Скіфія. Сарматія. Античні міста Північного Причорномор’я

Першим суб’єктом писемної історії на території України, в якому поняття території пов’язалося з боговстановленою спадковою владою царів, стало Скіфське царство VІ-ІІІ ст. до н.е. – протодержавне утворення, створене іраномовними племенами скіфів. Витоки скіфського етносу, як і питання про його прабатьківщину сьогодні ще остаточно не з’ясовані. За однією з гіпотез, це виходці з глибин Азії – передгір’їв Алтаю та аральських степів. Іншою можливою прабатьківщиною скіфів вважається межиріччя Амудар’ї та Сирдар’ї у Середній Азії або ж Степове Поволжя. Є також версія, що вони були аборигенами Північного Причорномор’я: за цією гіпотезою, їхні пращури у середині ІІ тис. до н.е. мігрували на схід, але згодом частина повернулася на свою прабатьківщину. Загадковість скіфського етногенезу підсилюється тим, що пам’ятки цієї культури розкидані від Туви й Приуралля до українського Полісся, але родовідна легенда, переказана Геродотом, пов’язується з Дніпром: скіфи вважали себе борисфенітами, споконвічними жителями Подніпров’я, а їхнім найдавнішим культом був культ Дніпра – Матері-Річки.

Обшари Царства Скіфів, що виникло в VІ ст. до н. е., як свідчить Геродот, простягалися вшир на 600-700 км від Дону до Дунаю і приблизно на стільки ж – вглиб, від Чорного й Азовського морів майже до впадіння у Дніпро Прип’яті, утворюючи гігантський квадрат, який у загальних контурах мало не збігався з кордонами сучасної України. За Геродотом, Царство замешкували скіфи-орачі (у межиріччі Дніпра й Дністра), скіфи-кочовики (у причорноморських степах), царські скіфи (у Приазов’ї до р.Дону та в степовому Криму), а також скіфи-землероби (в лісостеповому Лівобережжі). Очевидно, панівною групою були царські скіфи: греки-сучасники називають їх вільними скіфами, самі себе вони вважали кращими й найчисленнішими, а решту племен – підвладними. В основі підпорядкування, найвірогідніше, лежали відносини данництва, зіперті на військовий примус.

Варто додати, що і царські скіфи, і скіфи-кочовики займалися кочовим скотарством, остаточно (після кіммерійців) утвердивши в степових ареалах України кочівництво як форму життя, що запанувала власне в цей час євразійському просторі від Монголії до Карпат, надовго визначивши побут та матеріальну і духовну культуру населення.

Матеріальний та духовний бік життя скіфів детально вивчені завдяки античним свідченням, а також знахідкам з численних збережених поховань, у тому числі славетних царських – в курганах Солоха, Куль-Оба, Чортомлик, Гайманова і Товста Могили та ін. Складну соціальну структуру цього суспільства, його військову організацію, звичаї, тип господарювання й вірувань, витончене ювелірне та прикладне мистецтво навряд чи можна охарактеризувати в короткому нарисі. Тож автор змушений відіслати читача до величезної (у тому числі й науково-популярної) літератури зі скіфського питання. Тут же варто наголосити, що чимало елементів скіфської культури були однаково розповсюджені і в кочовому, і в осілому, тобто протослов’янському ареалах Скіфського царства. Припускають, що зі скіфських взірців була запозичена й військова організація землеробського люду, зіперта на загальне ополчення всього вільного чоловічого населення за принципом родового поділу.

Сказане свідчить, що територіальна консолідація Скіфського царства супроводжувалася процесами етноплемінного нівелювання. Тож скіфам належить чималий внесок у формування передслов’янської культури.

