• Гідрологія і Гідрометрія
• Господарське право
• Економіка будівництва
• Економіка природокористування
• Економічна теорія
• Земельне право
• Історія України
• Кримінально виконавче право
• Медична радіологія
• Методи аналізу
• Міжнародне приватне право
• Міжнародний маркетинг
• Основи екології
• Предмет Політологія
• Соціальне страхування
• Технічні засоби організації дорожнього руху
• Товарознавство продовольчих товарів

Література княжої доби.

Виникнення писемності, що хронологічно збігається із створенням слов’янської держави, антів у ІV-Vст. н.е. створювало передумови для перетворення усної творчості в писемну, тобто в літературу у власному розумінні цього слова. Писемність, яка обслуговувала спочатку проблеми державного управління, торгівлі, майнових відносин, стала використовуватися і для потреб художньої творчості.

Слід зауважити, що відомості, про літературну спадщину княжої доби дуже обмежені. Хоча в той же час відомо, що древньоруська література була винятково багатою. В писаних джерелах є згадки про багатьох письменників, “искусных в книжном деле”. Але твори цих письменників та навіть назви цих творів до нас не дійшли і назавжди загинули для людства.

Причина цього – страшні руйнування, заподіяні Київській Русі та Галицько-Волинській державі татаро-монгольскими загарбниками в ХІІІ ст., а також численні війни і катастрофи в наступні часи. Те, що дійшло до нас, збереглось у невеликих монастирях і церквах на окраїнах руської землі.

Багато з того, що відомо зараз, дійшло до нас лише завдяки тому, що було включено до складу інших творів, наприклад літописів. Саме таким чином зберігся текст творів Володимира Мономаха, а також “Повість про осліплення теребовельського князя Василька”, “Повість про боротьбу за Київ між Ольговичами і Мономаховичами” та інші.

Отже, наявні в наш час древні твори становлять лише незначну частину літературного багатства княжої доби. Але й те, що збереглося, дозволяє судити про винятково високий рівень древньоруської літератури, про глибину і широту думки письменників княжої доби.

За жанрами літературу тих років прийнято поділяти на дві великі групи: духовну літературу і світську літературу. Хоча, звичайно, такий поділ умовний, бо церковна ідеологія справляла прямий вплив на всі сторони життя Русі. І важко назвати хоча б один твір літератури княжої доби, який не містив би релігійних мотивів. Тому, коли ми говоримо про церковну літературу, то маємо на увазі книги безпосередньо релігійного змісту – богослужебні, релігійно-риторичні, життєписи “святих” і діячів церкви.

Різноманітна релігійно-історична література Русі представлена рядом визначних пам’яток. Це численні “повчання” та проповіді, написані представниками духовенства. Сюди можна віднести ряд “повчань”, звернених до монастирської братії Феодосія Печерського. Це – повчання про терпіння і любов, про терпіння і милостиню, про ходіння до церкви і про молитву.

Блискучою пам’яткою риторичної літератури ХІІ ст. є знамениті проповіді Кирила Туровського, які відзначаються абстрактністю змісту, досконалістю форми і складністю художніх прийомів. Автор широко використовує такі риторичні прийоми як алегорії, порівняння, протиставлення, риторичні запитання і відповіді, діалог тощо.

Другим видатним проповідником ХІІст. був Климент Смолятич, якого літопис характеризує такими словами: “бысть книжникь и философ, такь якоже в Руской земли не бяшеть”. В його творчості видно знання ним творів Гомера, Платона, Аристотеля та інших філософів і письменників.

Досить обширною і надзвичайно різноманітною була т.з. агіографічна література, тобто література про життя “святих”. Найдавнішими руськими святими були Борис і Гліб, убиті Святополком Окаянним в 1015 р. Перше “житіє”, що було вміщене в літописі під 1015 р., і було присвячене цим особам. Пізніше було написане друге житіє “Сказание и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба”. В ХІ ст. з-під пера Нестора вийшло “Чтение о житии и о погублении…Бориса и Глеба”.

Другою значною пам’яткою агіографічної літератури, що також належить перу Нестора, є “Житіє Феодосія Печерського”. Як і попередній твір, це “Житіє” відзначається абстрактністю викладу, але разом з тим містить ряд важливих реалістичних описів і характеристик, які є цінним джерелом для вивчення древньоруського побуту.

Пізніше в Київській Русі було написано багато житійних творів, частина з них, що була зв’язана з Печерським монастирем, стала основою “Києво-Печерського Патерика”, який займає визначне місце серед пам’яток древньоруської літератури, що дійшли до нас. Багато “житій” не збереглись до нашого часу. Особливої уваги серед духовної літератури заслуговують Євангелія – святі книги, які духовно збагачували наших предків.

Поширення Євангелій в Україні почалося із часу прийняття християнства. Серед них одним із перших дійшло до нашого часу Галицьке Євангеліє 1144 р. Це найстаріше українське Євангеліє.

До нашого часу дійшло ще одне Галицьке Євангеліє княжих часів – з 1226 р. Його також можна віднести до найстаріших українських Євангелій.

