Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Утворення та розвиток полісів. Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали утворюватися у VII ст. до н.е. в Криму та в Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років.

Причини їх появи були різні. Найпершими селилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. В VI ст. до н.е., коли кількість населення в Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. В пошуках землі частина населення покидала батьківщину знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала.

Колонізація розпочалася в V ст. до н.е. В цей час тривали війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. В самих містах йшла боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії – тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали "варварами".

У переважній більшості переселенці походили з малоазійських міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулося у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися в міцні міста-держав (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра, неподалік сучасного Білгорода-Дністровського, Ольвія ("щаслива"), на Бузькому лимані, Пантикапей ("риб'ячий шлях"), на місці сучасної Керчі. Місто Херсонес ("півострів"), в межах сучасного Севастополя, заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської.[20]

Чорне море, яке дало їм притулок, греки назвали Понт Евксинський, тобто гостинне море. Грецька колонізація мала важливе значення в історії України. Через греків-колоністів праукраїнські племена, які жили північніше, долучалися до здобутків античної цивілізації.

Жителі міст-держав, як і в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. В Херсонесі, Ольвії та Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд. Вони були вправними митцями з виготовлення металевих речей, зброї, а також талановитими ювелірами. Їхні вироби зі срібла і золота стали шедеврами золотарства.

Колоністи виступали посередниками у торгівлі Еллади зі скіфами, сарматами та іншими племенами. З Греції вони вивозили вироби ремесла, вино, зброю, олію. До Греції везли рибу, хутра, рабів, збіжжя. Важливу роль у житті колоністів відігравав рибний промисел. Рибу споживали самі і вивозили в Грецію. В Херсонесі знайдено великі цистерни для її соління.

За містами лежали оброблені поля та пасовиська для корів, кіз, овець, свиней, коней, ослів. Центром кожного міста була агора - торгова площа. Карбувалися власні гроші - монети з міді, бронзи, срібла і золота. Ольвія виготовляла гроші для скіфських і сарматських царів. Міста мали бруковані вулиці, каналізацію, водогін. За міськими мурами розташовувалося "місто мертвих" (некрополь) - міський цвинтар. Поступово з’являлися виселки, що формували сільськогосподарську округу – хору.[21]

Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами – замкненими суспільно-політичними організаціями. Переселенці приносили на новоосвоєні землі ті порядки, що існували в їхній метрополії, насамперед рабоволодіння, політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей – як аристократична (до утворення Боспорського царства). Тобто, це була західна, антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховна влада та державна власність. Але вона не була монополізована бюрократичною державою, як на Сході чи у Римській та Візантійській імперіях, а функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування.

Як і на батьківщині, колоністи поклонялися олімпійським богам: Зевсу, Посейдону, Афіні, Артеміді, Діонісу та іншим. Вихідці з Мілета шанували Аполлона - покровителя цього міста. Величні храми присвячені йому стояли в центрі Ольвії і Пантикапея. На початку нашої ери, в III ст., у Пантикапеї з'являються перші християни. Брали участь колоністи і в Олімпійських іграх. А Ольвія влаштовувала у себе спортивні змагання на честь Ахілла – Ахіллеї.

Розмовною і писемною була грецька мова. Місцеві вчені писали нею твори з історії, філософії, географії, медицини. В IV ст. до н.е. в Ольвії побував "батько історії" Геродот. В Пантикапеї жив філософ Смікр. Вихідцем з Ольвії був грецький філософ Біон, який сказав про одного жадібного афінянина: "Не він володіє багатством, а багатство володіє ним". В цьому ж місті жив філософ Анахарсіс. Його батьком був скіф, а матір'ю – грекиня. Анахарсіса, а також царя Скіла, скіфи осудили до страти за зраду скіфських звичаїв і захоплення грецькою культурою.

Полководець Олександра Македонського Зопіріон хотів завоювати Ольвію. Але з допомогою скіфів ольвіополіти відстояли незалежність.

На першому етапі існування (VІІ – І ст. до н.е.) міста-держави залишалися незалежними утвореннями, а на другому (І ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) – були підкорені Римом. У ІV ст. н.е. припинила існування Ольвія, а вцілілий Херсонес (Корсунь) відійшов до Візантійської імперії. На початку ХV ст. його вщент зруйнували монголо-татари із Золотої Орди. Та ж доля спіткала Пантикапей та Феодосію.

Суспільний устрій.За суспільним ладом поліси являли собою станово-класове громадянське суспільство, союз голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми вирізнялися чітким розшаруванням на панівну верхівку – судновласники, купці, лихварі, землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян – ремісники, землероби, торговці; та невільників – рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими в рабство. Своєрідне місце в суспільстві займали іноземці (метеки) та гетери (жінки легкої поведінки), котрі не належали до жодної з груп. Античне суспільство будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній), як своєрідній співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи й громадського суверенітету. Це ще не була приватна власність у її пізнішому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників.

Соціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, а не по вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста – грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністю займалися у вільний час.

Існували щодо цього й інші соціальні норми. У Херсонесі, наприклад, рабиню відпускали на волю, якщо її за обрядом посвячували якомусь божеству. Покровителями таких рабів ставали храми або релігійна громада. Під час облоги Ольвії військами Македонії у 331 р. до н.е. міська рада звільнила рабів і надала їм право громадянства.[22]

Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мектеків і рабів, які не були рівноправними з політичного й правового погляду.

Державний лад.До ІІ ст. до н.е. у полісах брали гору демократичні засади, вирішальна роль у яких належала демосу (народу – громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим владним органом – народними зборами – переважно обстоювали інтереси повноправних громадян. Однак, уже з І ст. до н.е. основні посади й фактичне управління полісами потрапляють до рук невеликої групи аристократичних сімей і демократичну форму правління змінює аристократична.

Проте, від початків Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу – демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі ж громадяни присягалися на вірність місту та його законам. Камінь з текстом такої присяги знайдено в Херсонесі. Вищим законодавчим органом влади у містах вважалися народні збори, які називалися екклесія. В них брали участь всі вільні громадяни – чоловіки, яким виповнилися 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики, обирали посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита, урегулювання правовідносин громадян з Полісом.

Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем. До складу ради входили суд присяжних і головний жрець – базилевс, який відав релігійними культами. На раді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки. В Ольвії такі громадяни діставали почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї. Подібно вшановували також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства.

Функції галузевих відомств були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо), або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала екклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори).[23]

Право.Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов’язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами слугували: правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались і лише наприкінці V ст. до н.е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. В свою чергу звичаї і закони випливали з принципу широкої право- і дієздатності громадян.

Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння, зобов’язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя,честь і гідність. Вони каралися зазвичай смертю. За інші правопорушення як санкція застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи.

Судові функції в полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. В судочинстві брали участь судді, свідки, обвинувачені, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес носив змагальний характер – позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту, після того як жодна із сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.[24]

Отже, в містах Північного Причорномор’я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

Читайте також:

<== попередня сторінка	\|	наступна сторінка ==>
Державно-правові підстави здобуття Україною незалежності.	\|	Боспорське царство

Не знайшли потрібну інформацію? Скористайтесь пошуком google:

Генерація сторінки за: 0.014 сек.