Р і чниці бі льшо вицького пер ево рот у.

Цехи були не тільки суто ремісничими організаціями, бо в них

поєднувалися майстри, які виготовляли музичні інструменти, виконавці на різних інструментах, що також співали народні пісні, а іноді складали й свої твори. Музиканти отримували музичну освіту в додаткових класах при Харківському колегіумі, відкритих у 1768 р. для вихідців із дворян, купців та різночинців. Учні додаткових класів виступали на урочистих зборах, приватних вечірках: співали канти, грали в оркестрі. У цих класах викладали відомі музиканти: Г. Сковорода, М. Концевич, А. Ведель, Я. Ціх.

На початку ХІХ ст. активізувалося культурне життя Харкова, що пов’язане перш за все з відкриттям університету (1805 р.), в якому працювали неординарні особи, серед яких слід назвати Івана Миколайовича Вітовського. Саме він в 1806 р. відкрив у Харкові нотодрукарню, а згодом першу музичну крамницю, організував фортепіанну фабрику. За його ініціативою в Харкові регулярно відбувалися симфонічні концерти. Значною подією в житті міста було виконання в 1808-1809 рр. під керуванням І. Вітовського двох ораторій Й. Гайдна – «Пори року» і «Створення світу». Цей музикант був знайомий з класиком російської музики М. Глінкою, який у 1838 р. перебував у Харкові.

У 1841 р. у місті була здійснена постановка першого акту опери «Життя за царя» М. Глінки. Студентські хори університету пропагували кращі зразки української народної музики. У 1810-1820-х рр. у Харкові було відкрито 14 навчальних закладів, у 10 з яких викладалася музика.

Розвиток музичного мистецтва на Харківщині у другій половині ХІХ ст. пов’язаний з ім’ям видатного музичного та громадського діяча, диригента Іллі Ілліча Слатіна, який у 1871 р. очолив Харківське відділення Російського музичного товариства. За ініціативою І. Слатіна учнівський симфонічний оркестр щорічно давав 10 симфонічних концертів. У другій половині ХІХ ст. та на початку ХХ ст. у Харкові гастролювали диригенти та композитори П. Чайковський, О. Глазунов, піаністи і композитори А. Рубінштейн.

Харків відвідували й співаки Ф. Шаляпін, М. Баттистині, Тітта Руффо та ін.У 1925 р. оперою М. Мусоргського «Сорочинський ярмарок» було відкрито український театр опери та балету ім. М. Лисенка на базі російської державної опери. Оперні вистави ставилися в Харкові ще наприкінці XVIII ст. та на початку ХІХ ст., а у 1874 р. був збудований спеціальний театральний будинок, на

Саме у Харкові вперше були поставлені опери М. І. Лисенка «Різдвяна ніч» (1883) та

«Утоплена» 1885).

сцені якого виступали різні оперні трупи. У 1928 р. була відкрита філармонія, а у 1929 р. – театр музичної комедії. Театр опери та балету ім. М.Лисенка, театр музичної комедії та обласна філармонія вели значну музичну та просвітницьку діяльність драматичному інституті.

Картина музичного життя на Харківщині була б неповною, якщо не висвітити питання виконавської культури – співів та гри на інструментах. Серед невтомних будівників української культури слід згадати Гната Мартиновича Хоткевича (1877-1938). Він залишив помітний слід в белетристиці, драматургії, етнографії, літературо- і музикознавстві, історії та перекладі творів. Окрім того, він був актором, режисером, педагогом, співаком- бандуристом, реконструктором бандури – не було, власне кажучи, галузі гуманітарних знань, де б він не працював. Гру і спів Г. Хоткевича високо цінили М. Лисенко, С. Людкевич, І. Франко, Леся Українка. Ще в молоді роки, навчившись самотужки грати на бандурі, він подався у хор Лисенка, який гастролював тоді на Україні. Майже рік мандрував з ним Гнат Хоткевич, досконало оволодівши за цей час мистецтвом співака-бандуриста.

На ХІІ Археологічному з’їзді, що відбувся у 1902 р. в Харкові, Г. Хоткевич організував виступ зібраних ним з різних мсць України лірників і кобзарів. Його доповідь про кобзарів і кобзарство, виконання кобзарями дум та історичних пісень справили на учасників з’їзду незвичайне враження.

У 1926 р. Г. Хоткевич уже організував і вів клас бандури в Харківському музично-драматичному театрі. У цей час він написав наукові праці про українську музику, театр, кобзарське мистецтво, ґрунтовне дослідження

«Музичні інструменти українського народу» (1930), випустив першу частину

«Підручника гри на бандурі» (1930) – першого українського самовчителя, яким і досі користуються музиканти. Розквіт кобзарського мистецтва закінчився після горезвісного з’їзду кобзарів у 1932 р. у Москві, коли 240 кращих бандуристів України були відправлені до Сибіру. Кобзарське мистецтво на Україні, зокрема у Харкові, швидко почало зникати. Бандуру в загальноосвітній школі було замінено на баян та фортепіано.