Багатою і різноманітною була древньоруська світська література. В числі перших серед пам’яток літератури цього жанру стоїть знаменита «Велесова книга», яка висвітлює події в наших землях за період з VІ до ІХ ст.ст. н.е. На сьогоднішній день є вже багато перекладів цієї пам’ятки літератури. Достовірно відомо, виходячи із тексту книги, що в ній стверджується, зокрема, те, що державність на Русь не принесли Рюриковичі з Новгорода, вона існувала із центром у Києві тут задовго до їхнього князювання; руський народ мав свою писемність, філософію й літературу ще задовго до запровадження на Русі християнства тощо. З числа публіцистичних і філософських творів необхідно назвати “Слово о законе и благодати” Іларіона, написане між 1037 і 1050 рр., яке являє собою одну з найдавніших пам’яток руської літератури. Хоча у цьому творі порушуються суто релігійні питання, проте основним змістом його є філософське питання про закономірність історичного розвитку і про роль Київської Русі у світовій історії. Іларіон також приділив основну увагу оцінці прийняття християнської релігії на Русі. Він був палким патріотом своєї Батьківщини і чимало сприяв розвитку і зміцненню почуття гордості за свою країну.

На рубежі ХІ – ХІІ ст. було написане знамените “Повчання дітям” Володимира Мономаха, вміщене в літописі під 1096 р. Цей твір являє собою чіткий виклад політичних і філософсько-етичних поглядів передового діяча кінця ХІ – поч.ХІІ ст. Володимир Мономах найбільше піклувався про благо держави, її міцність і силу і повчав своїх майбутніх наступників у їх повсякденному житті керуватися саме цими ідеями, а не вузькими особистими інтересами.

Винятково яскравим явищем древньоруської літератури є літописи. До речі, літописання на Русі було дуже поширене. Його виникнення відноситься до дуже давнього часу, починаючи від появи писемності. Зокрема до часів Ярослава Мудрого дослідники відносять написання найдавнішого Київського зводу руських літописів, який, на жаль, не зберігся. Не дійшов до нас і звід Никона, складений у 1073 р.

В 1113 р. була написана “Повість временних літ” – найбільш видатний історичний твір Русі. Її автором був чернець Києво-Печерського монастиря Нестор. “Повість” за змістом – складний твір. До нього ввійшли всі попередні зводи та різні доповнення, зроблені як самим Нестором, так і його наступниками і редакторами.

Головна мета автора – з’ясувати походження Русі. Прагнучи пов’язати руську історію з біблейською, Нестор починає свій виклад від потопу і поступово від легендарних переказів переходить до історичних фактів (нашестя волохів на слов’ян на Дунаї, боротьба слов’ян з аварами).

Автор багато уваги приділяє розповіді про розселення слов’янських племен та географічному опису Київської Русі. Він перелічує річки та шляхи, що пов’язують Русь з іншими країнами, описує шлях “от Грек”, а також по Волзі до Каспійського моря, згадує частини світу – Європу, Азію, Африку (Північну). У літописі подаються докладні відомості про звичаї слов’янських племен та народів, що їх оточують. Окрема увага приділена Києву, як центру поширення християнства.

Великий інтерес викликає оповідання про трьох братів Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, з яких перший мав бути засновником Києва.

Як історична праця і як пам’ятка літератури “Повість временних літ” не має собі рівних в тогочасній європейській літературі. Не дивно, що і вплив її на дальший розвиток давньоруської літератури виявився надзвичайно великим.

У середині ХІІІ ст. важливим центром літописання стало галицьке місто Холм. Тут складено початкову частину Галицько-Волинського літопису - звід Данила Галицького, доведений до 1260р. Головну увагу автор приділив опису боротьби з крамолою бояр, звеличенню князя та дружини. До літопису ввійшли: перелік київських князів від Аскольда до воєводи Данила Галицького – Дмитра, документи канцелярії та княжого архіву. Значне місце в літописі посідають народні приказки, вислови та прислів’я. Волинська частина літопису написана в останні роки життя володимиро-волинського князя Володимира Васильковича і продовжувалась за його наставників.

Вагоме місце в літературному житті Галицько-Волинського князівства посідав «Премудрий книжник Тимофій», саме записи якого заклали основу Галицько-Волинського літопису.

Важливий жанр оригінальної світської літератури княжої доби становлять історичні повісті, яких протягом ХІ – ХІІІ ст. було написано чимало, правда, багато з них до нас так і не дійшли. Частина з них була тією або іншою мірою включена у “Повість временних літ” і через це стала відомою.

Справжнім шедевром давньоруської художньої літератури ХІІ ст. є “Слово о полку Ігоревім”, яке випадково збереглося повністю і поряд з “Повістю временних літ” є найважливішою пам’яткою не тільки древньоруської, а й світової літератури епохи середньовіччя.

Автор “Слова” залишився невідомим. З приводу його особи в літературі висловлено багато припущень, але всі дослідники сходяться на тому, що він був людиною глибоко освіченою, яка додержувалась передових для свого часу поглядів і відзначилась винятковим поетичним талантом.

Змістом “Слова” є історія невдалого походу князя Ігоря Святославича проти половців, який закінчився поразкою руського війська і полоненням князя. Розповідь про цю подію послужила приводом для пристрасного і глибокого викриття князівської міжусобної політики.