* *

З ІV ст. до н.е., зазнавши поразки від македонського царя Філіппа ІІ (батька Олександра Македонського), Скіфське царство почало хилитися до занепаду, а в ІІІ ст. до н.е. взагалі було витіснене у Крим та пониззя Дніпра Збірна назва союзу іраномовних кочових племен, що витіснили скіфів, – сармати (від іранськ. саоромант – підперезаний мечем). Сарматська спільнота об’єднувала ряд племінних угрупувань, як алани, язиги, сіраки та ін. (одне з них – роксолани – стане у ХVІ ст. поетичним синонімом назви Русі). Поволі просуваючись з давнішого місця проживання – Степового Поволжя й Приуралля – на захід, сармати в ІІІ ст. до н.е. утвердилися в степах Північного Причорномор’я, а в першому столітті нової ери союз сарматських племен, очолений роксоланами, досяг Середнього Дунаю, звідки не без успіху чинив набіги на римську провінцію Мезію.

На відміну від скіфів, сармати не створили спільного “царства”, так і не подолавши родо-племінної відособленості. Однак у спадок від античних географів, які на мапах слово Скіфія просто замінили словом Сарматія, остання назва перейшла в нові часи ніби в державно-географічному сенсі. Птолемей (ІІ ст. н.е.) перший поділив Сарматію на азіатську і європейську, визначивши за межу між ними річку Дон (у ХVІ ст. до цього поділу ще раз звернуться інтелектуали Речі Посполитої, розбудовуючи так званий сарматський міф – див. розд. ІV, § 4).

Що стосується сарматської культури, то в цілому вона була типологічно споріднена зі скіфською. Нововведенням, котре з часів Великого переселення народів увійшло в звичаї інших кочових етносів, а далі й варварських народів Європи та середньовічного європейського рицарства, був спосіб кінного бою, вперше застосований сарматами. Саме вони винайшли важкоозброєну кінноту, що йшла в атаку з довгими тяжкими списами перед себе, збиваючи противника з коней, а також вступаючи з ним у поєдинок довгими прямими мечами, пристосованими для удару з коня.

* *

Завершуючи огляд передслов’янських культур на території України, належить згадати грецькі міста-колонії в Північному Причорномор’ї. Їх поява стала одним з епізодів розселення мешканців античної Еллади по середземноморському басейну, яке проходило у VІІІ-VІ ст. до н.е. До найдавніших колоній, заснованих тут у VІІ ст. до н.е. виходцями з іонійського Мілету, належало поселення на острові (у ті часи півострові) Березань біля гирла Буго-Дністровського лиману, а також місто Пантікапей [нині – у межах м.Керчі]. Протягом VІ-V ст. до н.е. на Керченському і Таманському півостровах з’явилися міста Феодосія, Фанагорія, Ґорґіппа [Анапа], Ґермонасса [ст.Таманська]‚ та ін.; тоді ж на західному узбережжі Криму постав Херсонес [у межах сучасного м.Севастополя], на побережжі Дністровського лиману – Тира і Ніконій, а в гирлі Південного Бугу – Ольвія.

Нові міста, облаштовані на кшталт грецьких полісів, провадили жваву посередницьку торгівлю з тубільними племенами. Їхня самостійна історія нараховує багато століть, остаточно припиняючись лише внаслідок руйнівних набігів кочових племен в добу Великого переселення народів. Географічно торговельні зв’язки підприємливих греків простягалися далеко вглиб довколишніх територій: знайдено чималу кількість предметів античного імпорту, що проникав сюди з грецьких колоній в обмін на збіжжя, худобу, мед, віск, рибу, шкіри. З іншого боку, на замовлення знатних скіфів грецькі майстри виготовляли коштовні ювелірні прикраси, розписні амфори, посуд із зображенням сцен зі скіфського життя (за приклад може послужити такий неперевершений шедевр, як знаменита золота пектораль з кургану Товста Могила).

Аванпости античної цивілізації, без сумніву, лишили свій слід у житті туземного населення, опосередковано прискорюючи їхній політичний та економічний розвиток, а ще важливіше – започатковуючи напрям цивілізаційних орієнтацій, який через кілька століть підштовхне молоду варварську Русь до візантійської культурної орбіти.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Праісторія: люди кам’яного і бронзового віків на території України	\|	Від передслов’янських спільнот до слов’янських племінних союзів. Загадка Кия

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.004 сек.