Освіта слобожан у другій половині ХVII-ХVIII століттях

церквах, при цьому парафіяни самі платили гpoшi директорові, тобто дякові. Тому ці заклади отримали назву церковно-парафіяльних, а ще їх називали «дяківки».

Церковні школи були трикласними. Посада дяка

при церкві була поєднана із посадою шкільного вчителя. У цих школах, як правило, навчалися діти козаків, заможних селян, міщан i духовенства. I хоча народні школи давали лише елементарні знания (але в той період i це мало велике позитивне значения), слобожани ставилися до них з повагою. У них все було рідним: i помешкання, i зв'язок з церквою,

У XVIII ст. таких навчальних закладів на Харківщині було досить багато. Так з перепису слобідсъких полків 1732 р. відомо, що в чотирьох полках Слобідської України функціонувало 124 школи.

братствами i учитель-дяк, який був сам із народу й жив його життям, i мова (навчання велося українською мовою), i шкільні звичаї.

У документах XVIII ст. збереглися згадки про діяльність церковно- парафіяльних шкіл на Харківщині.

«..Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з сімейством у другій поміщалося школа з довгими столами, за якими сиділи три класи школярів: у першому – ті, що вчили буквар, у другому – де учили часослов і у третьому – де вивчали Псалтирі; у другому і третьому учили й письму. Школярами були й малі діти, й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері... Шумливо було в школі, бо кожний із 30-40 школярів у весь голос читав або співав своє. Батьки платили дякові за науку і натурою, і грішми. Як хто кінчав школу, то повинен був принести горщик

здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школярі, а горщик розбивали надворі у дрібні черепки. Батько такого школяра пригощав дяка. Із школярів складався хор, регентом котрого був дяк. Школярі помогали дякові дзвонити на дзвониці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збирати у лісі та приносити йому горіхи, груші, калину. На празники він виучував їх віршів. Окрім того, траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди думали, що вона може справити дитину» .

Певну роль у поширенні грамоти й початкової освіти на Харківщині відіграли мандрівні дяки – учителям, які переходили з місця на місце і в селах навчали дітей. Більшість із них були вихованцями різних українських шкіл і

«мандрували» вони здебільшого під час канікул у пошуках заробітку. З другої половини XVIII ст. кількість народних шкіл поступово зменшується. Це явище можна пояснити процесом закріпачення козацтва та селян. Треба зазначити, що кріпацтво стало найкрутішим переломом в економічному і соціальному житті українців другої половини XVIII ст.