“Слово” було написане у тяжкий час, позначений посиленням нападів на Русь кочовиків. У творі йдеться про один з трагічних епізодів боротьби з кочовиками – невдалий похід проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича у 1185 р. Метою походу було розгромити кочовиків та “поискати града Тьмутороканя либо испить шеломом Дону”.

Цей сміливий план заздалегідь був приречений на невдачу через нерівність сил. Перший день приніс русам перемогу. Проте на другий день половці, зібравшись з силами, оточили Ігореве військо. Три дні тривала нерівна кривава битва. Руське військо зазнало поразки. Ігор та три інших князі потрапили у полон. Розгром війська Ігоря засмутив Русь. Поразку автор “Слова” бачить не в карі Божій за гріх князя, як вважав літописець, а в відсутності єдності та сепаратистських тенденціях князів.

Поет розуміє, що князівські незгоди гублять Руську землю. Звертаючись до далекого минулого, він пригадує князівські чвари за Олега Святославича. В його словах – пересторога. Минулі битви принесли багато лиха, але такої кровопролитної поет не пригадує. Так автор порівнює сучасні події з минулим. В уста Святослава Всеволодовича, київського князя, він вкладає “золоте слово” – заклик до єднання князів.

“Слово”, як поема, мало великий вплив на українську та інші слов’янські літератури, мало багато наслідувачів і перекладачів. До речі, перший переклад на українську літературну мову здійснив М.Максимович. Потім були переклади М.Шашкевича, І.Франка, Т.Шевченка, А.Метлинського, М.Костомарова, П.Куліша та інші. В радянський час перекладом “Слова” займались М.Рильський, С.Гординський, до речі, наш земляк з Коломиї, український поет, перекладач, художник, мистецтвознавець.

Поема “Слово о полку Ігоревім” справила могутній вплив на дальший розвиток літератури княжої доби.

Говорячи про оригінальну світську літературу стародавньої Русі необхідно згадати ще т.з. “хождения”, які являють собою свого роду подорожні щоденники. З їх числа найбільш відоме “Хожденье” ігумена Даніїла, який вирушив на початку ХІІ ст. у паломництво до “святих” місць.

Нарешті, слід відзначити епістолярні твори древньоруської літератури, з числа яких зберігся лист Володимира Мономаха до Олега Святославовича у зв’язку із загибеллю сина Мономаха – Ізяслава Володимировича. Лист цей прекрасно написаний і містить ряд глибоких думок.

За авторським виконанням література княжої доби крім оригінальної має ще один напрям – це перекладна література. Переважно переклади були із грецької, болгарської, західноєвропейських мов. В основному це була церковна, природничо-наукова, історична література. Багато із перекладів згадано вище в даній темі.

Таким чином, оригінальна та перекладна література княжої доби древньоруська оригінальна література, судячи навіть з тієї незначної частини, яка дійшла до нас, відзначається винятковим багатством і різноманітністю, а багато її пам’яток являють собою шедеври світового значення.

4. Архітектура, мистецтво та музика княжої доби.

Важливим показником рівня будь-якої культури є архітектура. Джерела народної архітектури східних слов’ян сягають у неосяжну історичну глибінь. Основним будівельним матеріалом княжої доби було дерево. Воно, зрештою, визначило розміри й форму (прямокуття) споруд. Пізніше це привело до формування т.з. слов’янської композиційної ідеї, тобто зведення будівель з окремих компартиментів.

Однак згодом на Русі стало посилено вестися кам’яне будівництво. В силу несприятливих історичних обставин (частих воєн, руйнувань) багато пам’яток кам’яного зодчества ХІ-ХІІІ ст. було зруйновано. У дослідженні їх залишків, які збереглися в більшості під землею, величезну роль відіграють археологічні розкопки.

Археологами відкрито і досліджено багато кам’яних будівель Києва, Чернігова, Переяславля, Галича, Володимира та багатьох інших міських центрів Русі. Залишки кам’яних споруд, які збереглися до наших днів, дають яскраве уявлення про характер та стилістичні особливості кам’яного зодчества періоду княжої доби.

Найвизначнішою пам’яткою раннього зодчества на Русі була збудована у Києві у 992-996 рр. з каменю і цегли Богородиці церква, яка ще мала назву церкви Десятинна. До нашого часу ця церква не збереглася, вціліли частково лише її фундаменти. 6 грудня 1240 р., коли у м. Київ увірвались монголо-татари, вона обвалилась під вагою людей, що намагалися в ній охоронитися.

Про архітектуру Десятинної церкви можна судити лише на підставі скупих даних писемних джерел та археологічних досліджень. Це був великий шестистовпний, тринефний, багатоверхий, хрестовокупольний храм розміром 16х26 м, оточений з трьох боків галереями. Церква мала винятково багате внутрішнє оздоблення. Під час археологічних розкопок виявлено мармурові капітелі колон та уламки карнизів, шматки штукатурки з фрагментами фрескового живопису, різнокольорові кубики смальти від настінних мозаїк, шиферні плити, чудові мозаїчні підлоги, кілька саркофагів з князівськими похованнями.

Поблизу Десятинної церкви відкрито також залишки князівських палаців Х-ХІІ ст. На думку дослідників, це були двоповерхові кам’яні будівлі з двома вежами з обох боків або з однією посередині. Нижній поверх мав вигляд аркади.

