхів’їв р.Вісли, склавіни– у межиріччі Дністра та Дунаю до верхів’їв Вісли, анти – на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром.

Археологічні дані, підтверджуючи інформацію писемних джерел, засвідчують, що між V-VІІ ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов’янських племен. Їхні гіпотетичні назви відомі з руських літописів пізнішого часу: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби – у верхів’ях Дністра та бесейні Західного Бугу, хорвати – у карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли впереміш алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату, до якого ми ще повернемося далі.

* *

Центрами життя племінних союзів були укріплені поселення-гради, де, ймовірно, знаходилося культове капище і мешкав вождь. Візантійські джерела VІ-VІІ ст. повідомляють, що слов’янами правили архонти [старійшини] та рікси [царі]. Однак уже з перших слов’янських писемних пам'яток видно, що це слово (коли воно справді вживалося у “мові варварів”) було рано витіснене германізмом князь*, що теж фіксував уявлення про владу як військовий провід. Сліди давніх городищ VІ-VІІІ ст. з глибокими оборонними ровами, земляними валами та дерев’яними укріпленнями знайдені у Києві, Чернігові, Зимному [під сучасним Володимиром-Волинським] та ін. Характерно, що населені пункти з аналогічною системою укріплень синхронно зафіксовані також на території Білорусі, Північно-Західної Росії [Псковщина], Чехії, Польщі. Археологічні знахідки скупченої в таких племінних центрах зброї вказують, що разом з князем у граді вже мешкали загони професійних воїнів, які не займались господарською працею. Такі військові колективи, відомі з пізніших джерел під назвою дружин, формувалися (на відміну від племінного війська-ополчення усіх боєздатних членів племені) з юнаків, не пов’язаних кровною спорідненістю, відірваних від власного дому, а то й племені, тобто людей, що повністю присвятили себе “війні”, а точніше – набігам на сусідів.

З одним із гіпотетичних полянських ріксів – КИЄМ – літопис пов’язує виникнення майбутньої столиці Русі. Оповідь про це нагадує широко розповсюджені епонімні легенди, що пояснюють назви тих чи інших місцевостей:

Коли ж поляни жили осібно і володіли родами своїми..., то було три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив, і сестра їх – Либідь... Зробили вони городок на честь брата свого найстаршого [і] назвали його Києвом... А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря, і кажуть, що велику честь ... прийняв од цесаря, при котрім він цесарі приходив [туди].

Ці кілька рядочків літопису породили гігантську літературу, що залучила до їх інтерпретації синхронні візантійські, вірменські, скандинавські, хозарські, булгарські, арабські джерела. В дискусіях, що, мабуть, ніколи не завершаться визнанням незаперечної точки зору, нині досить поширеною є думка, згідно з якою Кий – це не міфічний персонаж, а реальна особа, вождь котрогось із антських племінних об’єднань. Натомість є чимало гіпотез, які, відштовхуючись від виразно неслов’янської топоніміки, що випливає з легенди про Кия, заперечують провідну роль полян у заснуванні міста. Мабуть, найдавнішою серед них можна вважати скіфо-сарматську версію, висловлену ще польськими істориками ХVІ ст., які впевнено датували появу Києва 430 р., ототожнюючи місто з племенем сарматів (з тодішньої точки зору – предків слов’ян).

Іншою поширеною гіпотезою є готська, яка ототожнює Київ зі згадуваним у давньоскандинавських сагах орієнтовно під ІV ст. містом Данпарстад [Дніпровське місто] на готській землі.

Врешті, велика дискусійна література існує довкола булгаро-хозарської версії, що пов’язує формування Києва з хозарською добою, а саму назву міста виводить від тюркського слова кiu – берег річки. На користь іншого варіанту цієї ж версії промовляє хозарська назва Києва – Самватас, яку одні інтерпретують як словосполучення Висока Фортеця, а інші пов’язують з іменем Шамбата [Самбата], брата Кубрата І, хана поглинутої у VІІ ст. Хозарією гуно-булгарської держави в Приазов’ї*.

Отже, як бачимо, в дискусіях істориків щільно переплелися три проблеми – заснування Києва як міста-фортеці, його функціонування у ролі центру полянських племен і, врешті, перетворення на столицю вже більш-менш окресленого державного об’єднання, створеного русами. З обставинами їхньої появи на політичній арені Середнього Подніпров’я пов’язаний ще більш заплутаний клубок дискусій, оскільки власне загадкові руси дали першопоштовх цілком зримій історії Середнього Подніпров'я, віднині сконцентрованій довкола Києва.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Скіфія. Сарматія. Античні міста Північного Причорномор’я	\|	Руси і Русь у ІХ-Х століттях

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.006 сек.