Церква Богородиці була композиційним центром архітектурного ансамблю “города Володимира”, який мав площу близько 10 га. Неподалік від неї був торговельний майдан – “Бабин торжок”, прикрашений воєнними трофеями, привезеними Володимиром Святославичем з Корсуня.

За Ярослава Мудрого територія міста значно розширилася, її обнесли величезним земляним валом заввишки 11 м, поверх якого знаходилися міцні дубові стіни. Цю велетенську споруду довжиною 3,5 км, що оточувала територію площею близько 80 га, літопис називає “город великий”.

З південного боку вал прорізав головний в’їзд до Києва – Золоті ворота, що в руїнах збереглися до наших днів, правда, тепер дещо реставровані. Ця велична кам’яна будова поєднувала в собі функції оборонної споруди та парадної міської брами. Ворота являли собою прямокутну у плані башту, до якої з обох боків прилягали земляні вали. Висота проїзду сягала 12 м, ширина – 6,4 м. Над проїздом височіла церква Благовіщення із позолоченим куполом.

Однак найбільш видатною архітектурною спорудою Русі першої половини ХІ ст. є Софійський собор у Києві. Останні дослідження українських науковців дають такі відомості з будівництва цієї величної споруди: храм був закладений 1011 року Князем Володимиром Великим; у 1018 – 1020 роках він був розписаний, а освячений у 1037 році Ярославом Мудрим.

35 – сесія ЮНЕСКО у 2010 р. погодилася із результатами цього дослідження і прийняла рішення про святкування у 2011 р. тисячоліття Софії Київської. Собор відзначається складною внутрішньою конструкцією. Масивні стовпи підтримують арки склепіння. Основу будівлі становить масив з 5 нефів, з трьох боків він оточений двома галереями. В кінці ХІІ ст. над зовнішніми галереями собору надбудували другий поверх, що дуже змінило вигляд храму.

Зовнішнє оформлення храму визначали техніка кладки і декоративні прийоми оздоблення фасадів. Для цього використовувались вузький ряд цегли і широкі смуги рожевої вапняної штукатурки, а також поряд з цеглою - дикий камінь.

Ця т.з. мішана кладка була характерна для руського кам’яного будівництва Х-ХІ ст. Це надавало будівлі своєрідного вигляду.

Вперше в історії європейської архітектури в галереях київської Софії були використані міцні підпори – т.з. аркбутани, які знайшли пізніше широке застосування у західноєвропейських готичних соборах.

В середині собору збереглись всесвітньовідомі софійські фрески та мозаїки, які являють собою унікальну за значенням пам’ятку образотворчого мистецтва ХІ ст. Ці розписи, а також широке застосування декоративних плиток для підлоги, різьбленого каменю та ін. надавали собору особливо нарядного, святкового вигляду. Взагалі, скульптура відігравала в архітектурному оформленні Софійського собору велику роль. Софійський собор дає цікаві зразки мармурових капітелей ХІ ст. та червоношиферних плит парапетів хорів. На цих плитах вирізьблені складні узори з плетива, розеток, хрестів, а також зображення птахів.

За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм внутрішнім оздобленням Софійський собор у Києві належить до видатних мистецьких пам’яток світу доби Середньовіччя.

Істотні зміни в кам’яному зодчестві княжої доби відбулися в другій половині ХІ ст. У цей час велике кам’яне будівництво ведеться в багатьох містах Русі. Так, у Києві за князів Із’яслава, Святослава і Всеволода були збудовані Успенський собор Києво-Печерського монастиря, собор Дмитріївського монастиря, Михайлівський собор Видубецького монастиря і церква Симеона у Копиревому кінці. В Переяславі у 80-і роки ХІ ст. було споруджено великий Михайлівський собор, який не поступався розмірами і оздобленням найбільшим руським храмам ХІ ст.

Ці пам’ятки становлять новий будівельний тип, простіший і більш строгий як у зовнішніх, так і у внутрішніх частинах.

Найважливішою пам’яткою цієї групи київських будов є Успенський собор Києво-Печерського монастиря (1073-1089), який служив зразком князівського і монастирського будівництва у ХІІ ст. Пам’ятка під час радянсько-німецької війни була зруйнована, відповідними органами радянської влади.

Це була шестистовпна тринефна будівля з однією главою. Подібного типу храми будували пізніше в багатьох місцях. У внутрішньому оздобленні була широко застосована мозаїка, фреска та різьблений камінь. Особливо цікаві різьблені рельєфні зображення на двох червоношиферних плитах, які тепер знаходяться в музеї-заповіднику Києво-Печерської лаври, із зображенням боротьби людини з левом та жінки на колісниці, запряженій двома левами. Можна вважати, що ці шиферні плити прикрашали парапети хорів Успенського собору Києво-Печерського монастиря чи церкви Спаса поблизу лаври.

У ХІІ ст. відбувався процес економічного, політичного і культурного зростання багатьох руських міст, які були столицями великих феодальних князівств: Чернігова, Галича, Володимира-Волинського та ін. В цих містах у ХІІ ст. велось інтенсивне кам’яне будівництво. Значно збільшилося виробництво цегли, особливо в Києві. Сталися також зміни в техніці будівництва. Виробились нові розміри цегли. Виходить з ужитку мішана кладка з тонкими швами цем’янки. В ряді міст у кладці будинків стали переважати місцеві породи.

До числа визначних пам’яток того часу належать: собор Кирилівського монастиря під Києвом, Успенська церква на Подолі в Києві, Георгієвський собор у Каневі, собор Єлецького монастиря в Чернігові та інші. В цих будовах була застосована нова декорація фасадів. Стіни всередині розписували фресками. Для підлоги вживали різнобарвні ( жовті, зелені, коричневі) і оздоблені узорами полив’яні керамічні плитки.

У середині ХІІ ст. важливим культурним центром на західній окраїні Русі стала Галицька земля. В цей час у Галичі та на його околицях зводиться багато художньо оздоблених кам’яних споруд. Так, за князя Ярослава Осмомисла на галицькому дитинці було збудовано князівський двір – великий архітектурний ансамбль, до якого входив палац, білокам’яний Успенський собор (1157) та інші будови. На березі Дністра і до нині частково збереглася церква Пантелеймона (бл.1200). Це був тринефний чотиристовпний одноверхий храм, спорудженний з блоків білого вапняка. Апсиди храму прикрашені напівколонками з витонченими капітелями корінфського ордера, на які спирається аркатурний пояс.

Білокам’яна техніка будівництва була відома не тільки у спорудах Галича, а й інших міст – Василева на Буковині та Холма. Літопис повідомляє про церкву Іоанна, збудовану у Холмі місцевим майстром, «умільцем» Авдієм. Фасади білокам’яної споруди прикрашали скульптурні маски, різнокольоровий камінь, розписи фарбами та позолотою. У вікна були вставлені вітражі.

Галицька архітектура мала свої особливості, а саме: будівництво традиційних хрестовокупольних храмів та округлих у плані споруд-ротонд, білокам’яну техніку кладки, майстерне різьблення по каменю. На архітектурі західних земель Русі більше помітний вплив романського мистецтва Західної Європи.

Таким чином, архітектура княжої доби досягла високого рівня розвитку. У ті часи була збудована велика кількість визначних архітектурних споруд, які є справжніми шедеврами світового мистецтва. Давньоруське зодчество справило величезний вплив на розвиток архітектури наступних поколінь.

Цінною складовою культурної спадщини Київської Русі є живопис. Твори живопису княжої доби відомі за пам’ятками, що відносяться лише до часу після прийняття християнства, і відбивають певну ідеологічну спрямованість. Здебільшого вони мають релігійний зміст.

Основними видами давньоруського живопису того часу були: монументальний живопис, станкові твори (іконописання) та книжкові мініатюри.

Особливо високого розвитку досяг монументальний живопис – мозаїка і фреска.

Техніка мозаїки полягала в тому, що зображення викладалося з різнобарвних кусків смальги, які являли собою сплав свинцю і скла. Шматочки смальги скріплювалися певним розчином, нанесеним на стіни, склепіння або підлогу будинків. Мозаїчні зображення відзначалися особливою довговічністю і дуже сильними кольористичними ефектами.

Мозаїка була складним і дуже дорогим способом оздоблення кам’яних будівель. Тому мистецтво мозаїки вимагало досить великого вміння. В Київській Софії збереглося 260 м² мозаїк і близько 1 тис.м² фресок.

Фресковий живопис набув ще більшого поширення. Він виконувався мінеральними фарбами по сирій, нанесеній на стіну вапняній штукатурці.

Мозаїки і фрески на Русі у Х-ХІІІ ст. широко застосовувалися для оздоблення кам’яних будівель як світських, так і церковних. В кінці Х ст. у Києві мозаїкою була оздоблена Десятинна церква. Пам’ятками світового значення є мозаїки Софійського собору в Києві, які відносяться до ХІ ст. і добре збереглися.

Більша частина стін і склепінь Софійського собору в ХІ ст. була розписана фресковим живописом. Раніше вважали, що значна частина цього живопису знищена, але нашим реставраторам пощастило відкрити під шарами пізніших розписів сотні квадратних метрів прекрасного фрескового живопису ХІ ст. У багатьох місцях живопис добре зберіг свій первісний колорит, досить яскраві фарби: сині, оранжеві, коричневі та білі.

Досить значну роль у фресковому розписі Софійського собору відіграють орнаментальні композиції, які прикрашають верхні одвірки вікон і дверей, нижні частини стін і стовпів.

В оздобленні давньоруських храмів крім монументальних розписів важливе місце займали ікони.

Мистецтво іконопису мало особливості, які відрізняли його від мистецтва монументальних розписів, хоч часто бувало, що одні й ті самі майстри працювали і над іконами, і над настінними розписами. Справа в тому, що в іконі простір обмежений, тому доводилося зосереджуватися на одному зображені. При цьому головну увагу приділяли психологічній характеристиці, знаходженню найвиразніших композицій і колористичних вирішень. Митці творили за розробленими протягом століть іконописними канонами. Так, ікони писались на дерев’яних дошках. На них наклеювали полотно, що вкривалось потім грунтом, по якому писали мінеральними фарбами, розведеними на квасі та яєчному жовтку.

Твори іконопису були дуже поширені в княжу добу, проте переважна більшість їх загинула під час пожеж та інших бід. До нас дійшло дуже небагато пам’яток цього виду давньоруського живопису ХІ-ХІІІ ст. Рідкісним зразком іконописної майстерності ХІ ст. є ікона “Владимирська Богоматір”. Ікона дає уявлення про норми прекрасного. Час не був ласкавий до цієї пам’ятки, зберігши до наших днів лише обличчя Богоматері та немовляти. Однак і вони дають право віднести “Владимирську Богоматір” до визначних творів світової художньої культури.

Цю славетну ікону владимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський в 1155 р. насильно вивіз із Києва до Владимира. Цього року м. Київ було штурмом взято військами Андрія Боголюбського і жорстоко пограбовано. В 1395 р. ікону було вивезено до Москви, а потім знову повернуто до Владимира, звідки вона в 1480 р. знову повернулась до Москви, де й зберігається нині в Державній Третьяковській галереї.

Переважна більшість творів древньоруського станкового (іконописного) живопису присвячена церковним сюжетам. Проте в деяких іконах знайшло безпосереднє відбиття реальне життя. Такими є ікони Бориса і Гліба. Дослідники вважають, що ці ікони відтворюють реальний вигляд представників князівсько-дружинних верств давньоруського суспільства. На іконах добре передані князівські одіяння, головні убори, взуття та зброя. Характерні високі князівські шапки, обшиті хутром, багатий шовковий одяг, кольорові чоботи і великі двобічні мечі.

До числа творів, в яких відбився ряд реалістичних елементів, належить також знайдена в соборі м. Дмитрова ікона Дмитрія Солунського (кінець ХІІ-поч.ХІІІ ст.). Святий Дмитрій Солунський представлений у вигляді воїна, що сидить на троні і виймає меч із піхов. Його обличчя сповнене рішучості, войовничість і непохитність підкреслена жестом руки, якою він виймає меч. Пишне вбрання говорить про належність воїна до вищих, обраних кіл.

Цікавою пам’яткою східногалицького живопису поч. ХІІІ ст. є ікона “Покрова Богоматері”, що зберігається в Державному музеї українського образотворчого мистецтва України. Створена пензлем не дуже високої професійної культури, вона, однак, має всі ознаки стилю свого часу.

Поряд з монументальним і станковим живописом великого значення набрала в ті часи книжкова мініатюра.

Дуже вигадливим декоративним характером відзначаються заставки та заглавні літери рукописних книг. Інтерес становлять також рисунки, які художники і писці виконували на полях рукописів.

“Остромирове Євангеліє”, написане в 1056-1057 рр., ”Ізборник” Святослава 1073 р. та інші дають не тільки уявлення про рівень розвитку мініатюри, а й цікавий зображувальний матеріал про життя людей того часу, їх побут, архітектурні споруди тощо. Так, в “Ізборнику” Святослава Ярославича ми бачимо груповий портрет родини князя Святослава. На мініатюрі зображені князь, його жінка і 5 синів. На полях книги художник намалював червоні контури крилатого грифона та якогось звіра. На інших малюнках представлені підписані художником знаки зодіака: «діва» і «стрілець».

Радзівіловський літопис – копія Владимирського ілюстрованого літопису 1206 р. – містить понад 700 мініатюр. Мініатюри характеризуються живописною і реалістичною манерою малюнка, яка дуже відрізняється від стилізації іконного письма. Вражає сюжетне багатство мініатюр цього рукопису; вони й досі становлять невичерпне джерело для вивчання історії та культури стародавньої Русі.

Таким чином, розглянуті вище основні види княжої доби живопису свідчать, що ця галузь образотворчого мистецтва набула в Х-ХІІІ ст. широкого розвитку. Древньоруські майстри в переважній більшості добре знали навколишнє життя, і це знання відбивалося в їх творчості. Багатство і різноманітність руського живопису, високий рівень майстерності його творців є важливим показником високого загального рівня культури стародавньої Русі.

Великого розвитку та поширення на Русі досягло прикладне мистецтво, твори якого містять досить цінну інформацію не тільки з історії розвитку художнього ремесла, а й про культурні зв’язки та впливи, світогляд, традиції, смаки виконавців і замовників.

Вивчення творів прикладного мистецтва показує, що вони часто виконували подвійну роль прикрас і амулетів-оберегів, які повинні були захищати їх власників від злих сил природи. Таке ж призначення мали магічні орнаменти на святкових прикрасах та виробах повсякденного вжитку.

Зображення різних фантастичних звірів та птахів поєднувалось з малюнками, що відбивали реальний навколишній світ, а також з рослинним орнаментом у вигляді складного плетива зі стебел, листя, квітів.

Про давньоруське декоративно-прикладне мистецтво найповніше уявлення дають ювелірні вироби з коштовних металів. Руські майстри добре знали різні технічні прийоми обробки кольорових металів – зернь, скань, карбування, чернь, художнє литво, інкрустацію тощо.

Майстри-ювеліри за допомогою скані (тонкого дроту) особливо полюбляли прикрашати візерунками ікони, коштовні обкладинки церковних книг, як, наприклад, це зроблено у “Мстиславовому євангелії” ХІІ ст.

Велике поширення мали на Русі срібні вироби з черню – чорною пастою на зразок емалі. В цій техніці у поєднанні з іншими прийомами виготовлялося багато різних ювелірних речей: весільних сережок, колтів, перснів, хрестів, браслетів, чар, кубків тощо.

Чудовим зразком ювелірного мистецтва ІХ-Х ст. є срібні оправи турячих рогів-ритонів, відкритих під час розкопок Чорної Могили в Чернігові. На одному з них викарбувано великих фантастичних звірів з крилами. Ліворуч від них – два дракони сплелися у двобої. Обабіч них - орли або грифони, внизу – дві маленькі собаки. Праворуч від крилатих звірів зображено вовка та півня.

Високої майстерності досягли давньоруські майстри у виготовленні різних виробів, прикрашених різнокольоровими емалями. Про великі досягнення саме у цій галузі художнього ремесла писав у Х ст. чернець Теофіл з Падеборна. На Русі знали виїмчасту та більш досконалу перебірчасту емалі. Перебірчасті емалі відрізнялися своєю кольоровою гамою, в якій переважали синій, бордовий та білий кольори. Перебірчастою емаллю прикрашали звичайно коштовні вироби з золота: діадеми, колти, ланцюжки, рясни, бляшки, що нашивалися на одяг, хрести, ікони, обкладинки книг тощо.

Великої досконалості досягло в княжу добу й мистецтво художнього литва. Давньоруським майстрам була добре відома техніка литва у кам’яних формах та за восковою моделлю. За восковою моделлю виготовлялися дзвони, свічники, хрести, різні прикраси тощо. Плоскі речі відливались по восковій моделі у глиняних формах з двох частин. Таким способом, наприклад, виготовлялися поширені на Русі амулети-змійовики.

Поширеним було й литво у кам’яних формочках. Цей технічний прийом у ХІ-ХІІ ст. був пов’язаний з тим, що на Русі внаслідок соціально-економічного розвитку з’явився попит на різні ювелірні вироби на продаж. Для багаторазового литва використовували кам’яні форми.

Серед інших художніх промислів у галузі декоративно-прикладного мистецтва можна назвати ще скляне й керамічне виробництво та художнє різьблення по каменю і дереву. Фрагменти цих виробів часто трапляються під час археологічних розкопок. Вміння виготовляти різноманітні скляні вироби в якійсь мірі можна пояснити тим, що руські ремісники були знайомі з процесом варіння різнокольорових смальт, з яких набиралися мозаїчні зображення.

Коли в Київській Русі розпочалося велике кам’яне будівництво, ремісники-гончарі, крім цегли та черепиці, почали виготовляти керамічні плитки з різнокольоровою поливою. Такі керамічні плитки відомі з розкопок князівських палаців у Києві, з них були зроблені підлоги у деяких приміщеннях Софійського собору.

Досить майстерно виконані також керамічні рельєфні плитки з Галича. Вони мають квадратну форму з вписаним колом, в якому зображені грифони, орли, соколи, павичі. Малюнки на плитках нагадують фрески на стінах башт Софійського собору.

Народна художня творчість найбільш яскраво виявилась у різьбі по дереву, тому що саме з цього матеріалу була зроблена більшість речей у господарстві та хатньому начинні. Соковитим різьбленням по дереву оздоблювалися навіть фасади давньоруських зрубних жител, човни, сани та ін. Правда, через нетривкість дерева вироби тогочасних майстрів майже не дійшли до наших днів.

Славилися вироби майстрів княжої доби – різьбярів по кістці. Це були невеликі, прикрашені різьбленням, скриньки, гребенці, гудзики, ручки до ножів, ложки тощо. Особливий інтерес становлять шахові та шашкові фігурки з кістки, які свідчать про інтелектуальні заняття їх власників.

Татари, руйнуючи міста, забирали з собою в полон майстрів прикладного мистецтва. Про це розповідав італійський мандрівник Плано Карпіні (кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст.), описуючи свою подорож до Монголії. Він бачив у її столиці Каракорумі багатьох руських майстрів. Один з них “зробив престол зі слонових ікол, мистецьки вирізьблений, прикрашений золотом і дорогоцінним камінням” (М.Семчишин Тисяча років української культури. К.,1993.с.67).

Таким чином, вироби прикладного мистецтва княжої доби завдяки високим художнім якостям та досконалості виготовлення користувалися значним попитом далеко за межами Русі. Особливо славилися перебірчасті емалі, які з великим смаком та майстерністю виготовляли руські майстри.

Необхідно підкреслити, що усі найбільш важливі події життя княжої доби були тісно пов’язані з музикою. Усі свята – родинні (народження або весілля), громадські або землеробські – супроводжувалися обрядовими піснями, музикою, танцями та видовищами. З піснями завжди вирушали в похід. У супроводі ритмічних звуків бубнів та труб вступали в бій з ворогом, з піснями святкували перемоги.

Піснями-плачами та голосіннями супроводжувався поховальний обряд. На Русі здавна існували професійні виконавці. Серед них особливе місце посідали співці билин та переказів, які виконували героїчно-епічні пісні. Найбільш яскравий представник таких виконавців – Боян –співець ХІ ст., який жив при дворі Святослава Ярославича і якого згадує автор “Слова о полку Ігоревім”. Боян оспівував діяння та подвиги Ярослава Мудрого, Мстислава Володимировича, Романа Святославовича, акомпонуючи собі на гуслях. Подібні співаки - професіонали відомі і в пізніші часи. Так, у літописі під 1241 р. згадується галицький “славутний співець” Митуса.

Серед професіональних музик і акторів важливе місце займали скоморохи-витівники. Мандруючи по містах і селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різноманітними музично-виконавчими жанрами: вони були танцюристами, фокусниками, акторами, водили ведмедів, грали на гуслях, трубах, флейтах, гудках та бубнах. Деякі з них постійно жили при князівському дворі чи при дворах великих феодалів. Саме таких скоморохів, мабуть, зображено на відомій фресці в Софійському соборі в Києві. Фреска зафіксувала оркестр, що складається з 7 музикантів. Троє з них грають на флейті та трубах, двоє – на щипкових інструментах – лютні та псалтирі, один – на тарілках і останній – на пневматичному органі. В центрі фрески два танцюристи, поруч з ними - акробати виконують вправи з жердиною, а ліворуч – два служники міхами нагнітають повітря в орган.

Прямою паралеллю до сюжету софійської фрески є епізод з повсякденного побуту князя Святослава Ярославича, описаний Нестором у “Житії Феодосія Печерського”. Літописець пише:”…і яко вниде в храм, идеже князь седой, исе виде многы играюще пред ним; о вы гусленые гласы испущающим, и инем мусикейскыя пискы гласящим, иныя же органныя, и тако всем играющим и веселящимся, якоже обычай есть перед князем”.

Другим видом музичного мистецтва була військова музика. Літописні джерела неодноразово згадують труби-зурни, або сурни, ударні інструменти: бубни-барабани, накри, аргани. Так, 968р. руський воєвода Претич гучними звуками труб-зурн налякав печенігів, що обложили Київ. Вони втекли, гадаючи, що то повернувся з Болгарії Святослав Ігоревич з військом. Труби та бубни згадує літописець в описі Липецької битви 1216 р. У війську Юрія і Ярослава Всеволодовичів було 100 бубнів і труб.

Третім видом музичного мистецтва був церковний спів – складова частина театралізованої церковної служби. Церковний хоровий спів, як і інші давньоруські музичні жанри, спирався на народну творчість. На її основі був створений оригінальний професійний стиль хорового співу, відомий під назвою “знаменного розспіву”, або “знамененого стилю”. Була створена і оригінальна система записування музичних творів, т.з. стовпове знамення, або крюкова нотація. Пам’ятки знаменного розспіву свідчать про оригінальність древньоруського церковного співу княжої доби. Знаменний розспів являв собою одноголосний спів. Але вже в ХІІ-ХІІІ ст. на його основі виникає багатоголосся, відоме під назвою строчного співу, яке пізніше набуло великого розвитку і до ХVІ ст. оформилося в основному, як триголосний хор.

Про велику популярність музичного мистецтва на Русі свідчать музично-танцювальні сюжети у книжковій мініатюрі та творах прикладного мистецтва. Зображення гуслярів та танцюристів, крім фресок, у Софійському соборі, трапляються на пластинчастих браслетах з Києва та інших міст, вони є на срібній чаші ХІІ ст. з Чернігова, серед мініатюр Радзівілівського літопису.

У Новгороді виявлені давньоруські смичкові інструменти – гудки. Ці знахідки мають велике значення для вивчення музичної культури Русі.

На підставі різних джерел можно зробити висновок, що до давньоруського музичного інструментарію входили такі інструменти:

- духові – зурни, свірелі (сопелі), різні флейти, сопілки, орган;

- щипкові – гуслі, арфа, лютня, псалтир;

- смичкові – гудок, смик;

- ударні – бубни, накри, тарілки, аргани.

Таким чином, давньоруське музично-видовищне мистецтво, в тому числі й церковний спів, маючи, як і всі інші галузі культури княжої доби, свої джерела в народному мистецтві, досягло в ті роки високого рівня.

Підводячи підсумки по всій темі, необхідно підкреслити, що культура княжої доби у Х – першій половині ХІІІ ст. досягла високого рівня і не поступалася культурі передових країн свого часу. Її швидке піднесення зумовили соціально - економічний прогрес країни та прямі генетичні зв’язки з культурними досягненнями східнослов’янських племен. Розквіт міст, ремесла та сільського господарства став економічною основою, яка забезпечила розвиток різних галузей культури тих років.

Розвиток культури Київської Русі припинила монголо-татарська навала. Але її культурні здобутки не загинули, вони стали тим життєдайним джерелом, на якому зростала українська культура.

Культурна спадщина Київської Русі та Галицько-Волинського князівства заслужено посідає визначне місце у скарбниці світової культури.

Контрольні запитання.

1. Яка культура належить до базових культур княжої доби?

2. Коли і за яких обставин виникла слов’янська писемність?

3. Які напрямки характерні для княжої доби літератури?

4. Який вплив на нашу культуру мало хрещення Русі?

5. В чому була особливість розвиту культури Галицько-Волинського князівства?

Читайте також:

1. Використана література
2. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
3. ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
4. Вирощування та відгодівля на м’ясо худоби.
5. Дитяча література буде доступна для розуміння за умови врахування специфіки цільової аудиторії.
6. Довідкова література
7. Додаткова література
8. Додаткова література
9. Додаткова література
10. Додаткова література
11. Додаткова література
12. Додаткова література

Переглядів: 4293